Любов на лінії вогню (збірник)

Via Dolorosa

Ступаючи на цей шлях, ми були готові до будь-чого. До крові та болю, до смертей, до втрат і, звісно ж, до перемог. Перемога – це взагалі все, чого ми прагнули. Але війна виявилася не чорно-білою. На ці дві смуги червоною, як кров, фарбою пролилося почуття, до якого ми не були готові. До любові. І під перехресним вогнем народжувалося нескорене, як і ми самі, кохання.

Зіткнувшись з ним на лінії вогню, ми потрапили у пастку. В трикутник, де є він, вона та вона – він, вона та війна. Іноді війна тримає лише одного у своїх свинцевих обіймах. Іноді – обох.

Він може повернутися до неї, але його душа не повертається з війни. Він бачить війну у снах, навіть в обіймах коханої. Він вигукує її ім’я уві сні, прокидається посеред ночі, бачить її обличчя у феєрверках під час новорічних свят та випускних вечорів у школах, чує її ходу в різких звуках і поштовхах.

А іноді вона не витримує очікування та самотності і сама виштовхує його в обійми війни.

Можливо, найщасливішими будуть ті, для кого війна назавжди залишиться лише спогадом. Але для кожного ця війна назавжди поділила життя на «до» і «після».

Коли ти бліда і заплакана, майже зламана, але ще жива, чекаєш, то розумієш, що очікування – це все, на що тобі вистачає опцій. Колись і я не знала, що відчуває жінка, яка чекає одного героя. Свого героя. В мене їх було два підрозділи справжніх друзів… Коли я зрозуміла, що не всі повернуться живими, частина моєї душі розбилася, наче скло. Мої найкращі друзі. Найкращі сини України. Вони – найсвітліше і найсильніше моє почуття. І два роки життя я молюся тільки за них.

Доки ми з війною ще були подружками, я збирала речі і тікала з дому до неї. Не розуміючи сліз мами та прохань друзів. Моя подружка не давала мені сумувати. І, говорячи з дружинами своїх друзів, я посміхалася, вважаючи їх наївними та недолугими істотами, які не дають працювати і шарпають нерви нав’язливими повідомленнями і дзвінками.

А потім закохалася. І вже на собі відчула бажання тримати. Аби не відпустити і не втратити.

Коли почала писати – не знала, чи буде крапка у моїй історії кохання. І чи є вона насправді історією кохання, а не притчею про розчарування. Адже коли ти повністю віддаєшся людині, без остраху, що, давши руку і зробивши крок уперед, не зірвешся у прірву, ти або отримаєш людину на все життя, або матимеш урок. Я дістала урок.

Але справа не в мені. Йдеться про кожного з нас. Майже у кожного з’явилася своя любов. У різних її проявах. Від коротких побачень з місцевими у «жовтій» зоні – до весільних суконь і рожево-блакитних бантів на пелюшках новонароджених.

Та любов на лінії вогню глибша. Це і батьківська любов, і любов дружня, і любов до степів Донбасу. До териконів, до буремного неба і безмежних соняшникових полів, які простягаються під рідним небом, синім і тривожним.

На цих сторінках зустрінуться історії болю та сліз, історії до сміху крізь сльози, історії тих, хто чекав і не дочекався, й історії тих, хто здобув свою особисту перемогу, доки наша країна продовжує війну.

Я не знаю, хто винен. Доля чи випадковість. Але я стала добровольцем. І пройшла півторарічний шлях Донецькою та Луганською областями поруч з найкращими людьми та їхніми дивовижними історіями.

Ізюм, Велика Новосілка, Часів Яр, Володарське, Лисичанськ, Попасне, Курахове, Мар’їнка, Красногорівка, Красноармійськ, Добропілля, Димитров, Артемівськ, Костянтинівка, Слов’янськ, Краматорськ, Нетайлове, Селидове, Новогродівка, Первомайськ та Первомайське, Піски, Волноваха, Гранітне, Чермалик, Лебединське, Маріуполь, Авдіївка… Ми разом йшли цими шляхами, і у плутаних спогадах тих днів, які були болючими і водночас теплими, залишалися історії наших сердець.

Я вірю у мир після Перемоги. Я вірю в те, що війна не вічна. А найбільше я вірю в те, що врятує нас, – у незгасаючий вогонь, у світло наших душ.

Цю книгу я дописала у Краматорську. Мабуть, така доля – книгу про війну завершити десь поруч з війною.

Сподіваюся, що кожен з нас знайде відповіді на свої питання і не буде розчарований.

P.S. Моя історія кохання у книзі відсутня.

Весільна сорочка

Котрий день поспіль Олена працювала, не підіймаючи голови, не відриваючись від вишивання. Стібок за стібком – вона вишивала весільну сорочку коханому, а голка колола пальці… Та зовсім скоро, за декілька тижнів, він повернеться з війни. Відпочине трохи вдома, знову звикне до мирного життя, а далі на них чекає весілля. Як багато надій для них обох було у цьому слові! Наче рятівний канат, який ось-ось висмикне його із жаху бойових дій та поверне їй.

Він звичайний коваль. Такий простий, на перший погляд, хлопець. Козак. З довгим чорним чубом, широкими плечима та добрими очима.

Звичайний, але тільки на перший погляд. Бо звичайних на цій війні не буває. Насправді ж він – той цвіт української нації, який зветься добровольцями. Боєць першого в Україні добровольчого підрозділу – полку «Дніпро-1». Позивний «Блек». Взірцевий боєць, для побратимів порадник, наставник і міцне плече. Немає такої справи, яка не під силу Блеку.

Саме тому всі були впевнені: вони ідеальна пара. Жіночна красуня, від якої неможливо відірвати погляд, з товстою русою косою через плече. З абсолютними моральними якостями та абсолютною любов’ю до Нього. Відома історик і талановита вишивальниця, руки якої народжували справжні твори мистецтва.

Вони познайомилися на Майдані. Та, як виявилося згодом, – багато разів десь пересікалися до цього. Доля водила поряд з самого дитинства. Та чомусь остаточно звела так пізно. Він часто приходив в її сни. Щодня, щохвилини. І тепер назавжди залишиться в серці. Він був саме Тією людиною. Він був саме тим Чоловіком. Бути поруч з коханим – то було абсолютне щастя.

Бойове хрещення Блек пройшов у найгарячішій точці на карті АТО. У Пісках. Двічі бійці полку визволяли це село. Півтора року утримували свої позиції, знаходячись на передньому краї оборони. Півтора року під ГРАДами і мінометами. Півтора року – і щодня в очікуванні наступу.

Так гартувалася сталь.

Безперечно, поруч з побратимами, вірними та надійними, завжди легше. І буремні вітри Донбасу, що проносяться над бойовими позиціями, здіймаючи вгору червоний глиняний пісок, ніби й не такі страшні. Тут з’являється нова домівка. З брудним чайником, що дарує гарячу каву, з кошенятами, які бігають поряд. І твоє місцезнаходження вже не здається пеклом. Але ж це воно – адже щодня тобі загрожує смертельна небезпека.

Вона ж пройшла своє бойове хрещення в очікуванні. Коли за чоловіком зачиняються двері, він, переступивши поріг, іде вперед. Не замислюючись, а іноді й не згадуючи. Коли дівчина ці двері зачиняє, вона залишається на самоті з думками про нього. Вона живе від ротації до ротації. Можливо, і не живе. Можливо, лише існує. Змиваючи біль гарячою водою, якою вона боїться змити його дотики.

Залишаючись вдома без нього, вона продовжувала творити. Продовжувала жити власним життям. Яке без нього втрачало свої барви. Чайник кипів по-іншому, і кава була інакша на смак. Усе життя було інше на смак. Минали дні, і час чекання потроху скорочувався. Сорочка була майже готова.

Дівчина з очима янгола чекає на свого коваля, вишиваючи йому весільну сорочку. Скоро остання його ротація, а попереду – подружнє життя. Він так вирішив.

Сьогодні ми втратили нашого побратима, бійця полку «Дніпро-1» – Блека. Григорій Матяш загинув у Пісках під час виконання бойового завдання.

Для нас він був другом та братом. Світла та прекрасна людина, досвідчений воїн, коваль, мрійник, шукач пригод.

Мінометний обстріл, який вівся із забороненого 120 мм міномета по позиції полку російськими окупантами, назавжди забрав життя 26-річного хлопця.

Йдуть кращі. Блек, спи спокійно. Ти назавжди в наших душах та серцях. Герої не вмирають.

Дівчина з очима янгола та обличчям кольору білої весільної сорочки стоїть біля труни. Кожна хвилина – на межі втрати свідомості. Б’є церковний дзвін. Під церквою у два ряди стоять побратими у військовому камуфляжі, віддаючи останню честь загиблому бійцеві. Літнього спекотного дня у місті Прилуки, де ховали Григорія, час ніби зупинився.

Це і справді була його остання ротація. Так розпорядилася доля.

Він так і не викував подружнього щастя, а вона – не вишила другу сорочку. Для себе.

Вона ще довго не візьме до рук голку. А його поховають у білій весільній вишиванці.

Він був для неї всім: сонцем, радістю, життям. Не стало Його і не стало сонця й радості, натомість з’явилася чорна болюча порожнеча. Сорочку встигла дошити якраз до останнього дня відпустки. Лише раз приміряв і мусив уже їхати, аби скоро повернутися. І повернувся. Сорочку на нього одягли… вже назавжди.

Не про кохання

Про любов до друзів

Ми познайомилися в Красноармійську (нині – Покровськ). Він привіз мене до місцевої лікарні, де лікувався наш поранений побратим. І куди щойно привезли до моргу нашого вічного хлопчика, загиблого Студента.

Величезні карі очі, щира посмішка і дивний для мешканця Донецької області позивний «Полтава». Він завжди казав: «Я не якийсь там хохол, я – бойовий укр». Цей укр був одним з найкращих. Він був справжнім і він був другом.

Їдучи з Попасного, я заскочила до Красноармійська, де базувалася частина хлопців. Лише привітатися. Полтави не було на місці і, не дочекавшись, я поїхала до Дніпропетровська. Вже на трасі задзвонив телефон. Полтава ображеним голосом сказав, що я не мала морального права поїхати, не дочекавшись, не обійнявши його. Вже за декілька хвилин нас підрізала камуфльована машина, з якої вийшов Полтава. Він наздогнав нас, щоб побачитися на хвилинку. Тоді я не знала, що бачила його востаннє.

До речі, саме Полтава вивозив з Іловайська у броньовику пораненого 19 серпня Семенченка і надавав йому першу допомогу.

З окупованого Іловайська він телефонував мені щодня. Тільки про нього подумала – і тут дзвінок!

– Дуже важко зв’язатися – працює один-єдиний генератор, від якого можна підзарядити телефон. Вода – у колодязі. Мрія – душ і перевдягнутися. Втома неймовірна. Вчора спалили два ворожі танки. Вони тут постійно їздять. Тільки встигай. А так нормально, тільки цигарки скінчилися і хліб, а тушонка набридла. Так, побіг я у підвал – почався артобстріл, – гомонив Полтава.

Голос бадьорий.

– Чуєте, хлопці! Вася каже, що любить вас. А мене й віртуально обіймає.

Я ще вірила, що все буде добре. Сама я знаходилася в лікарні в очікуванні операції, і все, чим я переймалася, – що не можу бути десь поруч з ними.

27 серпня прокинулася о четвертій ранку. Вікно в палаті відчинило подихом вітру. У білу лікарняну кімнату увірвалося вже доволі холодне серпневе повітря. Штори на вікні на декілька секунд злетіли до стелі, скинувши з підвіконня чашку з недопитою кавою. Взяла цигарки й пішла у коридор відділення. Попри заборону курити в медичних закладах. Сон не йде, хвилююся. Думками з ними. А телефонувати страшно. Страшно почути і так уже відоме: «Васю, це подвійне оточення».

Так дивно, вони навчили мене відчувати все по-іншому. Частіше казати друзям «люблю» і «вибач», частіше обіймати при нагоді, завжди вибачати і завжди вибачатися. Коли не знаєш, що може бути з людиною наступного дня, вчишся зовсім іншим речам. Я вже не могла спати. Могла лише сподіватися, що із соколами все добре і я прокинулася тільки через вітер за вікном.

Наступного разу він зателефонував мені вже 28 серпня. Ми вирішили зустрітися у Красноармійську. Сказала, що візьму коньяк і замовлю баню – і вони нарешті відмиються. Ми мали всі разом відсвяткувати їх повернення. Що було потім, не пам’ятаю, бо лікарі вже везли мене в операційну.

Отямившись після наркозу, я написала йому смску: «Тільки живи, прошу». А вже за десять хвилин отримала відповідь: «Полтави немає».

Я сиділа під лікарнею на сходах і вила. Не кричала і не плакала. Вила. Від нестерпного ріжучого болю.

Вилазячи на дах школи після артобстрілу, він телефонував з цього клятого Іловайська і казав: «Побачиш, Васю. Ми горітимемо в пеклі, а хтось нашою кров’ю омиє свій орден».

Приблизно так і сталося. Адже 30-го вересня, у день, коли загиблих везли до дніпропетровських моргів, а поранених – у лікарню імені Мечникова, почесний комбат «Донбасу» отримував орден. У той самий день, коли вони, понівечені, обгорілі, але не зламані духом, щойно опинилися на мирній землі. І, як на мене, то насамперед мали нагородити саме цих стійких і справді героїчних людей.

Тоді у переповнених родичами та друзями коридорах лікарні Мечникова, 6-й та 16-й міських лікарнях усе, що давало змогу дихати, – надія. Тим часом лікарі боролися за кожне життя і за кожен клаптик тіла.

Ще близько півроку я могла вночі набирати їхні номери. У надії, що станеться диво і на дзвінок дістану відповідь. Дива не сталося. Друзі йдуть від нас. До Бога. Від болю. Від вогню.

Друже Полтаво, я завжди триматиму тебе в серці. Як й інших наших братів, з якими ми прощалися.

Якщо є надія на повернення, то можна чекати вічно…

Повертайся живим

Цей вірш однієї безсонної ночі, коли «кипів» Іловайський котел, написала мама дівчини, яка дуже хотіла потрапити до свого коханого в епіцентр бойових дій. Вірш виявився не просто гарним, а й пророчим. Саме за його сценарієм з оточення виходили бійці батальйону «Донбас».

Вона зателефонувала мені в День незалежності. Той самий День незалежності, з парада на якому почалася найкривавіша сторінка новітньої української історії. Дівчина істерично кричала у трубку, що їде до Іловайська і що вона зобов’язана там бути.