Маринчина лялька

Ой устань, порадь, мій дружинонько,

Як мені в світі жити,

Як мені чуже діло робити,

Та як мені чужим людям годити?

Та я ж над чужим ділечком ізневажалась,

Я ж по чужих нивах наспотикалась!

1

Зазнала я в житті багато: пережила і колгоспи, і голод, і війну. А свою найменшу донечку народила у сорок п’ятому!

Того дня ще зранку пішла на поле…

Як зараз пам’ятаю: була підобідня пора, спека. Жінки лаштувалися у холодку: порозв’язували хустинки і розкладали просто по стерні харчі.

А я й не встигла тоді поїсти, бо схопилася руками за низ живота і, закусивши сильно губи, кинула граблями об суху колгоспну землю та й побігла мерщій додому.

А там, вигнавши із хати малих дітей і залишивши тільки свою найстаршу доньку, Ганну, – та ще покликала до себе найближчу сусідку, а заразом і зовицю, Олександру, щоб була на поміч, – не дуже й тужачись, вродила сьоме дитя.

– Дівка! – втираючи із лоба піт, найперше сказала чоловікова рідна сестра і поклала мокру дитину мені на груди. – От і маєш, Маринко, ляльку! Одне добре, що не треба звати повитуху.

– Ой, – усміхнулася я прикро і подивилася пильно на немовлятко, – і справді, лялька! А баба?… Це б поки вона прибігла аж із тих садиб! Та й чим же я мала б їй платити? Слава Богу, обійшлося і на цей раз. Уже востаннє…

– І я теж не буду вже родити!

– Це ще як Бог дасть, Олександро, у тебе й чоловік є. А я…

– Досить і з мене дітей. Гляди, що в світі робиться! Аби ще цим було що дати їсти…

– І раніш не було що, та ми родили…

– Хай там як, а я не хочу, – озирнулася на Ганю Олександра і, зігнувшись низенько над постіллю, прошепотіла мені у саме вухо: – Я ж відразу після Антосі замастила глиною шматочок своєї спідки у комині, над піччю. То вірний засіб од зальоту, мені колись ще покійна моя свекруха розказали.

– Чому ж ти зі мною не поділилася?! – раптом із моїх очей закапотіли рясні сльози. – Хіба б я тоді… Хіба б я тоді народжувала ось цю дитину?

– І я б мала гріха?! – відвела погляд Олександра. – Це ж давня ворожба! Та й… Хіба ти, Маринко, не чула, як колись батюшка в церкві на проповіді казав: усяка дитина нам посилається від Бога. А я б у те мала втручатися?

– Але ж Ілька нема!.. А це вже сьоме…

– Не журись, де шестеро, там і сьоме буде! Вибавите всі гуртом. Та ще, гляди, твій чоловік із війни повернеться? Усяке ж може бути. От уяви собі: переступає наш Ілько поріг, а у хаті – лялька! Га, не гарно буде, Маринко? Та ж така маленька дитина всяке серце розтопить, вона ж як сонечко для усіх нас буде! Он як моя Антося-щебетушка…

А ми собі були що родичі, то ще й сусіди.

І усі діти наші понароджувалися в одному році.

Як змовились: у нас з Ільком Макар – у Олександри й Арсена Дмитро, а далі: Ганна – Галина; Христушка – Ялина; Маруся – Іван; Грішка – Степан; Іван – Василь!!!

Нарешті у сорок четвертому у Гринюків народилася Антося.

А ця ж дитина була майже на один рік од неї менша!

Мали б бути товаришками.

Моїй Ганні вже було чи не п’ятнадцять років. І тепер вона палила ножа на свічці, щоб відрізати дитя від пуповини.

Дитина мені муляла…

– Ганно, йди та й ріж! – підняла я голову від постелі – із сіна під рядном.

Дуже худа й висока моя Ганя стояла біля печі і поправляла однією рукою світлі пасма, що вибилися із коси, довгої-предовгої, аж до п’ят, і золотої, немов пшениця. Сині-сині, як волошки, очі вона давно ховала під чорні вії: була дуже війною налякана, а тому – покірна й тиха.

– Йду, мамо… – у Ганни дрібно затрусились руки.

– Або краще… Ріж краще мене!!! Ось тут, по горлу!.. – я раптом пригадала усе, що зі мною було до того, та ще й як здумала, що то має бути! Та й відкинула із шиї русявого пацьорка.

– Давай вже краще я, – Олександра забрала у Ганни із рук ножа. – Бо налякаєш дівчину, вона і заміж не захоче йти.

– А таки було б краще, якби воно не народилось. А бач, живе, – провела я по всьому очима свою дитину.

Олександра тільки сплюнула і понесла моє немовлятко до купелі. Умочила дитину і раз, і другий у сірі дерев’яні ночви, до теплої води, і – зразу у спідницю. Поклала до колиски, ще тої, першої, яку Ілько робив для нашого найстаршого сина, для Макара.

– А бач, ще й досі не побилась!

Ганя тільки-тільки зібралась виносити воду із купелі надвір, і як на те – до хати суне пупорізка!

– Що там, Маринко?… – уперше за всі роки сільська повитуха, стара баба Довжанська, підмела у потрібний час довгою рясною спідницею і мою убогу хату. – Уже й вродила? Сама…

– Уже, як бачте.

– То я трохи припізнилась?… А таки зайшла, бо жінки із поля послали по мене Ульку, а вона каже: тітка Маринка родить. От я й прибігла, а от не встигла! Ану, хай йому всячина із усіма тут вами разом! – привіталась.

– У нас є дівчинка, – показала бабі на низький сволок Ганя.

– Ану, ану, де? – баба прочовгала й зігнулась до колиски. – Славна яка! Тугенька! А носик який, га? Ількова! Що це в нас сьогодні? Тридцять перше липня, се б – іюля… Ну, то нехай буде зватись Юлька! Хоч ім’я дам, – перехрестила немовля.

– Спасибі, бабо, – я сумно посміхнулась. – Але краще було б, аби вона десь витряслася полями…

– Що це ти таке говориш?! Проклинаєш свою дитину?! – дорікнула.

А я й заголосила:

– Як же я сама-а-а-а?! Як же я дам раду усім цим дітям? – і зірвала із шиї мідний хрестик, стиснула у кулаці та й пожбурила десь, либонь, під піч.

– Схаменися! Чого це ти сама? – перев’язувала хустку перед уламком німецького люстра Олександра та й сахнулася. – Що це ти таке говориш? Прикуси, Маринко, язика, бо!.. Мій брат Ілько з війни повернеться, та й якось дасте собі раду, як дотепер давали.

– Ілько?… – я заплакала ще дужче. – Ілько, це не твій Арсен! Якщо й повернеться… Мій Ілько мене не пожаліє.

Рипнули із сіней двері – моїм дітям не терпілось побачити свою нову сестричку.

– Сідайте, бабуню, до столу, – Ганя поставила відро із купіллю під припік і дістала із печі борщ, сірий рушник із конопель уже був простелений по столі. Налила борщу у миску, накраяла три скибки хліба, з-за припічка вийняла почату пляшку горілки – затикану качаном із кукурудзи.

– А може, у вас є вишняк або яка слив’янка? – аж скривилася на пляшку баба. – Бо ж я не п’ю горілки – стара вже, і щось у грудях тисне.

– Ну аякже, є! – схаменулася Олександра, кинулась із великої хати до темних сіней, ускочила у погрібник, бо знала, що у мене й де, та й повернулася назад із слоїчком. – Сідайте, тітко Домко, та й поллємо вже цю Юльку, нехай росте здорова.

Першою до колиски кинулась Маруся – вона була чорнява й невеличка, а очі мала карі.

– Дівчинка! Як добре! У мене теж тепер є сестричка, така, як і у вас, тьотю Олександро! – раділа.

– А от тобі і нянька! – розвернулася до мене баба. – Будеш бавити сестричку, Юльку?

– Буду! Буду! – застрибала по хаті моя Маруся. – Тільки не Юльку. Я хочу, щоб вона звалася Мирося!

– А це ще чого? – подивувалась Олександра. – Юлька ж краще!

– Ні! Ні! – схопилася Маруся за краї люльки. – Тільки Мирося! Он у Кесарів є Мирослава, гарна-гарна! І я теж собі таку саму хочу!

– То нехай буде їй Мирося, – я уперше й усміхнулась. І дозволила: – Маруся буде нянькою дитині, то нехай уже, як хоче, так і називає.

– А таки краще було б «Юля», – втерла губи рукавом баба Довжанська. – А вишнячок у тебе, Маринко, солодкий, ух! Нехай же ваша Мироська теж буде така здорова! – і махнула останніми краплями поза плечі. Полетіло вгору.

– А баба накрапала нам вишняком аж на сволок! – показав на дерев’яний балок на стелі Грішка.

– То я вже буду збиратись. Бач, і без мене обійшлось, – збирала у пригорщу крихти хліба пупорізка, закинула їх до рота. – Не можна, дітки, хліб отако-о кидати, – помахала пальцем до Івана, – бо буде у хаті бідність!

Іван насупився і сховався за Ганіну спідницю. А Гріша бабі дорікнув:

– То хлібом розкидатися не можна? А як вишняком, то ляпати аж по стелі?!

– Ти бач, який розумний! – підвелась баба із ослона і рушила до дверей.

– Дай, Ганю, полотна, – я зупинила повитуху на порозі. – Вибачте, тітко Домко, хлібини цілої тепер немає, самі бачите. От, хоч полотно візьміть?…

– Ти краще б яку хустку дала… – схилилася і зашептала наді мною Олександра. – Як заведено.

– Немає хустки, он – хіба рушник.

Ганя відкрила віко скрині і дістала звідти невеличкий кавалочок – сірий-сірий.

– Цей?

– Ні, дай того рушничка, що з червоним бережком…

– Та чого там?… – зам’ялась баба. – Я й не прислужилась. То… Але… Мені б краще дали яке ряденце. Я ж розумію, Маринко: у тебе немає чоловіка…

І чому тоді баба так сказала? Бо таки й сталося, що Мирося народилася, а її тато невдовзі вмер. Далеко від своїх рідних та від дому.

Загинув мій чоловік на війні…

Він собі помер і знайшов для душі та тіла вічний спокій! А я мала віддавати за його дитину рушниками!

А я ж ті рушники, полотна й рядна цілу осінь, зиму і весну сама ткала на верстаті! Ні дня, ні ночі не бачила…

Бо це ж тяжка і довга праця.

Починала труд тим, що сіяла коноплі. Потім проривала, гляділа від курей.

Як стебло виростало таке, як треба, високе й дуже, запашне, зжинала його серпом, складала у в’язки і носила на собі аж за два кілометри від хати – вимочувати, у Гірський Тікич, до Острова.

Закладала там ті коноплі до води, ще й вибирала, де вода була швидка, бігуча. А тоді високо підтикала на собі сорочку і спідницю, та й лізла до холодного потоку і забивала по його грузькому дну кілки, щоб течія стебел мені не знесла.

Через десять днів я йшла до Острова і виймала на берег «козлики» – перемоклі снопи конопель. Сушила їх тільки день, а тоді на своїх же плечах несла назад додому, викладала рядками в клуні.

Щоб не погнили, сідала я на долівці, брала по жмутку стебел і терла на терниці – аж до клоччя.

Те клоччя потім вичісувала на щітках.

У хаті в мене була дірчаста лавка. У ті дірки я вставляла кужелі, і веретеном пряла – смикала поволі із кужелю грубу нитку. Цю нитку намотувала на чотири палиці – козелець, і з мотків уже перемотувала її в клубок.

Пізно в осінь, коли зроблена була вся робота, до хати вносився верстат. Хата у нас й так мала, глиняна, сіни і одна кімната, а в ній – стіл і піч, і трохи між ними простору, на всю зиму його «з’їдав» верстат. Сідала я під тим дерев’яним дебелим дивом і водила, водила човником поміж начиння, а тоді ба-бах! – і збивала разок ниток докупи. І знову воджу, та ще й вигадую, напівсонна, собі якісь узори, уплітаю покрашені вільхою, бузиною і цибулею нитки – із білими чи сірими.

Таке ж виходило і гарно!

Із того верстата між моїх швидких пальців народжувалося полотно – грубе і тонке, на рушники, на сорочки і рядна, а ще – на мішки і спідниці, торбинки і шматки. Із овечої шерсті – те піде на свити, а може, й на кожух.

Найтонше полотно несла я до Олександриного чоловіка, до Арсена. Він його поріже, покроїть – і ший, Маринко, ночами при свічці сорочки. Голка куплена у крамаря, нитка – вже своя.

На вишивання мені немає часу. Яке ще вишивання?!

Бо зимою я пряду.

Навесні вже треба покроїти.

А за кроїння – заплатити.

Грошей у нас нема, то я цілісіньке літо, бідна, роблю по городах – у себе й у сусідів. Після колгоспу біжу додому, а там – межі не бачу, саджаю щось та сапаю, прополюю і сію, підгортаю свою й чужу картоплю, виполюю бур’янці. Олександра цього не здужає, та й чоловік її жаліє – Арсен накроїть за зиму молодицям сорочок, от вони й оброблять їм город, побілять хату – ті, що бідні, такі ж, як і я, солдатські вдови, без грошей і долі, та з дітьми. А ще щороку перекопувала я крім свого ще й зовициного города, це за свитки і кожухи.

Олександра була дуже гарна жінка – чорнява, невеличка, але грудаста, очі мала зелені, лице з рум’янцем, чисте й біле.

А що багато дітей?

Та ж чоловік у неї добрий! Арсен не тільки кроїв сорочки, але ще й шив за грубі гроші кожухи й свити, не кожен вмів. А Арсен умів найкраще – із усіх сіл до нього несли, він на око міг зробити.

– Щаслива ти, Олександро, – часом кажу, бо я таки, ніде правди діти, їй і заздрила. – Не знаю, коли тобі й відроблю.

– Та помаленьку колись відробиш, ми ж свої.

– Он, мої хлопці так ростуть, на плечах свити тільки тріщать. Треба в цьому році Грішці кожуха скроїти, старий розлізся.

– Арсен покроїть! Не журись, Маринко, як не на цей рік, то на той – городи будуть.

– Спасибі вам, бо хто б мене послухав…

Дітей у мене багато, і мусила я нести на своїх плечах – до Острова, до води ще й в’язку Олександриних конопель. Треба ж було якось відробляти.

2

Якби ж іще й не ця дитина! Усе мені на плечі…

Бо Маруся, хоч ґвалт кричи, не довго хотіла бавити Миросю! То спочатку вона вривала руки, як носила її, малу, ще немовлятком, через кукурудзи до мене в поле.

А я на колгоспному полі робила тяжко… Тільки місяць, і то не повний посиділа після пологів вдома. А тоді вийшла на роботу.

Прийшов якось ще вдосвіта управляючий і загримав у вікна, кричить:

– Маринко! Виходь сьогодні на трудодні!

– Та я ж недавнечко народила, он, в колисці дитина цицькова спить, чоловіка мого ще немає з війни, – ховаюся у велику хустку, а таки виходжу. Стала й стою у самій сорочці, простоволоса ще, в дверях, а за мною – рясніють голови: голосний стукіт розбудив і полякав усіх у хаті.

– Не в одної тебе діти, от знайшла новину мені! – сердиться управляючий. – Ти, Маринко, уже місяць як вдома сидиш, а там – робота стоїть! Хто буде працювати? В колгоспі рук не вистачає.

– Дитина ж…

– Дитину хай бавлять старші діти! – управляючий уже прокричав аж у воротях. – А як не вийдеш сьогодні до обіду, то запишу тобі відказ, а тоді… тоді сама знаєш, що може бути! Дорога на Сибір!..

– Знаю, чом не знати?… – вертаюся до хати та й шепчу сама до себе. А тоді глянула на сонце, та й сахнулась: уже ж, як для роботи, не раненько. Та й побігла мерщій помити пазуху, щоб нагодувати малу Миросю.

– Ганю, виженеш теличку на обору і кинеш їсти. А я тим часом хоч якусь лемішку зварю, ще й на обід щось треба було б – борщу? – годую свою ляльку й порядкую. – То ти – буди малих. Хай Грішка напоїть вівці, і Марусі я теж дам щось своє.

– Мамо, я ж з тобою до колгоспу, – підводить сонні очі Ганя – дуже рано; це мені нагадує. – А як же наша дитина?… – Ганя сідає в сіні, складає руки – під грудьми: болить ще від війни, вона вже й звикла.

– Дитину буде бавити Маруся, – виймаю із Миросиного ротика ще вологу грудь, ховаю в пазуху.

А моїй старшій доньці ніколи нічого не треба було по два рази казати. Ганя швидко збирає довге волосся в руки, плутає його і виплітає пшеничну косу, закручує її на потилиці – мов жінка: не було коли красуватись. Поверх волосся кидає сіру хустку, замотує низько-низько над очима, зав’язує попід шию…

А я тим часом йду надвір, насмикую зі стіжка ще торішньої сивої осоки, понакручую крутнів, щоб топити піч, несу до хати і закидаю ті крутні у ненаситну пащу. У челюстях аж свище – осока гарно горить! Я ще трохи перечікую, щоб прогоріло, а тоді ставлю до черені повен баняк води, коцюбою підпихаю; іще один, у нього вливаю воду…

І вже за столом, вмочаючи в лемішку хліба, наказую няньці:

– Марусю, гляди нашу Миросю, ти тепер тут залишаєшся за старшу. Хитай та колиши дитину, як буде кричати, аби від крику не надірвала пупа.

– А як вона дуже розплачеться?

– Якщо буде дуже плакати, йди, я тобі покажу, піднімеш дитину попід спинку, притиснеш собі на груди – і принесеш мені на поле. З собою візьмеш їсти.

– А куди саме? – Маруся аж підстрибує від радості: а то! Тепер їй доручають малу дитину, вона буде бавити сама! Сама!

– Спитаєш там кого, як вулицею будеш йти. І гляди, щоб Миросю хлопцям не давала до рук брати, вона ще дуже маленька, переломлять спинку або ще кинуть.

– Я?! Не дам нікому! – і Маруся вже стрибає кругом люльки. Мирося спить.

А тоді – день за днем і кілька разів по дню маленька нянька, вхопивши сестричку на оберемок, чвалає босими ногами по пилюці аж до поля. А там – крізь високі кукурудзи, що й не видно неба, а далі – колючою стернею або мокрими берегами, йде мене шукати, свою маму-колгоспницю, аби я погодувала її малу сестричку і та втихла б хоч на якусь годину.

І от Маруся приходить, я сідаю просто на дорогу, у запилюжену траву, розставляю широко ноги, відкриваю пазуху і беру дитину, прикладаю її до себе і закриваю очі – маю час на відпочинок.

І не одна я так сиджу…

Онде Гапка із Настею, і Явдоха – теж поприсідали попід дерева, та й годують своїх дітей. Та ті вже старші; у Явдохи дитя навіть сидить у неї в пелені, тримається руками за обвислі груди – ссе.

– Ти відлучай його від себе, такого лобуряку! – кричить Явдосі ланкова. – Бо ніякої роботи з тебе немає. Де це видано? Дитині вже три роки, а вона – годує. Постидався б! – це вже каже про Пилипа, до дитини. А він – сидить, оченята налякані, схопився руками за маму.

– Одійди, Наталко… – сердиться Явдоха. – У мене їден син зостався, як зможу, буду й до смерті годувати.

І Наталка відводить очі: у Явдохи було десятеро дітей. У одну ніч не стало, коли снаряд упав на хату – там за столом сиділи діти й чоловік, Явдоха – біля печі. Тільки піч і зосталася, та ще Явдоха із найменшою дитиною на руках, бо було цицькове, ось цей Пилип.

Явдоха була чорна-чорна, а то в одну хвилину посивіла – навіть брови й вії. А молоко, бач, не пропало. Того й годує вона на полі сина, нехай він уже й великий – бо іншого не буде…

Я по всьому відкриваю очі, відриваю Миросю від грудей, а та спить. Кладу ще сонну дитину в пелену, а сама беру до рук кухоль із водою – п’ю, бо мені треба набратись сили. А як є час, то ще розгорну ганчірочку із салом…

Та довго не посиджу.

– Дівчата! Гайда в роботу! – кричить із поля ланкова Наталка, підганяє. – Бо не запишу трудодня! Повсідалися, як королеви!

Сама вона не сяде, не спочине ні хвилинки, от вже прикра жінка, кричить і бігає. Через цю Наталку і нам нема спокою. Підводимось…

Я, «королева» Маринка, обережно рукою струшую із сорочки хліб собі у жменю, низько нагинаюся, вкидаю крихти до рота, важко встаю із дороги. Дитину беру під плечі і подаю Марусі, а тоді обтріпую від пороху спідницю.

– Я вже не можу її бавити!!! – кричить Маруся, і сльози горохом котяться по щоках. – Ваша Мироська кричить й кричить, мов навіжена! У мене ноги болять туди й сюди полями бігати! Руки вже потерпли її носити! Голова мені як не репне – болить від цього крику! Я хочу погратися на вулиці, з дівчатами, а вона не спить й не спить! Заберіть цю мучительку від мене, я її вже не хочу-у-у-у! – плаче, аж заводить.

– Бач, не хочу?! – сердито зводжу до Марусі брови. – А я хочу?! А я хочу цілі дні по полях робити? А тоді прийти додому і знов те саме? А я хочу?! І що ж я зроблю, як вас у мене ціла купа, га?! Ще й тата вашого немає, усе мені на плечі!

– Може, у неї болить животик? – підходить Ганя. – Чого воно, мамо, й справді так дереться?

– Мабуть, різун напав. Треба буде спитати в діда Степана, як не попустить. Але тобі, Марусю, про сестру таке казати сором…

І Маруся, пристиджена, втихає. Відвертається від мене і тільки плечі їй дрібно трусяться – тихо плаче. Бере покірно в згорточку Миросю – а вже й тяжка! – і несе її назад, додому.

А дорогою – трясе, трясе і штовхає, і б’є дитину.

– А що? Будеш знати, як мене мучити! От тобі, от, щоб знала! – кричить і плаче.

Дорогою Мирося ще спить, заколисана моїм молоком і вітром. А вдома – година пройде, і знову в плач.

– Мамо!!! – якось увечері, після роботи, зустрічає нас із Ганьою перелякана Маруся, на порозі. Вона стоїть, труситься, а дитина в хаті плаче, як не розірветься. – Там таке страшне! Я дуже боюся! Я не піду…

– Що сталося?… – у мене й граблі полетіли із рук, кров бухнула в обличчя.

– У Миросі на животі росте велика ґуля!

Вбігаю в хату. Схиляюся над люлькою. Розгортаю сповитка… І вражено дивлюся дитині на живіт. А там, внизу під пупом, набирається під шкірою щось велике, немов гусяче яйце, і синє-синє.

– Марусю, що ж це таке? – й собі боюсь; дивуюся, бо таке бачу вперше. – Коли ж і де воно взялося це нещастя?!

– Воно вже кілька день є, але то було маленьке, а оце сьогодні аж таке здорове видуло.

– А чого ж ти мені не сказала раніше? Боженьку ж мій! Яке нещастя! Видно по всьому, помре…

Гукнула я сільського знахаря, Степана. Той щось пошептав над дитиною, приклав де треба масті.

– То як? Воно хоч буде жити?… – питаюся. А самій чомусь байдуже: так уже втомилась, що от-от взяла б гріха на душу.

– Буде, біс її не візьме! Ти навіть не надійся, бо такі діти не вмирають.

– Ось, візьміть за ліки яєць.

– Мені досить буде твого спасибі! А яйця… он дітям своїм звариш.

Дід пішов. Ганя сіла та й колише в пелені дитину. А я вклякла на колінах перед образом і плачу…

Аж серед ночі дитина нарешті втишилась – чиряк прорвав, і почало текти із нього – гній із кров’ю.

– От чого воно кричало, – каже Ганя. – Бідне, так намучилось. Що, Миросю, болить тобі вавка? Ой, болить. Моє ти малесеньке, моя ти кришечко… – та й схилиться над колискою.

Я й зітхнула. Та тільки вляглась, стулила очі – а воно знов своєї. І так до ранку.

– Мусиш, Марусю, таки носити мені дитину в поле, бо без молочка вона помре, – прошу, збираючись уранці в колгосп. – А поки до животика прикладай ту мазь, що дід Степан дав, і гляди, аби туди не сіла муха.

3

А тоді пішли дощі, рясні й холодні. В Марусі ж ноги босі, хто б це їй ще до снігу дав рвати чоботи? Йде вона, місить грязь, дощ ллється за комір, пазуху, поливає в руках малу дитину.

– Скільки я з тобою буду мучитись?! – кричить Маруся, а все одно не перекрикує Миросі. – Замовкни! Цить! Цить, тобі сказала! Бо зараз вкину в це болото, тоді побачиш, як мені з тобою добре! Плаче вона! Така велика вже, і плаче!

Ще два дні мокла Маруся під дощами, а тоді я таки пожаліла свою дочку.

– Досить, більше не неси мені Миросі, сьогодні вже не треба, – виглянула я у малесеньке вікно, а там – суцільна мряка. – Ще простудитесь обидві. Та й вавка майже затягнулась.

– А що ж їй давати їсти? – аж не вірить мені Маруся.

– Будеш жувати хлібчик у ганчірку і давати в рота.

– Добре, мамо…

– А як не схоче їсти, то підеш до тітки Олександри, хай вдоїть крапельку молока, даси. От піду тепер і попрошу, вона ж буде Миросі за хрещену матір.

Похрестили ми дитину аж у лютому, як повернувся із війни сусід, Петро Кесар – це він приніс до села страшну звістку: мій чоловік Ілько таки помер, у Східній Прусії…

Олександра тепер не сміла мені відмовити; хоч і не дуже хотіла, а таки стала Миросі за хресну матір.

А я тоді – чи не щодня до неї йду, по молоко…

– Та чим ти й так її годуєш? – дивилась Олександра на мою запалу пазуху, як я просила молока. – Я свою Тоню у півроку залучила, але ж у мене й груди! Таке було розперло, що Арсен мусив кроїти нові сорочки, бо жодна стара на мене не налазила!