Проект «Украiна». Киiвський патерик. 17 непростих питань украiнськоi iсторii
Вiктор Анатолiйович Авдеенко
Проект «Украiна»
Ким насправдi були лiтописнi поляни? Хто автор «Слова о полку Ігоревiм»? Куди подiлися хозари i звiдки взялися козаки? Чи можна було уникнути татаро-монгольського ярма? Чи мала шанси Украiна стати державою за Богдана Хмельницького i Михайла Грушевського? Про все це – i не тiльки – докладно i захоплююче розповiдае iсторик, журналiст, письменник Вiктор Авдеенко, висуваючи часом зовсiм несподiванi версii iсторичних фактiв.
Вiктор Авдеенко
Киiвський патерик
17 непростих питань украiнськоi iсторii
© В. А. Авдеенко, 2016
© О. А. Концевич, переклад украiнською, 2016
© І. М. Алексеева, художне оформлення, 2016
Моiй дружинi Катi
Замiсть передмови
Книга далася менi досить важко. Писалася довго. Ба бiльше, через останнi подii в Украiнi дещо з написаного ранiше довелося переробити або викинути зовсiм, як таке, що втратило актуальнiсть. Проте, я постарався – наскiльки це можливо – утриматися вiд полiтизацii тексту, хоча повнiстю неупередженим до того, що вiдбуваеться, звiсно, залишитися не змiг.
Автор
Вступ
Історiя цiкавила мене завжди, однак дитяче захоплення не переросло в щось бiльше, я обрав iншу професiю, про що зовсiм не шкодую.
Але iнтерес до «переказiв сивоi давнини» залишився.
Дилетантськi дослiдження не раз змушували мене замислитися про те, наскiльки тi чи iншi подii трактуються неоднозначно, спiрно, а iнколи й просто суперечливо. Крiм того, я все частiше стикався з тим, що iсторична наука нерiдко грiшить тенденцiйнiстю, ангажованiстю i вiдвертою мiфотворчiстю. Тобто тим, з чим, за логiкою, повинна боротися.
Хоча, якщо вдуматися, нiчого дивного в цьому немае – як вiдомо, iсторiю пишуть переможцi. Лише роки i навiть столiття поспiль стають вiдомими факти, про якi причетнi особи волiли б промовчати.
Але, навiть попри появу нових подробиць, iсторичнi версii, що утвердилися як загальноприйнятi, рiдко пiдлягають коригуванню. Так i мандрують вони в часi в своему спотвореному виглядi, а люди поколiннями вже навiть не замислюються над тим, що ж насправдi вiдбувалося в тi далекi часи, приймають на вiру все, про що розповiдають iм iсторики.
Вивчаючи вiтчизняну iсторiю, я нерiдко помiчав очевидну спiрнiсть, а iнодi й помилковiсть висновкiв учених, у тому числi дуже iменитих. Менi страшенно незручно вiд того, що я ставлю пiд сумнiв авторитет визнаних фахiвцiв. Нижче я розповiм, що саме викликало моi сумнiви, i нехай читач сам розсудить, хто правий.
Також в цiй книзi я взяв на себе смiливiсть описати деякi сценарii, за якими могли б розвиватися подii, якби на найбiльш драматичних роздорiжжях украiнськоi iсторii обставини склалися б iнакше, нiж у реальностi.
Останнiм часом з’явилося багато книг з так званоi «альтернативноi» iсторii. Що ж, хтось, можливо, звинуватить i мене в створеннi хибних сенсацiй. Можу лише сказати, що своi дослiдження я засновую виключно на перевiрених фактах, почерпнутих, у тому числi, у авторiв, чий авторитет я тим чи iншим чином поставив пiд сумнiв.
Звiдки, кажете, походить Руська земля?
Так от: все почалося десь у XV столiттi до нашоi ери – коли, на думку авторитетних людей, предки слов’ян вiдбрунькувалися вiд своiх iндоевропейських побратимiв. Може, це було i не в XV столiттi, але зараз перевiрити вже не вийде.
Чому слов’яни? Ну, загалом, ми, в бiльшостi своiй, вiд них походимо. Можна сказати, ними навiть е. Здебiльшого.
Нашi доблеснi (чи доблеснi?) предки покинули дружну iндоевропейську сiм’ю практично останнiми – власне, на той момент вже i залишати було нiкого – залишилися тiльки ми i балти – прибалти з’явилися пiзнiше, в СРСР. Так що, фактично, розлучилися ми тодi тiльки з цими балтами, i нашi шляхи-дорiжки, як то кажуть, розiйшлися. Як з’ясувалося – недалеко.
Оскiльки всi пристойнi землi були вже зайнятi бiльш моторними родичами, довелося слов’янам вдовольнятися тим, що залишилося. А залишилося далеко не найкраще – те, де ми живемо зараз.
Поки слов’яни були зайнятi своiми справами, у них, можна сказати, пiд носом йшло Велике переселення народiв – з Уралу до Європи, практично за нинiшнiм маршрутом Уренгой – Помари – Ужгород.
І в якийсь момент захотiлося слов’янам до цього процесу долучитися. І сталося це зовсiм скоро – в V столiттi, тiльки вже нашоi ери.
І називали iх тодi зовсiм не слов’янами, а антами i склавинами. Були вони дуже мiж собою схожi, але все-таки трiшки рiзнилися. Чим саме – iсторiя замовчуе, крiм того, що першi жили дещо на пiвденний схiд, а другi – на пiвнiчний захiд.
Але вiзантiйцi якимось чином розрiзняли iх i, клятi, нерiдко налаштовували одних проти iнших, як дурненьких дiтей.
Про антiв незабаром перестали згадувати, про склавинiв пам’ять збереглася довше. Наприклад, в новгородських словенiв. До них же, напевно, варто зарахувати i в’ятичiв з радимичами. «Були адже два брата у ляхiв (полякiв) – Радим, а другий – В’ятко; i, прийшовши, сiли вони: Радим на Сожi, i вiд нього прозвалися радимичi, а В’ятко сiв з родом своiм по Оцi, вiд нього отримали свою назву в’ятичi», – повiдомляе лiтопис (говорячи сучасною мовою). Можливо, це просто легенда, але раптом дiйсно все так i було?
У школi на уроках iсторii до дошки крiпилася велетенська мапа, на якiй, як правило, штрихуванням позначалося, «звiдки пiшла Руська земля». На картi були рiзнi назви – вже згаданi словени, радимичi i в’ятичi, а також дреговичi, древляни, сiверяни, тиверцi, уличi, iнодi – бужани, волиняни i звичайно ж поляни.
З дитинства нам втовкмачували, що поляни були головними серед слов’ян. Схiдних, звiсно.
Михайло Грушевський у своему «Нарисi iсторii украiнського народу» тонко пiдмiтив, що «Киiв розташований на кордонi Полянськоi землi, на вузькому клинi мiж землями древлян i сiверян». Грушевського – i не лише його – чомусь не насторожило, що тi, кого призначили гегемонами схiднослов’янського свiту, тулилися на крихiтному клаптику землi, в той час як iх «меншi браття» – древляни, сiверяни, в’ятичi – шикували на величезних навiть за теперiшнiми мiрками територiях. Що ще цiкаво – тi, кого прийнято називати полянами, не залишили пiсля себе однорiдноi археологiчноi культури, тобто вони мешкали на стику декiлькох культур.
Звiдки взагалi взялася ця назва – «поляни»? Мiж iншим, вона нiде не зустрiчаеться, крiм наших лiтописiв i декiлькох джерел, що до них висходять. На перший погляд, походження назви абсолютно зрозумiле – слово «поле»: «занеже в поле седяху». А назви «древляни» – вiд слова «дерево». Тiльки от навколо Киева лiсiв не менше, нiж бiля мiст древлянських – «и бяше около города лесъ и боръ великъ». Це про Киiв сказано.
А найбiльш приемна версiя та, що назва «поляни» походить вiд грецького слова «полiс» – мiсто. Мовляв, мiськi вони. А «древляни», або, як iх ще називали, «деревляни», – сiльськi, чи що?
З’ясовуеться, що поляни були тихим i скромним народом – «…обычаи имяху тихъ и кротокъ», а от «Деревляни живяху зверьскымъ образомъ, жiвуще скотьскы и оубиваху другъ друга». Але, виявляеться, i iншi – «радимичи и вятичи и северо одинъ обычаи имяху: живяху в лесе яко же всякыи звер».
Не дивно, що такi лагiднi й миролюбнi поляни «…быша обидими Деревляны». Дивнуе те, що вони, коли хозари зажадали з них данину, зiбрали ii мечами, а тi вiдзначили, що, на вiдмiну вiд iх шабель, гострих з одного боку, мечi полян були обоюдогострi, i «мечи си имуть имати и на нас дань и на инехъ странахъ».
А от археологiчнi розкопки показали, що саме древляни були мирними i культурними.
У iхнiх могилах не знаходили зброi, зате там було повно всякого начиння з керамiки i залiза, всiляких тканин, шкiри, скла, бронзи, срiбла. Були вони, виявляеться, i орачами, i скотарями, i ремiсниками, i торговцями, i зовсiм не «живяху зверьскымъ образомъ». Так що, виходить, хтось iх дуже сильно «пiдставив».
Можна ще довго шукати аргументи як «за», так i «проти», але менi здаеться, що нiяких полян насправдi взагалi не було.
З чим ще плутанина, так це з Руссю. Основна суперечка: Русь – це варяги чи слов’яни?
У лiтописi русь розмiщена спершу поруч з чуддю, вiссю та iншими народами пiвночi. В iншому мiсцi – мiж готами i англiйцями, i слiд припустити, що це все ж варяги.
Але в лiтописi чомусь море «Варязьке» – це Балтiйське море, а «Руське» – Чорне.
Пiд 852 роком в лiтописi повiдомляеться, що зi сходженням на вiзантiйський престол Михайла III наша краiна «…нача ся прозывати Руская земля», i вже тодi, виявляеться, Русь ходила вiйною на Вiзантiю. Тобто, якщо вiрити «Повiстi временних лiт», вiзантiйцi вже знали жителiв Поднiпров’я пiд iменем «руси» – як мiнiмум, за 40 рокiв до приходу варягiв до Киева на чолi з Олегом. Але нижче написано, що «…от техъ Варягъ прозвася Руская земля». Так вiд варяг чи нi?
Вiнцем епопеi пiд назвою «Русь» е фраза, яку в оригiналi просто страшно читати.
Їi переклад на сучасну мову не набагато кращий: «А слов’янська мова i росiйська – одна; бо вiд варягiв прозвали iх Руссю. А спершу були слов’янами. Хоча й полянами звалися, та слов’янська мова була. Полянами ж прозвали, бо в полi сидiли. Мова слов’янська була у них тiльки». Без коментарiв.
Зрозумiло одне – лiтописець намагаеться, досить кострубато, прив’язати «русь» до варягiв. Але оскiльки це зовсiм не так, все виходить тяп-ляп. Перекручено з нiг на голову. Причина та наслiдок помiнянi мiсцями.
«Поляне, яже ныне зовомая Русь», говориться в лiтописi, а менi здаеться, що з самого початку вона «зовомая» Русь, а точнiше, виключно Русь.
