Вiзит доктора Фройда
Богдан Вiкторович Коломiйчук
Ретророман
Богдан Коломiйчук (нар. 1984 р.) – украiнський письменник, володар Гран-прi мiжнародного конкурсу «Коронацiя слова-2013» за iсторико-авантюрний роман «Людвисар. Ігри вельмож». Автор збiрок детективних оповiдань «Таемниця Єви» (2014), «В’язниця душ» (2015), «Небо над Вiднем» (2015). Усi чотири книжки вийшли друком у видавництвi «Фолiо».
«Вiзит доктора Фройда» – черговий роман з циклу пригод львiвського комiсара Адама Вiстовича.
В 1904 роцi у Вiднi, а згодом i у Львовi стаеться серiя жорстоких i зухвалих убивств. Розслiдування Вiстовича перетворюеться на безкомпромiсну дуель мiж ним та вбивцею, якого преса нарекла Вiденським Упирем. Несподiвано свою допомогу комiсаровi пропонуе вже славетний на той час вiденський психоаналiтик Зигмунд Фройд. Однак для нього Упир – це передусiм об’ект для наукового дослiдження, а вже потiм злочинець…
Богдан Вiкторович Коломiйчук
Вiзит доктора Фройда
Вiдень, 2 лютого 1904 року
«Здаеться, це не закiнчиться нiколи. Я вкотре прокидаюся серед ночi i вiдчуваю тiльки одне – крижаний страх, що паралiзуе мое тiло. Я не здатен ворухнутись щонайменше чверть години i тiльки мовчки дивлюся в темну порожнечу над собою. Потiм стае трохи легше, i я намагаюся не думати про свiй сон. Вiн сниться менi так часто, що я пам’ятаю всi ночi, коли не снив. З осенi, вiдколи розпочався цей суцiльний кошмар, таких ночей було декiлька – перед Рiздвом та посеред минулого мiсяця. Решта ночей труiлися цим сновидiнням.
Здебiльшого, у моiх снах все вiдбуваеться однаково. Змiнюються лише деталi, як декорацii у якомусь театрi жахiв. Найчастiше я прямую кудись темною безлюдною вiденською вулицею, коли ж раптом вiдчуваю, що хтось iде слiдом. Я озираюся, але в темрявi можу вирiзнити тiльки силует. Я зупиняюсь, i той, хто позаду, також завмирае на мiсцi. Я йду, i вiн також продовжуе йти. Я починаю бiгти, i вiн робить те саме. Згодом вiдстань мiж нами скорочуеться настiльки, що я чую дихання незнайомця. Невдовзi вiн хапае мене за плече i стискае з такою силою, що я кричу вiд болю. Потiм усе мое ество пронизуе вiдчуття неминучоi смертi. Жахливоi смертi. Я вiдчуваю, що незнайомець не пожалiе мене i пiдбере найжорстокiший спосiб убивства. Менi хочеться запитати, що я такого заподiяв йому? Чому вiн мене переслiдуе? Чим заслужив я свою смерть? Проте сил бiльше немае. Здаеться, лише за секунду до того, як вiн почне жорстоко мене вбивати, я прокидаюсь.
Коли минае крижане зацiпенiння, встаю i готую чай. До свiтанку ще досить довго, але я знаю, що заснути вже не вдасться. Коли зникае тваринний страх, навiяний сном, на змiну йому приходить порожнеча i тиша навколо. В такi митi менi хочеться жити десь поруч галасливих кнайп, де за вiкном до самого ранку не стихали б п’янi голоси. Але тут, на Мурлiнгенгассе поряд тiльки в’язниця i такi самi понурi будинки, як мiй. Ця тиша починае до болю стискати голову.
Щойно починае свiтати, я похапцем збираюся й, попри те, що в конторi маю з’явитись тiльки о восьмiй, поспiхом виходжу з дому. І так уже декiлька мiсяцiв. Що зi мною, чорт забирай? Скiльки я ще витримаю цих безсонних жахливих ночей?…
Вкотре пригадую свiй вiзит до лiкаря. Вiн тiльки розвiв руками i порадив переiхати. А може, справдi? Скажiмо, десь у провiнцiю? Можливо, там менi перестане снитися ця чортiвня?…»
Якуб Нiманд швидко закрив i заховав свого щоденника. В контору увiрвався його колега Пауль, веселий здоровань, закутаний у теплий заснiжений кожух. Його великi, як у трубача, червонi вiд морозу щоки сяяли здоров’ям i щоразу пiдстрибували догори в привiтнiй усмiшцi.
– Ти, як завжди, ранiше за мене! – вигукнув вiн, звiльняючи шию вiд довгого теплого шарфа, на якому вмирали вiд тепла снiжинки. – А я все нiяк не мiг вiдiрватися вiд коханоi! Думав, уже запiзнюсь i отримаю чортiв вiд старого кажана. Але нi, встиг!..
Вiн гучно реготнув i, знявши кожуха, вмостився за свiй стiл. Якуб з деякою заздрiстю глянув на нього. Пауль i вiн служили помiчниками нотарiуса в конторi Макса Флiдермана. Це шефа Пауль щойно обiзвав «кажаном», дещо перекрутивши його славне австрiйське прiзвище.[1 - Вiд перекрученого нiмецького «Flidermaus» – кажан.] Самого ж Якуба вiн полюбляв називати паном Йiмандом, замiсть Нiмандом, стверджуючи, що так його прiзвище стае бiльш вагомiшим i привабливiшим для клiентiв контори.[2 - Вiд нiмецьких слiв «Niemand» та «Jemand» – «нiхто» i «хтось».]
Робив це Пауль без жодного зла, по-доброму кепкуючи над блiдим худорлявим колегою, якому словосполучення «пан Нiхто» пасувало якнайкраще. Заздрiсть допiкала i дратувала Якуба, тому, побоюючись виказати це паскудне свое переживання, вiн поспiшив втупити погляд у папери, обмежившись декiлькома словами про важкий тиждень, погоду i побажанням Паулю гарноi роботи сьогоднi. Той вiдмахнувся i знову вголос згадав свою кохану, яка не тiльки вранцi, але i ввечерi без упину спонукала його до любощiв.
Якуб не витримав i запалив цигарку. Тут вiн помiтив, що руки його дрiбно тремтять – чи то вiд недоспаноi ночi, чи то вiд цих гарячих розповiдей колеги. За кiлька хвилин спазми в шлунку нагадали, що сьогоднi вiн забув про снiданок, i, роздавивши недопалок, Якуб ще нижче схилився над документами. Вочевидь, i зблiднув ще бiльше, бо Пауль одразу ж поцiкавився, чи все гаразд. Якуб кивнув i навiть скривив усмiшку. Говорити не хотiлося, бо голос його точно викаже.
Нiманд пригадував, як одного разу побував у Пауля вдома, коли треба було забрати й вiднести в контору чийсь тестамент. Його коханка, пишногруда бiлявка з палким поглядом i чутливими губами, незважаючи на присутнiсть в домi сторонньоi людини, не могла вiдiрватись вiд Пауля. Сидячи поруч з ним на канапi, вона без упину гладила того по плечу i волоссю, поправляла йому сорочку i, здавалось, понад усе хотiла, щоб Якуб чимшвидше забрався пiд три чорти. Вiдмовившись вiд чаю, хоч i змерз, як собака, Нiманд тодi так i зробив. При цьому був певен, що, як тiльки за ним зачинилися дверi, цi двое накинулись одне на одного, мов звiрi.
За чверть години в контору зайшов Флiдерман. Пауль одразу ж пiдморгнув Якубу, мовляв: «Пам’ятаеш, що я назвав його кажаном? Правда, схожий?». Нiманду вперше за добу стало смiшно. Шеф мав якийсь чудернацький темний плащ з великими вставними плечима, що справдi робило його схожим на кажана.
– Ви в доброму гуморi, пане Нiманде? – одразу ж зреагував шеф. – Давненько я вас таким не бачив.
Сам вiн, схоже, встав не з тiеi ноги сьогоднi.
– Пробачте, – мовив Якуб i знову низько опустив голову.
Флiдерман тiльки нервово махнув рукою i заходився розстiбати свое дивакувате пальто. Роздягнувшись, вiн розтер долонями обличчя i вмостився за свiй стiл.
– Остопаскудiла ця зима, – видихнув шеф i замiсть паперiв розгорнув перед собою якусь газету. Кiлька хвилин в конторi панувала тиша, аж раптом Флiдерман голосно вилаявся. Пiдлеглi з подивом глянули на нього.
– Я знав цю дiвчину… – промовив шеф, тицьнувши пальцем у газетну шпальту: – Жила неподалiк…
Флiдерман простягнув Паулю свiжий номер газети «Wiener Zeitung».
«Брутальне вбивство в центрi Вiдня, – упiвголоса прочитав той, – близько пiвночi на Планкенгассе було знайдено труп молодоi дiвчини. Тiло було оголеним. На ньому виявили численнi слiди вiд ударiв ножем… Загиблою виявилась 17-рiчна донька шеф-iнспектора вiденськоi полiцii Рiхарда Штальмана, Амелiя…»
– Приемна була дiвчина. Старанна, порядна… Гордiсть свого татуся, – сказав Флiдерман i знову вилаявся.
– Для полiцii тепер справа честi знайти вбивцю, – зауважив Пауль, повертаючи шефовi газету.
Флiдерман стенув плечима.
– Вочевидь.
Пiсля цього слова шеф утрете вилаявся i таки взявся нарештi до роботи.
По закiнченню робочого дня вони, здавалось, забули про цей випадок, i тiльки Нiманду жахлива новина в «Wiener Zeitung» не йшла з голови. Попрощавшись iз шефом i Паулем, вiн вийшов на вулицю i чимдуж попрямував до зупинки трамвая.
Вечiрнiй мороз одразу ж пiдiбрався йому до незахищеноi шиi, i Якуб мусив втягнути голову в плечi, зсутулившись при цьому бiльше, нiж сутулився завжди. Вiдень, засипаний снiгом i осяяний численними лiхтарями, мiг би видатися казковим, але Нiманду було зараз плювати на сентименти. Багато рокiв тому, коли вiн уперше опинився тут, йому перехопило подих вiд захвату. Мiсто вразило його. Тодi також була зима, щоправда, не така снiжна, як цьогорiч. Проте шпилi собору Св. Стефана так само впиралися в самiсiньке небо, i так само розкошувала золотом Опера. Вранцi, коли вiдкривалися пекарнi, мiсто наповнював аромат свiжоi випiчки, а вечори сяяли дорогими салонами i ресторацiями. Столиця пiдкорила його, але, не принiсши вiдтодi особливого щастя, згодом стала для Якуба такою ж буденнiстю, як i контора, в якiй вiн служив.
Свiт перед очима раптом захитався, i Нiманд з жахом вiдчув, що втрапив на дитячу ковзанку. Безпомiчно змахнувши руками, вiн гепнувся просто на гладенький лiд, задерши ноги так високо, що встиг побачити власнi кепсько начищенi черевики. Виглядало це досить кумедно, тому довкола одразу ж задзвенiв дитячий смiх. Якуб, щоб пiдвестись, мусив перевернутися на живiт, а потiм спертись на лiктi. Смiх довкола не вгавав, тому вiн, щойно опинившись знову на ногах, чимдуж подався геть вiд цього мiсця, прислухаючись до тупого болю в попереку. Мiж тим, цей трафунок змусив Якуба роззирнутися i зауважити, що зараз вiн знаходиться на Планкенгассе, якраз на тiй вулицi, де напередоднi було вбито доньку шеф-iнспектора полiцii. Бiльшiсть перехожих, очевидно, про це не знали, а хто знав, той встиг забути. Якуб несподiвано зацiпенiв на мiсцi… Нiманду пригадалися сни, в яких вбивали його самого. Здаеться, в одному з них незнайомець наздоганяв його саме тут.
– Ich habe Angst…[3 - Менi страшно (нiм.).] – прошепотiв Якуб, вiдчуваючи, як усе його тiло охоплюе жар, хоч перед тим було холодно.
В цей час за спиною почувся розпачливий хриплуватий крик:
– З дороги, дурню! Стережись!
Тiльки тепер Нiманд зрозумiв, що стоiть просто посеред вулицi. Озирнувшись, вiн побачив, як по слизькiй дорозi прямiсiнько на нього летять велетенськi сани, запряженi четвiркою коней, а вiзник вiдчайдушно тягне на себе повiддя, намагаючись зупинитись. Втiм, марно… Якуб зрозумiв, що не встигне зiйти з мiсця, i просто заплющив очi.
Раптом хтось грубо вхопив його за плечi i з силою жбурнув на узбiччя. Вдруге за сьогоднi йому випала можливiсть побачити над собою власнi черевики. Сани прогуркотiли поруч, всього за кiлька цалiв[4 - Цаль (нiм. Zoll) – мiра довжини, що становить 2,4 см.] вiд нього.
– Щоб ти здох, сучий сину! – загорланив на прощання вiзник, i екiпаж зник за рогом.
– Що ви в дiдька робите? – почулося збоку.
Чоловiк у застебнутому наглухо пальтi лежав поруч i з подивом дивився на Якуба. Очевидно, це був його рятiвник.
– Хай вам грець! – промовив вiн, встаючи з землi. – Якщо хочете накласти на себе руки, то робiть це деiнде, а не прямiсiнько бiля мого дому.
Коли обидва пiдвелися, чоловiк роззирнувся, шукаючи свого капелюха. Той лежав посеред вулицi, безнадiйно розтоптаний кiнськими копитами та полозами саней. Власник цiеi речi тихо вилаявся i махнув рукою.
– Дiдько з ним, – додав вiн.
Якуб пiдняв iз землi свого капелюха й простягнув його рятiвниковi.
– Ви що, жартуете? – зареготав раптом той. – Та в мене iх до бiсовоi матерi.
Нiманд, вiдчуваючи всю дурнуватiсть цiеi ситуацii, густо почервонiв. Його зацiпенiння минуло, але вiн усе ще не мiг промовити анi слова.
