Страта двійника (збірник)

© Кшиштоф Зануссі, 2016

© Едвард Жебровський, правонаступники, 2016

© Л. В. Хворост, переклад укра-їнською, 2016

©  В. М. Карасик, художнє офор-млення, 2016

Це видання здійснено за підтримки Інституту книжки в Кракові

This publication has been subsidized by Instytut Książki – the © POLAND Translation Programme

Кшиштоф Зануссі

Едвард Жебровський

Неприступна

Він

Вона

Служниця

Дія відбувається на околиці великого міста, в районі багатих, у стилі модерн, вілл, що потопають у зелені й оточені високими залізними штахетами. До однієї з таких вілл, наче рятуючись від когось, підбігає молодий чоловік років двадцяти п’яти. На ньому джинси й куртка, на плечí велика важка сумка. Обличчя брудне, з носа йде кров, права рука перев’язана носовичком, на якому також плями крові. Добігши до хвіртки, на якій висить табличка з написом «Роздрібним торгівцям не турбувати», він натискає на кнопку дзвінка.

З домофону відповідає жіночий голос.

Жіночий голос: У чому річ?

Він: Нещасний випадок. Мені треба зателефонувати.

Жіночий голос: Не розумію. Хто це?

Він: Мене побили. Я хочу подзвонити по телефону.

Жіночий голос: Телефон є в кав’ярні, п’ятсот метрів звідси. Прямо і ліворуч.

Він: Будь ласка, це дуже терміново. На мене напали. Треба повідомити…

Домофон мовчить.

Він: Боже милий, що за район?! Уже третій будинок, до якого мене не пускають! Послухайте, ви теж можете опинитися в такій ситуації!

Тиша.

Жіночий голос (після павзи): Пані вдома немає.

Він (у відчаї хапається за голову й одразу ж скрикує від болю): О Боже! Мені не потрібна пані, мені потрібен телефон! Мене побили!

У вікні за відслоненою фіранкою проглядається жіноча постать.

Жіночий голос (після павзи): Прошу. Заходьте.

Спрацьовує автоматичний замок, молодик прочиняє хвіртку, кидається до будинку й опиняється у великому порожньому передпокої. Крізь матове скло дверей видніє жіночий силует.

На маленькому столику в кутку стоїть телефон.

Жіночий голос (із-за дверей): Тільки адресу не повідомляйте. Пані забороняє.

Він прямує до телефону.

Він: А як зветься ця вулиця?

Жіночий голос: Ґрюнвальдштрасе. Але, будь ласка, не називайте її.

Він (сідає на край телефонного столика): Добре.

Він набирає номер. Чекає з’єднання. Вона спостерігає за ним із-за дверей.

Жіночий голос: Зайнято?

Він: На жаль.

Жіночий голос: Куди ви телефонуєте?

Він: До приятеля. Щоб він приїхав по мене.

Жіночий голос: Ви можете викликати таксі.

Він повертається до телефону.

Він: Спробую ще раз. Трохи пізніше.

Жіночий голос: Але вже не звідси. Я ж вам сказала, що поблизу є кав’ярня.

Він (сидячи на краю телефонного столика): Вам дуже хочеться побачити, як перед вашим будинком угроблять людину… Будь ласка, можете дзвонити до поліції, але я з місця не рушу, доки хто-небудь по мене не приїде!.. А я вже подумав був, що у вас є щось людське…

Жіночий голос не озивається.

Він (стурбований, але обертається і стиха промовляє): Вибачте.

Жіночий голос: Як це сталося?

Він: Сам не знаю. Раптом напали, їх було троє… Так зненацька… Почали мене бити. Я намагався захищатися… (Показує, як діяв рукою.) Впав, але встиг підвестися й побіг…

Жіночий голос: Чого вони хотіли?

Він: Не знаю. Але чому в такому заможному районі нема жодного поліціянта?..

Жіночий голос: Тут завжди дуже спокійно. Рух слабкий. Коли б не подивитись у вікно – перехожих не видно.

Він: Але… йдучи на закупи, ви, ймовірно, когось зустрічаєте… Врешті-решт, тут теж живуть люди.

За дверима чути сміх.

Молодик майже припадає вухом до дверей.

Жіночий голос (після павзи): Вибачте, але я не ходжу на закупи. Нам усе привозять… Але ви, здається, збиралися телефонувати.

Він: Так… Перепрошую. Я трохи не при собі.

Він підходить до столика з телефоном. Набирає номер, якийсь час чекає відповіді; не дочекавшись, кладе слухавку. Підводиться. Знову ходить.

Жіночий голос: Досі зайнято?

Він: На жаль, так.

Жіночий голос: Невже у вас лише один знайомий?

Він: У цьому місті – так.

Жіночий голос: Можете викликати таксі. Так буде швидше.

Він (робить глибокий вдих, наче перед стрибком у воду): Будь ласка, не бійтеся! (Підходить ближче до дверей.) Я нічого не вкраду і нічого не зіпсую в цьому прекрасному домі. Ви не матимете жодних прикрощів. За п’ятнадцять хвилин я зникну!

Двері прочиняються. На порозі стоїть жінка в халаті – висока, струнка, досі вродлива, попри те що їй уже понад п’ятдесят.

Вона: Хотілося б у це вірити…

Він (ображено): Не розумію, в чому ви мене підозрюєте?

Вона: О, ні в чому такому… Просто до цього будинку вже давно ніхто не навідувався.

Він: Тоді ви мали б радіти. (Підносить слухавку, набирає номер, чекає і, наче змирившись, знову кладе її.) Сподіваюся, ви не матимете прикрощів.

Вона: Із чим?

Він: Із панею.

Вона: Вас цікавить пані?

Він: Знов за рибу гроші… (Зітхає.) Ні.

Вона: Навіть якщо вона – це я?

Він (опустивши погляд): Чесно кажучи, так я і думав.

Вона: Але ніяк не дали по собі знати.

Він: Але ж ви хотіли зберегти інкоґніто.

Вона: Чому ви відводите очі? (Підходить ближче до нього.) Почуваєтеся винним?

Він: Так. Я порушив ваш спокій.

Вона: Ви іронізуєте чи говорите всерйоз?

Він: Усерйоз. Я порушив дещо більше, ніж спокій. Я порушив вашу самотність.

Вона: Звідки ви знаєте, хто я така?

Він: Прочитав на хвіртці. І впізнав голос. Я чув його по телевізору.

Вона: Що це була за передача?

Він: Інтерв’ю з вами.

Вона: Коли?

Він: Років зо три тому. Ще ваш чоловік був живий.

Вона: І ви запам’ятали мій голос?.. Ви забагато про мене знаєте.

Він: Усі знають. Кожен, хто читає газети. А я ж бачив і фільми за вашою участю… (Знову хапається за пошкоджену руку.)

Вона (раптово змінюючи тему): Як ваша рука?

Він: Болить трохи. Марничка…

Вона: А що ви робили в нашому районі?

Він: Фотографував.

Вона: Що?

Він: Я вивчаю історію мистецтв…

Вона (знову стає у дверях): Цей район не надто старовинний…

Він (пожвавлюючись): Це ще як поглянути. Наполеон, приміром, зносив у Парижі ґотичні собори, бо вважав їх пам’ятками варварства. (Показує рукою на канапу.) Модерн – сьогодні вже старовина. Ви бачили, як нині будують вілли? Геть інакше.

Вона (з натяком): І тому ви фотографуєте?

Він: Так.

Вона: А чому в похмурий день, а не в сонячний?

Він: Настрій… (Усміхається.) Потрібен відповідний настрій. Я спеціалізуюся на художній фотографії.

Вона: І архітектурні споруди цікавлять вас дужче, ніж мешканці?

Він: Багаті люди неприступні.

Вона: Чому ви так думаєте? Тому, що вам не відчиняли дверей?

Він: Ви відчинили. Але ви – виняток.

Вона: Ви так гадаєте? Але я оберігаю свою неприступність навіть більше, ніж інші.

Він: Знаю, але я не це хотів сказати…

Вона (пильно дивиться на нього): Ви плутаєтеся у словах…

Він: Справді… Але все так зненацька… Ніколи не думав, що матиму нагоду говорити з вами.

Вона: І все-таки маєте… Як же ви збираєтеся її використати?

Він (здивовано поглядає на неї, відводить очі): Розумію, що ви маєте на думці… Маю відчуття, наче я зловживаю вашою добротою. (Підносить руку до чола, й тут-таки його обличчя спотворює ґримаса болю.) Ви не дозволите мені скористатися з лазнички? Я б хотів умитися.

Вона: Справді, вигляд у вас… Я й сама мала б здогадатися… Тепер ви скажете, що багаті не лише неприступні, а й злобливі. Але вам треба було зателефонувати…

Він зупиняється на півдорозі. Вона іронічно осміхається.

Вона: Ви зробите це зараз чи після того, як умиєтесь?

Він: Якщо це дасть мені змогу побути з вами трохи довше…

Вона (сміється і прочиняє двері): Ну, коли так – заходьте.

Молодик бере сумку і входить до вітальні. Тут світліше, ніж у передпокої. Вітальня має дещо екстраваґантний вигляд: тут зібрано багато мистецьких творів. Кілька скульптур, що нагадують роботи Арпа й Ерната, контрастують із картинами, що належать до більш ранніх епох.

Вона (показує на сумку): А це навіщо?

Він: Професійна звичка. Перепрошую. (Кладе сумку поряд зі стільцем і нерішуче спиняється, дивлячись на картини.)

Вона: Ну так, ви ж фотограф.

Він: Не зовсім. Я займаюся історією мистецтв. Точніше, закінчую курс навчання.

Вона: Гаразд. Сідайте і покажіть мені вашу руку. Либонь, знадобиться рентґен.

Він опускається на канапу. Вона сідає коло нього.

Вона: Боляче?

Обережно торкається його долоні. Він неохоче підпорядковується.

Вона: А тепер боляче?

Він: Трохи, наче від удару. Ви знаєтесь на медицині?

Вона: Ні. Зігніть лікоть. Дужче. Боляче?

Він: Трохи.

Вона: А тут?

Він (стогне): Так.

Вона: Де ви навчаєтесь?

Він: У Ганновері.

Вона (несподівано): Ви знаєте, вам треба негайно до лікарні, це може бути перелом. Буде розпухати. Схоже, вже почало.

Він (протестуючи): Та ні ж бо! Якби був перелом, біль був би гострішим. Я достеменно знаю. Ламав колись руку.

Вона (пильно дивлячись на нього): Либонь, в Альпах?

Він (відводить очі): Ні, на роботі… Справді, це все марничка. Біль уже вщухає.

Вона (несподівано): А може, їх цікавила ваша апаратура? Вона, мабуть, дорого коштує… Адже ви професіонал.

Він (здивовано): Я не фотограф. Я ж уже казав, що вивчаю історію мистецтв.

Вона: Справді. Бачите, яка я неуважна. А чого вони хотіли?

Він: Грошей.

Вона: Треба було дати, не перечити. Тут уже починається те саме, що в Америці. У Нью-Йорку я завжди ношу із собою два гаманці, один із них у сумці – «несправжній», у ньому лише кілька доларів. Бо якщо натрапиш на наркомана, він може і вбити. Серед білого дня. Наркотичний голод. І яка вже тоді користь із того, що його схопить поліція? Крім того, в них нема смертної кари.

Він (підтримуючи розмову): Здається, планують поновити.

Вона: А ви за смертну кару чи проти?

Він: Проти.

Вона: А якби оті ваші грабіжники вас убили? Як би вам було – усвідомлювати, що покарання вони відбувають у комфортабельному пансіоні, за добру поведінку їм скорочують термін ув’язнення, а за роботу в них зростає рахунок у банку?

Він: Гадаю, тоді мене б уже нічого не цікавило.

Вона (сміється): Резонно. Але припустімо, що така доля спіткала когось із ваших ближніх. Що б ви відчували, приносячи квіти на цвинтар?

Він: Не знаю. Я про це не думав.

Вона: Ну от!.. А ви подумайте. (Підводиться з канапи і йде на середину вітальні.)

Він: А ви – за смертну кару?

Вона: Ні, я проти. До речі, я так і не зрозуміла… Вас таки пограбували?

Він: Так. Забрали гаманець. Але він був майже порожній…

Вона: А документи?

Він: Теж. Вони були в гаманці.

Вона (пильно дивиться на нього): То що, якби я зараз попросила вас пред’явити документи, то з цього нічого б не вийшло?

Він: Нічого. (Червоніє, підводиться.) Перепрошую… дійсно… який я бовдур… Я не відрекомендувався. Йозеф Берґер. (Підходить до неї.)

Вона (сміється, дивиться на нього весело-заохочувально): Ну, ось і познайомились. На це ви й розраховували, входячи сюди? (Простягає йому руку для поцілунку і затримує його долоню у своїй.)

Він (дуже палко): Ні. Навіть у найсміливіших мріях.

Вона: Он воно як? Може, ваші мрії мають більш конкретний характер?

Молодик скромно опускає очі. Жінка трохи ніяковіє, сміється. Стоять одне проти одного.

Вона: Скажіть, ви людина практична?

Він: Не знаю. В міру. Настільки, наскільки це необхідно, щоб утриматись на поверхні.

Вона: Судячи з вашого вигляду, ви претендуєте на більше. І мені дивно, що ви обрали таку спеціальність. (Відходить до мольберта.) Ви не схожі на майбутнього науковця… А що ще вам залишається? Я на цьому не знаюся, але, либонь, школа, а може, реставрація… У фотографуванні шансів у вас було б більше. Ви ніколи не мріяли про велику кар’єру?

Він: О, даруйте, але моє життя набагато прозаїчніше. Я мушу заробляти собі на хліб насущний. Адже я не вродився в такому красивому районі, як цей…

Вона: І на хліб ви заробляєте художньою фотографією… Розкажіть трохи про своє дитинство.

Він (ніяковіючи): Я б не хотів…

Вона: Чому? Невже воно було таким тяжким?

Він: Ні. Просто воно… не схоже на зворушливу казку.

Вона: Тим ліпше. Ви з бідної родини?

Він: Так.

Вона: Змалку виховувались у притулках, а тепер можете розраховувати тільки на себе, я вгадала? За віком ви могли б бути моїм сином.

Він: Ви маєте сина?

Вона (всміхається): Може, так, а може, й ні…

Він (із цікавістю): У вашій біографії про це – ані слова.

Вона: Не все пишеться у біографіях. Так! Мій син міг би бути у вашому віці.

Він: Він помер?

Вона (різко): Я не даю інтерв’ю. Вже багато років. Надто багато дурниць написано про мене і моє життя.

Він: Я стільки про вас читав і не знаю, дурниці це чи ні… Я знаю, що колись ви теж були бідною.

Вона: Що значить «теж»? Те, що ви бідний, ніяк нас із вами не поєднує. У світі мільйони бідних. А я багата і мешкаю… як це ви сказали… у красивому районі.

Він: У красивому районі мешкають красиві люди.

Вона: Я спровокувала вас на банальність. До речі, знаєте, одна з дівчат на процесі Менсона заявила, що ненавидить красивих людей, що їх усіх треба вбивати[1]… Не так уже й приємно бути обережним та підозріливим, але суспільство, в якому є багаті й бідні, змушує нас до цього. Колись я навіть подумувала приділити частину своєї спадщини по чоловікові якійсь із організацій, що борються за повалення наявного світового порядку.

Він: І чому не зробили цього?

Вона: Ніяк не могла обрати, якій саме: їх же стільки… І всі ворогують між собою. А ви належите до котроїсь із них? Ви революціонер?

Він: Ні.

Вона: Шкода. Вам би пасувала яка-небудь ідея. Обожнюю молодих людей, охоплених жагою змінити світ! А ви що – погоджуєтеся з наявним? Ви лише претендуєте на трохи тепліше місце, ніж те, що приготувала для вас доля? Я вгадала?

Він: Тепер ви берете в мене інтерв’ю?

Вона (спохопившись): Боже мій, ваше обличчя! Я забула, що вас треба вмити й оглянути!

Він (рішуче підводиться): Якщо дозволите, я сам…

Вона: Про це не може бути й мови… тут потрібні жіночі руки… До того ж у моїй лазничці розгардіяш. Я ось думаю, чи не зробити вам холодний компрес? Схоже, ваше око починає запливати…

Він: Та ні… це, мабуть, бруд.

Вона: Зараз подивимось. Я вас на хвилинку залишу. А ви поки подзвоніть.

Жінка виходить. Молодий чоловік якийсь час стоїть нерішуче, дослухаючись до того, що робить господиня. Тоді підходить до стіни і починає розглядати картини Каналетто. Біля однієї з них затримується особливо довго.

Вона (вертається до вітальні зі срібною тацею в руках): Вам подобається?

Підходить до столика і ставить на нього тацю. На таці – цілий набір різноманітних предметів для обробки ран. Вигляд це все має доволі грізний і викликає асоціації з операційною.

Він (не відриваючи погляду від картини): Так. Чудова картина. Ориґінал – у Дрезденському музеї. Це авторська копія.

Вона: Вибачте, але ви помиляєтесь. Це і є ориґінал. А копія – в Ермітажі.

Він: Мені все-таки здається, що в Дрездені.

Вона: Запевняю вас, в Ермітажі. Ми з чоловіком були у Ленінграді. Доглядач спеціально показав нам…

Він: Очевидно, існують дві авторські копії. Або, ймовірно, це було ще до повернення Дрезденської ґалереї.

Вона: Можемо перевірити. (Підходить до книжкового столика, бере альбом. Дивиться на молодика; той і досі стоїть біля картини.) Ніяк не можете від неї відірватися?

Він: Вона прегарна.

Вона (гортає альбом): Ось… Виявляється, ми обоє маємо рацію. Є дві авторські копії. Погляньте.

Молодий чоловік повільно підходить до столу.

Вона: Бачите, навіть на репродукції помітні невеличкі відмінності… Ймовірно, це через реставрацію. Росіяни використовують тепліший лак… Але ви, певна річ, і самі чули про це. (Закриває альбом.) А тепер сідайте, треба подбати про ваше обличчя.

Він: Чесно кажучи, я б не хотів…

Вона: Боїтесь?

Він (щиро): Трохи.

Вона: Обіцяю бути обережною… Прошу вас.

Молодик, зітхаючи, сідає. Жінка опускається поруч, відсунувши сумку з апаратурою.

Вона: Страшенно важка! Що у вас там?

Він (перекладаючи сумку на пуф): Звичайний набір: шість на шість, вузькоплівкова, комплект об’єктивів… камери…

Вона (починає протирати його обличчя зволоженою ватою): Я на цьому не розуміюся. Ще знімаючись у кіно, я ненавиділа камери. Мала відчуття, ніби за мною стежить холодне нелюдське око. Може, тому я не люблю і людей в окулярах.

Молодик кидає погляд на портрет її чоловіка: той носив окуляри.

Вона: Певна річ, бували й винятки. (Дивиться на вату.) Дивно… було схоже на синець, а це якийсь бруд, до того ж дуже масний. (З великою недовірою.) Вам боляче?

Він (трохи роздратовано): Ні, марничка… Ваш чоловік був визначним колекціонером творів мистецтва.

Вона: Скажімо так… (Іронічно осміхається.) Радше він був визначним колекціонером грошей. А я витрачала їх на мистецтво.

Він: Чому?

Вона (пильно дивиться на нього): Запитання наче з інтерв’ю…

Він: Вибачте.

Вона (продовжуючи орудувати ватою на його обличчі): Бачите, я не зношу інтерв’ю, бо сама дуже багато говорю. І частенько говорю те, чого б не варто… (Протирає його обличчя ватою.) Можна подумати, що ці бандити натерли ваше обличчя сажею… Не люблю, коли хтось мене про щось питає.

Він: Ще раз – вибачте. Я забув, що ви на все дивитесь інакше…

Вона: Вам знову закортіло блиснути красивою думкою про красиві райони?

Він: Ні. Я хочу виправдатися за свою нетактовність.

Вона: Котру саме?

Він: Хіба їх було декілька?

Вона: А ви як гадаєте?

Він: Не знаю, я був збуджений. Якщо я поводився негоже…

Вона: Не варто говорити в минулому часі.

Він: Не розумію…

Вона (іронічно): Невже?.. Ну, тепер ви маєте набагато кращий вигляд. (Відкладає вату, дуже брудну.) Фе, яка гидота! (Запитливо дивиться на молодика.)

Павза.

Молодик явно збентежений.

Жінка підводиться.

Він: Я чекаю, що ви якось мені допоможете… Якщо я зробив щось не так…

Вона: Ви чекаєте… (Холодно.) Ви чекаєте, коли підуть люди, які вас побили. Припустімо, вони пішли. (Підводиться і йде до столу.)

Він (опускає голову, зітхає): Можу я замовити таксі?

Вона: Я вам допоможу. З такою рукою вам важко буде набрати номер.

Обоє виходять у передпокій. Жінка затримується у дверях. Молодик підходить до телефону, тягнеться до слухавки.

Вона (різко): Ця комедія стає нудною! Ви мали передбачити, що я – як акторка – добре знаюся на гримі. Ви цілком можете повернутися пішки. І застерігаю: в будинку встановлено сигналізацію, це миттєвий зв’язок із поліцією. Не знаю, чого ви хотіли, але раджу вам щезнути так само хутко, як ви сюди пробралися. (Виходить до вітальні, зачинивши за собою двері.)

Молодик стукає у двері.

Голос із домофону: Викликати поліцію?

Він (несміливо, жалісно): Я хотів би забрати сумку.

Вона: Яку сумку?

Він: З апаратурою.

Вона: Прошу.

Молодик вертається до вітальні, трохи барячись, бере сумку і починає перекладати апарати.

Жінка з’являється у дверях.

Вона (з іронією): То вся справа була саме в цьому?

Він (покірно): Так.

Вона: І що це мало бути? Фоторепортаж?

Він: Ні.

Вона: З якої ви газети? Чи, може, ви вільний стрілець?

Він: Ні з якої.

Вона: Навіщо ця брехня? Ви боїтеся, що я зателефоную і вимагатиму, щоб вас викинули з редакції?

Він: Ні. Я студент. Це правда.

Вона: І навчаєтесь у Ганновері?

Він: Так. (Із розпачливим виглядом кладе сумку.) Річ у тім, що я маю написати роботу на ступінь маґістра. Для мене це великий шанс. (Рушає до дверей.) Я не маю грошей на подорожі великими ґалереями. Моя тема – Каналетто венеційського періоду. Ваш чоловік не дозволяв робити репродукцій… (Зачиняє за собою двері. За хвилину знову відчиняє їх.)

Вона: То мій чоловік… До мене ви не зверталися.

Він: Я боявся, що ви відмовите, і тоді я втратив би останню надію.

Вона: Йдеться про фотографію картини?

Він: Так.

Вона: Як же ви це собі уявляли? Що я впущу вас до будинку як жертву нападу, а ви зробите репродукцію Каналетто? Розраховували, що я розчулюся?

Він: Так чи інак, ви ж мене впустили. Либонь, у якусь мить ви у все це повірили. (Несміливо всміхається.)

Вона: Радше ви самі в це повірили. Ви й досі тримаєте руку так, наче вона болить…

Він (розв’язуючи носовичка на руці й кладучи його до кишені): Сила самонавіювання…

Вона (сміється): Ну, і як це було? Ви бігали чи робили присідання, щоб захекатись?

Він: Бігав.

Вона: І чекали, коли Маріанна піде на пошту і я лишуся сама… Непогано ви все це продумали.

Він: Може, мені за це належиться нагорода?

Вона (глибоко зітхає, вражено хитає головою): Ви мене приголомшуєте! Нечувано! Зроду не зустрічала такого нахаби!

Він: Ви мені лестите… Досі мені нічим не вдавалося відзначитись.

Вона: І що я маю з вами зробити? Ви вже давно мали б бути далеко звідси…

Він: Та оскільки я досі тут…

Вона (вже нібито піддаючись): То я маю дозволити вам зробити світлини?

Він заметушився.

Він (квапливо): Це не займе багато часу. Ви й оком змигнути не встигнете. В мене камера зі спалахом… утім, ще доволі світло. (Підходить до столика, виймає з сумки апаратуру.) Я вкладусь у п’ять хвилин.

Вона: І що потім?

Він: Це ніколи не буде оприлюднено, ввійде тільки в мою роботу. А вона ж не буде надрукована.

Вона (стурбовано): Якщо вона вийде дуже доброю, то хтозна…

Він (відчуваючи, що шанси його зростають, говорить із надзвичайним запалом): Я маю заприсягтися, що не буде?!

Вона: Схоже, що дійсно не буде… Готуючи роботу про Каналетто, ви мали б більше знати про авторські копії.

Він: Річ у тім, що я ніяк не міг обрати тему… Я писатиму про Каналетто лише в тому разі, якщо ви дозволите зробити репродукції… Це займе набагато менше часу, ніж наша розмова.

Вона (пильно дивиться на нього): Ви вважаєте, що вся справа у часі?

Він (вагається, опускає голову і стишує голос): Ні. У вашій довірі.

Вона: До вас? Ви зробили все, щоб я думала про вас погано.

Він: Я зробив усе, щоб ви хоч щось про мене подумали. А це дуже важко. То… можна? (Виймає із сумки «дзеркалку» і благально дивиться на жінку.)

Вона (тихо): Ні.

Він (безнадійним голосом): Я маю піти?

Вона: Гадаю, так.

Він: І нема жодних шансів умовити вас?

Вона (знущально): Шанси є завжди. Але наразі ви їх змарнували. (Всміхається.)

Він: Безповоротно?

Вона (позіхає, прикриваючи рота рукою): Перепрошую, але цей пінґ-понґ стає нудним. (Показує йому на двері.)

Він (із засмученим виглядом бере сумку, робить крок у напрямку виходу. Зупиняється. Каже з розпачем у голосі): Вибачте, чи не міг би я хоч раз поглянути на картину? Я знаю її лише за репродукцією.

Вона (здивовано): Але ж вона перед вами.

Він: Я не про цю. Мене цікавить «Вид на Палац дожів». Її тут нема.

Вона (після павзи, з непокірним усміхом): А якщо в мене її взагалі нема? Якщо я її продала?

Він (остовпівши, з непідробним відчаєм): Це… це неможливо… Я б знав про це. Скажіть, що це неправда!

Жінка дивиться на нього із загадковою усмішкою.

Він: Благаю вас! Це неможливо.

Вона (спокійним тоном): Можливо. В мене його нема.

Жінка якийсь час спостерігає за поведінкою молодика. Виходить із передпокою, але за кілька секунд знову повертається.