Реквієм для Рози

©  Раїса Плотникова, 2016

©  В. М. Карасик, художнє оформлення, 2016

Бритоголові гості

Я сидів за письмовим столом, зігнувши спину в три погибелі, і порсався в допотопних паперах, наче копав, чорти його батька знати навіщо, якусь вигадану печеру. Ні, та клята печера, про яку думав, якраз існує, вона існувала й сто літ тому, і триста літ тому, але ще до вечора того дня я волів би, щоб вона завалилася на віки вічні, заросла сталактитами й сталагмітами, щоб її забули всі, хто хоч щось колись знав і пам’ятав про пожолоблений часом рукотворний лабіринт.

Оглушило дзвінком – наче у двері хто лупонув. Ідучи до входу, я нашорошився, бо ніхто ніколи, окрім контролерів компослуг, ні за яких обставин до нас без попередження не приходив, а ті так не дзвонили зроду. На те була абсолютно об’єктивна й аргументована причина: я жив із жінкою, яка вже десять років вряди-годи лікується в божевільні. Її шизофренію годі було приховати від цікавих людей, бо в часи буйних нападів хвороби моя законна дружина вила сиреною пожежної машини, і наша багатоповерхівка ходила ходором, переймаючись долею нещасної. Люди, які називали себе добрими, радили мені запроторити хвору на віки вічні в дурку. Я того не робив, бо колись давно любив дружину до сказу, вона мене – теж. Хтось із нас неодмінно мав збожеволіти від такої любові – це випало не на мою долю. Я ж почувався винним і ніс важкий хрест приречено й самовіддано, хоча вже давно кохав іншу. Але про це – згодом.

Того дня, розчинивши двері навстіж, побачив двох чолов’яг із абсолютно однаковими зачісками, а точніше, без зачісок, бо їхні лискучі черепи голилися ретельніше за підборіддя. Далі описувати цих бритоголових, мабуть, не варто, бо всім, і мені в тому числі, одразу стало ясно, що то за фрукти-овочі.

– Нам би побазарити, – прогундосив один із них. – Можна, папаша?

– А чого ж. Якщо – з миром, то можна все, – відповів я, хоча в «папаші» до цього важкоатлета найматися не збирався, бо ні статурою, ні виразом обличчя ми не співпадали, та й за віком я ледь-ледь міг би вписатися, якби ощасливив якусь ранню спокусницю чи вона мене саме тоді, коли отримують паспорт.

– Так давай, запрошуй, не стовбичити ж нам тут. І ваабще, діла треба рішать… – промовив важкоатлет за номером два.

– Пішли на балкон, бо в квартирі зона ризику, – бовкнув я, починаючи дратуватися сленгом прибульців.

– Злякався? Та не дрейф, дядя, ми тебе навіть пальцем ні-ні, якщо домовимося, звісно… Поняв?

І тут мене трохи понесло:

– А ти мене на «поняв» не бери, – ошкірився по-їхньому. – Тут ще я хазяїн. Поняв?

– Та ладно, ладно – розберемося. Ми ж не фраєра якісь. Можемо поговорити й на балконі, аби з толком.

Останнє речення, мовлене нормальною людською мовою, трохи врівноважило словесну перестрілку, і за мить ми розташувалися на тісному просторі стандартного совдепівського балкона, із якого було видно всі вікна сусіднього будинку й клапоть синього неба.

– Не шикарно живеш, – знову прогундосив той, що назвав мене папашею. – Ми могли б значно покращити твій побут.

– Ще чого! – хмикнув я, відчуваючи, як оте брутальне звертання «на ти» кусає мене не гірше, ніж сумнозвісний ґедзь. – Дбайте про себе, а моє хазяйство – то моя приватна власність і моя парафія…

– Та не хочеш, то нехай так і буде, тільки ми тут зі своїм ділом…

– То чого носа сунете в чужі справи? Кажіть.

І так я твердо мовив оте останнє слово, що вони вже не чіплялися більше, а одразу заговорили по суті, перебиваючи один одного:

– Нам треба план лубенської Замкової гори…

– Та не тільки гори, а й підземелля. Ну розумієш, мабуть?

– Платимо готівкою, а якщо щось нариємо, додамо відсоток…

– Наші люди вкладуть бабло, а в тебе пропаде… Коротше, що там у тебе є по Замковій горі й підземеллю?

Мені одразу нестерпно захотілося позбутися цих крутеликів, випхати їх обома руками за межі власної території, але, тверезо оцінивши обставини, зрозумів, що силові методи не дадуть бажаного ефекту, і тоді цупкий мозок миттєво почав працювати над стратегічним планом по звільненню моєї приватної території від несподіваної бритоголової напасті. Але чомусь нічого вагомішого, ніж брехня, на думку не спадало, і я непереконливо промимрив:

– І хто вам сказав, що в мене є якісь плани? Загальні відомості, звичайно, є, бо на те ж я й копирсаюся в історичних фоліантах, та якби були плани печер… Ні, хлопці, я б вам їх нізащо не віддав – я б сам вже давно займався розкопками.

– Не чуди, папашо! За які такі статки ти б копав? Кого б найняв за зарплатню доцента? Та й хто б тобі те дозволив без паперів, на які теж потрібно купу бабла й такий дах, котрого тобі до гроба не мати?

– Ну, може, й так… Може, й не копав би, але докторську вже точно захистив би, а то вже ось скільки літ ходжу в доцентах.

– Ти нам зуби не забалакуй. Давай по справі говорити. Так пошукаєш плани чи як?

– Нічого мені шукати, – я маю таку пам’ять, що й те, чого не було, пам’ятаю, а вже те, що бачив раз, до смерті не забуду. Немає в мене ніяких таких мап і планів.

– Та-а-к… Значить, не домовились? – напустив на себе суворості той, що дратував мене папашею.

– Немає про що домовлятися.

На цьому наша перша, але не остання зустріч обірвалася. Колоритні особи зникли за дверима, залишивши по собі міцний дух чоловічих парфумів з домішками поту, бо спека на дворі стояла така, що навіть мозок плавився, як смалець на пательні, не кажучи вже про зайві кілограми ваги. Кілограмами я не переймався, бо зайвих у мене ніколи не було, а от за мозок таки трохи хвилювався – втрата свіжої думки завжди прикро дошкуляла. Та тривога, яка відтоді напосіла, покотилася кавалком і почала обростати домислами. Я знав, що накручую себе, але не на пустому ж місці… Підстави були вагомі: поява візитерів – раз, а по-друге – те, що я їм не сказав, було моєю мрією, довічним безсонням, фата-морганою… Але я мало кому говорив про сокровенне, щось трохи знала тільки моя єдина доросла доня, котра навчалася на останньому курсі одного з національних універів.

Коли б не це шалапутне дівча, я б уже не раз мав нагоду дістатися краю. Вона, Галюся, з перших днів свого свідомого життя була моїм затаєним тріумфом, моїм фантастичним струсом мозку, після якого настають феноменальні просвітлення й горизонт ширшає стократ. Напевно, я весь час перебільшував її здібності, але це насамперед було потрібно мені, а не їй. Зараз згадую Галюсині концерти на стільчику й дивуюся власній сліпоті, а точніше, глухоті. Ото, бувало, тільки-но з приймача вилетить перший акорд пісні, і голос вічної примадонни естради Алли Борисівни ознаменує початок нашого домашнього шоу, Галюся вже стоїть на верхотурі й страшенно фальшивим голосом виводить: «Міліон-н, міліон-н алих роз…» Голосок у моєї артистки був, але зі слухом ведмідь таки добряче побавився, і вона затягувала такої, що вуха нормальної людини мали б зів’яти вщент, але я радів тому солоспіву так, як зараз вже ніколи й нічому не радію. А ще у моєї малої була феноменальна пам’ять, і тут вже ніякої фальші. Мене перевершили стократ, але це той випадок, коли втішаєшся.

Тепер я вчуся потішатися самотністю. Навіть від тих, хто ще не зміг розчарувати, шарахаюся, встигаючи лишень чемно привітатися. Знаю, що лишаю себе живого спілкування, ховаючись у мушлю самоти. Мушу сказати, що мені в одинокості не так вже й затишно, але трохи затишніше, ніж там, де всі. Зберігаючи кілька антикварних штучок, які дісталися в спадок, хочу бачити своє житло майже аскетичним, бо колись відчув, що зайві речі – це тягар, який ми передаємо нащадкам. А хіба не аморально найбільше обтяжувати тих, кого любиш? Комусь може здатися, що в мене просто якийсь невизначений різновид фобії, бо мій страх породжує безліч обмежень. Я боюся мати більше, ніж потрібно людині. Може, хтось із заможних людей скаже, що це невдахи так виправдовують себе, щоб потайки спливати жовчю, заздрячи багатіям, але я тільки раз у житті відчув під ребром тягучу й липку, як жуйка, ознаку заздрості. І це аж ніяк не стосувалося такого стандартного предмета задоволення, як гроші чи бездуховні речі.

Моє шалапутне дівча завдяки покійній бабусі надбало трохи незалежності й живе в квартирці завбільшки з наперсток. Великий зеленоокий годинник у її крихітній вітальні весь час показує четверту годину. Галюся каже, що вона, народжена о четвертій годині ранку, зупинила час, щоб гостріше відчувати власну минущість і не гаяти себе задарма. На цю думку її наштовхнула Ліна Костенко. Пам’ятаєте? «Бо то не час минає, це ми – минущі».

Дзвінок на стаціонарний відірвав мене від роздумів, і рідний голос студентки археологічного факультету випалив кулеметною чергою:

– Та’, чуєш, ми з Яриком їдемо в Лубни. Можеш собі уявити, що я наблизилась до твоєї мрії? Це ж у якому році отой знаменитий археолог останній раз вів там розкопки? Здається, у двадцять другому? А ти не знаєш, коли ще щось там копали? Та’, збери мені все-все про лубенську Замкову гору.

– Мала, Галюсю, ану спробуй трохи вгамувати свої неперевершені емоції. Вгамувала? А тепер кажи все повільно й конкретно.

– Тату, ми їдемо в Лубни. Ярослав каже, що він вже весь Інтернет догори дриґом перевернув і щось накопав про Замкову гору, от тільки про підземелля нічого конкретного ніде не знайшов. Я знаю, що ти щось знаєш.

Збіг обставин чи Господнє провидіння? Усе життя я самотужки длубався в нетрях загадкової таємниці Яреминих скарбів, сподіваючись на підказку Стелецького, а тут за одну мить стільки охочих і зацікавлених. Та-а-ак… І що ж далі? А може, це так в обхід працюють мої нещодавні гості?

– Мала, я хочу говорити з тобою віч-на-віч. Прийди! – це все, що мені вдалося приголомшено видушити з себе.

Я вже сто років живу на Сирці, й, сподіваюся, ніяка лиха година не забере в мене мізерну частину особистої ойкумени, бо тут жив мій батько, тут жив дід, тут у сусідньому будинку живе моя доня. Щоправда, колись ми жили у власному будинку з товстими стінами й високою стелею, але так сталося, що все те знесли одним махом, і наше помешкання обернулося на тонкостінну багатоповерхівку зі всіма зручностями, яка обмежує простір бачення, мислення, відчуття… Зате через тонкі простінки чутно в нашому помешканні навіть те, що повинні чути лишень двоє.

Колись моя мала Галюся прокидалася рано-вранці, і, стоячи босоніж на ґанку, казала: «Я іду шукати вітерець». Тепер вітер стьобає стіни, вікна й балкон шостого поверху, сягаючи протягами всіх закутків, шукати його не треба – він тут володар. Роза вітрів у цій точці готова демонструвати частоту й направлення вітру постійно. Відтак наш будинок – в перманентному стані шаленства.

Галюся ввійшла до квартири непомітно, мені здалося, що вона влетіла в розчинену настіж кватирку й стала перед мої очі, мов та фея із старої казки. Напевно, я просто телепень, який з голови до п’ят перебуває в нафталіновій сентиментальності й ідеалізує все, що стосується моєї дівчинки, хоча точно знаю, що вона спить з отим патлатим Яриком, смалить міцні цигарки, ганяє на скутері й іноді шукає істину на дні бокалу з вином.

– Тату, чесно, ми їдемо в Лубни на розкопки. Якийсь новоспечений капіталіст фінансує проект, і на нашому факультеті оголосили, що бажаючі повинні звернутися через електронну пошту за довідками. Ми з Яриком – бажаючі.

– Ага, вам закортіло романтики. А чого хоче отой капіталіст? Скарби Яреми Вишневецького, мабуть, саме те, чого не вистачає скоробагатьку. Археологи життям ризикують ради науки…

– Та’, в тобі живе зануда або ж велика вітчизняна жаба. Якщо скарби існують, то їх треба знайти. За одні дозвільні папери на розкопки пів царства запросять. А у нас з тобою немає царства, – значить, шансів наблизитися до Замкової гори теж немає.

Моя люба донечка тільки здогадується, що я сім разів був у тих Лубнах і ще за влади рад підкрадався до тієї гори, але тоді там розташувалася військова частина і вишка, на якій постійно чергував солдатик зі зброєю. Це відлякувало не тільки мене, а й дурненьких горобців, котрі шугали понад мальовничим пагорбом. Та враз мені стало трохи ніяково, а згодом навіть соромно за себе, бо в даній ситуації позиція: або – я, або – ніхто, мала осоружну пику злодія, який краде у всього людства.

– Та’, а може, той скоробагатько теж хоче прославитися і не абичим, а благодійністю.

– Тільки не кажи мені, Галюсю, що він може утнути щось неймовірне, мов той чернець Федір, який, знайшовши у варязьких печерах «золота і срібла багато й посуд дуже цінний», знову закопав скарб, бо йому на багатство було начхати.

– Дивак твій чернець Федір, тату. Ну навіщо ж бу-ло щось знаходити, щоб потім все те знову закопувати?

– Нічого ти не розумієш, мала. Він це зробив для того, щоб різні скоробагатьки не попривласнювали багатство, а ще для того, щоб хвилювати уяву скарбошукачів, а ще для того… Федір напевно знав, навіщо живе, і цінності в нього були інші.

– Тату, так ти проти розкопок?!

– Ні, ні… Я – за! Хоча від мене так мало залежить, на жаль.

Потім ми з Галюсею довго пили чай з трав’яної потерті. Ми завжди вдвох пили тільки такий чай, бо клята ранкова кава підіймала мій тиск, і ввечері треба було урівноважуватися прадідівським чи прабабиним зіллям, хоча без пігулок не завжди вдавалося. Я наливав запашний напій у велике блюдце й дмухав на окріп, а Галюся сміялася, обзиваючи мене валянком. І без угаву задавала питання, на які неодмінно треба було відповідати, бо це було зведено до ритуалу ще з тих часів, коли моя доня ходила під стіл пішки.

– Та’, у тебе є Бог?

– Це я є у Нього, а Він – наді мною.

– Звідкіля ти те знаєш?

– Бога не треба знати – Його треба відчувати.

– Ти йому віриш? А що, як він обдурює?

– Мала, давай не будемо Його ображати тільки тому, що ми чогось не знаємо.

– Та’, а ти не хочеш говорити про Бога, – я це помітила. Тоді давай поговоримо про диявола.

І тут я так зиркнув на свою любу дівчинку, що їй одразу перехотілося говорити про нечисту силу, бо при усій безмежній любові, яку я почував до неї, моя тверда воля була непохитною, і грюкнути кулаком об стіл, хоч і без особливого бажання, я міг. Щоправда, Галюся – теж.

Колись я вдивлявся в миле серцю личко дитинчати і бачив чи хотів бачити в рисах дівчинки не тільки свій рід, а й те, що виокремить її від самого народження. Я бачив не тільки передане в спадок, а й те, що дає Всевишній усупереч всім вадам і всім перевагам пращурів. І навіть якщо це не дуже тішило, варто було визнати, що моя дівчинка мала свою власну вроду, свій характер і тільки пам’ять таку ж цупку, чи пак цупкішу, ніж у мене.

Іноді я так само вдивляюся в спляче обличчя своєї нещасної дружини, відшукуючи і в її рисах Галю, але з кожним днем ця жінка віддалялася й віддалялася від нас навіть зовні, бо тепер жила в загадковій країні, з якої немає вороття. І виходить так, що всі ми абсолютно не схожі. Ми не схожі одне на одного так, ніби люди з різних племен.

А щодо несподіваних заявок, то це у неї змалечку. Пам’ятаю, рочків у чотири заскочила знадвору у дім і гукає з порога: «Тату, ти повинен мені допомогти намалювати того, що в небі…» «Птаха?» – питаю я. «Та ти що, тату?!. Бога!»

– Та’, я пішла, – зруйнувала хід моєї думки доня.

– Коли їхати? – відгукнувся я.

– Скоро! – сказала і зникла так непомітно, як і прийшла.

Потім я зазирнув у кімнату хворої й побачив, що вона прикипіла поглядом до вікна й непорушно дивиться на вулицю. Здавалося, що це зовсім незнайома жінка уважно переглядає якийсь дуже цікавий фільм і ніхто не має права відволікати її від того видовища. Я тихо зачинив двері. Хоча чомусь страшенно хотілося глянути туди, куди дивилися безумні очі, щоб побачити все…

Того дня я повертався електричкою з Чернігова і випадково зустрів маму. Ні-ні – я не збожеволів. Мама померла три роки тому. Та то була вона. Потяг петляв поміж пагорбів, сонце присідало, скочувалося, рухалося поповзом, тікало за гору… І раптом на одному зі схилів я побачив жінку у вилинялому літньому сарафані. Вона стояла на самісінькому вершечку пагорба, і здавалося, що ось-ось відірветься від землі, змахне крилами і – небо навпіл, і мою нажахану душу – навпіл. Мабуть, мама вгледіла рідну отетерілу пику, що приклеїлась до скла вагона, бо спокійним поглядом провела мене аж до межі тутешнього існування, в якому я знову опинився сам на сам з реальністю. Довго сидів довбнею і не міг збагнути, чи то ж таки видіння, чи якась напасть, чи, може, знак який посилає мені найближча душа з високості небуття?

Та ґедзь би мене укусив, тільки б не піти знову під укіс, не зірватися з налигача, яким сам себе тримаю! А може, й не сам? Може, це мене тримає моя хвора дружина, бо допоки вона скімлить або ж німує за дверима своєї кімнати, я тримаюся і працюю, як кат. Та щойно відвожу її до психлікарні на обстеження й нетривалий курс лікування, все летить шкереберть.

Я невиліковний, я безнадійний алкоголік.

Мої запої не затяжні, але виснажливі. Перший стакан горілки я розводжу кока-колою, другий вже йде за милу душу, далі я не рахую. П’ю сам, в однині. Потім сам в однині здихаю, потім моя печінка не витримує, і, захлинаючись блювотинням, я подумки беру себе за барки, щоб врізати хук собі любому для опритомнення. Перетворюватися на людину завжди важче, ніж втрачати людську подобу. Вранці того дня, за яким вже видніється Голгофа, я знову змішую горілку з кока-колою, і, виливши те пійло в горлянку, включаю диск з фільмами, де Шварценеґґер вибиває мізки разом з останками інтелекту всім довкола себе і тим, хто все те дивиться. Сподіваючись тільки на власну цупку пам’ять, яка може вистояти в будь-якім бою, я вигадую протидію за протидією: знову розводжу горілку з кока-колою і все те виливаю до унітаза, врубаю на всю потужність щось у виконанні Фреді Мерк’юрі, б’ю в дзвони, які моя медитуюча уява бачить під стелею ненависної кімнати, розштовхую всіх тих, хто оточує мене, тремтячими руками; чомусь їх завжди четверо, і всі вони одночасно наступають. Я один, але саме той п’ятий, у котрого є вони, четверо – стіни, які повинні мене впокорити. Ці стіни – моя затісна шкаралупа, мій важкий панцир, гамівна сорочка і водночас рятівний круг.

Пити я почав давно, так давно, що вже годі й пригадувати причину, яка штовхнула мене в ту вирву галюцинацій.

Чи було в мене нещасливе кохання? Чотири роки я був закоханий у одну жінку. Ходив за нею слідом, страждав, мучився. І нарешті в запалі якогось свята ми покохалися. Вранці я відчув звільнення від душевної істерики. Тоді я вже потроху балувався оковитою, і після п’яної пригоди з любощами відчув себе справжнім факіром. Я, впокоривши жінку своєї мрії, впокорив власну пристрасть. Тодішнє кохання закінчилося, бо все на цьому світі має своє логічне завершення, щоб або почати з чистого аркуша, або просто сконати. І, мабуть, немає більшого безглуздя, ніж самогубство заради нещасного кохання, яке мине. Та тоді моє анемічне кохання закінчилося на віки вічні, бо через кілька днів після нашого пристрасного злягання ту молоду й вродливу жінку збив КамАЗ із щебінкою. Кажуть, від удару машини вона не дуже постраждала, а от засипало її вже намертво.

Я ніколи не був повним дурнем. Моя дурість була частковою, вибраною, може, навіть навмисною. Я завжди знав, на що йду, знав, що певний вчинок можна визнати дурнуватим, але чинив саме так, бо інакше не міг чинити. Існують запрограмовані помилки, без яких життя варте лише половини.

Розмірковуючи над новими помилками, які мали можливість втілення, я одягнув футболку, шорти та легкі сандалі й помчав по східцях, наче тінейджер, сподіваючись на приємну літню пробіжку, бо передчуття денної спеки таки дістало. Під’їзд ще спав сном трудяги, котрий ранок вихідного дня марнує на досипання за тижневий аврал. Я навіть притишив свій політ східцями, збагнувши, що вчинив шум, але, розігнавшись, ледь загальмував на першому поверсі й тут прямо-таки нарвався на своїх новоспечених знайомих.

– О, дядя! А ми – до тебе! – вигукнув бритоголовий красунчик, заступивши двері.

– Мені ніколи, – бовкнув я не дуже переконливо, бо несподіванка розбалансувала хід моїх думок.

– Встигнеш. Ми тебе зараз за одну мить домчимо – сідай у «шевроле». Тільки без вибриків, – сказав він, переступивши поріг.

Далі я вже не чув слів, бо, зреагувавши миттєво, вислизнув із дверей під’їзду в’юном слідом за ним і дременув за ріг будинку так, що мене міг наздогнати тільки спринтер, який носить звання щонайменше чемпіона нашої досить-таки стрімкої столиці. Може, те, що я вмить рвонув світ за очі, було новою помилкою, про яку я не встиг додумати, але нічого іншого мені не випадало, бо часу на роздуми було, як кіт наплакав. Запланована пробіжка видалась нівроку, хоча хвилин зо три я чув позаду себе важкий дух погоні. Та впевнений у своїй перевазі, швидко відірвався від новоспечених «друзяк», петляючи знайомими завулками.

Я біг легко, бо ще змалку мав неабияку спритність і час від часу займався цим спортом на любительському рівні, особливо тоді, коли кидав курити. Всі пробіги, присвячені визначним подіям і датам, тішилися моєю присутністю. Але іноді втеча більше скидається на пастку, ніж полон. І, мабуть, зараз я сам собі підписував вирок на довгострокове переслідування, бо бритоголовці і той, хто ховався за їхніми широкими спинами, тепер зроду-віку не повірять у те, що в моїх архівах немає планів підземелля. Та як би там не трапилось, а в мене не було ані найменшого бажання їхати з ними в «шевроле» навіть тоді, коли б запропонували прогулянку в Париж чи Баден-Баден. Із такими пиками, як у цих добродіїв, подорож неодмінно мала завершитися чимось сицилійським. Їхній «хрещений батько» з Конча-Заспи чи Оболоні, а може, прямо з Банкової міг би примусити кого завгодно намалювати ті плани власноруч.

Загальмувавши біля лави у знайомому затишному дворику на Щусєва, сів і знову хотів поринути в роздуми про феноменальну здатність людей помилятися, але нічого цікавого тієї миті в голову вже не лізло, бо заважала пригода, від якої війнуло тривогою. Я вже давно знав, що, обираючи галоп, помиляюся значно частіше, бо тоді, як той кінь в шорах, нічого довкруги себе не бачу.

Трохи оговтавшись, вирішив порушити залізне правило, яке існувало між мною і тією жінкою, котру вважав своєю, і почимчикував до знайомого будинку, пересвідчившись, що за моєю спиною ніхто не маячить. Наше неписане правило: про зустріч треба домовлятися зазвичай заздалегідь, зараз мене чомусь дратувало.

І взагалі, у нас були якісь дивні стосунки. Це можна було назвати любов’ю без пристрасті. Варя знала більше, ніж можна було збагнути з виразу її обличчя, погляду, інтонації. Це завжди насторожувало і неприємно вражало. Ця жінка здавалась небезпечною, але від того, чи, може, зовсім з іншої, невідомої причини, притягувала мене магнітом. Зустрічалися ми вкрай рідко. Прелюдія нашого зближення була варта цілої симфонії. Ми так довго приглядалися одне до одного, так довго вивчали, звикали, відкривалися, наважувалися, що виникла загроза, посивівши, так і не переступити межу – померти не згрішивши. Але, як виявилося потім, обоє вбили собі в голову, що, спізнавши солодощі любові, можна отруїтися розчаруванням. І тоді шанс втратити все – буде єдиним, а повернення затяжної, красивої, по-своєму відданої прелюдії нам не гарантував навіть сам Господь Бог. Виходить, що ми, нахлебтавшись за роки свого життя вдосталь розчарувань, стали боягузами. А той, хто носить в своїх грудях страх, не здатен на вчинок. Хоча, озираючись, мені чомусь здається, що Варя боялася мене так, як гора боїться вітру. Та якби я випадково не нарвався на чужу телефонну розмову, наші стосунки й досі могли б перебували в стані прелюдії.

– Він йолоп! Я не можу повірити людині, яка прикидається святою – краще вже бути безбожником. Знаєш, що він сказав, коли Габелко запитав, чому тут правлять службу російською? Не знаєш? А я своїми вухами чула, як він вигукував: «Ідіть звідси, бо я зараз дістану з-під ряси пістолет!» – роздратовано сказала Варя на тому боці дроту, тобто по телефону, коли я одного разу набрав номер і припав до слухавки з надією на райський солоспів. – Розумієш, із нами він говорив чистою українською, а правив у нашій церкві російською. І що ти на це скажеш?

Я розгубився. Я не розумів, чому вона навіть не привіталася, про кого говорила, і взагалі, чого їй треба від мене?

– Мовчиш? Можеш помовчати, але не захищай його, бо я не вірю в духовність того, хто прямо на френч «кадебешника» одягнув сутану, – сказала вона трохи спокійніше.

– Варочко, ти про що говориш? – запитав я.

– Це хто? – прошепотіла вона здивовано. – Іване, з якої радості ти вплутався в розмову?

– Варочко, я, мабуть, встряв, але…

– Ти – як сніг на голову! Я ж не з тобою розмовляю! – вигукнула вона і гепнула слухавкою.