Ворог, або Гнів Божий

Розділ 1

Полковник

– Хто ж ми, люди-и-и??? – голосив одноногий ветеран АТО, простягаючи руки до хмарного неба.

Біля нього вже почала збиратися юрба, і я побачив, що патруль крокує в його сторону, проявляючи увагу до бідолашного українця, якому відтяли його ліву кінцівку у госпіталі, або її відірвало ще там – чи десь під Дебальцевим, чи під Донецьком, а може, й десь на підступах до Луганська й Антрацита. Та війна мала багато адрес, як і жертв, що вже який рік своїм збентежено-несамовито-сумним поглядом дивляться з небес на мільйон разів проклятих, проте все ще живих творців Донбаського пекла.

На його шиї я побачив табличку з проханням допомогти захиснику батьківщини й пластикову баночку, в яку зворушливі кияни та гості столиці час від часу кидали гроші.

– Не чіпай мене! Руки ге-е-еть!!! – голос ветерана летів крізь юрбу, і на хвильку мені стало видно, як один з патрульних намагається взяти бідолашного під руку та вивезти його з площі у напрямку, відомому всім тим, хто хоча б раз за життя мав справу з українською поліцією.

За інших обставин, скоріш за все, я промовчав би. З роками моє гіперболізоване почуття людської справедливості почало притуплятися. Хоч як бажав я залишатися людяним, а життєвий досвід таврував на моїй совісті свої страшні клейма, що рубцювалися широкими, грубими шрамами, які вже не можливо було прибрати ані за допомоги пластичної хірургії, ані улесливими словами цілої армії психоаналітиків. Я був одним із тих, кого містер Хемінгуей після тієї Першої війни назвав «утраченим поколінням», і нам залишалася тільки гірка пам’ять та неквапний рух уперед, без прогресу, ілюзій, жаданих надій. Ми кричали про «сильну руку», яка б навела порядок у нашому спільному домі, але цинізм усієї правди полягав лишень в тому, що поки така ж «сильна рука» гримала своїми «Градами» та «Ураганами» на східних кордонах України, жоден з наших доморощених політиканів так і не спромігся стиснути свій кволий кулачок. Ми були приречені і чекали смерті тирана, наче жаданої манни з небес. Але що далі рухали по життю, то краще усвідомлювали, що той кремлівський перевертень приготувався до вічного царства.

– Куди ж ви мене тягнете, йолопи?! Відпустіть негайно! Я… – короткий удар у ділянку селезінки, вправно проведений патрульним, обірвав голос відчаю ветерана. І тут він заплакав.

Він не верещав в істериці, як це бува робили його ж фронтові побратими. Він не заходився в риданнях, дуже схожих на ті, що бездушна машина війни виривала з грудей їхніх жінок, матерів, коханих та малолітніх дітей. Він просто стиснув зуби, а з його правого, понівеченого катарактою ока, тонким струмком болю та образи котилася солона, гірка чоловіча сльоза. Я не мав бажання встановлювати класову справедливість, але поборотися за справедливість людську було, апріорі, моєю прерогативою. Тим паче, що я вже давно не грав на тому полі.

Розштовхуючи поборників безкоштовного дійства, я наблизився до патрульних. Їх було троє. Один з них повернувся до мене і витріщився якимись аж занадто випуклими оченятами. Його ліва щока грала нервовим тиком, і я не міг зрозуміти, чи то було вроджене сіпання, чи вже набуте за життя.

– Чого вам, громадянине? – жбурнув він своїми непривітними словами, наче жменею насіння.

– Не чого, а кого, – так само з гонором і відразою відповів йому я.

– Ви крик свій в сраку собі засуньте! Чи, може, хочете йому компанію скласти? – інший поліціянт, що стояв поруч з ветераном, почав наближатися до мене.

– Звісно ж, що буду йому компанією, – відповів я. – Але, пробачте хлопці, вас ми з собою не візьмемо.

Шакалина, ница посмішка вкрила вуста патрульних. В їхніх очах майоріло величезне бажання зіграти зі мною в якусь з їхніх улюблених ігор, результатом яких могли стати побої, знущання та психічний розлад.

Того дня я мав намір зіпсувати їм настрій і зробив це з особливим задоволенням.

Я був садистом у відносинах з міліціянтами, а пізніше поліціянтами, напевно, ще з далеких років, що так весело котилися з життєвого пагорбу за часів діда Кучми. Згадка про ті тепер вже навіки втрачені миті завжди гріє моє холодне нутро щастям і спокоєм, який ніколи й нізащо не повернути моєму кволому мозку.

– Геть звідси! – гаркнув патрульний.

Котяча посмішка, рух вперед, і ось я вже тикну моє посвідчення йому в обличчя. Далі приходять ті декілька десятків секунд, без яких я давно не являю свого спілкування з правоохоронними органами. Я відслідковую момент зміни фізіономії патрульного, його подив, розуміння можливості й серйозності наслідків, миттєве небажання покоритися долі та волі старшого за званням, який, до того ж, представляє не якусь там поліцію, а саме Відомство. Звичайно, що не завжди на моєму шляху траплялися люди з розумом в голові. Помічало моє око й інакших, крикливих, войовничих, хитрих та жорстоких. Деякі намагалися мене навіть бити, за що були покарані як фізично, так і морально. Розумні ж знали, що жарти з Відомством несли в собі небезпеку, як і сама ця установа, що плела таємну й ефективну мережу на теренах України в останні роки війни.

Бува мені закидають, що я звичайнісінький нахаба, вискочень, та й сам належу до тих самих правоохоронних органів. Але на це я звик відповідати, що моє життя належить виключно науці. Все інше стосувалося мене і тих моїх керівників, виконання чиїх наказів становили саму основу невдячної професії, обраної мною серцем і аж ніяк голосом розуму.

– Відпустити його! – я не кричав, а просто віддавав наказ, як звик це робити старший за званням і досвідом.

Мовчання не затягнулося на довго. Підійшов інший патрульний, який виявився лейтенантом, я зміряв його своїм керівним поглядом, він заглянув у моє посвідчення, миттєво прикинув усі «за» та «проти» і гаркнув на підлеглого, що залишався з ветераном:

– Відпусти його! За мною!

Більше він не сказав ані слова, крокуючи у напрямку Михайлівської площі, повз будівлю, в якій йому ніколи не судилося мати власного кабінету. І в ту мить я був готовий укласти парі на цілий спадок заморських шейхів, що він таки хотів туди потрапити, але то було нездійснене бажання, фантом демократичної рівності, зла посмішка корумпованої батьківщини. Ми усі грали в гру, яку пропонувала нам наша ментальність та вкрай вигідне, проте таке небезпечне, геополітичне положення самої країни. Пристосуванці йшли до верху в той час, як патріоти клали свої голови. Нас називали українцями, хохлами, малоросами, бандерівцями, фашистами, карателями та, врешті-решт, хунтою, але правда була лишень в тому, що ми просто хотіли жити у своєму домі, з якого нас гнали кулеметні черги московського царя та неспроможність світової спільноти придушити його скалічені бажання.

– Навіщо ви це зробили? – ветеран витер сльозу і подивився на мене.

У тому погляді я не помітив вдячності, доброзичливості або ж пошани. Його очі сповідували тільки одну насторогу, бо таким цього вчорашнього солдата зробила щоденна боротьба, де не було сподівань на державу, її чиновників, суди, правоохоронців, месій і реформаторів, тим паче на політиканів-балакунів, котрими рясніли Печерські пагорби. Можливо, колись він теж був щасливий, молодий, здоровий. Мабуть, вистачало в ньому й оптимізму, який розвіяв холодний вітер несправедливої війни, що дув зі східного кордону України. Я знову ретельно оглянув його як він є – скрюченого, у якійсь затертій, засаленій пуховій куртці, без шапки, в колись гарних, але сьогодні вже добряче поношених штанях, у одному чоботі, кращі дні якого минули разом з їхньою молодістю. Свого часу Наполеон казав, що Бог завжди перебуває на стороні тих, хто має великі армії. І в момент випадкової зустрічі з одноногим ветераном АТО я повністю погоджувався з корсиканцем.

– Ви праві, мабуть, не треба було, – сарказмом летіла на волю моя думка, породжена незбагненою мені цікавістю до цього чоловіка та незрозумілим бажанням зробити для нього дещо більше, аніж звільнення від безсердечності й сірості патрульних поліціянтів.

– Я не питавсь, треба чи не треба. Я запитав вас, навіщо, – ремаркував мене ветеран АТО.

– Навіщо? – я вдався до подиву, але цим не розчулив його затверділої душі.

– Так, навіщо?

– Не буду говорити про жалість та справедливість. Скажу вам лишень, що теж був там.

«Був там»…

Ця проста і комусь незрозуміла фраза несла в собі втаємничену силу, пекельне знання. Він зиркнув на мене своїм оком, потім відвів погляд і одними вустами прошепотів:

– Зрозуміло.

І в тому шепотінні я почув усе його життя, побачив біль несправедливо забутого воїна, який йшов захищати батьківщину, але та батьківщина в обличчі казнокрадів та дармоїдів, що присвоювали собі звання учасника бойових дій, робили шалені статки на контрабанді в зону АТО, крали мільйони та мільярди з оборонного бюджету, забули про своїх захисників, концентруючись на більш приємних справах, що не мали державницького начала, а були засновані виключно на особистих вигодах.

– Вип’ємо? – запропонував я без усілякої надії на згоду.

– Можемо й випити, – несподівано погодився він і проcтягнув мені руку: – Заступник командира батальйону ***, Микола Федорович Гопко.

– Дмитро Павлович Лиходій. Спецназ ГРУ МО.

Я назвався прізвищем Лиходія, бо саме під таким ім’ям мене знали на фронті. Все інше не мало значення для цього скаліченого заступника комбата, а могло збурити у нього не зовсім вірні уявлення про мою сіру особистість.

Він не відволікався на зайві запитання. Його прискіпливий погляд вивчав мене з ніг до голови, і він сказав:

– Ніколи б не подумав, що ви зі спецназу.

– Перше враження, воно завжди хибне, – розсміявся я і помітив, як на його обличчі починає зароджуватися посмішка.

– Ходімо! – сказав я і ми попрямували у напрямку одного з тих тихих, на перший погляд непомітних київських підвальчиків, де завжди є найкраще розливне пиво та найсвіжіша й найжирніша тарань.

Так ми і познайомились, Микола Федорович Гопко та Дмитро Павлович Лиходій, два різних полюси однієї планети, ім’я якій війна, страшна й неповторна, несправедлива трагедія та добре спланована спецоперація в угоду тих, кому закортіло нових історичних походів.

Я дивився на нього, а він пив пиво.

Першу кружку Гопко влив у себе за лічені секунди. Коли ж він вже почав робити те саме й з другою, я торкнувся його руки і похитав головою:

– Давайте спочатку поїмо. Напитися ми з вами ще встигнемо.

Він розсміявся. Алкоголь і атмосфера пивної на розі Великої Житомирської та Володимирської далися взнаки. Він був у затишку, в теплі, а не на холодній вулиці, перед ним стояло пінисте пиво і вже несли гарячі блюда. Він міг зараз перебувати у Шевченківському відділку поліції, давати свідчення, бути битим та відчувати усю несправедливість знущань і тортур правоохоронців. Проте заступник комбата Гопко сидів із цим незнайомим чоловіком, тобто зі мною, котрий мало того що врятував його, буквально витяг із хащі поліціянтської системи, так ще й годував і напоював цього забутого героя вчорашньої війни.

Стіл почали заповнювати різні страви. Нам принесли борщ, м’ясну нарізку, салати, квашені овочі. І ось переді мною став графин з білою, прозорою рідиною, без якої наша трапеза не могла би вважатися повноцінною. Такий був закон тих, хто пройшов пекло Донбасу.

– Герої не вмирають! – сказав Микола Федорович, коли я наповнив наші чарки.

– Герої не вмирають! – сказав собі і я, а потім ми випили та почали їсти.

Пізніше, коли ми отримали вже інформацію від Забіяки про росіян і я почав планувати виконання завдання, я все ніяк не міг збагнути, що в більшій мірі змусило мене тоді втрутитися на користь Гопко, якого хотіли затримати патрульні біля пам’ятника Богданові Хмельницькому. Була то жалість чи бажання справедливості? Можливо, сам факт війни, яку я бачив не лишень із телевізійних екранів? Проте відповідь, та чесна відповідь, яку іноді даєш тільки собі і більш нікому, не бажала покидати таємничості. Вона часто дозволяла собі таку поведінку щодо мене, але в тому була тільки моя провина. Усі інші були невинні.

Ми довго сиділи з Миколою Федоровичем Гопком, аж поки його не зморив алкоголь. Я викликав таксі і ми їхали на бульвар Лесі Українки, де була одна з конспіративних квартир Відомства. По дорозі, минаючи вулиці міста, його будівлі, зазираючи в обличчя перехожих, я зрозумів, що цей ветеран стане мені у пригоді. Я ще не знав, чим саме він мені допоможе, не усвідомлював його ролі у тій грі, що вели українські спецслужби в перші роки по закінченні війни з проросійськими сепаратистами, але я усвідомлював, що він ще скаже своє слово, бо та війна не скінчилася, а просто набула нової форми.

Я почав свою розповідь з Гопка, бо він, напевно, був найбільш щирим героєм тієї історії, коли ми почали полювання, планували та прогнозували, проводили безсонні ночі в муках роздумів, аналізу та сподівань на успіх.

…Гопко…

…мій бідолашний Миколо Федоровичу, одноногий воїн такої ж одноногої країни, заступник командира колись славетного батальйону ***, що згорів у жерлі Горлівки, а ті, хто вижили, кричали, обливаючись мерзотним холодним потом, вішались у вбиральнях або ж на власних кухнях, сколочували бандитські зграї та йшли на зухвалий злочин, чи то простягали руку і вимагали справедливості, як це робив Гопко.

Війна звеличила негідників, забувши про героїв, бо історична правда не мала вартості по її закінченні. Сакральне значення для гравців несли домовленості, істина ж не становила жодного інтересу, тому й не шанувалися ті, хто міг її розповісти.

Тепер, коли все вже позаду, а попереду тільки одна завершальна справа, на яку я зголосився з Іваном, я можу дозволити собі говорити щиро й відверто, намагаючись детально змалювати ту нашу першу зустріч, коли ми сиділи, їли, пили горілку, запиваючи її пивом разом з таранькою, яка, до речі, була неперевершеною. Наш стіл стояв в самому кутку. Я сидів спиною до стіни і обличчям до залу. Гопко ж сидів у своєму інвалідному кріслі, концентруючи увесь свій погляд то на моїй фізіономії, то на стіні за мною. Проте я не побачив жодного незадоволення в його очах, бо він вже давно не зважав на речі, які стають важливими у випадку війни або ж небезпеки. В ньому зароджувалася довіра, яку я мав посилити та ствердити в його понівеченому війною тілі.

– Коли це сталося? – запитав я, маючи на увазі його ногу, яку мені, як і іншим, вже ніколи не бачити.

Микола Федорович правильно мене зрозумів і витер салфеткою свої вуста. Він дожував тарань, зробив декілька великих ковтків пива, ще раз провів салфеткою навколо рота і розповів мені історію свого каліцтва, повідав легенду отримання цього «ордена», без якого він почувався б набагато щасливішим, ніж був на момент нашої зустрічі.

– Чотири роки я вже не знаю, що таке ліва нога. У перші хвилини, коли прийшов до тями, хотілося покінчити з собою. Пізніше, десь тільки рік по тому, я прочитав в одному журналі, що таке бажання є цілком нормальним для людини, яка звикла підкорювати долю, а не навпаки. Я ж свого часу був справжнім підкорювачем. І долі, і волі, і вродливих жінок, і багато кого й чого іншого, – він підморгнув мені, неначе змовник, і ми знову пили за Україну та проти її владарів.

Закусивши солоним огірком, Гопко продовжував:

– Сталося це в двадцять дев’яту річницю Чорнобильської трагедії. 26 квітня ми стояли під Широкином. З одного боку море, з іншого – ворог. І точка відліку мого нового життя, другого народження, без ноги, долі, особливих перспектив.

Того дня, як зараз пам’ятаю, вони стріляли з усього, чого можна було. У хід йшла артилерія 152-мм і 122-мм калібру, танки, міномети 82-мм і 120-мм калібру, стрілецька зброя. Гниди такі! Самі ж запросили перемир’я і самі його порушили! Розвідка повідомляла про передислокацію противника, але не сталося, як те нам гадалося.

– Розвідка була ваша? – запитав я.

– І штабна, і наша, – відповів він.

Я зітхнув, закурив і сказав:

– Я пам’ятаю той день. Найбільш інтенсивні бої під Широкином. До речі, зрадника, що давав інформацію, не спіймали до цього часу.

– Не дивно. Мене, взагалі, вже нічого не дивує. Але не про це. Давайте ж про мою ногу, – засміявся Гопко, увібрав на повні груди цигаркового диму і закашлявся.

Я поспішив йому на допомогу, але він виставив перед собою руку, демонструючи таким жестом, що все гаразд.

– Я в нормі. Повернімося до теми розмови.

Зранку я ще казав комбатові, що треба привітати наших чорнобильців – їх у нас було троє, а ближче до обіду, коли почалися обстріли, комбат дав наказ висуватися невеликими групами. Я повинен був слідувати з двома групами, а третя забезпечувала прикриття. Ми мали вже досвід таких вилазок. Не на словах знали про Іловайськ та Дебальцеве. Тому намагалися діяти якомога обережніше.

Він зупинився та перевів подих. Я бачив, що йому хотілося говорити, сказати про те, що назавжди змінило його, породило зовсім інше життя і такі ж нові турботи та радощі. Якщо ж детальніше про останні, скажу, що таких було обмаль.

Тим часом, відпивши пива й кинувши до рота жменьку солоного арахісу, Микола Федорович Гопко продовжував свою розповідь.

– Вам колись доводилось ламати кінцівку? Хоча б якусь, не важливо, руку чи то ногу?

– Ні, Бог милував, – спокійно збрехав я.

Його нижня губа смикнулась і мені здалося, що то була заздрість. Гопко більш не чим не видав цього негідного почуття, а сказав:

– Тоді ви не можете уявити, що таке, коли в тебе на шаленій швидкості несеться відламок, який просто вириває більшу частину ноги, вибиває її з твого тіла, наче кеглю при грі в боулінг. І в ту саму мить, коли це відбувається, сотнями ядерних спалахів перед тобою вибухає всесвіт.

Віг замовк і закурив. Я випив чарку і теж закурив. Тиша була необхідна нам обом, бо кожен хотів думати про те, що один пережив, а інший неодноразово бачив. Наші душі вимагали сатисфакції, адже занадто багато вони втратили на війні.

– Обстріл вели зі східної частини села, яку вони контролювали. Потім я багато разів думав, як це могло трапитися, що цілих три доби ми не знали про захоплення тієї частини. Виходить, що штаб надавав нам неперевірені дані. Пізніше, вже після того гучного процесу над генералами, я зрозумів, що нас просто зрадили. В ті дні, як ви пам’ятаєте, у Москви досить гостро стояло питання з живою силою.

«І Кремль прийняв рішення змінити тактику на знищення якомога більше українських військовиків, аби хоча б приблизно відновити паритет», – згадав і я собі нашу спільну війну.

– Ми потрапили під артобстріл одними з перших. Наступного дня бойовики підсилили атаку. Вони намагалися накрити ракетами великий квадрат, орієнтуючись виключно на нас, а вже потім на техніку, будівлі та житлові квартали. Був наказ, аби після атаки залишилася чорна, випалена земля, і треба визнати, що терористи відчайдушно кинулись на виконання того бездушного наказу.

Я знову налив нам по чарці.

Трагедія, в якій Гопко втратив ногу, не була для мене новиною або ж якоюсь таємницею. Вже на вечір того ж дня ми чітко розуміли, що ворог не має жодного наміру виконувати умови перемир’я. Вони били своїми «Градами» і танками по усіх домовленостях, по українцях, аби знищити наш народ, який не бажав жити під їхнім ярмом.

Там, під Широкином, було всі – і батальйони, і новобранці, і кадрові військовики, і волонтери. Не було там тільки правди та розуміння того, що відбувається насправді. Наче сліпі, вони йшли на свою Голгофу, аби вже ніколи не повернутися до звичного, мирного життя, яке ще рік до того видавалося таким же природним, як і захід сонця на порозі ночі.

– Я не пам’ятаю виходу з оточення. Напевно, мені ще пощастило, адже нашу групу, як я вже казав, накрило однією з перших і тому ми змогли одразу почати евакуацію 200-х і 300-х. Інші, ті, що йшли за нами, не мали такої прерогативи, і я досі не можу дати собі чесної відповіді, чи заздрили ті з них, що потрапили у полон, своїм побратимам, яких навіки увігнала в землю ворожа артилерія.

Нам би в ту мить наші «Коршуни»… 280 кілометрів – це вам не жарти. Летить собі ракета, а під тобою земля гуде.

Я подивився на нього і промовчав. Що міг сказати йому я – той, хто знав війну, як своїх п’ять пальців, пірнав з головою у її криваві ріки, розробляв операції і тонув у хвилях зради, цинізму, підступних хитрощів бездушного агресора? Що міг подарувати йому я, коли з усіх дарунків долі мав одне лишень бажання помсти та роботу, яка змушувала мене пробуджуватися кожного ранку? Я розумів: хоч би що йому запропонувати зараз, хоч би якими почестями та увагою осипати, в свідомості заступника комбата батальйону *** все це виглядатиме жалюгідними крихтами з того торта, який за спинами звичайнісіньких солдат розділили організатори та імплементатори нового геополітичного порядку в Європі та й світі загалом.

– Мене направили до Дніпропетровська, звідки за місяць перевезли до Київського госпіталю. В той час я був героєм. Справжнім героєм… – він запнувся, наче обмірковуючи якесь важливе рішення, але згодом слідував далі. – Знаєте, як воно траплялося в ті часи. Ось живе собі людина, знайомиться собі з дівчиною, вони закохуються одне в одного, потім – весілля, діти, пошуки роботи, гонка за шансом, грошима, успіхом… Але з кожним роком кріпне та стверджується в тій людині розуміння, що проблема не в ній. Проблема в державі, в тих пихатих владарях, відвертих бандитах і крадіях, якими кишить українська політика. Наче сарана, злетілися вони з Донеччини та Луганщини до Києва і почали гризти столицю, країну, її ресурси та народ. І ось одного ранку, коли вже розумієш, що Європа вкотре рухається далі, але знову без України, починаєш клацати телевізійним пультом і не можеш зрозуміти, що то таке показують. А показують лише одне, як «Беркут» б’є студентів, що зібралися на головній площі країни, аби виразити свою громадянську позицію й сказати «Ні!» політиці тих людей, що стоять на чолі їхньої батьківщини. Кров приливає до голови, обличчя червоніє, руки й ноги стають, наче колоди, але одразу кріпнуть й вимагають дій. І ось ти вже серед натовпу, людей; колони рухаються центром Києва, сходяться на Майдані, а там виникає ціле місто, республіка тих, кому гідність та честь не просто слова, а стан душі й світогляд. Все починається знову, починаєш пригадувати Майдан десятирічної давнини, помічаєш агентів опозиції, які намагаються показати, що саме вони контролюють ситуацію, що це вони створили Майдан, а не люди; прискіпливо вдивляєшся в підозрілі обличчя, кидаєш недовірливі погляди на авта, в яких може ховатися ворог.