О, Пiе, Помпiе, – ходiм скорiше геть…
– І що б це мало означати?
– Це сцена в iдальнi.
Вознiсши руки, наче крила, догори,
Лежить вона на бiлiм покривалi,
Немов святоi лик ii прекрасний,
Молю, Кунiццо, вийди iз пiтьми!
– Господи, Керрi, про що воно? Присягаюсь, я геть не розумiю, хоч сам полюбляю лiтературу.
– Це все досить цiкаво, – позiхнув Керрi. – Правда, коли щось таке читаеш, то на думку спадають катафалки i скисле молоко. Але це – не найкращий його витвiр.
Еморi жбурнув журнал на стiл.
– Нехай, – зiтхнув вiн. – Я просто не знаю, що робити. Я й сам десь вiдiрваний вiд загали, але недолюблюю всiляких дивакiв. Не можу нiяк вирiшити, чи далi плекати свiй хист i стати, примiром, видатним драматургом, чи плюнути на все i стати принстонським зализою?
– А навiщо вибирати? – знизав плечима Керрi. – Краще плисти за течiею, як я. Я взагалi збираюсь грiтися в промiннi слави мого брата Берна.
– Я не можу плисти за течiею – я хочу бути помiтним. Я хочу мати вплив, хоча би з-помiж студентiв. Скажiмо, або бути головним редактором «Принстонiвця», або президентом «Трикутника». Я хочу, щоби мною захоплювались, Керрi.
– Ти надто забагато про себе думаеш (Еморi ця думка здивувала).
– Нi, я й про тебе теж думаю. Ми маемо спiлкуватись iз рештою курсу, повсякчас, особливо зараз, коли так приемно бути снобом. Я б, наприклад, хотiв привести якусь кралечку на бал у червнi, але щоб я змiг бути при цьому невiдпорно елегантним. І представити ii всiм нашим серцеiдам i футбольним капiтанам, i таке iнше…
– Еморi, – сказав Керрi, втрачаючи терпець, – ти ходиш по колу! Якщо хочеш прославитись – займись, нарештi, чимось, якщо нi – просто розслабся. – Вiн позiхнув. – Ходiмо, нехай кiмната трохи провiтриться, бо ми тут накурили. Гайда вниз, подивимось футбольне тренування.
Еморi знехотя приеднався до цiеi пропозицii. Вiн вирiшив, що злет його кар’ери почнеться з наступноi осенi. А поки можна разом iз Керрi влаштовувати веселi оказii у стiнах «Унiверу 12».
Вони пiдкладали лимонний пирiг у лiжко бiдолашного еврейського хлопця, або залишали весь будинок без газу, вимкнувши нагрiвач у кiмнатi Еморi, що дуже спантеличило панi хазяйку i мiсцевого слюсаря; перенесли пожитки «плебеiв-пиякiв» (картини, книги, меблi) у ванну кiмнату. Цим вони неабияк збентежили двох друзяк, якi ще не прийшли до тями пiсля веселоi вечiрки в Трентонi. Але витiвникiв засмутило, що плебеi-пияки все сприйняли як недолучний жарт. Вони рiзались у покер, двадцять одне i джек-пот вiд свiтання до смерку, а коли в одного сусiда був день народження, намовили його купити на всiх шампанського для бурхливоi вечiрки. Спонсор вечiрки чомусь залишився тверезий, i Керрi з Еморi мимохiть зiштовхнули його зi сходiв (а потiм весь наступний тиждень навiдували бiдолаху в лiкарнi, спокутуючи свою провину).
– Скажи, хто всi цi дiвчата? – запитався одного дня Керрi (стоси листiв до Еморi непокоiли його). – Дивився я тут недавно отi поштовi штемпелi – Фармiнгтон i Доббс, Вестовер i Дан-Холл – що б це мало означати?
Еморi скептично усмiхнувся:
– Усi вони з Мiннеаполiса i Сент-Пола. – Далi почав перелiчувати одну за одною: – Ось – Мерилiн де Вiтт, гарненька, мае власну машину, i це дуже зручно; це – Саллi Везербi, вона, щоправда, трохи розповнiла; а це – Майра Сент-Клер – давня пасiя, охоче дае себе цiлувати, якщо хочеш знати.
– Як ти даеш собi з ними раду? – Керрi нiяк не мiг заспокоiтись. – Я спробував усе, але цi сороки мене навiть не бояться.
– Бо ти – типовий «хороший хлопчина», – висунув припущення Еморi.
– Точно! Їхнi матусi нiколи не хвилюються, коли вони зi мною. Але це вже занадто! Якщо я намагаюся взяти когось за руку, – вона смiеться i не вiднiмае руки, нiби це не ii рука. Коли рука вже в моiй – вони раз, i вiдсмикують ii. Що воно означае?
– А ти будь загадковим, – порадив Еморi. – Скажи iм, що ти дикун i тiльки вони можуть облагородити тебе. Зцiпивши зуби, йдеш додому, а тодi раптом повертаешся через пiвгодини, – словом, приголомшуй iх.
Керрi похитав головою:
– Дохлий варiант. Якось я написав дiвчинi з Сент-Тiмотi гарного любовного листа. В одному мiсцi навiть вiд хвилювання написав: «О Боже, як я вас кохаю!» Вона взяла манiкюрнi ножицi, вирiзала «О Боже», а решту показувала всiм, всiй школi. В моему варiантi це не дiе. Я просто «пристойний хлопець», i всiлякi такi дурницi не для мене.
Еморi усмiхнувся i намагався уявити себе «хорошим хлопцем». У нього так нiчого й не вийшло.
В лютому падав дощ iз снiгом, бурхливий перший семестр закiнчився, а життя в «Унiверi 12» тривало так само весело, хоча й безцiльно. Раз на день Еморi пригощався клубним сендвiчем, кукурудзяними пластiвцями i картоплею-фрi «У Джо». Зазвичай, компанiю йому складали Керрi або Алек Коннедж. Останнiй був мовчазним вiдлюдником-зализою з Гочкiса. Вiн жив по сусiдству i потерпав вiд вимушеноi самотностi, як i Еморi, бо всi його однокласники вступили до Єля. Кнайпа «У Джо» була неестетичною i антисанiтарною забiгайлiвкою, але тут можна було вiдкрити безлiмiтний кредит (а це було суттевою перевагою для Еморi). Його батько останнiм часом експериментував iз облiгацiями гiрничих компанiй, i, як наслiдок, утримання Еморi хоч i було доволi пристойним, проте не таким, на яке вiн розраховував.
«У Джо» була ще одна суттева перевага – старшокурсники не заглядали туди. Отож, о четвертiй годинi кожного дня Еморi в компанii друга чи книжки приходив сюди, щоб чимось пiдживитись. Одного дня у березнi виявилось, що всi столики зайнятi, i вiн вмостився у крiсло навпроти якогось першокурсника, який пильно зiгнувся над своею книжкою. Вони кивнули один одному. Хвилин двадцять Еморi споживав булочки з беконом, читаючи «Професiю мiсiс Воррен» (вiн випадково вiдкрив для себе Шоу, коли протягом зимовоi сесii копався в бiблiотецi); його сусiд-першокурсник теж був зосереджений на своему фолiантi, допиваючи третю порцiю солодового молока.
Мало-помалу очi Еморi з цiкавiстю ковзнули на книгу його сусiда. Догори дригом вiн прочитав iм’я автора i назву книги – «Марпесса» Стiвена Фiллiпса. Йому це нiчого не говорило – його освiта вимiрювалась хрестоматiйними класиками на кшталт «Виходь до саду, Мод» i уривками з Шекспiра i Мiльтона, яких вiн змушений був читати за програмою.
Щоб привернути увагу свого вiзавi, вiн удав, що захоплений своею книжкою, i вигукнув нiби мимохiдь:
– Чудова рiч! Направду!
Першокурсник глянув на Еморi подивовано.
– Ви про булочки з беконом? – Його ламкий голос дуже пасував до великих окулярiв i до чуйностi, яку вiн випромiнював.
– Нi, – вiдповiв Еморi. – Це я про Бернарда Шоу. – Вiн опустив книжку.
– Я нiколи не читав нiчого з Шоу, хоча завжди планував. – Хлопчина зробив паузу, а потiм продовжив: – А ви коли-небудь читали Стiвена Фiллiпса? Узагалi ви полюбляете поезiю?
– Звичайно! – iз запалом вiдповiв Еморi. – Хоча я не читав його багато.(Вiн взагалi нiколи не чув про якогось там Фiллiпса, не враховуючи покiйного Девiда Грехема.)
– Доволi незле, менi здаеться. Звичайно, вiн вiкторiанець.
Вони заглибились в обговорення поезii i побiжно познайомились один з одним. Спiврозмовником Еморi виявився не хто iнший, як «отой жахливий чванько, себто Томас Парк Д’Інвiлье», який вмiщував отi чудернацькi любовнi вiршi в «Лiтературному журналi». На вигляд йому було рокiв дев’ятнадцять – хлопець iз сутулими плечима i блiдо-голубими очима. Вся його зовнiшнiсть пiдказувала Еморi, що той геть нiчого не тямить у змаганнях за мiсце в соцiумi чи ще якихось захоплюючих феноменах такого гатунку. Але вiн кохався в книжках, а Еморi, здавалося, вже цiлу вiчнiсть не зустрiчав подiбного. Якби не компанiя iз Сент-Пола за сусiднiм столиком, вiн би сповна насолодився новим знайомством, але боявся, що i його вважатимуть химерником. Хоча, здаеться, iх не помiчали, тож вiн дав собi волю: видавав на-гора десятки назв книг, якi вiн читав, про якi чув чи про якi нiколи не чув, без упину перелiчував якiсь назви, не згiрш од якогось клерка з книжкового магазину Брентано. Д’Інвiлье майже купився i, схоже, був зачарований. Вiн наiвно гадав, що Принстон складаеться iз жахливих фiлiстимлян i безнадiйних зубрiiв. Отож здибати тут людину, яка могла розкуто розводитись про Кiтса, та ще й, вочевидь, мила руки, – то була велика насолода.
– А ви читали щось iз Оскара Вайлда? – запитав вiн.
– Нi, а хто вiн?
– А хiба ви не чули?
– А, так, згадав. (Щось далеке тенькнуло у пам’ятi Еморi.) Це хiба не про нього була оперета «Терпiння»?
– Саме так, про нього. Я щойно прочитав його книжку – «Портрет Дорiана грея», дуже вам рекомендую. Вам сподобаеться. Можу позичити, якщо хочете.
– Звичайно, дуже хочу!
– Заходьте до мене в гостi. У мене е ще декiлька гарних книжок.
Еморi трохи вагався. Вiн зиркнув на компанiю з Сент-Пола (серед них був неймовiрний, неперевершений Гемберд) i задумався: а як уплине на його репутацiю дружба з цим диваком? Вiн так нiколи i не розвинув у собi навик швидко заводити друзiв, а тодi позбуватись iх (вiн був не надто рiшучий для цього). Отож вiн зiставляв безсумнiвну привабливiсть i цiннiсть Томаса Д’Інвiлье i холоднi позики окулярiв у роговiй оправi, якi, як йому здавалось, пильно стежили за ним з-за сусiднього столика.
Попри все, вiн вiдкрив для себе «Дорiана грея», i «Дiву скорботи Долорес», i «Безжалiсну красуню». Цiлий мiсяць вiн захоплювався тiльки цим. Свiт став для нього укритим поетичною паволокою, вiн чимдуж намагався поглянути на Принстон крiзь пересичений погляд Оскара Вайлда i Свiнберна або «Фiнгала О’Флегертi» i «Альджернона Чарльза» (як вiн iх манiрно-жартома називав). Вiн жадiбно поглинав кожноi ночi: Шоу, Честертон, Баррi, Пiнеро, Єтс, Сiнг, Ернест Доусон, Артур Саймонс, Кiтс, Зудерман, Роберт Г’ю Бенсон, «Савойськi опери» – усю цю строкату сумiш. І раптом збагнув, що всi цi роки майже нiчого серйозного не читав.
Зустрiч iз Томом Д’Інвiлье була для нього радше вдалою оказiею, нiж дружбою. Еморi зустрiчався з ним приблизно раз на тиждень, разом вони побiлили стелю в Томовiй кiмнатi i прикрасили стiни дешевими гобеленами, купленими на аукцiонi, розставили високi пiдсвiчники i повiсили строкатi штори. Том подобався Еморi розумом, лiтературною освiченiстю, тим, що не був знiженим чи манiрним. Насправдi, найчастiше красувався Еморi: кожен вислiв вiн намагався перетворити на епiграму (що, зрештою, не надто велика заслуга, якщо тi епiграми показнi). Весь «Унiвер 12» веселився. Керрi прочитав «Дорiана Грея» i вдавав лорда Генрi, вiн усюди ходив за Еморi й звертався до нього не iнакше як «Дорiан», прикидаючись, буцiмто пiдтримуе його легковажнi захоплення i млявi тенденцii до нудьгування. Якось Керрi зобразив подiбну сцену в спiльнiй залi – всi були дуже потiшенi. Еморi ж це так розлютило i збентежило, що згодом вiн практикував мистецтво епiграми тiльки вряди-годи в компанii Тома або перед дзеркалом.
Одного дня Том iз Еморi влаштували читання своiх власних вiршiв i творiв Лорда Дансенi пiд звуки грамофона Керрi.
– Читай на розспiв! – вигукував Том. – Не декламуй! Спiвай!
