– Усiм байдуже…
Майра мить вагалась.
– Але менi не байдуже…
Щось сколихнулось всерединi Еморi.
– Не може бути! Ти ж закохана у Фроггi Паркера! Адже всi про це знають.
Запанувала тиша, Еморi радiв. Було щось чарiвливе в Майрi, що куталась вiд тьмяного прохолодного повiтря тут, у затишку салону. Вона була мов маленький клубочок, загорнений у хутро, iз пасмами золотавого волосся, що кучерями вибивалося з-пiд шапочки.
– Але ж я теж закоханий… – Вiн зупинився, почувши вдалинi звук молодечого смiху. Вдивляючись через замерзле скло, вздовж лiхтарiв, якi освiтлювали вулицю, вiн побачив темнi контури веселоi компанii на санях. Дiяти треба було швидко. Вiн рiзко нахилився вперед i схопив Майру за руку (чи то пак за великий палець).
– Накажи йому iхати прямо в Мiнегагу… – палко прошепотiв вiн. – Я хочу поговорити з тобою… Я мушу поговорити з тобою!
Майра побачила всю компанiю попереду i раптом уявила свою матiр (прощавайте, правила пристойностi!). Вона заглянула в його очi.
– Звернiть у цей провулок, Рiчарде, i iдьте прямо в клуб Мiнегага! – гукнула вона у переговорну трубку. Еморi, зiтхнувши iз полегшенням, опустився на подушки.
«Я можу ii зараз поцiлувати… – подумав вiн. – Закладаюсь, що зможу! Точно зможу!»
Небо над головою було подекуди прозоре, подекуди туманне, i нiч довкола була свiжою, наче вiбрувала. Вiд сходинок замiського клубу простягались стежки – чорнi вигинистi лiнii на бiлому покривалi, велетенськi снiговi кучугури окреслювали iхнi межi, як слiди гiгантських кротiв. Вони затримались на мить на сходах i задивились на бiлий святковий мiсяць.
– Такий блiдий мiсяць, як тепер, – Еморi зробив непевний жест, – робить усiх таемничими. Знаеш, ти подiбна зараз на юну вiдьмочку, без шапки, iз скуйовдженим волоссям… – Їi руки пiдхопились зiбрати волосся. – Нi, облиш, ти виглядаеш чудово…
Вони поволi пiднялись догори сходами i Майра пройшла у невелику окрему вiтальню (точнiсiнько таку вiн намрiяв, щоб вогонь у камiнi горiв перед великим м’яким диваном). Кiлька рокiв потому це мiсце стало своерiдним театром для Еморi, колискою багатьох емоцiйних криз. Але зараз вони говорили про вечiрки iз катанням на санях.
– Ти такий дивний хлопець… – спантеличила його Майра.
– Он як? Що ти маеш на увазi? – Еморi нарештi справдi стало цiкаво.
– Ой, ти завжди говориш про якiсь дивнi речi! Чому б тобi не пiти кататись на лижах завтра зi мною i Мерилiн?
– Я не люблю дiвчат при денному свiтлi, – коротко вiдповiв вiн, але зрозумiв, що це занадто рiзко, i додав: – Але ти менi подобаешся. – Вiн вiдкашлявся. – Ти для мене на першому, i на другому, i на третьому мiсцi.
Майринi очi стали замрiяними. Ото буде що розповiсти Мерилiн! Тут, на диванi, з оцим дивовижним хлопцем… Камiн, вiдчуття того, що вони самi у цьому великому будинку…
Майра капiтулювала. Атмосфера була занадто доречною.
– А ти менi подобаешся вiд першого мiсця i до двадцять п’ятого, – зiзналась вона, ii голос тремтiв, – а Фроггi Паркер – на двадцять шостому.
Фроггi опустився на двадцять п’ять пунктiв лише за годину (правда, вiн ще цього не пiдозрював).
Проте Еморi, будучи тут, швидко нахилився i поцiлував Майру в щоку. Вiн нiколи не цiлував жодноi дiвчинки досi, i з цiкавiстю облизав своi губи, нiби щойно скуштував якийсь невiдомий фрукт. Затим iхнi вуста доторкнулись, як свiжi польовi квiти на вiтрi.
– Ой, це жахливо незручно… – радiсно прошепотiла Майра. Їi рука ковзнула в його руку, ii голiвка впала на його плече.
Раптова змiна настрою охопила Еморi – вiдраза, вiдчуття огиди до всього, що вiдбулось. Вiн безумно зажадав опинитись десь далеко, щоб нiколи не бачити Майру, нiколи бiльше нiкого не цiлувати; вiн усвiдомив свое обличчя, ii лице, iхнi сплетенi руки i захотiв виповзти геть зi свого тiла i сховатись поза межами досяжностi десь у закутку своеi свiдомостi.
– Поцiлуй мене ще… – Їi голос виринув десь iз глибини.
– Я не хочу! – раптом почув вiн свiй голос.
Драматична пауза.
– Я не хочу! – рiзко вигукнув вiн.
Майра пiдскочила як пружина, ii щоки палали вiд враженого самолюбства, великий бант на потилицi тремтiв.
– Я ненавиджу тебе! – вигукнула вона. – Нiколи бiльше не смiй говорити зi мною!
– Що? – затнувся Еморi.
– Я скажу мамi, що ти цiлував мене! Скажу! Скажу! Я скажу мамi, i вона не дозволить менi з тобою гуляти.
Еморi безпорадно витрiщився на неi, нiби на небачену досi iстоту, про чие iснування на землi вiн ранiше i не здогадувався.
Раптом дверi вiдчинились, i на порозi з’явилась мати Майри – вона шукала свiй лорнет.
– Он ви де… – м’яко почала вона. – Дворецький сказав менi, що двое дiтей пiшли нагору. Як почуваетесь, Еморi?
Еморi дивився на Майру i чекав катастрофи, але нiчого не вiдбулось. Лють зiйшла з ii обличчя, рум’янець зник, Майрин голос був спокiйний, як лiтне озеро.
– Ой, ми пiзно виiхали, мамо, i я подумала, що…
Вiн почув дзвiнкий смiх десь iзнизу, солодкавий запах гарячого шоколаду i тiстечок. Вiн мовчки потупляв униз за матiр’ю i донькою. Звуки грамофона змiшувались iз щебетанням компанii i спiвом, слабке мерехтiння виникло нiзвiдки i наче розтеклось по ньому…
Кейсi Джонс – залiз у фургон,
Кейсi Джонс покинув все негайно.
Кейсi Джонс – залiз у свiй фургон
І вирушив в обитовану землю, в подорож останню…
Моментальнi свiтлини юного егоiста
Еморi провiв майже два роки в Мiннеаполiсi. Першу зиму вiн носив мокасини, якi колись були жовтими, але пiсля численних жирних плям та бруду вони набули зеленувато-коричневого вiдтiнку; вiн носив куртку в шотландську клiтинку i червону спортивну шапку. Його собака, Граф дель Монте, пошматував ii, i дядько подарував йому iншу, сiру, що постiйно налазила йому на лоба. Власне, шапка була завелика, закривала пiв обличчя, i дихати доводилось крiзь неi, i одного дня ця недолуга штука примерзла до щоки. (Вiн тер щоку снiгом, але вона однак посинiла.)
Одного разу Граф дель Монте зжер коробку синьки, але вона йому не зашкодила. Пiзнiше пес чомусь ошалiв i помчав вулицями, наштовхуючись на паркани, кулячись у стiчних канавах, i безповоротно зник iз життя Еморi. Хлопець плакав у себе в лiжку.
– Бiдний маленький Граф! – хлипав вiн. – О, бiдний маленький Граф…
Через кiлька мiсяцiв вiн запiдозрив, що Граф лише дуже ефектно iнсценував свое безумство.
Еморi i Фроггi Паркер надибали найвидатнiший рядок з усiеi свiтовоi лiтератури – уривок iз ІІІ дii «Арсена Люпена». Вони сидiли в першому ряду на денних сеансах щосереди i щосуботи. І цитували цей рядок:
«Якщо людина неспроможна бути видатним митцем або видатним полководцем, то найкраще, ким вона може стати, – це видатним злочинцем».
Еморi на тоi час закохався i написав вiрша:
Мерилiн i Саллi —
