Сестра Керрi
Теодор Драйзер
«Сестра Керрi» – перший роман видатного американського письменника Теодора Драйзера, який був виданий у 1900 р. Героiнею роману стала вiсiмнадцятирiчна дiвчина з провiнцiйного мiстечка, яка покинула велику родину i переiхала до Чикаго, щоб спробувати здiйснити «американську мрiю» – здобути достойне мiсце пiд сонцем. Але життя у великому мiстi виявилось зовсiм не таким, як його уявляла собi Керрi. Втративши роботу, вона змушена стати коханкою чоловiка, який пiшов на злочин, – вкрав грошi, – щоб мати змогу бути поряд з нею. Та згодом, ставши популярною комедiйною акторкою, Керрi покинула його, i вiн покiнчив життя самогубством.
Керрi посiла достойне мiсце у суспiльствi, стала заможною, та чи стала вона щасливою?..
Теодор Драйзер
Сестра Керрi
Роздiл I
Магнiт дiе. За примхою стихiй
Керолайн Мiбер сiдала в денний поiзд, що прямував до Чикаго. Все ii майно вмiстилося в невеличку валiзу, а ще вона мала дешевеньку сумку пiд крокодилову шкiру, на додачу – бутерброд у картоннiй коробочцi та жовтий шкiряний гаманець iз квитком, папiрцем з адресою сестри, котра мешкала на Ван-Б’юрен-стрiт, i чотирма доларами. Був серпень 1889 року.
Керолайн, вiсiмнадцятирiчна дiвчина – жвава, але сором’язлива – була сповнена iлюзiй, властивих недосвiдченiй юностi. Певна рiч, був жаль при розставаннi з родиною, але що iй було втрачати? Ряснi сльози котились у неi при прощальному поцiлунковi матерi, ii горло стислося, коли вагони саме простукотiли повз млин, – там татко працював поденно. Лише щемке зiтхання вирвалося з грудей, коли такi звичнi зеленi околицi мiста пропливали за вiкном – прощавай, рiдна домiвко, дiвочi роки – всi цi узи вже розiрвано без вороття…
Хоча – хтозна, адже можна зiйти на найближчiй станцii i знов повернутися додому. Попереду незнайоме велике мiсто, але ж сполучення тут регулярне – поiзди прибувають щодня. Та й Чикаго не так уже й далеко вiд Колумбiя-Сiтi. Хiба кiлька годин iзди, якихось кiлькасот миль, – перешкода? Вона витягла папiрець iз адресою сестри – цiкаво, де це? За вiкном мелькав зелений краевид, а дiвчина поринула у своi швидкоплиннi думки, не помiчаючи нiчого. Що то чекае ii в отому Чикаго?
Ну от, дiвчина полишила батькiвський дiм у вiсiмнадцять, i куди поведе ii доля? Чи потрапить вона в надiйнi руки, i душа ii розвиватиметься, швидко засвоюючи уроки доброчесностi, чи ii затягне стрiмкий вир… Щось середне тут неможливе.
Велике мiсто сповнене усiляких згубних принад, куди небезпечнiших, анiж якийсь спокусник. Тут задiянi такi могутнi сили, що збуджують найтоншi емоцii, ваблять нездоланними спокусами мiськоi культури. Сяйво тисяч вогнiв дiе не менш гiпнотично, нiж палкий блиск закоханих очей. Ота круговерть для недосвiдченоi дiвчини спричиняе приголомшливий вплив, не пiдвладний людинi. Розмаiття звукiв, вирвисько життя у велетенському нагромадженнi людських вуликiв – усе це бентежить, хвилюе. І скiльки звабного може все це нашепотiти в беззахисне дiвоче вухо. А поруч – нiкого, хто б пояснив, порадив, застерiг! Не знаючи того, що криеться за слiпучою завiсою, людина часто потрапляе в тенета, бо ота музика присипляе, ослаблюе або й геть руйнуе, здавалось би, такi мiцнi принципи доброчестя.
Керолайн, себто «сестра Керрi» – так нiжно називали ii вдома, ще була надто нерозвинена, щоб спостерiгати й аналiзувати. Молодостi властивий егоiзм, правда не надмiрний. Сповнена юних мрiй, iз вродженою кмiтливiстю в очах, гарненька своею молодiстю, хоча й малопомiтна, вона, немов нерозквiтла уповнi квiтка, становила отой зразок американки середнього класу в третьому поколiннi, що колись переселились в Новий свiт. Книжки ii геть не цiкавили, – то було надто складно – опановувати мудрiсть за сiмома печатями. Мистецтва кокетування Керрi ще не засвоiла, не навчилася грацiозно вiдхиляти голiвку, руки були незграбнi, а нiжки, хоч i маленькi, ступали важко. Однак iй хотiлось справляти гарне враження, вона гостро вiдчувала життя, але понад усе прагла вирватися iз убогого iснування…
Дiвчина вже поповнила ряди хоробрих завойовникiв, що вирушали на розвiдку, мрiючи пiдкорити таемниче мiсто, плекаючи зухвалi мрii про те вiддалене майбутне, коли це мiсто схилиться до ii нiг.
– Чи не правда, це – один з найчарiвнiших курортiв у всьому штатi Вiсконсин? – промовив хтось у неi над вухом.
– Невже? – вiдгукнулась вона збуджено.
Поiзд саме вiдiйшов вiд станцii. Керрi ще ранiше завважила позад себе якогось мужчину. Його погляд спинився на ii пишному волоссi, вона чула, як вiн нетерпляче роззираеться на своему сидiннi. Невже нею зацiкавились? Дiвоча стриманiсть i почуття доброчесностi диктували: нiякоi фамiльярностi з чужими мужчинами. Але вiн був такий привабливий, а ще ота упевненiсть вiд чималого досвiду i звичних перемог. Тож дiвчина вiдповiла.
Вiн, спершись на спинку ii сидiння, трохи нахилився вперед, продовжуючи чемну розмову:
– Авжеж, для жителiв Чикаго це чудовий курорт. А якi готелi! Ви, мабуть, тут ще не були?
– Я, власне… – трохи знiтилась Керрi. – Я живу в Колумбiя-Сiтi, а тут i справдi ще не була.
– Отже, ви вперше iдете до Чикаго? – спитав вiн.
Дiвчина крадькома розглядала його рум’янi свiжi щоки, свiтлi вуса, щиру усмiшку. А тодi, зненацька обернувшись до нього, глянула йому просто в очi; iнстинкт самозахисту i кокетство безладно борсалися в нiй.
– Звiдки ви взяли? – задерикувато схилила голiвку дiвчина.
– Пробачте, що помилився, – вiдповiв вiн люб’язно.
То був типовий роз’iзний агент промисловоi фiрми, себто iх пiзнiше назвали комiвояжерами. Йому бiльше пасувало слiвце – зальотник. В останнiй чвертi дев’ятнадцятого столiття воно означало молодика, одяг i манери якого були розрахованi на те, щоб полонити отаких наiвних дiвчат. Його коричневий твiдовий картатий пiджак (тодi ще новинка) згодом стане звичною формою дiлових людей. З глибокого викоту жилета визирала смугаста крохмальна сорочка, а з рукавiв пiджака – такi ж манжети, з позолоченими запонками з фальшивими агатами пiд назвою «котяче око». На пальцях – кiлька перснiв, один – з масивною печаткою. Ясна рiч, на жилетi – золотий ланцюжок вiд годинника iз значком таемного масонського ордену Лосiв. Пiджак тiсно облягав груди. Глянсовi жовтi черевики на товстiй пiдошвi та м’який сiрий капелюх доповнювали туалет молодика. На наiвну дiвчину вiн справляв приголомшливе враження – вона з першого ж погляду помiтила в ньому усi цi деталi.
Такий тип людей вартий того, щоб зупинитись на них детальнiше. Ось найхарактернiшi з прийомiв i методiв, якi вони з успiхом застосовували. Чепурне вбрання – перша i неодмiнна ознака такого зальотника, без якоi вiн – нiщо. А ще – добре розвинена постава, очi сповненi гострого потягу до жiнок. Розум, не надто обтяжений мiркуваннями про свiтовi проблеми. Додайте сюди невситиму жадобу всiляких насолод. Загалом – нiчого надто складного. Насамперед – зухвальство, пiдкрiплене сильним потягом i захопленням прекрасною статтю.
Зазвичай, вiн починав своi зальоти з милою фамiльярнiстю, не без пiдлещування, – це майже завжди гарантувало успiх. Якщо жiнка кокетувала, вiн дозволяв собi торкнутись якогось бантика, а помiтивши, що «клюе», вже звертався до неi на iм’я.
Зайшовши до унiверсального магазину, вiн фамiльярно спирався на прилавок i звертався до продавчинi з якимись запитаннями. У товариствi попутникiв – у поiздi, в залi для чекання вiн дiяв iнакше. Ось об’ект, вартий уваги, – i вiн стае дуже чемний, заводить розмову на тему дня, проводжае даму до салон-вагона, допомагае нести валiзу, а якщо пощастить – сiдае поруч, сподiваючись, що трапиться нагода позалицятись. Пiдсунути подушку, книжку, ослiнчик пiд ноги, спустити штору – про все це вiн не забував вчасно подбати. А коли прибували до мiсця призначення, вiн не квапився потурбуватись про ii багаж лише тодi, коли справа була зовсiм безнадiйна.
Коли-небудь якась iз жiнок напише вичерпний трактат про одяг. Яка б не була молода жiнка, вона чудово розбираеться в одязi. Оцiнюючи поглядом чоловiче вбрання, жiнка проводить невловну грань мiж мужчинами, вартими уваги i, навпаки. І досить комусь спуститися нижче цiеi гранi, жiнка на такого й не гляне.
Часом обставини заставляють жiнку згадати про свiй туалет i зiставити його з одягом чоловiка. Власне, так сталося i з Керрi. Вона раптом побачила себе збоку. Ота простенька синя сукенка, оздоблена чорною бавовняною тасьмою, – така убога. А згадавши, сховала пiд лавку нiжки у зношених черевиках.
– До речi, – продовжував вiн, – я ж багатьох знаю у вашому мiстi! Примiром, Моргенрота – готовий одяг, i Гiбсона – мануфактурний магазин…
– Невже? – перебила вона, – скiльки хвилюючих митей пережила вона перед вiтринами цих магазинiв…
Молодик вiдчув, що нарештi заволодiв ii увагою – уперед! За хвилину вiн уже сiв поруч. О, йому е що розповiсти провiнцiалцi: про торгiвлю одягом, про своi мандри в Чикаго. О, якi там розваги!
– Отже, вам пощастило – там вам дуже сподобаеться. Їдете до родичiв?
– До сестри, – пояснила вона.
– Неодмiнно побувайте в Лiнкольн-парку, – жваво торохтiв вiн. – А на бульварi Мiчиган зараз споруджуються такi величезнi будинки! Це просто другий Нью-Йорк, чудове мiсто! А театри, юрби народу! Переконаний – вам там сподобаеться!
Дiвчина намагалась уявити все те, про що супутник розповiдав, i якийсь невиразний бiль охопив ii. Власна провiнцiйнiсть супроти всього цього блиску… Керрi пам’ятала, що iде в Чикаго передовсiм не для розваг. Але ii юну уяву полонили перспективи, якi розгорталися перед нею. Може, щось перепаде i iй? Приемно було вiдчувати увагу цього чемного молодика. Вона посмiхнулась, коли вiн згадав вiдому актрису i додав, що Керрi на неi схожа. Куди iй до неi? Але таке порiвняння все ж лестило.
– А ви затримаетесь в Чикаго хоч трохи? – спитав вiн, невимушено усмiхаючись.
– Хтозна… – Керрi раптом пригадала, що iй треба буде спочатку шукати роботу, i невiдомо як усе обернеться…
– Але все-таки – може кiлька тижнiв ви тут пробудете? – спробував просунутись до мети, заглядаючи iй у вiчi…
Як передати те, що мiж ними в цей час вiдбувалося? Їi юна невловима принаднiсть вабила його, хоч дiвчина не була красунею. Вона цiкавила його з тiеi единоi точки зору, яка тiшить жiнок i водночас лякае. Дiвчина трималась невимушено, бо ще не навчилася всiх отих лукавих хитрощiв, за якими жiнки приховують своi справжнi почуття. Інодi ii поведiнка могла здатися навiть дещо зухвалою. Якби в неi був хтось, хто дружньо застерiг ii, що не слiд так вiдкрито дивитись незнайомцю у вiчi…
– А чому ви питаете про це? – поцiкавилась вона.
– Бо я сам пробуду там кiлька тижнiв. Я маю ретельно ознайомитися з товарами нашоi фiрми i одержати новi зразки. А тимчасом я мiг би показати вам мiсто…
– Але я… Бачите, я ще не знаю, чи зможу. Я житиму у сестри, i…
– Ну, якщо сестра буде заперечувати, ми могли б придумати щось iнше, – вiн вийняв олiвець i маленький записник, наче про все вже було домовлене. – Тож яка ваша адреса?
Вона витягла гаманець, де лежав папiрець з адресою.
Молодик дiстав iз задньоi кишенi штанiв чималий гаманець iз паперами, залiзничними квитками, а також пачкою зелених банкнот. Гаманець справив на Керрi неабияке враження. Нi в кого з ii знайомих не було такого… Та й узагалi: де б вона натрапила на таку дiлову i свiтську людину? Отой гаманець, новенькi жовтi черевики, елегантний костюм, а особливо манери – все це створювало в ii уявi манливу картину заможностi, i цей чоловiк був звiдти… Отож всi його вчинки здавались природними.
На додачу вiн вийняв гарненьку вiзитну картку, там було надруковано: «Бартлет, Карiо i К°», а злiва – «Чарльз Г. Друе».
– Це мое iм’я – тицьнув вiн у картку, вказуючи на прiзвище внизу. – Себто «Друе», мiй батько – француз.
Вона крутила картку в руках.
