Микола Лисенко

Видатний піаніст, хоровий диригент, композитор Микола Лисенко (1842—1912) здобув блискучу освіту – закінчив природознавчий факультет Київського університету, потім захистив кандидатську дисертацію з біології, і йому пророкували блискучу кар’єру вченого. Але він обрав собі інший шлях, пов’язавши своє життя з музикою. Після навчання в Лейпцизькій консерваторії (клас фортепіано) Лисенко став піаністом-віртуозом. Він вчився у Римського-Корсакова в Петербурзькій консерваторії, однак усе своє життя присвятив пропагуванню саме української музики.

Інтереси Миколи Віталійовича були різнобічними: він створив Товариство любителів музики і співу, працював у Південно-Західному відділенні Російського географічного товариства, робив обробки народних пісень, написав 10 опер, вокальних творів, сонат, рапсодій, сюїт, полонезів, ноктюрнів… А ще він володів неабияким літературним талантом – одним із перших інтерпретував «Кобзаря» Шевченка, написав кілька фольклорних праць і взагалі був людиною високої ерудиції, енциклопедистом і багатогранно обдарованою особистістю. Так що Миколу Лисенка цілком справедливо називають гетьманом української музики.

Розділ перший. Родовід

Козацькому роду немає переводу, в якому браття милують згоду.

Микола Лисенко міг справді хвалитися, що він «із діда-прадіда козак», що в його жилах нема ні краплі не української крові.

Рід Лисенків по батьковій лінії походив із козацької старшини, відомості про яку відомі з початку XVII століття. Засновником роду за сімейними переказами вважається сподвижник Максима Кривоноса, легендарний козацький гайдамацький ватажок Вовгура1 Лис, «що походив від запорожців, і був хитрий, як лис, і хоробрий, як вовк». За переказами, Вовгура Лис, що наводив жах на польське панство, як напередодні, так і під час боїв із польською шляхтою у роки Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького середини XVII ст., «мав під два метри зросту і обносив камінне жорно круг млина тричі поспіль». Ось як спробував реконструювати образ прапрадіда Миколи Лисенка український прозаїк Іван Нечуй-Левицький: «Лисенка перегодя козаки продражнили Вовгурою за його жорстокі норови, за його катування католиків, поляків та евреїв в той час, як почалося в Україні повстання Хмельницького. Лисенко був вже літній, але здоровий та плечистий чоловік. Замазані чорні кулаки лежали на колінах, неначе дві довбні. Товста зчорніла шия була ніби витесана з дубини. Здорова кругла голова неначе лежала на шиї, як макітра, поставлена на стовпчику…»

Вовгурівці – назва особливо великого козацького загону, який діяв за часів гетьманування Богдана Хмельницького, що найбільш активно проявив себе після смерті польського короля Владислава IV. Літописи розповідають, що Лисенко з вовгурівцями діяли біля Канева, у боротьбі з ворогом билися відчайдушно, по-звіриному, без жалю здираючи шкіру з уніатів та жидів, які в той час разом з поляками були головними ворогами України.

Як стверджують історичні джерела, під час Хмельниччини, при поході «вовгурянців» на Лубни (які було розорено і спалено дотла, що викликало гнів князя Єремії Вишневецького), багаточисельним козацьким загоном під проводом Лисенка-Вовгури було знищене військове укріплення Чумгак. Після лютої козацької розправи від нього не залишилося і сліду. Слова: «Вовгурівці йдуть!» – наводили жах і страшну паніку на поляків.

Вовгурівці відмічалися особливою люттю до своїх ворогів.

Відомо також, що Вовгуру Лиса було захоплено у полон і напів-оголеного, вкритого численними ранами, кинуто до в’язниці в Не-мирові.

Але це не заспокоїло вовгурівців. Буйства їх продовжувалися, і посилилися ще більше, коли їм вдалося визволити Лисенка з полону, після чого ватажок повів їх проти своїх ворогів.

Особливо відзначилися вовгурівці своєю хоробрістю в битві, яка послідувала після битви під Пилявцями, де вони гнали поляків з-під Случа до самого Збаража.

Тут і закінчуються оповіді про подвиги прапрадіда Лисенка: літописи мовчать про останні дні його життя. За однією з версій, його було посаджено на палю князем Яремою Вишневецьким за знищення замку в Лубнах. Сама ж назва вовгурівців зникає.

Перекази зберегли в народній пам’яті оповіді про вовгурівців та Лисенка, а бандуристи складали й співали про них пісні. Одна з таких пісень розміщена в «Запорожской старине», виданій І. Срезнєвським. З цієї пісні можна зробити висновок, що сили Лисенка були великими, що козаки з річки Рось та Собі, козаки з Ташлицької Січі, козаки з Лисої гори та з р. Самари належали до дружини вовгурівців і що сам Лисенко був кошовим отаманом Ташлицької Січі.

Документально засвідчено, що засновником роду по батьківській лінії був учасник Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького – Яків Лисенко, який жив у першій половині XVII ст. і брав активну участь у війні 1648—1657 рр. Весь родовід Лисенків простежений у документах, що зібрані у справі для підтвердження їхнього дворянського походження, яка зберігається у фонді Департаменту Герольдії (тобто державної структури, яка у дорадян-ські часи, власне, і розглядала усі ці справи на предмет їхньої достовірності). Історичні документи вказують, що всі чоловіки лінії роду Лисенків аж до Віталія Лисенка – офіцера кірасирського полку і батька композитора – були людьми військовими та завжди займали в армії досить високі становища. А ось майже всі нащадки стали музикантами.

По материнській лінії рід Лисенків, за сімейною легендою, походив від турецького Булюб-баші. Племінниця композитора Людмила Старицька-Черняхівська із замилуванням згадувала оповіді батька Миколи – Віталія Лисенка: «“Людя, – казав він мені, – слухай і запам’ятай гаразд історію твого роду”. З історії Булюбашів мені подобався тільки один епізод, що основоположникові цього роду, турецькому Булюб-баші, султан за якусь провину прислав шовкового шнура, щоб той повісився, але розумний баша не вволив султанової волі і дременув в Україну, де пристав до козацького війська». Бездітний нащадок турецького Булюк-баші, маршалок М. П. Булюбаш, був дядьком Миколкової матері – Ольги Луценко.

З 70-х рр. XVII ст. з джерел вибудовується родовідна лінія Лисенків, коли онук Вовгури Лиса, рідний прадід рідного діда Миколи Лисенка – колишній Чернігівський полковник Іван Якович Лисенко (нар. до 1633 року – помер 25. Б1699), стає на чолі Переяславського полку (1677—1678, 1690—1692), 1671 р. отримує універсалом гетьмана Д. Многогрішного дворянські та майнові права; 1674 р. стає наказним гетьманом. Він брав участь у Чигиринських, Кримських (1687 та 1689 рр.) походах, поході на Азов (1696); 1689 р. отримав універсал гетьмана Івана Мазепи на село Осьмаки з млинами на річці Мена та село Дягове на Чернігівщині. З цього часу шляхетським гербом Лисенків стає зображення: перехрещені шабля й стріла на золотому щиті, над яким – шолом з короною й страусовими перами.

Син Івана Яковича Лисенка – Федір Іванович розпочав службу в поході під Казикерменом при імператорі Петрові І, який «височайшим указом» за вірність і відданість, за сміливість і кмітливість у боях нагородив його землями на Полтавщині. Правда, цю нагороду – села Галицьке та Кліщинці – герой Полтавської битви одержав уже по смерті царя, у 17З7 році (у той час ці села і земля навколо називались «зрадницькими», бо належали одному з спільників гетьмана І. Мазепи, старшині Лубенського полку Новицькому); брав участь у Гилян-ському (1726), Кримських, Польських, Дербентському та ще одному Кримському (1735) походах; з 1741 р. й до своєї смерті займав посаду генерального судді; у жовтні 1746 р. учасник делегації, «обраної від народу малоросійського» (у складі генерального обозного Якова Юхимовича Лизогуба, бунчукового товариша Василя Гудовича і генерального хорунжого, мемуариста Микола Ханенка), щоб поздоровити імператрицю Єлизавету Петрівну із шлюбом її племінника й великого князя, згодом імператора Петра ІІІ, з Ангальт-Цербстською принцесою, майбутньою імператрицею Катериною ІІ. Їхні «вітання» роз-тяглись на кілька років. Цей час українські дипломати витратили на клопотання про відновлення в Україні гетьманства. Наслідком їхніх заходів 22 лютого 1750 року в Глухові відбулась церемонія обрання нового гетьмана – Кирила Розумовського. Серед синів і зятів Федора Івановича було 12 козацьких сотників та інших козацьких чинів.

Федорова сестра Агафія Іванівна вийшла за Данила Васильовича Забілу (бл. 1657 – не раніше 1748) – особу, на жаль, малоприємну, яка писала доноси – то на гетьмана Івана Мазепу, то на гетьмана Івана Скоропадського. Внаслідок першого його засудили простісінько до страти, але помилували. Другий донос завів його до Архангельська. Наприкінці 1720-х років, перебуваючи у Москві, Данило Забіла подавав якусь записку про необхідність реформ у суспільному ладі України, але зміст цієї записки так само досі не відомий.

Наступне, четверте покоління Лисенків увійшло в смугу мирного, розміреного життя. Федір Лисенко мав шістнадцять дітей, які тяжіли більше до господарства. 1751 р. у родину увійшов такий визначний діяч, як генеральний писар, дійсний статський радник Василь Григорович Туманський (1723—1809), який одружився з Уляною Федорівною Лисенко (померла 1809). Їхній син Федір Васильович став відомим письменником і перекладачем.

Онук Івана Лисенка і Федорів син, безпосередній прадід композитора Йосип Федорович, був бунчуковим товаришем і жив собі в Куковицькому родинному гнізді. Одружився він з Марфою Іванівною Себастіанович, дочкою бунчукового товариша Івана Адріановича, учасника Гилянського походу, і, відповідно, внучкою Прилуцького полкового писаря (1709—1714) і судді (1714—1718) Адріана (Андрія) Івановича Себастіановича.

Сестра Йосипа Федоровича – Катерина вийшла заміж за Данила Григоровича Стороженка, сина відомого Ічанського сотника, що перебував на цій посаді понад чверть віку (1715—1741), одержавши її від свого батька Андрія Івановича, що сотникував понад 15 років (1700—1715), і передавши її, в свою чергу, своєму власному синові – Андрієві Григоровичу ще на 11 років (1741—1753). Свекор, Григорій Андрійович, у середині 1730-х років входив до комісії для перекладу й зводу книжок правних. У чернігівському музеї В. Тарновського зберігався в копії його портрет.

Троє представників подальшого, п’ятого, покоління Лисенків вирушили до Петербурга по науку. Ще п’ятирічним хлопчиком, Йоси-пового сина Романа (діда Миколи Віталійовича) разом із його старшим братом Левом батько записав до імператорського сухопутного шляхетного кадетського корпусу. Щоправда, Роман Йосипович Лисенко великих чинів не осягнув, бо служив поручником (1794—1801). Услід за старшими братами наполегливий батько відправив перегодя до Петербурга ще одного свого сина – Захарія, щойно йому минуло шість років. Цей Захарій при відставці став капітаном.

Дідова сестра Надія Йосипівна Лисенко вийшла заміж за городницького повітового суддю Якова Яковича Лизогуба, правнука знатного військового товариша (1708), генерального бунчужного (1713— 1728), генерального обозного (з 1728 до смерті 1749), згаданого вище дипломата Якова Юхимовича Лизогуба і його дружини Феодори Іванівни Мирович, рідної сестри видатного мазепинця Федора Мировича.

Друга сестра діда композитора – Агафія Йосипівна вийшла заміж за прапорщика Романа Костянтиновича Лизогуба, брата в других батька Якова Яковича Лизогуба, чоловіка Надії Йосипівни. Романів дід Семен Юхимович, молодший брат Якова Юхимовича, 1699 р. навчався в Києво-Могилянській академії, був значним (1707) і знатним (1709) військовим товаришем, згодом бунчуковим товаришем (1715—1734). Старший брат Якова та Семена Лизогубів Андрій Юхимович (1673—1737) був одружений з дочкою Стародубського полковника Прасковією Михайлівною Миклашевською.

Нарешті, сестра композитора в третіх Ірина Іванівна Лисенко 1799 року вийшла заміж за колезького реєстратора Петра Михайловича Забілу. Його прапрадід Михайло Тарасович за наказного гетьмана Данила Апостола (1703) ходив у похід «під Печори»; 1704 року з гетьманом І. Мазепою він був у поході в Польщі; учасник Полтавської битви (1709 р.) з боку Петра І; ніжинський полковий суддя (1727—1729), генеральний суддя (з 1729).

Отже, дослідники, накресливши мережу родиннних зв’язків композитора Миколи Лисенка, встановили його реальне родинне відношення з найвизначнішими діячами Гетьманщини. Якщо сестра його діда Агафія Йосипівна Лисенко вийшла заміж за Романа Костянтиновича Лизогуба, то, скажімо, прадід цього Лизогуба був одружений з дочкою гетьмана Петра Дорошенка Любов’ю Петрівною. А дід Романа Костянтиновича був одружений з дочкою гетьмана Івана Скоропадського Іриною. Якщо Агафія Іванівна Лисенко вийшла за Данила Васильовича Забілу, то син його кузена Іван Михайлович був одружений з онукою Павла Полуботка Уляною Андріївною. Сам Полуботок, у свою чергу, як відомо, був одружений з Євфимією Василівною Самойлович, племінницею гетьмана Івана Самойловича. Якщо сестра прадіда композитора Катерина Федорівна Лисенко вийшла за Данила Григоровича Стороженка, то його рідний брат Степан був одружений з онукою гетьмана Апостола, рідною сестрою Св. Іоасафа Горленка Марфою Андріївною Горленко. Нарешті, генерал-фельдмаршал Іван Васильович Гудович, син Марії Степанівни Миклашевської, племінниці згаданої вище Прасковії Михайлівни Миклашевської, дружини Андрія Юхимовича, брата Семена Юхимовича, себто діда Романа Костянтиновича Лизогуба, який доводився чоловіком Агафії Йосипівні Лисенко, – одружився з Парасковією Розумовською, донькою останнього гетьмана Гетьманщини Кирила Розумовського.

З цікавості наблизимося до часів самого Миколи Віталійовича і пізніших. Чоловік його сестри Софії Віталіївни – Михайло Петрович Старицький був сином Петра Івановича Старицького, що доводився кузеном Кузьмі Миколайовичу Старицькому, одруженому з Вірою Павлівною Леонтович. Брат останньої Микола Павлович і меценат Василь Федорович Симиренко одружились із сестрами – Ольгою та Софією Альбранд. Син Миколи Павловича Леонтовича Костянтин Миколайович і ще один старогромадівець Яків Миколайович Шульгин, у свою чергу, одружились теж із сестрами Устимович – Марією та Любов’ю. Один із синів Любові Миколаївни Устимович, Олександр Шульгин, став міністром закордонних справ Української Держави Павла Скоропадського, а другий, Володимир, загинув у бою під Крутами (1918 р.), захищаючи незалежність України. Яків Михайлович Шульгин, онук поета Остапа Рудиковського, мав сестру Віру, що вийшла заміж за Володимира Павловича Науменка.

Отож, як засвідчує зроблений істориками аналіз родинних зв’язків, композитор Микола Лисенко, – плоть від плоті і кров від крові нащадок козацьких родів, продовживши культурну традицію своїх славних козацьких предків, відтворив у музиці особливості козацької, української ментальності.

Розділ другий. Дитинство

Народився Микола Лисенко 22 (10) березня 1842 року у маєтку своєї матері у с. Гриньки Кременчуцького повіту Полтавської губернії, яке належало двоюрідному дядькові матері – поміщикові Миколі Булюбашу (нащадка засновника села чигирин-дібрівського сотника Івана Булюбаша). На честь народження майбутнього композитора відсалютували двома старовинними запорозькими гарматами, що стояли у дворі старого Булюбаша для святкових нагод. У М. П. Булюбаша не було власних дітей, він дуже любив Ольгу, в якого вона росла, і тому її сина Миколу вважав своїм онуком.

Мати Миколи Лисенка – Ольга Єреміївна – походила з полтавського козацько-старшинського роду Луценків. Освіту здобула в Петербурзькому Смольному інституті шляхетних дівчат, розмовляла тільки французькою мовою, бо за шість років перебування на чужині, без рідного оточення, «навіки втратила полтавську прекрасну вимову».

Батько майбутнього композитора – Віталій Лисенко народився 1810 р. в селі Галицькому тодішнього Хорольського повіту (в 1959 році воно було переселене у зв’язку зі створенням Кременчуцького водосховища), служив полковником у кірасирському полку, який дислокувався у місті Крилові (Новогеоргієвську) нинішньої Кіровоградської області. Вийшов у відставку в чині «полковника з мундиром», обирався повітовим маршалком (предводителем дворянства) Тара-щанського і Сквирського повітів. На схилі віку він займався етнографічними дослідженнями.

Віталій Романович, зі спогадів Олени Пчілки, «був теж лагідної вдачі, нездатний ні до якогось деспотизму, ні до суворості в сім’ї (навіть і особливої військової виправки в ньому не було знати); до виховання дітей не втручався, цілком здаючись на волю своєї дружини». Людмила Старицька-Черняхівська пише: «Це була надзвичайна пара: мій дід, Віталій Романович Лисенко… жвавий, дотепний, чудовий оповідач – залишився людиною української культури. Бабуня ж, Ольга Єреміївна Луценко… людина надзвичайного розуму, серйозна, освічена на свій час, вона читала, писала, балакала переважно французькою мовою, але дуже любила і добре знала російську поезію».

Крім сина Миколи, у Віталія та Олени Лисенків була дочка Софія, яка пізніше стала дружиною засновника українського театру, письменника Михайла Петровича Старицького (доводився Лисенкам троюрідним братом).

Батьки Миколи Лисенка свого єдиного сина-первістка виховували на аристократичний лад: вишукані манери, танці, уміння невимушено триматися у вітальні. Перші його слова були французькою, якій його навчала мати. Пізніше батьків полковий товариш – відомий російський поет Фет дорікав матері, що вчила спершу сина азбуці французької, і сам навчив Миколку читати й писати російською. Через те, що на уроках Фет змушував свого учня писати букви олівцем, останній став приставати до офіцерів з проханням дати олівця, за що й прозвали його в полку «Карандашиком».

І хоча свої перші дитячі роки він проводить серед гувернанток і бон, але не лише батьківське родинне оточення впливало на формування малого панича, перші дитячі літа якого пройшли на Полтавщині або у Задніпрянщині (у селах та містечках, т. зв. військових поселеннях, де стояв батьків полк), а казки та колискові його няньки, українські традиції у житті його діда та бабці, дядьків по лінії матері – Булюбашів, які притримувалися українських традицій й говорили тільки українською. Булюбаші були досить заможним дворянським родом, володіли 600 душами кріпаків, серед яких виростав малий Миколка. «Двоюрідний дід Миколи, М. П. Булюбаш… був маршалком і впливовою в повіті людиною; він інакше не говорив, як по-українському, обожнював свого онука, який одержав своє ім’я в честь його… сам любив і дорожив національною простотою… Жінка його, бабуня Миколи Віталійовича, Марія Василівна, була найдобрішою істотою… любила українські пісні, розповіді і навіть казки», – пригадував згодом Михайло Старицький.

Ніякі гувернантки, навіть мати, не змогли уберегти його від спілкування з великою двірнею, слугами в горницях, дворі, що оточували панську дитину з ранку й до вечора. Як згодом сам розповідав Микола Віталійович, були у нього свої приятелі й між батьковими візниками, й між сусідськими хлоп’ятами; ніхто не міг заборонити йому, бавлячись у дворі або десь поза двором, у садку, на леваді, гратися, розмовляти з тими приятелями. Найбільш подобалося йому годинами просиджувати з дівчатами кріпачками, які вишивали і співали українських пісень. Саме тут, серед дівочих співів, у серці Миколи зароджувалась любов до рідної пісні.

Дуже любила свого онука бабуся Марія Василівна (рідна сестра відомого математика Михайла Остроградського) і тому часто брала його до себе, де він також пізнавав красу української пісні, легенди свого народу, знайомився з його звичаями та традиціями. Марія Василівна кохалася в українських піснях і часто зимовими вечорами запрошувала дівчат-покоївок співати. «Можливо, що через ті хори українська пісня найперше влилася чулою і дужою хвилею в серце малого Миколи», – зазначає Олена Пчілка. Саме у Булюбашів у нього блиснули перші іскри любові до свого народу, до його народних обрядів, до культури взагалі та до пісні зокрема. Бо тільки «українське село у ті давні часи, – писала згодом Олена Пчілка, – зберігало мову, казку, пісню…» Свояк Михайло Старицький так пригадував про ті роки дитинства та ранньої юності: «Прийде літо, настане день Купала… Розкладуть багаття дівчата, заквітчані в польові квітки, з віхтями горящої соломи стрибають через вогонь, а з ними разом і Микола… Прийде Різдво, Новий Рік; колядують, щедрують…»

Яскравою українською постаттю був дядько Олександр Лисенко, який мав мальовничо-козацьку вроду. Як згадувала українська поетеса, мати Лесі Укранки, Олена Пчілка, «жив той дядько у своєму хуторі, біля села Кліщинців… Проти волі батьків одружився він з ді-вчиною-селянкою, козацького роду, розмовляв тільки українською мовою і тим хизувався в панському товаристві… можна сказати, що то обзивався-таки давній, невмирущий «живець» український… Любив згадувати давні козацькі часи, знав багато козацьких пісень і, маючи гарний голос, уміючи грати на бандурі, охоче співав їх, син його сестри, малий Михайло Старицький, і теж його свояк, Микола Лисенко, з захватом слухали його пісні…» Саме від нього гімназист Микола Лисенко вперше почне записувати мотиви козацьких пісень: «Ой не гаразд запорожці», «Отамане батьку наш», «Встає хмара з-за лиману».

Гарно співав запорозькі історичні пісні і думи рідний дядько Миколи – Андрій Романович. «У дядька знайшовся, між іншим, і перший надрукований «Кобзар» Т. Шевченка і «Енеїда» Котляревського», – згадував згодом Микола Віталійович. Вихований на французькій мові, прочитавши «Кобзар» Тараса Шевченка, юний Микола зачарувався вже назавжди красою рідного слова, свідомо полюбивши його.

У родині, яка добре пам’ятала кріпацький оркестр материного діда Петра Булюбаша, музичне обдарування, бажання займатись музикою викликали увагу й розуміння. Батьки Миколки дуже полюбляли музику: мати чудово грала на роялі; батько хоча й не знав нот, але дуже любив імпровізувати на фортепіано і підбирати на слух найрізноманітніші мелодії. Малий Миколка любив слухати, як мати грає на фортепіано (а грала вона дуже добре), міг стояти біля неї годинами, а незабаром і сам вивчився одним пальцем підбирати мелодії. Мати помітила інтерес сина до музики і найняла вчительку, але Микола категорично заперечив – вчити його буде тільки мама. Тому гра на фортепіано також склала одне із занять малого хлопця (на переконання рідних, вона ще й надавала бонтонності). Мати, що була прихильницею європейської та російської классики, вчасно помітила нахили сина і сама як добра піаністка зуміла виявити музичний талант майбутнього композитора і розвинути його, відкриваючи сферу музики для малого Миколи через класичні сонати, парафрази й попурі на теми популярних опер, модні салонні п’єси на зразок «Сплячого лева» А. Контського. Систематично займатися музикою Лисенко почав з п’яти років і виявив великі музичні здібності. Шестирічний хлопчик вражав усіх музичною пам’яттю і чистотою гри. Як згадує свояк Михайло Старицький: «У ті роки, крім звичайного початкового навчання, хлопчика вчили грати на форте-піані; ці заняття він любив, особливо гру в чотири руки, і взагалі здобував у музиці швидких успіхів. Техніка йому давалась надзвичайно легко, музична пам’ять з перших кроків виявилась в незвичайних розмірах; шестилітня дитина вражала усіх вправністю і чистотою своєї гри… Крім того, вона з дивовижною легкістю засвоювала мотиви і підбирала їх на роялі».

У 9 років Микола написав свій перший музичний твір – досить граційну та гарненьку «Польку» для фортепіано, яку батько видав у подарунок до дня народження сина.

З 10 років хлопчик навчався у київських приватних чоловічих пансіонах. Як пригадує Михайло Старицький: «…Миколу було відвезено до Києва і віддано до аристократичного пансіону Вейля, що містився на вул. Фундуклеївській. У цьому пансіоні він пробув три місяці: суворе поводження й погане харчування примусили батьків перевести пещеного улюбленця в пансіон Гедуена, що містився в Липках; у ньому Лисенко й закінчив повний курс, себто три класи…»

Під час навчання у пансіонах він продовжує навчання музиці у чехів К. Нейнківича та надзвичайно популярного київського педагога і виконавця, також чеха Паноччіні (Алоїзія Поноцного). Чех Нейн-ківич був дивний вчитель музики: сам не граючи на фортепіано, міг так навчити словом, що його учні виявляли прегарне туше і прекрасне розуміння музичної фрази. Сам талановитий виконавець – піаніст чех Паноччіні, під час навчання Миколки у пансіоні П. Гедуена, навчав його тонкому виконанню музичних творів на фортепіано, особливо наполягаючи на техніці виконання, прагнучи розвинути блискучу швидкість пальців і чистоту тушу (його методика полягала у тому, що він не тлумачив учневі нової п’єси, а демонстрував власним виконанням її красу). Саме він дозволив юному таланту виконати вже твори самого Ф. Ліста, розучити досить складні варіації на оперу «Біла дама» Ф. Буальдьє. Коли молодий панич повернувся на вакаціях до рідної домівки, його гувернантка панна Розалія, почувши прекрасну гру свого вихованця, дуже була збентежена, а потім тільки й розплакалась з радощів.