І день як вимiр нашого життя
Олександр Васильович Афонiн
Сафарi
У свiтi, мабуть, не iснуе людини, яка б не пам’ятала найщасливiших чи найтрагiчнiших днiв свого життя. Але це лише окремi днi. Усi ж iншi для бiльшостi людей зливаються у суцiльну строкату смугу за вiкном рухомого потяга й нiчим не вiдрiзняються один вiд одного.
Проте iснуе дуже незначна когорта людей з особливим поетичним вiдчуттям свiту, яким, мабуть, Всевишнiм даровано талант i вмiння робити «стоп-кадр» у суцiльному потоцi буття i наповнювати змiстом кожен прожитий день. Вони, на вiдмiну вiд багатьох, чують, як росте трава, як смiеться сонячний лiтнiй ранок, як розмовляють пiд поривами осiннього вiтру мiж собою дерева, як створюють у небi дивовижнi образи хмари…
До цiеi когорти належить i Олександр Афонiн – громадський дiяч i водночас людина з поетичною душею, для якого кожен день – це цiлий Всесвiт, наповнений смислом, красою, любов’ю до життя, котрим вiн щедро дiлиться зi своiми читачами.
Олександр Васильович Афонiн
І день як вимiр нашого життя
© О. В. Афонiн, 2017
© В. М. Карасик, художне оформлення, 2017
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2005
В’яже весна теплий день перевеслами…
«Зi зливи починаеться весна…»
Зi зливи починаеться весна…
Потужноi, як струмiнь водограю.
В свiй перший день, мабуть, уже вона
Нам обiцяе гарнi урожаi.
Змивае злива залишки зими,
Несе землi i свiтовi обнову.
Із цим дощем оновлюемся й ми,
Щоб жити i життю радiти знову.
«В ночи капель не умолкает…»
В ночи капель не умолкает,
Звенит размеренно в тиши.
Со снегом вместе что-то тает
Внутри измученной души…
И, словно с отогретой почвы,
От бурь и стужи заслонясь,
Уже проклюнулся росточек,
Что даст весной густую вязь
Сомнений противоречивых
И чувств прекрасных высоты,
Творящих сладостное диво
Из счастья, радости, мечты.
«Пускаю сонце я по колу…»
Пускаю сонце я по колу.
Нехай воно весь день сiяе
І свiт весняний, що довкола,
Ще швидше квiтне i буяе.
То й швидше пiдуть за зимою
Думки похмурi i невтiшнi.
Ви ж – переймайтеся весною,
І буде хай ваш день успiшним!
«Надвечiр прилетiв легенький вiтер…»
Надвечiр прилетiв легенький вiтер,
Десь iздаля, мабуть, аж з-за Десни.
І стало враз повiтря соковитим,
Із присмаком вже справжньоi весни,
Із ароматом терпким верболозу,
Що весну супроводжуе завжди,
Й солодким, як дiток маленьких сльози,
Смаком краплинок талоi води.
І все в зiрках шатро небес високих,
Без краю i кiнця, як i життя,
Раптово повернуло в серце спокiй,
А в душу – всi веснянi почуття.
«А ранок нинi свiтлий-свiтлий…»
А ранок нинi свiтлий-свiтлий
І зовсiм вже якийсь весняний.
Жене хмарки легенький вiтер,
І снiг все швидше тане, тане…
Все весняне якесь сьогоднi.
Не веснянi лише думки.
Вони, як i напередоднi,
Якiсь похмурi i важкi…
А як же ж хочеться розради,
Що зазвичай весна дае.
Але життя немае ради,
Воно, на жаль, таке, як е.
«Надвечiр розполохались ворони…»
Надвечiр розполохались ворони,
А потiм раптом сiли на гiлки.
І небо помiж хмар таке червоне,
Як русло вулканiчноi рiки.
Наявнi всi ознаки непогоди,
Що буде завтра, хоч це й не дива.
В цей час такий характер у природи,
Бо рання ще весна, а не жнива.
Та нам лиш треба трошки почекати,
