Аргідава

©  М. Б. Гончарова, 2017

© О. О. Драчковська, переклад українською, 2017

© О. А. Гугалова, художнє оформлення, 2017

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2016

За допомогу і співробітництво автор вдячний Аркадію Томульцю, Ніні Гончаровій і протоієрею Василю Савчуку, настоятелю храму Св. Константина і Єлени в Хотинській фортеці

Аргідава – давнє поселення, фортеця.

Розділ перший

Ріпочка

Найпопулярніше ім’я у нас тут, у Прикарпатті, – Марія. В горах, наприклад, кожна друга дівчинка – Марія.

Ану гукни: «Маріііія!» І зусібіч до тебе зараз же підбіжать жваві дівчатка і дівчата, підпливуть молоді матері, неквапливо підійдуть зрілі жінки, приповзуть премилі немовлята і, спираючись на ціпок, пришкандибають допитливі бабусі. Зі слідами колишньої вроди. Адже природа ліпить зовнішність ізсередини. А хіба жінка на ім’я Марія може бути недоброю, заздрісною чи в’їдливою? Тобто – негарною?.. Тож гайда, гукни. Прибіжать, прискачуть, приплентаються. Ну, а якщо не прибіжать, не прийдуть, не приповзуть і не пришкандибають, то звідусіль ви просто почуєте:

– Га?!

І всі вони будуть Марічками, Марусями, Маріями Іванівнами, Манечками й Машеньками.

І ось коли одного разу народилася дівчинка, тато прийшов зустрічати її в пологовий будинок, узяв згорток з ріпочкою в шапочці з рук нянечки і каже:

– Привіт, Марусю!

Ріпочка в згортку спохмурніла, зморщила мармизку і чхнула.

Всі хором, тато, мама, бабуся та дідусь, рявкнули:

– Будь здорова, Марусю!

А нянечка:

– А чому Маруся?

І Марусин тато їй:

– А хто? – нашорошено так. – Стоп, стоп! Це взагалі точно дівчинка? – поцікавився і з підозрою зазирнув у личко згорткові. Потім на маму глянув суворо, а потім уже на нянечку зиркнув.

– Дівчинка-дівчинка! – хором заспокоїли його мама і нянечка. Тато дуже хотів доньку.

– Ну тоді Маруся, – відразу вгамувався тато і заусміхався. – Марія Олегівна, значить.

Нянечка ображено провадила:

– Н-ну, не знаю, не знаю… А якось оригінально, наприклад Світланою? Не хочете назвати? – і зніяковіла одразу.

Марусин батько вручив їй коробку цукерок і каже:

– Світлана? Спасибі вам, звичайно, Світлано! Але у нас, бачте, Маруся. Нам подобається.

– Ну гаразд, – дозволила нянечка. – Нехай Маруся. Була б здорова.

– І розумна! – додав тато, з обожненням милуючись ріпкою в згортку.

– І талановита! – вступила мама.

– І щоб допитлива! – немов фея із казки про сплячу красуню, нянечка Світлана махнула вслід згорткові букетом квітів, ніби чарівною паличкою.

Ріпка з-під мереживного трикутничка зацікавлено повела очима за хризантемами, котрі чарівливо розсипали довкола невагомі, ніжні свої осінні пелюстки. І ті затанцювали, закружляли: фрррр!..

Справжній маститий письменник N., замисливши книгу про таємниці старовинної фортеці, як би вчинив? Зачесав би шевелюру довгу, сивувату назад снопом і в косичку, оголив би натхненне чоло високе біле, почав би ходити різними відомствами і, широко відчиняючи двері ногою, з порога поважно промовляти:

– Я відомий письменник, я лавреат N., пишу книгу про фортецю вашого нікчемного маленького провінційного містечка, в якому навіть нормального ресторану немає. Але нічого, нічого, от коли ми з вами видамо книгу…

Він не економить на рухах та гучності, його стає багато в невеличкому кабінеті, і, що важливо, він упевнено всідається без запрошення якомога зручніше і гайда описувати, як завдяки його майбутній книзі розквітне туристичний бізнес у місті А. на околиці якого стоїть відома цитадель. І не простій книзі, а на крейдованому папері. Звісно, вона буде дорогою, – впевнено заявляє N., – і серцю кожного, і по грошах, але ж то буде книга на віки. Вона перевидаватиметься, ви даруватимете її найіменитішим гостям.

Одне слово, бачу, ви все зрозуміли, і долонею по глянцевій стільниці – лясь, прибивши в зародку очікувані несміливі заперечення: гроші наперед, бо інакше втратите шанс.

І ось що я вам скажу: дадуть. Адже я читала Ільфа і Петрова та, на жаль, знаю письменника N.

Сповнений палкої любові до себе і киплячої невтомної злоби до інших, неймовірної пробивної сили і – що дуже важливо – фантастичної працездатності, він володіє гідним заздрості вмінням: за ніч, протримавшись на каві, коньяку та цигарках, склепати добротний розділ. Або й два, коли ніч літня та тепла. І місяців за два – книгу. А вже розповідати про тих, із ким він запанібрата, та нахвалятися про тридцять п’ять тисяч самих кур’єрів – то це він просто майстер, актор-віртуоз.

Отже, хоч прийом давно відомий, змальований у літературі, він, як і раніше, дієвий. Ось як слід розпочинати роботу! З певністю в завтрашньому дні. І в післязавтрашньому також. А я, на жаль, боягузка і слабачка. Нерішуча, невпевнена в собі, повсякчас думаю: та куди мені! І біля фортеці тієї упадаю з усіх боків, либонь, десятки років уже. З дитинства. То намагаюся взяти її штурмом, лечу стрімголов, беззбройна, наївна, з роззявленим від захвату ротом, готова дізнаватися, пізнавати, відкривати, мовляв, поділися, благаю, я ж не заподію шкоди. А вона не здається. Мовчить, не відповідає. То роками веду облогу: вештаюся довкола, розмовляю з археологами, з реставраторами, чіпляюся до наукових працівників, гуляю неподалік, сиджу біля річки, спираючись спиною на фортечний мур. Торкаюся каменів, мацаю, вглядаюся, подумки запитую. А вона, неприступна, взагалі ніби на мене не зважає, не відгукується, пихата, холодна, мовчазна. То зайду з головного входу через великий дерев’яний вічний міст, то з боку Дністра, діставшись моторним човном з допомогою друзів. То віддаю мзду за вхід, як звичайний турист, то забіжу нелегально, таємними стежками, в обхід. То приходжу побути наодинці, коли немає нікого, лише вона і я, стою, дослухаюся. То заявлюся до фортеці в дні історичних реконструкцій, коли грає вона з новими поколіннями в баталії, битви, облогу та штурми, грає не всерйоз, легко, підсміюючись, мовби кішка з мишкою, мовляв, ну-ну, спробуйте. Ти мені ніхто, – неначе каже вона мені, – й сили в тебе недостатньо, і душа в тебе, як я бачу, дрібна, й намірів твоїх я не відчуваю, неконкретні вони, твої наміри, туманні вони, наміри твої. Таких чимало тут було в усі віки, і ніхто, жоден, не взяв мене ні силою, ні ласкою, ні вмовляннями, ні обіцянками. Так, траплялося: стояли у дворах моїх різні люди, билися та вбивали одне одного, палили, руйнували, знищували, проте жоден, жоден таємниць моїх не дізнався і не забрав.

Вона притягує мене так, ніби в минулому житті я мала до неї близький, практично родинний стосунок. Якби ж знати! Так, я ходжу туди часто, вештаюся фортецею і навколо неї довго, обов’язково веду туди своїх гостей, роздивляюся її чужими очима. І, здається, я там пам’ятаю і знаю все: кожен камінь, кожну сходинку. Руки мої пригадують дотики до холодних стін і дерев’яних перил мостів та сходів, серце моє пам’ятає страх висоти, коли підіймаєшся на найвищу вежу і з неї дивишся додолу. Ноги пам’ятають, як бігти потім до Дністра, куди і як ставати, перестрибуючи з каменя на камінь, щоб не послизнутися, не впасти. Мені здається, я пам’ятаю і відчуваю ледь вловимий з минулого запах вогнищ, диму, мокрої вовни, шкіри, коней. Заліза запах їдкий такий, що відчувається в роті. Я відчуваю запах бруду, крові, згарищ. Скошеної трави та гнилих водоростей. Коли я приводжу туди гостей своїх, завжди запитую, зазираючи допитливо в обличчя:

– Ти відчуваєш запах? Відчуваєш?

– Так, – зазвичай відповідає мій гість, дослухаючись до себе, – пахне річкова вода. І ще… Каміння. Пахнуть стіни. Чимось іще. Не второпаю, чим.

Я прожила поряд із нею кілька життів. І коли б не приходила туди – а приходила я часто і проводила там всередині багато часу – почувалася емігранткою. Знадвору мінявся устрій, на символічні трони – більші та менші – вилазив то один, то інший з тих, що обіцяли послужити народові, здебільшого черговий негідник, що підгрібав під себе довгими руками все. Змінювалося життя, змінювалися міста і села, змінювалися цінності, змінювалася мода, зникали назавжди одні люди, народжувалися, росли та дорослішали інші. А в Аргідаві все залишалось, як раніше. Неприступні стіни злегка кришилися від вітру, дощів і снігів, погано росла трава, а дерев споконвіку там не було. Зрідка в Аргідаву залітав птах, але ніколи не оселявся там усередині, не будував гнізда. Не було в Аргідаві ні комах, ні плазунів, ні дрібних гризунів, немовби життя оминало її, боялося там оселитися, неначе Аргідава була безлюдною, готовою для чогось, штучною планетою. Хоча, як мені здається (та чого там – я певна!), вона сама по собі була живою: нервовою і чутливою.

Розділ другий

Маруся

…І відчувала я, що мені давно вже час, час. Але фортеця не здавалася. Була неприступною і мовчазною, поглядаючи пихато і зверхньо на мене, що прибігала туди дедалі частіше і просила про милість бесіди тихої, майже безмовної один на один, про дозвіл почути, осягнути і розгадати, даючи обітницю не нашкодити.

– Не ти! – наче говорила вона понуро. – Безнадійні спроби твої. Не ти! Не зможеш. Не ти! – грубила вона мені: – Дурепа ти. Дівка нерозумна та легковажна, – глузувала.

Он як?! Не я?!

І тоді я вигадала Марусю, свою героїню, своє відображення. Хоча… Маруся – це не я. Ну, або майже не я. Або не зовсім. Відмінність між нами в тому, що Маруся-персонаж значно краща за мене, авторку. Вона сміливіша, рішучіша, кмітливіша. Шляхетніша. І… більш довірлива.

І, врешті-решт, відповідальності в мене менше, бо щойно вона, Маруся, потрапила до цього рукопису, облаштувалася там, вона одразу ж зажила своїм життям, почала поводитися так, що я, авторка, не припиняла дивуватися і здійснювати вчинки, на котрі я сама ніколи б не зважилася.

Вперше Марусю привели до фортеці батьки. І ще з ними був друг батьків, колишній однокласник Оленки та Олега, Тищенко. Професор Тищенко. Коли професор увійшов до будинку – легкий, кістлявий, підсушений сонцем, – він сів поряд із п’ятирічною Марусею, простягнув їй руку і відрекомендувався:

– Тищенко.

– Маруся, – серйозно відповіла Маруся. – Тищенко – це твоє ім’я?

– Так. Це моє ім’я, – відповів Тищенко.

– Іншого імені в тебе нема? Лише одне? Як у кота? Тишко?

– Гаразд, називай мене Тишком. Як кота, – засміявся Тищенко.

Маруся погладила Тищенка по щоці.

– Тишко.

Тищенко засміявся, великою міцною рукою притис її долоньку до своєї щоки і поцілував її крихітну лапку.

Ну нарешті її привели туди. З одного боку за руку її тримав Олежик, її тато, з іншого – Тишко. Привели її на Турецький міст, і дівчинка глянула додолу: ааах! Зойкнула, запаморочилося в голові. Внизу лежала Аргідава. Вони з подругою Мірою облазили на той час, як їм здавалося, всі загадкові для п’ятирічних дітей місця. Але це! В їхньому рідному місті! Казкова і справжня, велична і неприступна. Її не могли вмістити Марусині очі. А також її маленьке серце. Маруся задихалася, кашляла, полилися сльози. Того разу вона розревілася і не наважилася спуститися донизу. Батьки, Олежик та Оленка, зрозуміли це як вередування, а дядько Тищенко, Тишко, з пильним та гострим оком, поставився до її сліз зі співчуттям. Коли прийшли додому, за обідом він багато цікавого розповів про фортецю.

Довго боялася Маруся. Всередину зайшла, мабуть, аж за кілька років після знайомства. Либонь років через п’ять. І відтоді бігала туди постійно. І не було для Марусі принаднішого місця на світі. Вона бігла до Аргідави, коли була щасливою, ходила поплакати, коли засмучувалася. Як то кажуть, у горі і в радості. Часто просто стояла на Турецькому мосту, і вони – Аргідава та дівчинка – дивились одне на одного. Й обидві почувалися безсмертними. Маруся – тому, що була ще дитиною, а в дитинстві всі безсмертні. Фортеця – тому, що була справді вічною, існувала завжди. Вони обережно рухалися назустріч одна одній з різних боків. І з якогось дня фортеця раптом почала впізнавати людину, дівчинку Марусю, вони стали не чужими. За якої б погоди не пленталася Маруся туди, раптом саме над ними – над нею та фортецею – розвіювалися хмари, припинявся дощ, стихав вітер, і навіть протяги, що притаманні старовинним замкам і фортам, намагалися не турбувати зайвий раз. Навкруги могли бути гроза та буревій, снігопад і заметіль, а у фортеці робилося тихо і спокійно, сухо і безвітряно. Аргідава, жива, загартована випробуваннями, тисячу разів відроджена з попелу, переповнена, перенасичена людськими почуттями – ненавистю, люттю, страхом, любов’ю, мужністю та звитягою, – пам’ятала і народження, й смерті, чула останні стражденні стогони та відчайдушні бойові кличі, була німим свідком підступних підлих інтриг та убивств, полону невинних, відкупу винних, вона, самотня, то замерзала в крижаних лещатах зимового Дністра, то розжарювалася в киплячій від пожеж воді, безмовно страждала і руйнувалася, відчайдушна, шалена, сиротлива й тужлива, вона, велична, раптом почала приглядатися та дослухатися. Дослухатися і придивлятися. До Марусі. І надсилати знаки. І надсилати випробування.

Чому, чому?.. Бо вірила.

І найвірнішим посвяченим другом у цьому впізнаванні двох – фортеці та Марусі – був Тишко, великий друг Тишко. Між ними була таємна домовленість: Тишко привозив Марусі «секретні» книжки, відеофільми, світлини розкопок. Вони годинами сиділи в дитячій, вони могли увесь день вештатися фортецею, невпинно балакаючи. Точніше, Маруся – запитуючи, Тишко – відповідаючи, докладно, запаморочливо цікаво. Коли він приїздив, Маруся бігла до нього перша, смикала його: «Привіз? Що ти мені привіз?», хапала його за руку в нападі ревнощів, скиглила поряд, коли він обідав або теревенив з батьками про дрібниці, вона благала, щоб якнайшвидше… І Тишко, справжній вірний друг, радісно поступався.

Коли їй виповнилося шістнадцять, Тишко не приїхав. Обіцяв. Але не приїхав. Батьки приховали від неї в її день народження, що Тишко раптово помер. Не хотіли засмучувати. Проте Маруся і без того була похмурою, невдоволеною, бурчала. Казала, що Тишко її покинув, почувалася нещасною, бо мала намір урочисто оголосити йому, своєму улюбленому другові, що вже вирішила, куди вступатиме, де і чого навчатиметься. Була певна, що Тишко зрадіє. А він навіть не зателефонував. І, вештаючись знічев’я будинком, вона не витримала і зателефонувала йому сама. Вигадала навіть щось на зразок:

– Ану вітай мене! Ти що, забув?

Маруся та її батьки, Оленка й Олежик, поїхали прощатися з другом через два дні… Маруся йому сказала, як і хотіла. Вона сказала, обережно торкаючись нерухомого його плеча:

– Тишко, я йду в археологію. Ти не заперечуєш?

Мені, щиро кажучи, вона важко давалася – ця книга. Кілька разів я схоплювалася з-за столу, сама на себе кричала, сердилася, кидала роботу і йшла геть. Назавжди. До сусідньої кімнати або до кухні. Господи, як багато я їла через усі ці прикрощі! Я ж повсякчас щось жувала. Двічі видаляла файл, вбивала крок за кроком. «Зберегти?» – «Ні!» – забивала я курсор у варіанти відповіді, файл переходив у кошик, я мстиво обирала опцію «Очистити кошик». Вставала, струшувала руки, робила сім’ї офіційну заяву: «Вбила Аргідаву» – і знову рішуче перла до холодильника. Але рукопис все одно звідкілясь випливав, і мій хитрий ноутбук, теплий та живий, привітно інформував: «Останній файл, який ви відкривали, – „Аргідава“. Відкрити?»

Я похмуро сопіла і малодушно відповідала: «Не знаю…»

А ноутбук наполегливіше: «Відкрити? Так? Ні? Чого мовчимо?»

«Ну, відкривай. Чо!» – понуро відказувала я.

Досі не збагну, як йому, моєму комп’ютерові, вдається зметикувати і зрозуміти, щó треба видалити назавжди, а що зберегти і знову підсунути потрібної миті. От якби й чоловіки, думаю я, були такими ж уважними та кмітливими, як мій комп’ютер…

Мені дуже важко давалася ця книга. Я так давно і так сильно хотіла про це написати, що коли сідала працювати, пальці не встигали за думкою. Водночас мене починало лихоманити, трусити, нудити, боліли очі та голова, завершувалося все сльозами, сварками з усіма, хто трапиться під руку.

Я багато їздила, шукала, сиділа в неопалюваних архівах картинних галерей, соборів, закритих для відвідувачів сховищах бібліотек, де стояв такий безпросвітний застояний запах книжкового пилу, що тривалий час у мене лилися сльози, не відпускав сухий кашель і допікав алергійний нежить.

Розділ третій

Не взяли!

– Тому, що ти дивна. Так вони сказали. Ти дивна. Це не я кажу, Марусю, це вони так кажуть. Ну ти сама поміркуй. От пригадуєш той випадок, коли ми грали в «пекаря»? А ти раптом завмерла, втупилася кудись удалечінь і мовчиш. І не бачиш нікого й нічого. Вони кажуть, що через тебе наша команда завжди програє. Бо ти впадаєш у задуму. І застигаєш ні в сих ні в тих. І ще Вовця сказав, що лячно дивитися в твої очі. Ось чому тебе не взяли. А нас із Раюнею взяли. Ні, я вже звикла! Я знаю, що ти впадаєш у задуму, ніби в грі «Замри-відімри», що ти в цей час вигадуєш. Щось. Або бачиш когось.

А ось вони – ні.

А як все починалося…

Великий двоповерховий австрійський будинок. Кілька дружних родин мешкали там, у цьому міцному добротному розумному домі: теплому взимку, прохолодному влітку. Будували його освічені австрійські майстри. На віки. До слова, коли через багато років на цьому зручному місці, в центрі міста, вирішили збудувати якусь владну споруду для чиновників усіх мастей та рівнів, будинок не захотів помирати. Його намагалися розібрати за допомогою відбійних молотків – він стояв. Приїхав кран, і будинок заходилися бити спеціальною гігантською залізною грушею. Він все одно впирався і продовжував стояти. Будівельники розібрали дах. Почалася злива. А будинок вперто і відповідально не пропустив досередини ані краплини. Немовби вирішив триматися до останнього, позаяк із самого початку не планував здаватися і з доброго дива вмирати. І тоді його підірвали. На його місці збудували чотириповерхову споруду з білої цегли. У ній холодно взимку, душно влітку. До того ж під час землетрусу споруда дала тріщину й просіла. У кожному кабінеті тісно сидять чиновники та чиновниці. Безкінечно п’ють гидку розчинну каву, палять, пліткують, сваряться з набридливими відвідувачами, одне слово, вдають, що працюють. Ну і держава вдає, що платить їм зарплатню.

Після загибелі будинку всі дерева навколо всохли. Вони не прокинулися навесні. Кажуть, що вони замерзли, не звиклі до тогорічних нетипових морозів. Але насправді дерева пішли із життя з власної волі. Слідом за будинком. Таке трапляється. На знак скорботи. Таке буває.

Хороший, надійний був у центрі міста будинок. Живий, чуйний і міцний. Він вигинався, щоправда, не м’яко та овально, а кутами, неначе був складений із кубів. Гадаю, раніше, на початку ХХ століття, то був один невеликий особняк, до якого почали прибудовувати і добудовувати квартири – спершу в лінієчку, потім праворуч, затим ліворуч. А поряд з оцим будинком, куди одного дня принесли благословенний пакуночок з ріпочкою на ім’я Маруся, відділений невеликим садочком та квітником, стояв іще один двоповерховий, але сучасний, либонь, один із перших у місті, чотириквартирний будинок з маленькими непристосованими кухнями, великими холами внизу при вході, де можна було навіть за бажання танцювати, з дивним незручним плануванням кімнат і без зручностей, навіть без водогону. Його у нас чомусь називали «Жовтий дім», хоча він був сірого кольору, зі свіжою шорсткою «шубою» на всіх зовнішніх стінах. Увесь великий двір, в кущах бузку, квіткових клумбах і фруктових деревах, був оточений приватними будинками з живоплотами, де також росли діти від шести до сімнадцяти років. Діти збиралися або біля «Жовтого будинку», або в сусідньому занедбаному парку імені Пушкіна, разом натхненно гралися в «Бариня прислала сто рублів», у класики, в штандер, у бадмінтон, в цурки, у козаки-розбійники, інші чудові ігри, в котрі давно вже не бавиться дитячий народ. Щоправда, Маруся частенько потрапляла в розпал гри, а часом і просто до фіналу, через вечірні уроки в музичній школі. Але зате під час канікул, у вихідні, якщо її не відвозили до бабусь-дідусів, вона гралася з дітьми мало не цілими днями!

І ось якось влітку вся компанія зникла. Доки Маруся, нетерпляче підганяючи хвилинну стрілку на годиннику із зеленавим фосфорним слоном, відсиджувала обов’язковий час за фортепіано, чула у відчинене вікно: «А Вовця вийде?», «А Міра вийде?», «А Таня вийде?» – це бігали одне до одного її друзі-сусіди, й ось коли вона вийшла надвір, з’ясувалося, що нікого, абсолютно нікого у дворі немає. Куди всі поділися? На ґанку сусіднього особняка сидів сусідчин син Варерік, чистив овочі на всю велику – семеро дітей – родину й одночасно жував уже почищену сиру картоплю.

– А де всі? – запитала Маруся.

– Пішли кудись, – байдужим тоном відповів Варерік, граючись маленьким ножем.

– Куди це?! – Маруся почала роззиратися навколо, але нікого не побачила.

– А не знаю, – Варерік ножем зосереджено виколупував червивинку з картоплини, відкушуючи з неї горбики та нерівності.

– А Віталік де? (Віталік був Варерчиним братом, на один рік старшим, вони міцно дружили.)

– Віталя також із ними пішов, – солодко цямкав картоплею Варерік. – Усі пішли.

– І Раюня?

– Ага.

– А ти чому не пішов?

– Покараний. Я вчора у ківш екскаватора заліз! – похвалився Варерік.

– Навіщо? – Маруся заздрісно дивилась, як точиться соком картопля на білих зубах Вареріка. Особлива, як вона вважала, картопля, таємнича картопля, чи то батат, чи ще щось, – припускала дівчинка, вже тоді начитавшись різних пригод за участі хлібних дерев, трюфелів та солодкої картоплі.

– Навіщо ти заліз у ківш екскаватора? – повторила вона запитання.

– Та! – відмахнувся Варерік. – Покататися хотілося. А екскаваторник побачив. Привів додому. За вухо, гад, схопив. І привів. Диви, яке червоне.

– Так у тебе обидва вуха червоні.

– Мама ледь друге вухо не відірвала. Сказала, нічого солодкого більше, крім картоплі та моркви. От я і жеру. Моркви я вже поїв, а зараз картоплю ось…

– А тобі… тобі смачно?

– Ага! – з інтонацією Тома Сойєра хвалькувато причмокнув Варерік. – Хоч куснути?

– Так, – чесно зізналася дівчинка. Ніколи вона не куштувала сирої картоплі. Ніколи батьки не давали їй такої пінно-соковитої картоплі. Такої з вигляду апетитної, хрусткої солодкої картоплі.

Варерік простягнув почищену половинку в брудній лапі:

– На. Бери. Назовсім. Чуй, тіки так: ти дочисть цибулю і моркву, харе? Я зара’.

Зістрибнув з ґанку і, босий, у зелених шортах, чкурнув за ріг і також зник.

Картопля виявилася звичайнісінькою сирою картоплею, нічого особливого або таємничого. На ґанок вийшла тітка Катерина, побачила, що сусідська вчительська донька невміло, проте старанно колупає ножем моркву, з розумінням по-совиному угукнула, вперлася кулаками в боки і з максимальною силою звуку загрозливо заволала кудись удалечінь:

– Вар-рре-ерік! Варррре-е-ерік, зарррраза, приб’ю тебе зовсім, Варерік!

Варерік не відгукувався. І взагалі ніхто не відгукувався. Тітка Катерина погукала ще Віталіка, потім Льончика, знову Вареріка, знову угукнула, мовчки відібрала у Марусі ніж, підхопила миску з недбало почищеними овочами й, не кажучи ні слова, увійшла в дім. Маруся залишилася на ґанку винувато й понуро догризати сиру картоплину й дивуватися, куди ж усі поділися.

По обіді, ближче до вечора, подруга і сусідка Мірочка стукнула у віконце, мовляв, виходь.

– Тільки заприсягнись мені, Марусю, що ти нікому не скажеш, що я тобі сказала, і нікому не скажеш, що ти обіцяла, що нікому не скажеш! – прошепотіла Мірочка, коли вони видряпалися на стару сливу-угорку, де зазвичай ділилися секретами та розмовляли про серйозні речі.

– Як заприсягтись?

– Ну, скажи так: та щоб я стала товстою і прищавою, та щоб я провалилась на академконцерті, та щоб я заграла ліву руку, та щоб у мене зник музичний слух! Та щоб на мій день народження! батьки забули! мене! привітати! І щоби всі-всі забули привітати і нічого, ні-чо-го, абсолютно ні-чо-го не подарували!

– …нічого не подарували, – зі сльозами в голосі, холодіючи від жаху, повторила Маруся страшну обітницю, – ні-чо-го. Всі-всі. І бабуся щоб нічого. І дідусь. І сестра Ліна. І тітонька моя, і дядечко. І сестри всі двоюрідні та троюрідні. І ніколи? – В голосі її забриніли сльози.

– Ніколи, – категорично підтвердила Мірочка.

Простодушна Маруся одразу ж була готова забути дату свого народження назавжди, ніколи не отримати цуценя в подарунок. Але дізнатися, куди водночас поділися діти всього двору, немовби їх забрав щуролов із сопілкою, їй було необхідно.