Сатирикон. Поезії

© І. Ф. Драч, 2016

© І. С. Рябчий, упорядкування, 2016

© Ірина Славінська, інтерв’ю, 2011

© О. А. Гугалова, художнє оформлення, 2016

Замість Передмови

Від А до Я

Чикаленко колись казав, що Україну треба любити не до глибини серця, а до глибини кишені. На жаль, до глибини кишені Україну люблять тільки бомжі… Якби я зустрівся з Богом, то я би вибачився за те, що я такий.

Іван Драч – неоднозначна фігура українського культурного простору. В літературі доби «шістдесятників» його поезія наробила чимало галасу. В кінематографі саме за сценаріями Драча було створено низку справді культових фільмів – «Пропала грамота», «Криниця для спраглих», «Камінний хрест».

Водночас письменникові часто дорікають надто рівними взаєминами з будь-якою владою. За СРСР Драч отримав дві державні премії – премію УРСР ім. Тараса Шевченка та Державну премію СРСР. За доби правління Кучми – орден князя Ярослава Мудрого, а за Ющенка – звання «Герой України». В сьогоденному контексті широко обговорювали участь Драча та інших митців у Гуманітарній раді при уряді Януковича.

«Українська правда. Життя»[1] поставила Івану Драчу зо три десятки запитань, аби помандрувати в часі та спробувати розібратися в усіх цих парадоксах. В результаті поговорили про живих класиків, президентів у ліфчиках, соняшники та Параджанова.

Народи визначаються за письменниками. Україна – це вже держава, яка намагається стати державою з різноманітним успіхом. Я колись не дуже вірив, що за мого життя Україна постане державою. Але вона таки постала – і я мав до того певну причетність.

Яке ваше місце в становленні України?

Ну, раз абетка, то я скажу по абетці. А, Б, В, Г, Д… От я – це «Д». Драч.

Хотілося б, щоб український народ, українська нація, український етнос більше відповідав би своїй суті як народ, як нація – як поляки, росіяни, німці, французи.

То нація тотожна етносу? Тоді що розуміти під «етносом»?

Якщо розуміти націю в сенсі політичному, то вона, звичайно, не тотожна етносу. Тут треба йти за Липинським, а не за Донцовим.

Коли казати про етнос, то цей час вимагає щось і від етносу. Ми бачимо, що Меркель, яка думала зібрати докупи всіх німців, турків і сербів, не вдалося цього зробити. Тепер вона закликає, що всі, хто хоче бути в Німеччині, мають шанувати німецьку мову та культуру. Французи почали говорити про це ще раніше. Поляки взагалі можуть бути взірцем у цьому аспекті.

То що – українська Україна, українське походження з діда-прадіда?

Мені видається, що це не є основним. Коли я вишукую все, написане про Івана Гонту, то найкраще про нього написав Антонович, а це був напівмадяр-напівполяк. При цьому він вчитель Грушевського та один із основоположників українського буржуазного націоналізму, чи як там це тепер називають.

То що важить?

Важить мова та духовна наповненість – культура, відчуття своєї приналежності до України. Ще Леся Українка писала: «Послухаєш, як вони по-українськи говорять – то ліпше б вони говорили по-китайськи».

Коли йдеться про Маргарет Тетчер і Вільяма Голдінга, то було би дивно, якби Голдінг займався політикою. Він писав свої романи, а Маргарет Тетчер займалася політикою.

Але така нація, такий народ, як в Україні, щойно стає на ноги. Коли тут літератори пішли в політику, то це було те ж саме, що й Грушевський або Петлюра в політиці. Вони не були фаховими прописними політиками, але почали займатися політикою.

Чим краще буде розвиватися українська політика, тим далі будуть віддалятися літератори від політики.

Як політика вплинула на вашу творчість?

Це треба читати. Одна з моїх останніх книжок зветься «Противні строфи». Там, звісно ж, політика вплинула. Сама назва говорить, що вони противні – це вплив політики.

Ви могли б творити зовсім поза політичним контекстом?

Я й так багато творю поза політичним контекстом. Ось коли я пишу про Набокова, який прилетів до мене метеликом, – то це не політика.

Сучасним українським літераторам варто було б іти в політику?

Думаю, що ми, люди старшого покоління, вже приречені на політику. До мене щодня багато людей ідуть, як до депутата на прийом, хоча я давно не в парламенті.

А молодше покоління 50-літніх – Юрій Андрухович, Оксана Забужко – цього вже не потребує. Олесь Доній, Кость Матвієнко, їхні ровесники – це політики.

Чому?

Бо Україна вже відбулася як держава. Вже є надія. Я чую, що щось творче і незворотнє відбулося з етносом.

Коли Янукович вручав Шевченківську премію Михайлу Андрусяку за його трьохтомник про УПА, то я підійшов і привітав його з тим, що він переступив свої межі та вручив цю премію. Президент повинен бути президентом всіх українців – і я привітав його з тим, що він став на цей шлях.

Ось чому я не відмовився від участі в Гуманітарній раді. Там я буду намагатися зберегти все, що можна зберегти. Зараз є багато речей, які треба захищати.

Які конкретно?

Музеї в Києво-Печерській лаврі – це речі дорогоцінні. Києво-Печерська лавра не повинна бути осередком тільки релігійної духовності. Вона має бути осередком духовності взагалі – все ж змінилося.

Зараз інші релігії, наприклад католики у Ватикані, намагаються впускати якомога більше людей до своїх пам’яток. А ми ніби намагаємося заховати те, що в нас є – Катерину Білокур, Марію Приймаченко. А хай би ті, хто прийшли молитися, подивилися б і на живопис Білокур. А хто прийшов до Марії Приймаченко – помолилися.

Крім музеїв, які ще проблеми гуманітарної сфери бачите?

Гуманітарна сфера не активна. Вона цікава, але розпорошена. Я трохи знаю, що відбувається в літературі, малярстві, музиці, кіно. Там потрібна концентрація людей. Також треба виставляти те, що маємо.

Треба підняти те, що лежить на поверхні, але ніби не є основоположним, – український спів. Є прекрасний співак Анатолій Мокренко. Він родом із Сумщини і вже багато років проводить там фестивалі народної пісні – шкільні, сільські, районні.

Спів і хори – велике багатство українського народу. Педагогічний університет ім. Драгоманова виношує ідею про тезу «Заспіває школа – заспіває Україна». Все це робитимуть майбутні вчителі, які там вчаться. Анатолій Авдієвський – центр цього руху, ректор університету – теж із Сумщини.

Євгенія Мірошниченко колись мені жалілася, що виховує співаків і співачок, які їдуть у Москву, Варшаву, в Італію. Вона носилася з ідеєю Малої опери в Троїцькому домі на Лук’янівці. Зараз я маю порозуміння з Новохатьком – і ми хочемо зробити Музичний дім саме там, на Лук’янівці.

А ще є музей Бориса Гмирі. Раніше таких людей набагато прицільніше шанували… І Козловського, і Гмирю, і Петрусенко…

Хто все це профінансує?

Я думаю, що просто треба розумно розпорядитися бюджетом. Не потрібно великих грошей. А коли говорити про школу, то все це іде в системі освіти. Табачник стане самим співучим міністром. Добрий парадокс.

Серед молодшого покоління українців є думка, що в сфері культури надто часто звертаються до минулого, що бракує погляду в майбутнє. Що про це думаєте?

Думаю, що вони мають рацію. І тому треба велику та прицільну лінію вести на освоєння англійської мови. Саме завдяки англійській мові піднялися Індія, Китай і Латинська Америка. Мусять англійською вести діалог німці з французами, а іспанці з італійцями. Мусимо і ми.

Сам Бог каже, що треба зосередитися на майбутньому. Треба вчити і російську, і англійську – це не заважатиме патріотизму. Та особливо треба зосередитися на англійській. Російськомовний Юрій Іллєнко в Канаді та США одночасно вчив на кінофестивалі обидві мови. Зараз мені важко уявити більшого націоналіста.

Я себе ніколи не вважав дисидентом. Я ніколи ним не був.

Я вважав себе людиною з патріотичними поглядами. Я не прагнув виступати та голосно говорити про ці погляди – я хотів їх втілювати за допомогою своєї реальної роботи. Я був, як робочий віл, робоча бджола, я не був людиною, що б’є в барабан і кричить про себе.

Так само я дуже шанував Івана Дзюбу, котрий робив свою роботу та водночас голосно говорив про свої погляди. Також любив Аллу Горську та Віктора Зарецького – вони були моїми друзями, їхній син та невістка – також мої друзі.

Якщо ви не дисидент, то вас можна назвати конформістом?

Звичайно. Я 30 років був членом КПРС. Гріх було б не вважати мене конформістом. Скрипник і Хвильовий були комуністами і великими українцями.

Але «конформіст» для мене – не лайливе слово. Це людина, котра знає ситуацію, розбирається в ситуації та робить ті кроки, які вважає потрібними.

Мені вистачає енергії. Як казав Сталін, посилаючись на Антея, можна притулитися до землі – і буде енергія.

Я можу навіть підзаряджати інших – я люблю своїх людей. Люблю також своє село, де черпаю енергію. Люблю місто, в якому живу, попри те, що воно до мене жорстоко ставиться, попри те, що воно вбило мого сина. Я люблю Київ-убивцю. Намагаюся зрозуміти за що. Це трагічно і боляче.

Але так багато прекрасних речей навкруги. Я тішуся, що живу.

У вас є життєва ціль, сенс життя?

Це саме життя. Щодня я оточений радостями та печалями. І радості, і печалі – це величезні крила. В мене великий розмах крил – і в трагізмі, і в радощах.

Не боїтеся смерті?

Боюся болю. Смерті не боюся.

Я думаю про журналістику краще, ніж вона сама про себе думає. Я вважаю її четвертою владою. Вона наймолодша за віком представників – журналістами є переважно молоді люди. Це надзвичайно цікаво – і Юля Мостова, і Сергій Рахманін, і журналісти «Дня», і «Коментарі», і Анатолій Стреляний, і Віталій Коротич.

Але журналістиці бракує гостроти, відваги та відчайдушності. Трохи не вистачає інтелекту. Взірець – італійський журналіст Роберто Савіано та його репортаж «Ґоморра» про італійсько-китайську корупцію.

В Україні журналістика справді є четвертою владою? Чи це лише словосполучення?

Як і інші влади. Як і законодавча, виконавча та судова влади, журналістика має свої плюси та мінуси.

Коли бачу кота перед собою, то намагаюся знайти ґудзика. Чи, принаймні, за пупчик тримаюся.

Але це таке. Я для себе відкрив справді дивні речі.

Колись мого сина переслідували та шукали в Європі. Тоді ж до мого будинку злетілися сови. Вночі вони не давали спати – пугутькали без кінця. В якусь ніч я розізлився, набрав камінців і хотів у них кинути. Але докинути не міг, бо там високі сосни.

Так пройшло два-три дні. Потім онучка Павличка покликала мене, і я побачив, як прилетів лелека та почав клекотати на тих сов. І вони одна за одною одлетіли. Залишився тільки один лелека. На той час син уже звільнився від переслідувань.

Я ніколи не думав, що бувають такі зв’язки між світом душевним і світом людським.

Я тішився, коли мої друзі Мирослав Попович і Сергій Кримський покликали мене писати разом із ними книжку про Сковороду. Кожен писав свої розділи. Думаю, вони не взяли б до себе найдурнішого письменника.

У Західній Європі «інтелектуалами» називають людей, які є публічними представниками інтелігенції, своєрідними рупорами. Ви безперечно відіграєте цю роль. Як вам у ній живеться?

Я не щодня задумуюся над усім цим. Я не думаю про те, як має себе почувати інтелектуал.

Якби вам самому потрібно було б якось окреслити свою роль в українському суспільстві, то який «ярлик» ви б обрали?

Он соняшник перед вами сидить. І в пору цвітіння. І в пору виробництва олії. Соняшник дуже виснажує землю. Як і рапс…

У нас люблять ікони. Шевченко занадто сконцентрував у собі всі прагнення та бажання.

Але Шевченка треба брати в контексті дивовижних людей, які його оточували. Це прекрасний історик Костомаров, це суперечливий і несподіваний Пантелеймон Куліш, це Микола Гулак, який став одним із дослідників «Витязя в тигровій шкурі» і написав до Лобачевського французькою мовою про неевклідову геометрію.

Шевченко – не «дуб среди долины ровныя». Він існував у оточенні цікавих людей. Якби ми це все густіше сприймали, то інакше ставилися б і до Шевченка.

Кого ще можна додати до українського іконостасу?

Франка, звичайно. Це людина величезних потужностей і величезної трагічної долі. Так само – Лесю Українку. Я дуже її люблю. Я мрію – якщо в моєму віці ще можна мріяти – написати про останні роки життя Лесі Українки та поставити фільм разом із Мащенком.

Кого з цих трьох можна було б запропонувати на роль ікони для наймолодшого покоління українців?

Шевченка ніким не можна замінити. Можна додати ще Вернадського.

Чому саме Шевченко?

Тут єдність високого таланту чи генія з відповідністю життєвої долі. Десятиліття солдатської каторги та знущання зробили Шевченка таким чоловіком.

Є цікаве дослідження Назаренка – цей дослідник російської літератури зробив книжку про Шевченка не як про поета, а як про людину в оточенні міфів. Він пише про ножі на могилі, що стала місцем поклоніння пророкові, про претензії до Шевченка, який не все зробив із того, що міг.

Коли таке пише дослідник Салтикова-Щедріна та Свіфта, цьому більше віриш, ніж прописним шевченкознавцям.

А чи не забагато тут страждань?

Страждань вистачає. Я проти голосінь.

Є такий надзвичайний музичний інструмент, як трембіта. Вона асоціюється насамперед із похоронами. Але ж вона не тільки для похоронів! Вона для народження, хрещення і так далі.

Одну іпостась ми знаємо – голосимо. Голосіння в моді. А момент веселий і світлий зовсім не використовуємо. Тут для мене чудовим прикладом завжди був Параджанов – він у всьому міг знайти щось смішне, парадоксальне, викличне, епатажне.

Параджанов був гомосексуалістом. Пам’ятаю, він постійно наді мною знущався: «Когда ты мне отдашься? Вот видишь, стоит Толя-милиционер? Вот он мне уже отдался. А ты когда?» І тішився, що я не знаходжу собі місця од незручності.

Навіть коли його кидали в тюремні тортури, він все одно знаходив щось, ставав центром уваги. Люди його шанували, бо він мав надію. Він ніколи не любив голосіння.

Ми занадто любимо плакучу вербу – це наш герб…

Щойно в мене була 9-класниця – вона пише роботу для МАН про мене. Розпитувала, як я почав писати вірші, як до моїх віршів ставилися.

То ви живий класик літератури?

Ніколи про це не думав. Завжди звертаю на жарт, кажу, що я «клацик», клацаю на машинці…

Як ви ставитеся до сучасної української літератури?

Вона собі нормально розвивається. Я зазвичай читаю в літаку, коли їду до доньки, – вона завжди просить привезти те, що зараз в Україні читають.

Ось прочитав «Таємницю» Андруховича, «Чорний ворон» Шкляра і «Музей покинутих секретів» Забужко. Мені сподобалося. Правда, я не зрозумів, чого Забужко так настропалилася на Ліну Костенко. Та й у Андруховича «Московіада» більш цікава, ніж «Таємниця».

Українському літературному контексту чогось бракує?

Бракує того ж, чого бракує і журналістиці. Бракує гостроти думки, парадоксальності. Бракує Едгара По…

Мойсей водив людей сорок років. У нас пройшло всього двадцять. Треба ще двадцять.

Яке буде покоління через двадцять років?

Воно буде цікавішим за моє покоління, що виросло при каганці чи при свічці. Це буде покоління, що може краще сприймати світ у всіх його проявах, користуватися новими набутками.

Хоча і старше покоління цікаве, бо нові покоління ніколи не знатимуть, що таке земля під босими ногами, що таке вітер в полі, – вони не матимуть цього особливого досвіду.

Нове покоління буде більш раціональне, буде перегущене інформацією, що нам ніколи навіть не снилася.

Як можна виховати це нове покоління?

Про це не треба думати. Їх виховає саме життя. Молодь має цікавитися всім життям – концертами у філармонії, виставками…

Ось Янукович поїхав до Ангели Меркель після концерту Кобзона, а Меркель у Бейреті за два дні перед тим була на концертах Вагнера. Зустрічаються два представники двох народів – і дуже важко говорити, що діалог між ними відбувається в одному регістрі.

У Бейреті збережений театр з кріслами Ріхарда Вагнера, а парик Йосипа Кобзона нагадує мені теж минуле століття…

Це стосується передовсім політики, де люди одного мислення не можуть приймати людей іншого мислення. Різноманіття мусить бути всіляким.

Я намагаюся бути толерантним. Але до зради я не можу ставитися толерантно.

Ваша цитата: «Стою за те, щоб щось залишилось із того, про що ми так давно мріяли і як так дуже всі обісралися».

Передовсім це стосується керівників помаранчевого руху – Ющенка та Юлі. Ми ж їх носили на руках, шанували та любили. В 2004 році я дістав запалення легенів… Але винні і всі ми.

Якщо вже Ющенко був лідером, то мав зробити, щоб усе було одностайно та відповідально. Найменше для себе, найбільше для людей.

Ваше обличчя було на обкладинці одного часопису із заголовком «Провідники українських поразок». Чому?

Я не бачив того часопису, але якщо там серед авторів поразок є Грушевський, то я радий бути в такому товаристві. Я шаную Грушевського, Винниченка, Петлюру – вони зробили, що могли. Я не приймаю їхньої суцільної критики.

За що вас зарахували до цієї категорії?

Думаю, за те, що Україна не приведена до того стану, в якому мала би бути. Можливо, також через те, що гуманітарії, як Грушевський, довели Україну до такого стану.

Але ж гуманітарії з’явилися в політиці тільки через те, що не було інших. У 1990 роки в Україні письменники мали певні знання історії… Вони поєдналися з дисидентами, що прийшли з тюремного світу, і створили Рух, створили незалежність.

Часто вас не люблять за певний опортунізм. Рух, потім Ющенко, потім Тимошенко, тепер Янукович. Таку поведінку асоціюють зі зрадою.

Я не можу собі в цьому дорікнути. Я зробив усе, щоб Ющенко і надалі був президентом. Як голова Конгресу української інтелігенції я їздив і агітував. Хоча я формально жодним чином не належав до його команди.

Навпаки – Ющенко був на мене ображений, бо я свого часу присвятив йому вірша з книжки «Противні строфи». Я привселюдно цей вірш прочитав.

Це я читав йому в очі. Він образився і сказав: «Сам ви бухгалтер». Ющенко не міг мене любити.

Коли Ющенко отримав свої 5 % голосів, то ми зібралися та вирішили, що треба Юлі допомогти. Вона залишилася з його командою. І я допомагав, їздив.

Але коли цього всього не сталося, а вона дістала свою поразку, а Янукович вручив премію Андрусяку, то я подумав, що хочу, аби Янукович став президентом всіх українців. Тоді я увійшов у Громадську гуманітарну раду і залишився в Шевченківському комітеті.

Думаю, що я правильно зробив, бо так отримав можливість хоч щось робити – щодня якісь реальні речі. Я їх робитиму і надалі.

А хто мене називає опортуністом чи конформістом… то його справа. Я вважаю, що повинен робити те, заради чого живу – живу заради української культури та української мови. Мені байдуже, як хто мене називатиме.

Бертольд Брехт казав: «Правди на світі рівно стільки, скільки кожен винесе її на своєму горбі».

Тоді існував всеєвропейський рух. Він ішов з Європи через Берлінську стіну, через польську «Солідарність», через прибалтійські рухи. Москва тоді теж ворушилася – там був Афанасьєв, який керував московським рухом. Ясно, що все те мало бути і в Україні.

Я не відразу став таким гострим чоловіком, хоча я висловлював свої погляди. Я зацікавив «рухівців». Мабуть, через те, що був першим секретарем київської організації Спілки письменників, а ще недавно дістав державну премію Союзу.

Вони шукали якусь таку постать, яка могла б ходити по верхах і їх обстоювати. Я пам’ятаю, як у залі Спілки письменників, де є 167 місць, сиділи представники Інституту математики, сиділи представники заводу «Більшовик» і заводу «Ленінська кузня».

Були перемішані вчені з письменниками та робітниками. І всі вони вимагали: «Іван, скільки ти будеш сидіти в тому кабінеті? Веди нас! Щось роби!»

Амбіцій вождівських у мене ніколи не було. Я мав амбіції чисто письменницькі… Досі в мене дуже багато ненаписаного та несодіяного.

Але це сталося. Найдивніше було те, що я як поет, людина небесна та далека від реальних речей, зміг побачити набагато більше реалістичних деталей того життя, стосунків різних середовищ – письменницьких, мистецьких, артистичних…

Патріотизм чи націоналізм?

Це не тотожні поняття. Я стою на позиціях Липинського. А от Олег Тягнибок і мій колега Дмитро Павличко стоять на позиціях Донцова, так мені видається.

Зараз Спілка письменників уся опозиційна, бо Володимир Яворівський входить у партію Тимошенко. Спілка письменників, яка б вона не була, не може бути всуціль опозиційною. Вона має бути всеобійменна, різноманітна… Сім пар чистих, сім пар нечистих.

Але найприкріше те, що Спілка перестала бути важливим культурним явищем.

Чому так сталося?

Її вбила заполітикованість. Це особиста провина Володимира Яворівського.

Має прийти нове покоління – хтось типу Василя Шкляра чи Марії Матіос. Вони прийдуть і багато що поміняють.

Якщо раптом прийшли ви, то що б поміняли?

Десять років назад я вже хотів прийти. Я б не дозволив того, що Спілка розбилася на саму Спілку та на Асоціацію письменників. Навіть якби ті різні гілки були, то всі вони існували б разом, в одному приміщенні.

Ну а ще, я б урізноманітнив творче життя Спілки. Треба робити творчі вечори, цікаві зустрічі з ученими, бо зараз те, що відбувається – це животіння.

Там похований мій син і мої батьки. Я хочу туди повернутися після свого життя.

Багато речей походять саме з Теліжинців. Коли в Теліжинці прийшов комп’ютерний клас, то я привітав тодішнього міністра освіти Креміня.

Це утвердження мого народу в гуманітарному та гуманістичному контексті світових націй. Моя мрія про утвердження вільної української людини у вільній українській державі ще не збулася.

Вільна людина – це як?

Ну, ми з вами вільні люди. Ми можемо цитувати «Свободу» Поля Елюара як основу основ і розуміти, що свобода дуже багато значить у житті людини. Найбільше.

На жаль, держава не може всього фінансувати. Чикаленко колись казав, що Україну треба любити не до глибини серця, а до глибини кишені.

На жаль, у нас дуже мало таких меценатів, які люблять Україну до глибини кишені. До глибини кишені Україну люблять тільки бомжі.

Відчуття того всього є страшним і лиховісним. Був період, коли українське та російське кіно було в однаковому стані – в стані занепаду. Але з’явився Путін, який зібрав режисерів і зібрав меценатів. А меценати в нього різні – одні за кордоном, інші сидять, а треті служать.

А в нас меценати не ручні – це вони вирішують, кого ставити президентом. От і маємо так звану демократію.

На фестивалі «Молодість» я був щасливий побачити український фільм про сестер Тельнюк, а ще піду дивитися фільм Лозниці «Щастя моє».

Меценати повинні вкладати гроші не лише в «Донбас Арену», не лише в арт-центр Пінчука, але й у кіно, літературу, малярство.