І день як вимір нашого життя
Добавить В библиотекуАвторизуйтесь, чтобы добавить
Добавить отзывДобавить цитату
І день як вимір нашого життя
Олександр Васильович Афонін
І день як вимір нашого життя
© О. В. Афонін, 2017
© В. М. Карасик, художнє оформлення, 2017
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2005
В’яже весна теплий день перевеслами…
«Зі зливи починається весна…»
Зі зливи починається весна…Потужної, як струмінь водограю.В свій перший день, мабуть, уже вонаНам обіцяє гарні урожаї.Змиває злива залишки зими,Несе землі і світові обнову.Із цим дощем оновлюємся й ми,Щоб жити і життю радіти знову.«В ночи капель не умолкает…»
В ночи капель не умолкает,Звенит размеренно в тиши.Со снегом вместе что-то таетВнутри измученной души…И, словно с отогретой почвы,От бурь и стужи заслонясь,Уже проклюнулся росточек,Что даст весной густую вязьСомнений противоречивыхИ чувств прекрасных высоты,Творящих сладостное дивоИз счастья, радости, мечты.«Пускаю сонце я по колу…»
Пускаю сонце я по колу.Нехай воно весь день сіяєІ світ весняний, що довкола,Ще швидше квітне і буяє.То й швидше підуть за зимоюДумки похмурі і невтішні.Ви ж – переймайтеся весною,І буде хай ваш день успішним!«Надвечір прилетів легенький вітер…»
Надвечір прилетів легенький вітер,Десь іздаля, мабуть, аж з-за Десни.І стало враз повітря соковитим,Із присмаком вже справжньої весни,Із ароматом терпким верболозу,Що весну супроводжує завжди,Й солодким, як діток маленьких сльози,Смаком краплинок талої води.І все в зірках шатро небес високих,Без краю і кінця, як і життя,Раптово повернуло в серце спокій,А в душу – всі весняні почуття.«А ранок нині світлий-світлий…»
А ранок нині світлий-світлийІ зовсім вже якийсь весняний.Жене хмарки легенький вітер,І сніг все швидше тане, тане…Все весняне якесь сьогодні.Не весняні лише думки.Вони, як і напередодні,Якісь похмурі і важкі…А як же ж хочеться розради,Що зазвичай весна дає.Але життя немає ради,Воно, на жаль, таке, як є.«Надвечір розполохались ворони…»
Надвечір розполохались ворони,А потім раптом сіли на гілки.І небо поміж хмар таке червоне,Як русло вулканічної ріки.Наявні всі ознаки непогоди,Що буде завтра, хоч це й не дива.В цей час такий характер у природи,Бо рання ще весна, а не жнива.Та нам лиш треба трошки почекати,І непогода скоро вже мине.Зірве весна напівзимові латиІ платтячко із ситцю одягне.«Контрастность деревья теряют…»
Контрастность деревья теряют,Зеленым облеплены пухом…И воздух весна наполняетКаким-то таинственным духом.То терпким, то горьким, то сладким,Что душу так нежно тревожит…И мысли – как в школьной тетрадке:«Не надо… А может? Да, может!»«Ллється повітря холодне і чисте…»
Ллється повітря холодне і чистеІ коливає прозору фіранку.Нині весна знов гуляє по містуІ так ходитиме аж до світанку.На ніч у неї роботи багато,Що до сьогодні вона не робила:Хмари із неба за ніч позмітати,Щоб вранці сонечко всіх нас зігріло.«Хай вітер стружку з нас знімає…»
Хай вітер стружку з нас знімає,Ще й обіцяють снігопад,Весна дорогу добре знаєІ не поверне вже назад.Про відступ буть не може мови!Так квітень вже лякав не раз.А я даю вам чесне слово —Тепло повернеться до нас!Вітри втечуть за небокраї,Повідступають холоди…Ще дні щасливі нас чекають,Весна ж бо в душах назавжди!«Пью сумасшедшее вино…»
Пью сумасшедшее виноС весны роскошным ароматом…День – словно старое кино,Что видел я уже когда-то.Ему уже так много лет,Что сосчитать их невозможно!Но этих лет я даже следСтер нынче ночью осторожно.И, как тогда, я пью вино,Что разлила весна случайно.Со вкусом юности оноИ радостью, а не с печалью.«Сьогодні дощик в унісон із потічком про щось шепоче…»
Сьогодні дощик в унісон із потічком про щось шепоче.Можливо, про короткий сон в ці весняні прозорі ночі.А може, про складне буття й про те, що з нами далі буде,А ще, що в вихорах життя весну не помічають люди.Не помічають ту красу, що кожен рік вона дарує:Як розпліта верба косу, як ранок фарбами чарує…Не чують радісних пісень пташок у тиші світанковійІ все стрімкіше, що не день, втрачають віру в чесність слова.І як руйнуються святі ще нещодавно ідеали,Як світлі мрії і думки в людей політики забрали.Ні, то, мабуть, свої думки я хочу в шепіт цей вписати…А дощ з потічком не такі! Вони шепочуть: «Спати, спати…»«Який був гарний настрій зранку…»
Який був гарний настрій зранку,Та я набравсь за день дурні…Тепер і думай до світанку,А так не хочеться мені!Однак сказати, друзі, хочу,Хоча цей день мене дістав —Коли котився він до ночі,Я спалах сонечка спіймав!Весна, скажу я вам, – це дивоІ фору дасть усім дивам!От захід сонця – так красиво!Мені сподобався… А вам?«Загляденье, почти что, как летом…»
Загляденье, почти что, как летомЭти краски вечерней зари…И, приняв у нее эстафету,На бульваре зажглись фонари.Вновь они, как вчера, спорить будутС звездным небом… Всю ночь напролет.Вероятно, рассвет их рассудитВместе с солнцем, что утром взойдет.«Ох, ці підступні москалі! Ну як вони уже дістали…»
Ох, ці підступні москалі! Ну як вони уже дістали!Ось днями грози й холоди до нас з Московії прислали.Якщо не так, то хоч отак, та однаково їм не йметься…Але Всевишній дав нам знак, що все лихе для нас минеться.Весну не можна зупинить, її хода завжди невпинна.І їм пора вже зрозуміть: ми переможем неодмінно!«А водограй і справді грає…»
А водограй і справді грає!Куди не йдеш, а він дзвенить.І день, і ніч не замовкає,Ні на хвилину, ні на мить.І спів цей так приємно чутиУ весняні погожі дні.І хочеться щасливим бути,Мабуть, не тільки лиш мені.Щоби ловити подих вітру,І промінь сонячний ясний,І дякувати цьому світуЗа те, що є ти й що живий.За Божий дар оцей величний:За право чути, бачить, жить!Хай водограй співає вічноІ не змовкає ні на мить!«Холодний вітер шарпає дерева…»
Холодний вітер шарпає дереваІ розгортає хмар товстий сувій.Чомусь сьогодні схожий він на лева,Що зранечку голодний й дуже злий.То зареве, немовби навіжений,А то заскиглить, наче кошеня.Увечері він був такий блаженний,А от сказився нинішнього дня.І чим йому весна не догодила,Що стільки в ньому зараз люті й зла?Чи, мо’, не так вночі його любила,Чи взагалі, можливо, не прийшла?..Ох, весно-весно, чом не кажеш очі?Прошу, зміни складний характер свійЙ холодний вітер ніжно, по-жіночі,Ти обніми й цілунками зігрій.Бо він не злий, йому бракує ласки,Якої ти, напевне, не дала…Перетвори цей холод в ніжну казку,Бо нам усім так хочеться тепла.«Надвечір небо чисте-чисте…»
Надвечір небо чисте-чисте…Невже і справді вже тепло?Зірки у небі – як намисто,Бо хмар неначе й не було.І вітер вщух. Чи десь дрімає?Чи весна його пригорта?Карпатська ніч вже підступає,Спокійна, втішена, свята.«Сонечко за гори знов сідає…»
Сонечко за гори знов сідає,І міняє небо колір свій…Небосхил багряно так палає,Хоча щойно був ще голубий.Сутінки стікають з полониниЗ стрімкістю старезного коня…Затихає в лісі спів пташиний,Чутий упродовж усього дня.Морок швидко поглина долину,Ніч наступить скоро вже – за мить.Все змовкає. Тільки без зупинуПотічок у сутінках дзвенить.Що співає він там проти ночі?Пісня його вічна про кого?Він співа про почуття дівочі,Що чека коханого свого.І всю ніч він буде так співати,Бо в весняну пору не до сну,Щоб колись, хто любить, міг згадатиДивовижну ніч цю весняну.«Ніч світла і якась казкова…»
Ніч світла і якась казкова…Хоча й не світять ліхтарі,Та місяця великий човенПливе по небу угорі.Серед зіркового намистаШукає нові берегиІ заливає сяйвом чистимВсе, наче повінь, навкруги.Далеко він від цього світу,Тому й не може зрозуміть,Як можуть люди в ньому житиІ так страшенно не любить.«Сумують нині буки і ялиці…»
Сумують нині буки і ялиці,Бо сніг прийшов сьогодні і в Карпати.А сніг є сніг, і, власне, без різниці,Чи він дрібненький йде, а чи лапатий.Й похмуре небо зависа низенько,Й вершини гір геть хмарами повито.Здається, знову десь зима близенько,Й стає від цього якось сумовито.«Іще дрімають сутінки в долині…»
Іще дрімають сутінки в долині,Та за горами сонечко встає,Й в високе небо, як і вчора, синє,Своє проміння золотаве ллє.Густе повітря чисте і прозоре.Здається, що потічок струменить.Лісів, ще голих, безкінечне мореПташиним співом зранечку дзвенить.Тутешній день, спокійний і неспішний,Ясним промінням в вікна загляда.Хай буде він для нас усіх успішнимЙ солодким, як з карпатських рік вода!«Карпатська ніч по-справжньому весняна…»
Карпатська ніч по-справжньому весняна…Щось за вікном шепоче потічок.Між темних схилів жовті караваниПливуть у даль численних зірочок.Тут справжнє все, яскраве, чисте, миле.В бруньках духмяних вже кипить життя…І світ здається мирним, світлим, щирим,І розпинають душу почуття.«Весна немов на гойдалці…»
Весна немов на гойдалціЛіта туди-сюди.То нас теплом порадує,То знову холоди.То сонцем в очі бризкає,То хмарок нажене,Та, сподіваюсь, гойдалкаЦя скоро вже мине.І скоро вже ранесенькоПлесне в вікно блакить,І день новий піднесеноПіснями задзвенить.«Хмурое небо, хмурое…»
Хмурое небо, хмурое,Но без дождя пока…Серая нынче улица,Серые облака.Но на газонах проситсяК солнцу травинок пух,А над землею носитсяТерпкий весенний дух.«Рдеют тюльпаны, как праздник, продленный до завтра…»
Рдеют тюльпаны, как праздник, продленный до завтра.Сохнут тарелки и рюмки на полке посудной…Будничным утром поставлю на стол себе завтрак,Кашу-овсянку – в сравнении с праздничным, скудный.Выйду из дома под меленький дождь моросящий.Хлопнут парадного двери, заставив меня оглянуться…Да, снова будни, но праздник-то наш настоящийВ том, что любимые с нами и в будние дни остаются.«Все довкола снігом забілило…»
Все довкола снігом забілило…То, виходить, що весни нема?Лиш асфальтних вулиць чорне тілоНам шепоче: «Це вже не зима!Не лякайтесь снігу, ради Бога,Сонечко його розтопить вмить!Бо весну, що вийшла на дорогу,Неможливо ні за що спинить!»«Джерела духу, розуму, моралі…»
До 150-річного ювілею Національної парламентської бібліотеки України
Джерела духу, розуму, моралі,Усе, що людством створено в віках,Що назавжди вкарбовано в скрижалі,Тримаєте сьогодні ви в руках.Ви завжди між минулим і майбутнімІ споконвіку людям несетеТе, що для них в житті є справді сутнім:Високе, мудре, щире і святе.В ваших руках свята і вічна книга —Найрозумнішій винахід творця.Це – криголам, що зла руйнує кригу,Й дух, що добром наповнює серця.І ваша праця зовсім не буденна,Ви творите суспільство і людей,Бо, як завжди, на вістрі сьогодення,Серед подій бурхливих та ідей.В ваш ювілей я голову схиляю.Ви – майбуття щасливого творці!Несуть нам щастя те, яке чекаєм,Книжки, що ви тримаєте в руці!«Пригорнувшись, за плечі обняти…»
Пригорнувшись, за плечі обнятиІ на вушко щось ніжне шепнути,Зрозуміти, як значить багатоБуть коханою просто почутим.Заглянути у сяючі очіІ побачити усміх легенький,І відчути, як щастям жіночимПід долонею тьохне серденько.Заспіває, здіймаючи груди,Щоб зірватись на ноті високій…Хай у вас, милі, все оце буде:Ніжність, пристрасть, кохання і спокій.Почуттів життєдайная силаХай наповнює знову і знову.Вам усім, неймовірно красивим,Миру, щастя, достатку й любові.«Из окошка мне видна в небе облачном луна…»
Из окошка мне видна в небе облачном луна.Как огрызок желтый сыра однобокая она.Как-то мне и невдомек, кто ее погрызть так мог?И в таком недоуменьи я совсем не одинок.Вон соседский старый кот вверх глядит, разинув рот.То ли так от удивленья, то ль совсем наоборот.Даже наш дворовый пес вдруг завыл, задравши нос.Почему луна такая, и для пса теперь вопрос.Это вам не ерунда! Это – целая беда!Ведь с погрызенной луною ни туда и ни сюда…Я вот дедушку спрошу, книжки переворошуИ все «лунные» вопросы завтра точно разрешу!А сейчас пора в кровать, потому что нужно спать,Чтобы завтра вечерочком мне луну не прозевать.«Дощить… І цілу ніч дощило…»
Дощить… І цілу ніч дощило.Й така відчутна прохолода…Якісь думки «розм’яклі» й тіло,Та добре, що не на роботу.Учора думав, що пройдуся,Та в дощ не тягне щось гуляти.Книжками зараз обкладусяІ буду цілий день читати.«Непередбачуваний квітень…»
Непередбачуваний квітень,Хоч і, можливо, як завжди,Вкривав в Карпатах снігом квіти,Ще й обіцяє холоди.Ну зовсім не стійка погода!А нам так хочеться тепла.Хай хоч би на свята природаДо нас прихильною була.«Все. День возвышенно-напыщенный сошел почти совсем на нет…»
Все. День возвышенно-напыщенный сошел почти совсем на нет.И с днем контрастен ненасыщенный настольной лампы мягкий свет.В тиши полуночной чувствительной я подгоняю этот миг,Такой волшебный и волнительный, знакомства с «кучей» новых книг.Они приятно пахнут краскою, их тайна для меня нова…Надеюсь я, что станут сказкою в них размещенные слова.Вот, познакомиться с сюжетами пришла счастливая пора,И наслаждаться их секретами, возможно, буду до утра.«В дворах и узких переулках…»
В дворах и узких переулкахВесна с утра уже гуляетИ в тишине рассветной гулкойДеревья в листья одевает.Она их венчиком взбиваетДо радостной зеленой пены,Цветеньем белым заправляяКоктейль изысканный весенний.«Дождь поутру со снегом…»
Дождь поутру со снегом,Хоть, вроде бы, весна…Между землей и небомЗависла пелена.В пальто и под зонтамиСкукожился народ.Весна сегодня с намиПлывет, а не идет.Этот апрель-проказникТак шутит каждый год —Нас холодом подразнитИ вновь к теплу придет…«И у каминного огня…»
И у каминного огня,Дождю за окнами внимая,Снимаю я усталость дняХолодного, так как для мая.А дождь без умолку шумит.Как осенью… Похоже очень.Давно уже вокруг все спит.И вам, друзья, спокойной ночи.«Про щось своє дощ поночі шепоче…»
Про щось своє дощ поночі шепочеІ не змовкає навіть ні на мить.В квітневій тиші дощової ночіДрімає місто, але ще не спить.Хоча згасають вікна вже поволі,Та досить рясно ще горять вогні.За кожним з них своя окрема доля,Своя душа у кожному вікні.Їх полічити, мабуть, неможливо.Та і навіщо їх би я лічив…Лиш побажати хочу вам щасливих,Весняних, світлих і солодких снів.«Скажіть-но, друзі, чи таке бувало…»
Скажіть-но, друзі, чи таке бувало?Бо я скажу: «Такого не було,Щоб в середині квітня так буяло,Так пишно зеленіло все й цвіло».Колись в селі чекали Миколая,Щоб розпочати справжній вже посів.І в травні ще морозило, я знаю,Бо в ті часи я був уже, я жив.Лиш на початку травня ще несмілоКолись листочки виглядали в світ.Життя природу, як і нас, змінило —Чимало з тих часів минуло літ.Тому й у квітні літечко стрічаєм.До цього якось вже звикаєм ми.Лише спитати хочу: «Хто з вас знає,Як скоро ми позбавимось зими?»«День як день: робота паперова…»
День як день: робота папероваІ дзвінки… Усі і не злічить.Та про наболіле лиш розмови…А весна за вікнами кричитьРізнобарвним голосом пташиним:«Кинь роботу і мерщій сюди!Під склепіння неба синє-синє,До Дніпра блакитної води…Поспішай, бо радість ця минає.Не помітиш, як й життя мине».Ти вважаєш, весно, я не знаю?Чи бажаєш здивувати чимсь мене?І не тільки я, про це з нас кожен знає.Ось, до тебе я уже спішу!..Подумки… Часу ж не вистачає,Бо я чергову дурню пишу.«Ох, яке яскраве сонце…»
Ох, яке яскраве сонце,Яке небо чисте!Ходить квітень, походжаєРозбудженим містом.Загляда в усі шпаринки,Стука у віконця,Щоби люди їх відкрилиІ впустили сонце.І не тільки у домівки,А й у власні душі,Щоб вітрильник сподіванняВ душах з місця зрушив,Щоб весняний теплий вітерНапинав вітрила,Щоб думки, щасливі, світлі,Набирали сили.Бо людині без надії —Як птахам без неба.Треба вірить, треба мріять,Треба, треба, треба…«Весна еще не раздала колоду…»
Весна еще не раздала колоду,По-прежнему пока тасует карты…Поэтому такая вот погода:В ней что-то от апреля и от марта.Хотя, но это только между нами,Мне в поезде сказала так ворожка:«Весна на днях пойдет уже тузами,Осталось подождать совсем немножко…»Ох, поскорей бы, ведь тепла так мало!Мы ж заждались давно уже тепла…И не тузы весна бы пусть сдавала,А лучше с дамы, как по мне, зашла.«Колесные считаю перестуки…»
Колесные считаю перестуки.На тысячи давно пошел их счет.Казалось, усыпляющие звуки,Но сон ко мне, что странно, не идет.Переизбыток, может, впечатленийЛишил меня в дороге нынче сна?Хоть возраст мой-то вовсе не весенний,Но больно уж красивая весна.«Досель деревьев черные скелеты…»
Досель деревьев черные скелетыВдруг как-то быстро стали «опушаться».Весна, апрель, понятно, что не лето,Но к Пасхе обещают плюс шестнадцать…Уже набухли почки на каштанах,И тополя развесили сережки.Люблю их аромат горчаще-пряный…Ах, милые мои «сороконожки»!Все ярче солнце, небо – выше, выше.И дали стали радостно ясны…И птичий звон все четче в парке слышенСимфонией взрослеющей весны.Мир черно-белый краски обретает,Тонуть в их буйстве начинает взгляд.Благая весть вновь в воздухе витает,Как куличовый Пасхи аромат.«Вы такое видели? Зацвела сирень…»
Вы такое видели? Зацвела сирень.Славно начинается нынешний-то день.Вон каштана вспыхнула первая свеча,Белым цветом пенятся слива, алыча.И стоит черемуха, тоже вся в цвету.Запахи пьянящие слышно за версту.Аромат цветения наполняет грудь,Лепесточки белые устилают путь.И тревожно-радостно как-то на душе,Будто не апрель еще, словно май уже.Так весна торопится! Знать бы хоть куда.Чай, еще апрельские будут холода.Морозцом побаловать может даже май,Но на них, красавица, больно не серчай.Ты ведь «заневестилась» раньше, чем всегда.Ну да Бог помилует – и уйдет беда.А весне-то надобно, видимо, лететь,Чтобы к Пасхе радостной отцвести успеть.«Лагідно, ніжно водночас і весело…»
Лагідно, ніжно водночас і веселоВ’яже весна теплий день перевеслами.З гілочок тонких із пухом зеленимВерби, берези, тополі і клена.Неба блакиттю прозорою втішена,Ходить босоніж уже поміж вишнями.Стелеться вранішнім легким туманомІз ароматом ні з чим незрівнянним.Вже потеплілими раптом ночамиОчі її палко сяють зірками.«Місяць старий в темнім небі блукає…»
Місяць старий в темнім небі блукає,Зірочок юних у гості гукає.А ті регочуть до ранку з старого:«Прийдемо, прийдемо до молодого!»Місяцю сумно, сховався у хмари,Бо розгубив він юнацькі вже чари…Зірочки! Годі ж бо з нього сміятись!Прийде час в місяця вам закохатись.Бо, на відміну від роду людського,Місяць до юності знає дорогу.«Ну, до свиданья, Южная Пальмира…»
Ну, до свиданья, Южная Пальмира!Ты, как всегда, была ко мне добраИ снова очень щедро одарилаВолною задушевного тепла.Ты, как никто, умеешь незаметноСнимать налет житейской суетыИ пеньем волн и дуновеньем ветраРождать в душе прекрасные мечты.Не устаю тобою восхищаться,Иронией твоей и красотой.Мне все трудней с тобою расставаться,Одесса, город милый и родной!Но буду я всегда к тебе стремиться.Ты, как икона, радостно светла!Ну, до свиданья, Южная столица!Желаю тебе мира и тепла!Домовик
Ніч на дворі. Тиша й спокій,В’язкий морок у кімнаті.Ходиків ритмічний цокіт,Наче ходить хтось по хаті.Меж у темряви немає,Навіть рук своїх не бачу.Щось у пам’яті зринаєДуже давнє, ще дитяче…Якось й слух так загострився,Плед під боки підтикаю,Раптом домовик з’явивсяТа у темряві блукає?Він великий, волохатий…Ще й страшний, мабуть, до того.Ходить, ходить він по хаті,Ну а потім – хвать за ногу!Хоч старий, а те, дитяче,Згадую і посміхаюсь.Це все так, але, одначе,Дай під пледом заховаюсь.«День був похмурий та, однак, привітний…»
День був похмурий та, однак, привітний.Й лише надвечір дощик покропив…Перед вікном хитається від вітруЗаквітчане гілля старезних слив.Після дощу пелюстки забілили,Неначе снігом, землю навкруги.І квітів аромат, набравшись сили,Вже втратив свої звичні береги.Він стрімко так вливається в кімнату,Через вікно потужно струменить…А я пливу у хвилях аромату,І щось у серці радісне бринить.«Біло-рожеве море заливає…»
Біло-рожеве море заливаєСвіт весняний від краю і до краю.І справді, уже слів не вистачає,Щоб передати те, що відчуваю.Жага шалена, наче птах, злетітиНад неозорим цим квітучим раєм.Не дихати повітрям, його питиЯк напій чарівний, що окриляє.Дарує сили жити і наснагуДо творення щасливого, людського,Біль забирає і тамує спрагуВ тих, хто долає непросту дорогу.Тому прошу тебе не поспішати.Ти чуєш, Весно? Я тебе благаю!Хоч людям Богом не дано літати,Та подумки з тобою я літаю.«Весняно котрий день буяє…»
Весняно котрий день буяєКнижкове в Арсеналі свято.Хто там ці дні не побуває,Той буде сильно жалкувати.Ідіть із друзями, з сім’єюТуди, де нині свято слова,Бо книга сутністю своєюТо є знання, життя основа.Вона, як друг, розповідаєПро все, що в цьому світі сутнє.Того ж, хто книжки не читає,Незавидне чека майбутнє.«Непередбачуваний квітень…»
Непередбачуваний квітеньЗнов забира у нас тепло.Удень було ще майже літо,А вже надвечір понеслоУ піднебессі ситі хмари,І вітер люто стугонить.Верни свої нам, весно, чари!Але вона вже, мабуть, спить…«Алокрылая чайка рассвета…»
Алокрылая чайка рассветаНа востоке зажгла горизонт,И апрельское утро, как летом,Раскрывает небес синий зонт.Ярче, ярче становятся краскиВ колокольной почти тишине.Снова солнце, волшебник из сказки,Добрых сил добавляет весне.Новый день по Одессе шагает,И те чувства, что в сердце ношу,Я словами в молитву слагаюИ у Бога лишь мира прошу.«А что Одесса? Вроде, как всегда…»
А что Одесса? Вроде, как всегда.Улыбки, солнце, море… – все здесь рядом.Да, многие видал я города,Но для меня Одесса – как награда.Для чувств моих не отыскать слова.Она чарует красотой своею.Ее душа всегда во мне жива,Я на всю жизнь уже сроднился с нею.Мне близок дух двух славных городов,Куда всем сердцем буду я стремиться.Это прекрасный, вечно юный ЛьвовИ ты, Одесса, юмора столица.«Предпасхальный день…»
Предпасхальный день…Небо – как в раю!Щедро раздает синеву свою.Солнышко течет золотой рекой.День – как благодать: тишина, покой.А во всех домах круговерть забот —Собирает стол к празднику народ.Пахнут куличи, крашенки горой.Где тут тишина, где уж тут покой?На плите шкварчат с мясом колбаса…Ох, и будет стол – просто чудеса!Нынче все в трудах – те, кому не лень.Праздник-то какой – ВОСКРЕШЕНЬЯ день!Київ Великодній
Наш Київ – писанка сьогодні!Яких тут тільки фарб нема!Хоча іще напередодніЛякала снігом нас зима.Однак хода весни невпинна.Що їй ці вибрики зими?І, як весна, пренеодмінноВсі зими переможем ми!«Вже відлунали великодні дзвони…»
Вже відлунали великодні дзвониІ день новий лаштунки підніма.Є особливі вічності закони,Хоча для нас-бо вічності нема.Усе таке мінливе, швидкоплинне,День – лише іскра в полум’ї буття.Цінуй його, бо він – єдиний вимір,Яким ми визначаємо життя!Бо лише він нам радість обіцяє,Грайливу, щиру – наче цуценя…А от для щастя все ж не вистачаєЗавжди якогось одного лиш дня…«Ну, от і знову вишня зацвіла…»
Ну, от і знову вишня зацвіла —Це українське диво споконвічне…Хоча весна щось рано залилаВишневим цвітом всі двори столичні.Над ним так бджоли весело гудуть,А от хрущам, мабуть, ще ранувато.І плугарі чомусь з полів не йдуть,Та й не співають ввечері дівчата…Нові часи, й життя зовсім нове…Але, як в давнину, так і донині,Шевченка вишня у душі живеЯк вічний символ щастя в Україні.«Щось швидко клен вже якось відцвітає…»
Щось швидко клен вже якось відцвітаєЙ свій жовтий цвіт розносить навкруги…Та юний лист зеленим морем грає —Білястих хмар змиває береги.Легенький вітер котить ніжні хвилі,Й вони зникають в синій далині…Які ж натхненні і безмежно миліОці духмяні, ці квітневі дні!В них мимоволі розтають тривоги,Думки приходять світлі й почуття.І кличуть знов, як в юності, дороги,І в нескінченність віриш знов життя.І серце знов так повниться любов’ю,Що обійняти хочеться весь світ,Який вирує молодою кров’ю,Що й забуваєш, скільки тобі літ.«Зацвіла знов на городі груша…»
Зацвіла знов на городі груша,Вся немов облита молоком.І лікує наболілу душуЗаметіль квітнева за вікном.Незрівнянний аромат цвітінняВідчувають, мабуть, всі світи.У холодну пору, вже осінню,Будуть груші в пам’яті цвісти.А коли морозні заметіліВкриють снігом у садку гілки,Буду думать, що летять то біліЗ груш старих духмяні пелюстки.«Ах, неужели вишня зацвела…»
Ах, неужели вишня зацвела?!И как в апреле у нее так вышло?Вчера совсем ведь голою была,А нынче в одеяньи белом пышном.В цвету она безумно хороша,Словно в фату невеста завернулась,Хоть и не время. Но щемит душа,Как будто к нам опять зима вернулась.Авторизация