Жозеф Фуше

Жозеф Фуше
Стефан Цвейг

Стефан Цвейг (1881–1942), видатний австрiйський письменник, одного разу сказав: «…iсторiя Францii ХІХ столiття без розгадки таких особистостей, як Фуше, була б неповною». Бiдний церковний учитель, який починав разом з першими революцiонерами, став мiльйонером за буржуазноi Директорii, герцогом i могутнiм мiнiстром полiцii за Наполеона, сприяв вiдновленню монархii Бурбонiв. Вiн, за словами Бальзака, мав «бiльшу владу над людьми, нiж Наполеон», якого перемiг у психологiчному двобоi, як i Робесп’ера, зрадив обох, а також тисячу iнших. Секрет полiтичного довголiття (25 рокiв!) Фуше простий: вчасна замiна маски, абсолютна вiдсутнiсть совiстi й принципiв.

Стефан Цвейг

Жозеф Фуше

Портрет полiтичного дiяча

© П. В. Таращук, переклад украiнською, 2000

© О. А. Гугалова, художне оформлення, 2017

Артуровi Шнiцлеру з повагою i любов’ю

Передмова

Жозеф Фуше, один з найвизначнiших дiячiв своеi доби, одна з найвидатнiших постатей свiтовоi iсторii, знаходив мало прихильностi серед сучасникiв, а ще менше – справедливостi у нащадкiв. У Наполеона на островi Святоi Гелени, в Робесп’ера серед якобiнцiв, у Карно, Барраса й Талейрана, що писали мемуари, в усiх французьких iсторикiв – роялiстiв, республiканцiв, бонапартистiв – одразу набiгала жовч на перо, тiльки-но вони згадували його iм’я. Природжений зрадник, жалюгiдний iнтриган, слизький плазун, професiйний перекинчик, гидкий полiцiйний нишпорка, ниций аморалiст – йому не шкодували жодного зневажливого назвиська. Об’ективно дослiдити його характер чи, радше, напрочуд сталу безхарактернiсть не пробували анi Ламартiн, анi Мiшле, анi Луi Блан. Уперше в правдивих життевих рисах постать Фуше з’являеться в монументальнiй бiографii Луi Мадлена (ця розвiдка, як i решта, значною мiрою саме iй завдячуе фактичним матерiалом): був собi в iсторii такий чоловiк, що пiд час перетворення свiту керував усiма партiями й тiльки сам безпечно прослизав далi, а перемiгши в психологiчному двобоi i Наполеона, й Робесп’ера, спокiйно ховався в задньому гуртi непомiтних статистiв. Униз i вгору кидало Фуше i в Наполеонових виставах, чи то драматичних, чи то опереткових, але тодi в схематичному шаржованому образi пронозуватого мiнiстра полiцii здебiльшого вже проступають риси Шерлока Холмса: адже в пiсному викладi матерiалу провiдну роль у затiнку завжди сплутують iз другорядною.

Тiльки одна людина побачила велич цього своерiдного типу з висоти свого власного зросту, i то немалого: Бальзак. Його високий, а водночас проникливий дух, що не ковзав поверхнею подiй, а завжди прозирав i за лаштунки, беззастережно визнав Фуше за психологiчно найцiкавiший характер свого сторiччя. Звикнувши всi пристрастi – так званi героiчнi й так званi ницi, – розглядати у своiй хiмii почуттiв як цiлком рiвновартiснi елементи, однаково захоплюючись послiдущим злочинцем Вотреном i генiем добропорядностi Луi Ламбером, не вбачаючи жодноi рiзницi мiж моральним i неморальним, завжди вимiрюючи тiльки силу волi та iнтенсивнiсть пристрастi, Бальзак саме цю, найзневаженiшу i найпроклятiшу постать часiв революцii та iмперii витягае з ii зумисного мороку. Вiн називае цього «singulier gеnie»[1 - «Незвичайного генiя» (франц.). (Тут i далi примiтки перекладача).] «единим мiнiстром, якого коли-небудь мав Наполеон», «la plus forte t?te que je connaisse»[2 - «Найрозумнiшою головою, яку я знаю» (франц.).]; a в iншому мiсцi – «однiею з тих постатей, якi пiд поверхнею ховають таку незвичайну глибiнь, що iх нiхто не розумiе, коли вони дiють, i тiльки згодом можна збагнути iх». Як вiдрiзняються цi слова вiд усiеi тiеi моралiзаторськоi зневаги! У своему романi «Une tеnеbreuse affaire»[3 - «Темна справа» (франц.).] Бальзак присвячуе цьому «похмурому, глибокому, незвичному й мало знаному духовi» особливу сторiнку: «Його своерiдний генiй, – пише вiн, – що iнодi наганяв страх i на самого Наполеона, не розкрився жодного разу. Цей невiдомий член Конвенту, один з найвидатнiших, а водночас i один з найхибнiше оцiнених дiячiв своеi доби, спершу завжди був ворогом того, що обстоював згодом. За Директорii вiн пiднявся на таку височiнь, з якоi, правильно оцiнивши минуле, глибокодумнi люди вмiють проглядати майбутне, й пiд час державного перевороту 18 брюмера зненацька дав докази своеi спритностi, перетворившись у раптовому осяяннi, як трапляеться з багатьма посереднiми виконавцями, на видатного актора. Цей вихований за монастирськими мурами блiдий чоловiк, що знав усi таемницi монтаньярiв, до яких спершу належав, i роялiстiв, до яких зрештою перейшов, довго й мовчки вивчав учинки та дii людей на полiтичнiй аренi; вiн прозирнув таемницi Бонапарта, дав йому кориснi поради й вартiсну iнформацiю… Нi його новi, нi колишнi колеги тодi й гадки не мали про велич цього генiя, що, по сутi, був генiем урядування: Фуше був непомильний в усiх своiх пророцтвах i мав зiр неймовiрноi гостроти».

Це слова Бальзака. Така його шана й спонукала мене вперше придивитися до Фуше, i протягом довгих рокiв я принагiдно озирався на постать, яку вславив Бальзак i яка мала «бiльшу владу над людьми, нiж сам Наполеон». Але, зрозумiло, й за свого життя, i в iсторii Фуше вважали за другорядну фiгуру, бо ж вiн украй неохоче давав зазирнути собi у вiчi й не розкривав своiх карт. Вiн завжди надiйно ховався за подiями, стаючи таким по-справжньому непомiтним усерединi партiй, захованим у безiменному гуртi ii членiв, як механiзм у годиннику, що тiльки вкрай рiдко у вирi подiй, на найкрутiших вiражах шляху вдаеться помiтити його мимобiжний профiль. Але ось де справжнi дива! Жоден з цих ухоплених оком профiлiв анiтрохи не схожий на iншi! Слiд докласти зусиль, щоб уявити собi, як той самий чоловiк, збудований з тiеi самоi плотi й кровi, 1790 року може бути монастирським наставником, а 1792-го – вже плюндрувати церкви; 1793 року бути комунiстом, а через п’ять рокiв – мультимiльйонером, а ще через десять рокiв – герцогом Отрантським. Але що зухвалiшими були перетворення Фуше, то цiкавiшим здавався менi його характер, чи, радше, безхарактернiсть цього довершеного мак’явеллiста новоi доби, то дужче кортiло довiдатися про пiдгрунтя й таемницi прихованого полiтичного життя, то незвичайнiшою, ба навiть демонiчною видавалася менi його постать. Отож зовсiм несподiвано, задля чистоi втiхи дослiджувати душi я задумав написати бiографiю Фуше, що стане моiм внеском до ще не створеноi, але конче потрiбноi бiологii дипломатiв – цiеi ще нiтрохи не дослiдженоi найнебезпечнiшоi духовноi касти людства.

Я знаю, що життепис такоi наскрiзь аморальноi, такоi своерiдноi i значущоi постатi, як Жозеф Фуше, суперечить очевидним потребам часу. Наш час полюбляе героiчнi бiографii й вимагае iх, тож за браком значних полiтичних вождiв сьогодення вишукуе високi приклади з минувшини. Я не заперечую впливу героiчних бiографiй, що збагачують душу, побiльшують силу й пiдносять дух. З часiв Плутарха вони доконечнi для кожного юного поколiння, для молодi будь-якоi доби. Але саме в полiтицi криеться небезпека фальшування iсторii, що якраз i полягае в тому, нiби в минулому фактичну долю свiту таки справдi завжди визначали вождi. Безперечно, героiчнi натури вже тiльки завдяки своему iснуванню запанували над десятилiттями й столiттями духовного життя, але тiльки духовного. В реальному, справжньому життi, в царинi полiтики здебiльшого вирiшують – нехай це буде пересторогою проти будь-якого полiтичного марновiрства – не переконанi дiячi, люди чистих iдей, а маловартiснi, зате спритнi другоряднi постатi. Ми бачили, що 1918 року, як i 1914-го, розв’язок вирiшальних для долi свiту питань миру й вiйни визначали не розум i вiдповiдальнiсть, а люди найсумнiвнiшого гатунку й невеликоi кебети, що ховалися десь позаду. Щодня ми знову пересвiдчуемось, що в сумнiвнiй, а часто й злочиннiй грi полiтикiв, яким люди, як завжди, вiддано доручають своiх дiтей i майбутне, переважають не добропоряднi й далекосяжнi розумом люди з несхитними переконаннями – нi; iх обiгрують професiйнi картярi, що називаються дипломатами, отi спритнорукi митцi з порожнiми словами й холодними нервами. Отож якщо правда те, що вже понад сто рокiв тому сказав Наполеон i полiтика стала «la fatalitе moderne», новiтнiм фатумом, то, аби боронитися, ми хочемо за цiею потугою розгледiти людей i викрити небезпечнi таемницi iхньоi сили. Саме таким внеском до типологii полiтичного дiяча й буде життепис Жозефа Фуше.

Зальцбург, осiнь 1929 р.

Роздiл I

Злет

1759–1793 рр

Жозеф Фуше – ох, i далеко ще до герцога Отрантського! – народився 31 травня 1759 року в портовому мiстi Нантi. В його родинi були моряки й торгiвцi, моряками були всi предки, тому й розумiлося, що старший син теж мав стати моряком – морським купцем чи капiтаном. Але досить рано виявилося, що цей хирлявий, нервовий, недокрiвний i негарний юнак анiтрохи не здатен до того важкого, а тiеi доби ще й справдi героiчного ремесла. Двi милi вiд берега – i вже в нього морська хвороба, чверть години побiгае чи пограеться з дiтьми – i вiн уже вимучений. «Ну що робити з таким хирним хлопцем?» – не без тривоги запитували себе батько-мати, бо у Францii 1770 року ще не було належного простору для духовно пробудженоi буржуазii, хоч як вона рвалась уперед. У судочинствi, в урядах, у кожнiй установi, на всiх посадах усi ласi шматки позабирала собi аристократiя; двiрська служба вимагала графського герба або родовитого баронства, i навiть у вiйську посивiлий мiщанський виходень рiдко коли досягав чину, вищого за капрала. В погано урядованому, роз’iденому нечестям королiвствi третiй стан нiкуди не допускали, тож i не дивно, що через чверть сторiччя вiн кулаками домагався того, чого так довго не давали в його сумирнi жебрущi руки.

Залишалася тiльки церква. На тисячу рокiв давнiша за династii, знаючи свiт незмiрно краще вiд них, ця потуга мiркувала розумнiше, демократичнiше й великодушнiше. Вона завжди знаходила мiсце обдарованим, навiть найменших пiдносячи до свого невидимого царства. А що малий Жозеф ще на скамницях ораторiанськоi школи вiдзначився в навчаннi, то згодом йому радо надали кафедру, i вiн був учителем математики й фiзики, шкiльним наглядачем, префектом школи. В ораторiанському орденi, що пiсля вигнання езуiтiв перебрав на себе католицьку освiту у Францii, Фуше двадцять рокiв мав посаду й притулок. Хоч вони були жалюгiднi, не даючи будь-яких великих перспектив на кар’еру, то була школа, до якоi ходив вiн сам i, навчаючи, вчився.

Фуше мiг пiднятися вище, стати пастором чи, може, навiть епископом, кардиналом, якби склав священицьку обiтницю. Але вже на перших, найнижчих щаблях кар’ери проступае одна з найвластивiших рис Жозефа Фуше, його справжня суть – небажання остаточно й без вороття прив’язуватись до когось чи до чогось. Протягом отих десяти рокiв в ораторiанському монастирi вiн ходить у священицькiй сутанi й мае на головi тонзуру, подiляе чернече життя решти духовних вiтцiв, зовнi i всерединi нiчим не вiдрiзняеться вiд них. Але не стае на вищi щаблi посвячення, не складае жодноi обiтницi. Як завжди, в будь-якiй ситуацii вiн залишае собi шлях до вiдступу, можливiсть змiни i перетворення. Отож i церквi Фуше вiддаеться тимчасово та й не цiлком, а згодом так само й революцii, Директорii, консульству, iмперii та королiвству: жодному боговi, вже не кажучи про людину, Жозеф Фуше нiколи не зобов’язувався бути вiрним довiку.

Цiлих десять лiт, вiд двадцятого до тридцятого року життя, ходить оцей блiдий i мовчазний напiвсвященик монастирськими хiдниками й затишними трапезнами. Вiн викладае в Нiорi, Сомюрi, Вандомi, Парижi, але навряд чи помiчае, що мешкае вже десь-iнде, бо всюди викладачевi семiнарii живеться однаково мирно, нужденно й непомiтно, вiн завжди за мовчущими мурами, вiдгороджений вiд життя. Двадцять, тридцять чи сорок учнiв, яким викладають латину, математику й фiзику; блiдi, повбиранi в чорне дiти, яких треба вести на вiдправу й наглядати за ними в дортуарi; вичитування наукових книжок на самотi, вбогий харч, мiзерна платня, чорне пошарпане вбрання, аскетичне монастирське животiння. Нiби в зацiпенiннi, нереальнi, поза часом i простором, безплiдно й без усякого честолюбства минають оцi десять тихих рокiв у затiнку.

Та все-таки за тi десять рокiв монастирськоi школи Жозеф Фуше засвоiв багато того, що згодом ще й як згодилося дипломатовi – насамперед умiння вiдмовчуватись i самомаскування як найголовнiшого з мистецтв; спостерiгаючи людей, вiн став тямущим психологом. Цей чоловiк усе життя, навiть охоплений пристрастю, володiв кожним нервом свого обличчя, в незворушних, немов скам’янiлих рисах якого нiхто не мiг угадати нi пориву гнiву, нi досади, нi зворушення; однаково рiвним i безбарвним голосом казав вiн найутiшнiшi й найжахливiшi слова, однаково нечутним кроком проходив покоями iмператора й серед виру Нацiональних зборiв. Такоi незрiвнянноi науки володiти собою вiн набув за тi роки в трапезнах; довго приборкував свою волю за Лойолиними приписами, а красномовство вдосконалював на полемiчних творах отцiв-проповiдникiв, що вправлялись уже не одну сотню рокiв, – i тiльки потiм вийшов на кiн свiтських подiй. Мабуть, це не просто збiг, що три найзначнiшi дипломати Французькоi революцii – Талейран, Сiес i Фуше – пройшли школу церкви, вже були знавцями душ, перше нiж ступити на трибуну. У вирiшальнi хвилини ота прадавня, всеохопна й далекосяжна традицiя надае iхнiм, загалом рiзним характерам певноi близькостi. З тiеi школи Фуше винiс i залiзну, майже спартанську самодисциплiну, внутрiшнiй опiр супроти багатства й розкошiв, умiння ховати приватне життя i власнi думки – нi, десять рокiв у сутiнi монастирських хiдникiв для Фуше не пропали, вiн неабичого навчився, поки сам був учителем.

За монастирськими мурами, в суворiй вiдлюдностi плекав i розвивав себе цей на диво гнучкий невпокiйний дух, набираючись психологiчноi майстерностi. Впродовж багатьох рокiв вiн зважуеться непомiтно дiяти тiльки в найвужчому церковному колi. Але вже 1788 року почалась у Францii ота соцiальна буря, що проникла й крiзь монастирськi мури. В келiях ораторiанцiв, як i в масонських клубах, обговорювано права людини, нова й свiжа цiкавiсть потягла молодих священикiв до буржуазii. А дивовижний тогочасний винахiд – монгольф’ер, перший повiтряний корабель, – i надзвичайнi вiдкриття в галузi електрики та медицини розбуркали цiкавiсть i вчителя математики та фiзики. Отцi духовнi шукали порозумiння з людьми духу, i в Арасi виник досить незвичайний приятельський гурток, що називався «Rosati», така собi казкова рукавичка, де в славному товариствi поедналися мiськi розумаки. Все там було тихо-мирно, дрiбнi й невиднi буржуа приносили вiршики або розводились про лiтературу, вiйськовi перемiшались iз цивiльними. Радо вiтали там i монастирського вчителя Жозефа Фуше, що мiг чимало повiдати про новiтнi досягнення фiзики. Частенько вiн сидiв там у дружньому колi i слухав, примiром, як Лазар Карно, капiтан iнженерного корпусу, читав своi власнi глузливi вiршики або як блiдий вузькогубий адвокат Максимiлiан де Робесп’ер (тодi вiн ще цiнував свое шляхетне походження) править поганеньку застiльну промову на честь «Rosati». Тодi провiнцiя ще тiшилась останнiми подихами фiлософiчного XVIII сторiччя, замiсть смертних вирокiв пан де Робесп’ер утiшено складав нiжнi вiршики, замiсть похмурих комунiстичних манiфестiв швейцарський лiкар Марат компонував солодкаво-сентиментальний роман, десь у провiнцii маленький лейтенант Бонапарт прiв над повiстю, наслiдуючи «Страждання молодого Вертера», – бурi за обрiем нiхто ще не бачив.

Та що за примха долi – саме з отим блiдим, нервовим, безмежно честолюбним адвокатом де Робесп’ером найтiснiше приятелюе тонзурований монастирський учитель, вони от-от уже й породичатися мали, бо Шарлотта Робесп’ер, Максимiлiанова сестра, збиралася вилiкувати вчителя-ораторiанця вiд святостi, про iхнi заручини говорили вже в кожному домi. Чому, зрештою, вони так i не побралися, зосталося таемницею, але, можливо, якраз тут i криеться корiння тiеi страхiтливоi i всесвiтньо значущоi ненавистi мiж двома чоловiками, що, бувши приятелями, згодом боролись один з одним на смерть i життя. Але тодi вони ще нiчого не знали нi про якобiнство, нi про ненависть. Навпаки, коли Робесп’ер, як депутат Генеральних штатiв, мав iхати до Версалю, щоб разом з рештою депутатiв виробляти нову французьку конституцiю, то саме тонзурований Жозеф Фуше позичае грошi недокрiвному адвокатовi Робесп’еру, щоб той пошив собi нове вбрання й оплатив дорогу. Символiчно, що вiн, як не раз i згодом, служить iншому пiднiжком до кар’ери в свiтовiй iсторii. І саме вiн вирiшальноi митi зрадить колишнього друга й повалить його ниць.

Невдовзi пiсля вiд’iзду Робесп’ера на збори Генеральних штатiв, що струснули всi пiдмурки Французького королiвства, маленьку революцiю зробили собi й араськi ораторiанцi. Полiтика вдерлась i до трапезних, i тодi тямущий зачуйвiтер Жозеф Фуше напинае власне вiтрило. З його подання до Нацiональних зборiв послано депутацiю для вислову едностi духiвництва з третiм станом. Але цього разу, звичайно вкрай обережний, Фуше виступив трохи зарано. Щоб хоч якось покарати, не маючи змоги справдi чимсь дошкулити йому, начальство перевело монастирського вчителя на ту ж посаду до такого самого закладу в Нантi, де дiти так само вбирали початки знань про людину i свiт.

Але тепер Фуше досвiдчений i зрiлий, його вже не вабить викладання лiчби, фiзики й геометрii недорослiй юнi. Зачуйвiтер унюшив, що над краiною нависла соцiальна буря, що в свiтi запанувала полiтика, – отож у полiтику! Одним рухом струшуе сутану, дае зарости тонзурi й замiсть незрiлих дiтей уже перед статечними нантськими городянами виголошуе полiтичнi промови. Був заснований клуб – кар’ера полiтика завжди починаеться з такого пробного кону вимовностi – i за кiлька тижнiв Фуше вже президент нантських «Amis de la Constitution»[4 - «Друзiв конституцii» (франц.).]. Вiн вихваляе поступ, але вкрай обережно, надто вже помiрковано, бо полiтичний барометр добропорядного торговельного мiста стоiть на «помiрно», i в Нантi, де кожен боiться за своi кредити й прагне передусiм мати добрий зиск, нiхто не хоче нiякого радикалiзму. Звiсно, маючи чималi прибутки з колонiй, нiхто й чути не хоче про такi фантастичнi проекти, як звiльнення рабiв, i тому Жозеф Фуше вiдразу складае патетичну вiдозву до Конвенту проти скасування работоргiвлi, негайно накликавши на себе гнiв Брiсо, – проте в тiсному колi городян думка про Фуше не погiршала. Для вчасного змiцнення своiх полiтичних позицiй серед городян (майбутнiх виборцiв!) вiн поквапно одружуеться з донькою заможного купця, негарною, але доброчесною дiвчиною, бо за мить хоче перекинутись у буржуа, вже вiдчуваючи, що невдовзi третiй стан буде панiвним i найвищим.

Усе це було вже готуванням до справжньоi мети. Ледве оголосили вибори до Конвенту, як колишнiй монастирський учитель висувае свою кандидатуру. А що робить будь-який кандидат? Одразу обiцяе своiм прихильним виборцям усе, що iм кортить почути. Отож i присягаеться Фуше боронити торгiвлю, захищати власнiсть, шанувати закони, велемовно виступае – бо вiтер у Нантi дме бiльше справа, нiж злiва – як проти баламутiв, так i проти старого режиму. І справдi, 1792 року його обрано депутатом Конвенту, трибарвна депутатська кокарда надовго заступила вже невидну тонзуру, з якою так супокiйно жилося.

Коли Жозефа Фуше обрали, йому виповнилось тридцять два роки. Вiн аж нiяк не був красенем. Немов справжня мара – худюще тiло, дрiбне, кощаве, загострене бридке обличчя. Гострий нiс, вузькi, завжди стуленi вуста, холоднi риб’ячi очi пiд важкими, майже заплющеними повiками, водявi, наче склянi кульки, зiницi. На обличчя Фуше i взагалi на все його тiло вiдпущено живоi речовини надзвичайно скупо; вiн завжди нiби пiд газовим лiхтарем – блiдий i зеленавий. В очах – анi iскорки, почуттiв – мов нема, голос нетвердий. Рiденькi пасемця волосся, брови рудi й ледь виднi, щоки землистi. Немов фарби забракло, щоб надати обличчю здорових барв: цей невсипущий, нечувано працездатний чоловiк завжди скидаеться на стражденного, на хворого, що одужуе.

Хто побачить Фуше, той думае: в його жилах нема гарячоi, червоноi, гомiнкоi кровi. Таки правда: духом вiн теж належить до породи холоднокровних. Йому не звiснi жоднi гвалтовнi й поривнi пристрастi, жiнки та азартнi iгри його не ваблять, вина вiн не п’е, не цвиндрить грошей, не виграе м’язами, його життя – лиш у кiмнатi серед паперiв i актiв. Нiколи не проступить очевидний гнiв, на обличчi не здригнеться жоден нерв. Тiльки для дрiбного – то чемного, то глузливого – смiху брижаться вузькi i безкровнi губи, пiд глинясто-сiрою, мовби сонною маскою не вiдчуваеться жодноi напруги, очi пiд важкими зачервонiлими повiками не зраджують нi думок, нi намiрiв.

Саме ця несхитна холоднокровнiсть е властивою силою Фуше. Його нерви завжди загнузданi, почуття не зводять на манiвцi, всi пристрастi займаються й дотлiвають за непроникним муром чола. Вiн нагулюе собi силу, чатуючи чужих помилок, дае розпалитися чужим пристрастям i терпляче чекае, поки все догорить або хтось розкриеться, втративши владу над собою: аж тодi вiн безжально б’е. Таке терпiння без нервiв мае страхiтливу силу: хто може отак вичiкувати й ховатись, той одурить i найспритнiшого. Фуше спокiйно служитиме, холодно всмiхнувшись, не клiпнувши й оком, стерпить найбрутальнiшi образи i найганебнiшi приниження, жодна погроза, нiчия лють не злякають цього рибокровного. Робесп’ер i Наполеон – обидва, наче вода об скелi, розбилися об його скам’янiлу незворушнiсть, три поколiння, цiлий народ збурився i розвiявся в пристрастях, а вiн, единий, хто iх не мав, стояв холодно й гордовито.

В оцiй холоднокровностi полягае властивий генiй Фуше. Тiло не обтяжуе й не поривае його, воно нiби й участi не бере в усiй тiй зухвалiй i запаморочливiй грi. Кров, почуття, душа – всi бентежнi чуттевi елементи справжньоi людини не дiють у цього потайного азартного гравця, чиi пристрастi цiлком перебралися до мозку. Адже цей висохлий каламар нестямно кохаеться в авантюрах, справдешня його пасiя – це iнтрига. Але тiльки духом задовольняеться й тiшиться Фуше, його страхiтливий потяг до плутанини й крутiйства найкраще й найгенiальнiше ховаеться за пiсною машкарою сумлiнного й вiдданого урядовця – i маскуеться вiн отак усе життя. Напинати з кабiнету павутиння, ховатися за актами та реестрами, вбивати несподiвано й непомiтно – ось його тактика. Треба глибоко прозирнути в iсторiю, щоб у вогнi революцii, в легендарному Наполеоновому сяйвi взагалi помiтити його iснування, зовнi залежне i скромне, хоч насправдi вiн докладав рук до всього, формуючи обличчя доби. Все життя Фуше ходить у пiтьмi, та пройшов крiзь три поколiння; давно вже загинув Патрокл, Ахiлл i Гектор, а на хитрощi вдатний Одiссей живе й далi. Його талант бере гору над генiальнiстю, а холоднокровнiсть тривкiша за будь-яку пристрасть.

Уранцi 21 вересня вiдбулися входини новообраного Конвенту до зали засiдань. А вiтання вже не такi святковi й пишнi, як три роки тому на перших Законодавчих зборах. Тодi ще стояв посерединi оббитий дамаським шовком i прикрашений бiлими лiлеями коштовний фотель – мiсце для короля. А коли той заходив, збори пiдводились у шанобливому захватi перед помазаником. Але нинi його фортецi – Бастiлiю й Тюiльрi – вже вiдiбрано, i нема короля у Францii, а лише гладкий добродiй, якого брутальнi охоронцi та суддi звуть Людовiком Капетом, марудиться, мов безправний громадянин, у Тамплi, чекаючи свого присуду. Замiсть нього в краiнi порядкують сiмсот п’ятдесят депутатiв, що засiдають у його власному домi. За столом голови величезними лiтерами здiймалась нова таблиця Мойсеевих законiв – текст конституцii, а стiни зали прикрашають – о лиховiсний символ! – лiкторськi пучки з убивчими сокирами.

На галереях зiбрався народ i з цiкавiстю споглядае своiх представникiв. Повiльним кроком до королiвського дому заходять сiмсот п’ятдесят членiв Конвенту – рiдкiсна мiшанина всiх станiв i професiй: безпосаднi адвокати й блискучi фiлософи, забiглi священики поряд з уславленими вояками, спритнi авантюрники вкупi зi славетними математиками й галантними поетами. Мов хто склянку струснув – так у Францii пiд час революцii все знизу попiднiмалося нагору. Тепер саме час розвiяти хаос.

Уже розподiл мiсць свiдчить про першi спроби впорядкування. У залi, збудованiй амфiтеатром i такiй вузькiй, що вороги говорять один одному у вiчi, вiдчуваючи суперникiв вiддих, у глибинi внизу сидять спокiйнi, навченi та обережнi – «marais» – «болото», як глузливо називають оцих безстороннiх у вирiшальнi митi. А запальнi й нетерплячi, всi радикали сiдають найвище – на «горi», що останнiми лавами вже поеднана з галереею, нiби символiзуючи тим, що за радикалами стоять маси, народ, пролетарiат.

Оцi двi сили й утримують терези, й мiж ними коливаються припливи та вiдпливи революцii. Здобувши конституцiю, вiдтрутивши короля й дворян, надавши прав третьому становi, буржуазiя й помiркованi вважають, що республiку вже збудовано: тепер вони, боронячи власну безпеку, найлюбiше хотiли б знову затамувати i стримати той потiк, що надимаеться знизу. iхнi проводирi – жирондисти Кондорсе й Ролан, представники духiвництва та буржуазii. Зате тi, що на «горi», хочуть, аби могутня революцiйна хвиля котилася й далi, потягши за собою все те, що й досi стоiть i не зрушилось; як вождi пролетарiату, Марат, Дантон i Робесп’ер прагнуть «1а rеvolution intеgrale», повноi, радикальноi революцii аж до атеiзму й комунiзму. Слiдом за королем вони намiряються скинути й решту старих державних потуг: золото й Бога. Без упину витанцьовують терези двох партiй. Переможуть помiркованi, жирондисти – i революцiя поступово поглинатиметься мулом спершу лiберальноi, а потiм консервативноi реакцii. Переможуть радикали – тодi сколихнуться всi глибиннi вихори анархii. Отож нiкого з присутнiх в iсторичнiй залi не стуманюе святкова одностайнiсть перших хвилин, кожен знае, що невдовзi тут спалахне боротьба на смерть i життя, за владу i верховенство. І вже те, де сiдав депутат, – чи внизу, чи вгорi – заздалегiдь провiщало, куди вiн хилить.

Разом iз сiмсот п’ятдесятьма, що врочисто вступили до зали поваленого короля, з трибарвною стрiчкою народного обранця на грудях мовчки ввiйшов i Жозеф Фуше, депутат з Нанта. Тонзура вже заросла, сутани давно немае, вiн, як i решта, зодягнений у звичайний, без жодних прикрас мiщанський костюм.

Ну, а де сяде Жозеф Фуше? З радикалами на «горi» чи з помiркованими внизу? Жозеф Фуше вагався недовго. Вiн знае тiльки одну партiю, вiрнiсть якiй зберiгав i зберiгатиме аж до скону. Це сильнiша партiя, партiя бiльшостi. Тож i цього разу, подумки зваживши й порахувавши голоси, вiн побачив: тепер сила ще на боцi жирондистiв, у помiркованих. Тому й сiдае на iхнi лави, до Кондорсе, Ролана та Сервана – людей, що тримали в руках мiнiстрiв, безпосередньо впливали на призначення i дiлили прибутки. Там, серед них, вiн почуватиметься в безпецi, там вiн i сяде.

Але, припадком звiвши очi догори, на мiсця, куди вибрались супротивники, Фуше зiткнувся з пильним i неприязним поглядом. Там, зiбравши навколо своiх прибiчникiв, отой Невблаганний, його приятель, адвокат з Араса Максимiлiан Робесп’ер, пишаючись власною впертiстю, не прощаючи нiкому нi слабкостi, нi вагань, крiзь лорнет холодно й глузливо дивився вниз на опортунiстiв. Тiеi митi остаточно урвалася iхня дружба. Вiдтодi, зробивши рух чи мовивши слово, Фуше вiдчувае позаду нещадно прискiпливий i пильний погляд одвiчного суддi, незворушного пуританина, i знае: вiн мусить стерегтися.

Навряд чи був хто обережнiшим за Фуше. В протоколах засiдань перших мiсяцiв iм’я Фуше не згадано жодного разу. Коли iншi, нетерпеливлячись, пишаючись, тиснуться до ораторськоi трибуни, висувають пропозицii, виголошують тиради, звинувачують один одного й ворогують, депутат з Нанта нiколи не пiдходить до пульта. Кволий голос не дозволяе йому говорити прилюдно, виправдовуеться вiн перед друзями й виборцями. І тодi, як у решти пожадливо й нетерпляче рветься слово з вуст, мовчанка цього вочевидь скромного чоловiка викликае тiльки симпатii.

Але насправдi його скромнiсть – обрахунок. Колишнiй фiзик передусiм вираховуе паралелограм сил, приглядаеться й нiяк не вибере собi мiсця, бо шальки терезiв хитаються й далi. Вiн завбачливо береже свiй вирiшальний голос для митi, коли шальки остаточно почнуть схилятись у той або той бiк. Тiльки б не дочасно скористатися ним, не визначитися заздалегiдь, тiльки б не зв’язати себе назавжди! Бо ще не з’ясувалось – пiде революцiя далi чи вiдступить; як справжнiй моряцький син, Фуше чекае сприятливого вiтру, щоб стрибнути на гребiнь хвилi, а поки що тримае свiй корабель у гаванi.

Та й потiм: ще в Арасi, з-поза монастирських мурiв вiн бачив, як хутко минае слава пiд час революцii, як швидко перекидаеться гук юрби вiд «Осанни!» до «Розiпнути!». Всi чи майже всi провiднi дiячi перiоду Генеральних штатiв i Законодавчих зборiв тепер забутi або зненавидженi. Останки Мiрабо вчора ще були в Пантеонi, а сьогоднi iх з ганьбою викидають звiдти; Лафает, що його кiлька тижнiв тому зустрiчали з трiумфом, немов батька Вiтчизни, сьогоднi вже зрадник. Кюстiн, Петiон, що iх кiльканадцять днiв тому з захватом вiтали, вже й на люди бояться показатись. Нi, тiльки б не вистромити передчасно носа, не так швидко визначитись, нехай спершу обiтруть i зужиють iнших! Революцiя – Фуше, спираючись на свiй раннiй досвiд, уже знае про це – нiколи не належить отим першим, що починали, а дiстаеться завжди тiльки останнiм, що завершують, гребучи до себе всю здобич.

Отож цей тямущий чоловiк усвiдомлено поринае в пiтьму. Вiн пiдступае до наймогутнiших, але сам уникае будь-якоi вiдкритоi, очевидноi влади. Замiсть галасувати з трибуни та в газетах нехай його краще обирають до комiсiй та комiтетiв, де, залишаючись у затiнку, не привертаючи уваги й ненавистi, можна бачити все i впливати на подii. І справдi, вперта й незабарна працездатнiсть Фуше забезпечуе йому прихильнiсть, а невиднiсть захищае його вiд будь-яких заздрощiв. У своему кабiнетi неквапно й без перешкод вiн може спостерiгати, як шматують одне одного монтаньярський тигр i жирондистська пантера, як провiднi й завзятi постатi – Верньйо, Кондорсе, Демулен, Дантон, Марат i Робесп’ер – завдають один одному смертельних ран. Вiн приглядаеться й вичiкуе, знаючи: аж коли шаленцi повинищують один одного, почнеться доба розумних, тих, хто чекав. І Фуше неодмiнно лише тодi остаточно вирiшить, аж коли все визначить боротьба.

Оця звичка триматись у сутiнi буде довiку притаманна Жозефовi Фуше: нiколи не бувши очевидним володарем, вiн усе ж утримуе всю владу, держить усi поворозочки, не сплативши нiкому будь-якою вiдповiдальнiстю. Завжди стояти за першими, ховатися за ними, пропихати iх наперед, а тiльки-но зайшовши досить далеко, цiлком зрiкатися iх вирiшальноi митi – ось його найлюбiша роль. У десятках костюмiв, у незлiченних епiзодах – з республiканцями, з королем, з iмператором – з однаковою вiртуознiстю грае цей найдовершенiший iнтриган полiтичноi сцени.

Часом траплялася нагода, а з нею й спокуса самому брати головну, провiдну роль на кону свiтовоi iсторii. Але Фуше надто розумний, щоб i справдi цього жадати. Вiн знае, що його негарне й неприемне обличчя аж нiяк не годиться для медалей та емблем, для слави й популярностi, жоден лавровий вiнець на чолi не надасть йому героiчностi. Вiн знае, що його кволий i млявий голос годиться для нашептiв, навiювань та пiдозр, що вiн нiколи не зможе надихнути маси вогнем красномовства. Знае, що вiн найсильнiший за письмовим столом, у закритiй кiмнатi, в пiтьмi. Звiдти ще й як можна пiдглядати i стежити, спостерiгати й намовляти, випрядати нитки i знову iх сплутувати, а самому залишатись невидним i непроникним.

Остання таемниця сили Жозефа Фуше криеться в тому, що, хоча вiн завжди прагне влади, ба навiть найвищоi влади, йому, на вiдмiну вiд бiльшостi, досить просто вiдчувати ii, йому непотрiбнi ii символи та оздоби. Фуше честолюбний у високому, щонайвищому ступенi, але слави не прагне, вiн амбiтний, але позбавлений пихи. Як справжнiй, достеменний гравець, вiн любить лише завзяття i шал владарювання, а не клейноди. Лiкторський пучок, королiвський скiпетр, iмператорську корону нехай спокiйно мае собi хтось iнший, справдi сильний або ж марiонетка в чужих руках, – Фуше байдуже, вiн залюбки вiддае iм блиск i сумнiвне щастя народноi любовi. Йому досить умiти прозирати в сутне, мати вплив на людей, справдi керувати видимими проводирями свiту i, не виставляючи власноi особи, братись до найазартнiшого – нелюдськоi полiтичноi гри. Коли iншi прив’язуються до власних переконань, до своiх прилюдних слiв та вчинкiв, вiн, закриваючись i сахаючись вiд свiтла, внутрiшньо вiльний i е нiби сталим полюсом в океанi подiй. Жирондисти впали – Фуше залишився, якобiнцiв розiгнано – Фуше залишився, Директорiя, консульство, iмперiя, королiвство i знов iмперiя загинули й зникли, тiльки один Фуше завжди залишався – завдяки своiй довершенiй витримцi, маючи мужню смiливiсть бути цiлком безхарактерним, виказуючи несхитну вiдсутнiсть переконань.

Але в плинi революцiйних подiй надходить день, той однiсiнький день, коли вагання не припущеннi, коли кожен мусив сказати «так» або «нi», вiддати свiй голос «за» або «проти». Той день – 16 сiчня 1793 року. Годинник революцii зупинився опiвднi, пройдено половину шляху, п’ядь за п’яддю втрачало свою силу королiвство. Та живий ще король Людовiк XVI, хоч ув’язнений у Тамплi, але ще живий. Або йому пощастить (як сподiваються помiркованi) втекти, або ж пощастить (як потай прагнуть радикали) вбити його, пiдбуривши народ на штурм палацу. Його вже повалено з трону, позбавлено iм’я й титулу, в нього вiдiбрано свободу, але вже тим, що вiн живе й дихае, що бiжить у ньому предкiвська кров, вiн – король, онук Людовiка XIV. Дарма що нинi його зневажливо звуть лише Луi Капетом, вiн усе-таки небезпечний для молодоi республiки. Отож 15 сiчня на обговорення Конвенту було поставлене питання про кару – питання про життя або смерть. Нерiшучi, боязкi та обережнi – люди тiеi ж породи, що й Фуше, – намарне сподiваються на таемне голосування, щоб не довелося на очах в усiх визначати свое мiсце в залi, до якого вже будуть прив’язанi: нещадний Робесп’ер наполiг, аби кожен представник французькоi нацii перед усiма зборами висловив свое «так» або «нi», життя або смерть, щоб знали ввесь народ i нащадки, до кого вiн належав: до правих чи до лiвих, до припливу чи вiдпливу революцii.

Ще 15 сiчня позицiя Фуше цiлком очевидна. Належнiсть до жирондистiв, побажання його наскрiзь помiркованих виборцiв зобов’язували його вимагати ласки для короля. Вiн розпитуе друзiв, передусiм Кондорсе, й бачить iхню одностайнiсть у тому, щоб не скоiти непоправного, не стратити короля. Оскiльки бiльшiсть принципово проти смертного вироку, зрозумiло, що й Фуше переходить на ii бiк, увечерi 15 сiчня вiн зачитуе приятелевi промову, яку намiряеться виголосити з цього приводу i якою обгрунтовуе свое бажання пощадити короля. Коли вже сiв на лави помiркованих, це й змушуе тебе до помiркованостi, i якщо бiльшiсть бореться проти будь-якого радикалiзму, то й Фуше неважко цiлком переконливо вiдчувати до нього огиду.

Та мiж вечором 15 сiчня i ранком 16-го пролягла неспокiйна й тривожна нiч. Радикали не сплять, iм треба зрушити потужну машину народного повстання, якою вони так успiшно навчилися керувати. В передмiстях гримають на сполох гармати, секцii скликають цiлi юрмиська, i за кiлька годин, мов за помахом пальця броварника Сантера, заворушилися, збираючись силою розв’язати полiтичнi питання, безладнi батальйони баламутiв, яких невгавно пiдбурювали невиднi терористи. Париж уже бачив цi батальйони перекупок i пройдисвiтiв, що iх збурили агiтатори в передмiстях пiд час славетного штурму Бастiлii i в прикру годину вересневих убивств. Завжди, коли йдеться про те, щоб прорвати греблю законiв, зненацька надимаеться потужна народна хвиля, неодмiнно тягнучи за собою все хистке, а наостанку й тих, хто виринув з ii власних глибин.

Тисячi, десятки тисяч уже опiвднi отаборилися навколо Манежу й Тюiльрi. Були там, грiзно вимахуючи пiками, чоловiки в самих сорочках, з оголеними грудьми, глузливi й галасливi жiнки у вогненно-червоних карманьйолках, мiська гвардiя та вулична потолоч. Помiж ними скрiзь устигають призвiдцi заколоту: Фур’е, американець, Гусман, iспанець, i Теруань де Мерiкур – ота iстерична карикатура на Жанну д’Арк. А коли проходять депутати, запiдозренi, що голосуватимуть за ласку, на них, нiби з помийного вiдра, ллеться лайка, здiймаються кулаки, вслiд народним представникам лунають погрози: ворохобники вдаються до всякого терору й брутальноi сили, аби тiльки голову короля покласти пiд сокиру.

І таке залякування вразило кожну слабку душу. Цього раннього сiрого зимового вечора жирондисти боязко збились докупи в мерехтливому сяйвi свiчок. Бiльшiсть тих, що вчора, аби уникнути боротьби на смерть i життя з усiею Європою, вирiшили голосувати проти королевоi смертi, сьогоднi пiд страхiтливим тиском ворохобникiв уже стривоженi й неодностайнi. Нарештi – i сталося це вже поночi – названо перше iм’я, за якоюсь iронiею долi, то був саме Верньйо, голова жирондистiв, колишнiй по-пiвденному запальний промовець, чий голос завжди, наче молотом, бухав у мовчазне дерево стiн. Але тепер вiн, голова республiки, боiться, що буде не досить республiканцем, залишивши королю життя. Тож i виходить, колись рвучкий i шалений, а тепер сповiльнений i важкий, з опущеною вiд сорому великою головою на трибуну й ледь чутно проказуе: «La mort», «Смерть».