Великий Гетсбi = The Great Gatsby
Френсiс Скотт Фiцджеральд
Френсiс Скотт Фiцджеральд (1896—1940) – американський письменник, автор багатьох романiв та оповiдань про поколiння «епохи джазу», яскравий представник так званого «втраченого поколiння». «Великий Гетсбi» – його найвiдомiший роман, який став символом «столiття джазу».
Америка, початок 20-х рокiв ХХ сторiччя, час «сухого закону» i гангстерських розбiрок, яскравих вогнiв i яскравого життя.
Тридцятирiчний Нiк Каррауей приiхав до Нью-Йорка навчатися банкiвськоi справи, хоча й плекае у глибинi душi мрiю про письменництво. Вiн i розповiдае читачевi про пригоду, в яку виявився втягнутим. Аби уникнути мiськоi спеки, Нiк винайняв занедбаний будиночок у примiськiй зонi Нью-Йорка Вест-Егг, на березi затоки, де розташованi багатi будинки. Головним героем оповiдi стае його найближчий сусiд, хазяiн великого палацу, нiкому не вiдомий, загадковий та ексцентричний самотнiй молодик на iм’я Джей Гетсбi – Великий Гетсбi. Це людина, яка створила себе за рецептами американськоi моралi i яка дуже багата, але попри те – надзвичайно самотня. Кохання Великого Гетсбi до Дейзi стае величезною трагедiею не тiльки для нього…
В формате a4.pdf сохранено издательское форматирование.
Френсiс Скотт Фiцджеральд
Великий Гетсбi = The Great Gatsby
Роздiл 1
Ще будучи зеленим i вразливим юнаком, я дiстав вiд батька пораду, яку запам’ятав на все життя. – Щоразу, коли тобi раптом захочеться когось осудити, – сказав вiн, – згадуй, що не кожному на цiм свiтi випали переваги, якi маеш ти. Вiн нiчого не додав до цього, але ми з ним завжди розумiли один одного з пiвслова, i менi ясно було, що вiн мае на думцi набагато бiльше. Отож я привчив себе не квапитися з висновками i завдяки цiй звичцi не раз здобував прихильнiсть людей пересiчних, а ще частiше ставав жертвою невиправних зануд. Хвороблива натура швидко вловлюе i зразу ж намагаеться використати вияв терпимостi з боку людини цiлком нормальноi; ще в коледжi менi несправедливо закидали потяг до дешевоi популярностi через те, що найбiльш вовкуватi й замкнутi хлопцi звiряли менi своi потаемнi жалi. Я зовсiм не домагався такоi вiдвертостi – навпаки, помiтивши в голосi спiврозмовника першi нотки довiрчих одкровень, я, бувало, вдавав, що хочу спати, чи поспiшаю кудись, чи переходив на такий собi задерикувато-легковажний тон; адже, виливаючи душу, молодi люди, як правило, не добирають своiх власних слiв, а говорять з чужого голосу i до того ж, на жаль, з явними недомовками.
Стриманiсть у судженнях вселяе невичерпну надiю. Я й досi побоююся прогавити щось, якщо забуду батькове снобiстське зауваження – яке я по-снобiстському повторюю – про те, що природа надiляе людей рiзним розумiнням дозволеного i недозволеного.
А тепер, похвалившись своею терпимiстю, я мушу зiзнатися, що вона не безмежна. Поведiнка людини може грунтуватися на засадах твердих, як камiнь, чи хлипких, як твань, але часом настае й така мить, коли мене вже не обходить, на чому вона грунтуеться. Минулоi осенi, коли я повернувся з Нью-Йорка, менi хотiлося, щоб людство стало на варту своiх моральних цiнностей, як затягнутий у мундир солдат. З мене досить уже було розгульних екскурсiй з вiдвiданням потаемних закуткiв людськоi душi. Тiльки для Гетсбi, людини, iм’ям якоi названа ця книжка, я робив виняток, – для Гетсбi, котрий уособлював усе те, що я глибоко зневажаю. Якщо мiряти особистiсть напругою ii поривань, то вiн був особистiстю надзвичайною, надiленою якоюсь загостреною чутливiстю до всього, що може пообiцяти йому життя; вiн був немовби частиною одного з тих складних приладiв, що рееструють пiдземнi поштовхи на вiдстанi десяткiв тисяч миль. Чутливiсть ця не мала нiчого спiльного з млявою вразливiстю, яку гучно iменують «артистичною вдачею», – це була рiдкiсна здатнiсть надiятися, романтичний запал, якого я нi в кому бiльше не зустрiчав i, певне, вже нiколи не зустрiну. Нi, Гетсбi наостанку виправдав себе; не вiн, а те, що тяжiло над ним, та отруйна курява, яку здiймали крила його мрii, – ось що на час позбавило мене iнтересу до людських перебiжних печалей та скороминущих радощiв. Я належу до заможноi родини, яка от уже в третьому поколiннi вiдiграе значну роль у життi нашого середньозахiдного мiста. Каррауеi – це, власне, цiлий клан, що, за родинними переказами, походить вiд герцогiв Баклу, але наша парость бере початок фактично вiд дiдового брата, який приiхав сюди 1851 року, вiдкупився вiд участi в Громадянськiй вiйнi й налагодив оптову торгiвлю залiзним товаром, яку тепер провадить мiй батько. Я нiколи не бачив свого двоюрiдного дiда, але кажуть, нiби я схожий на нього – засвiдчувати це мае його досить грубий портрет, що висить у батьковому кабiнетi. 1915 року, рiвно через двадцять п’ять рокiв пiсля мого батька, я завершив вищу освiту в Нью-Хейвенi, а трохи згодом узяв участь у тiй запiзнiлiй мiграцii тевтонських племен, яке заведено називати Великою свiтовою вiйною. Похiдне життя так захопило мене, що, повернувшись додому, я вже не мiг всидiти на мiсцi. Рiдний штат здавався менi тепер не славним осереддям всесвiту, а, скорiш, його пощербленим краем; тим-то я вирiшив податися на Схiд i вивчитися на бiржовика. Всi моi знайомi жили з бiржi – тож невже вона не прогодуе ще одного самотнього чоловiка? Моi численнi тiтки й дядьки обговорювали це питання так заклопотано, наче йшлося про вибiр для мене початковоi школи, i нарештi дуже поважно й не дуже впевнено виголосили: «Власне, чом би й нi…»
Батько погодився протягом року оплачувати моi рахунки, i ось пiсля всiляких непередбачених затримок я навеснi 1922 року приiхав до Нью-Йорка, як менi здавалося тодi, – назавжди. Менi, звiсно, слiд було б найняти помешкання в самому мiстi, але наближалося лiто, а я прибув з краю просторих травникiв i тiнистих дерев, i тому, коли один молодий колега по конторi запропонував найняти вдвох помешкання де-небудь у передмiстi, я радо пристав на це. Вiн пiдшукав обшарпаний дачний будиночок за вiсiмдесят доларiв на мiсяць, але в останню хвилину фiрма вiдрядила його до Вашингтона й менi довелось оселитися там самому. Я завiв собаку – щоправда, всього на кiлька днiв, бо потiм вiн утiк, – купив старенький «додж» i найняв служницю, фiнку, яка стелила менi лiжко й готувала на електричнiй плитцi снiданок, бормочучи собi пiд нiс якiсь фiнськi мудрощi.
Першi кiлька днiв я почував себе самотньо, аж поки одного ранку мене зупинив на дорозi якийсь чоловiк. – Ви не скажете, як дiстатися до Вест-Егга? – безпорадно спитав вiн. Я пояснив. І коли я рушив далi, почуття самотностi як рукою зняло. Я був тутешнiй, я був старожил, я показував дорогу iншим! Випадковий перехожий надав менi звання почесного громадянина цiеi мiсцевостi. Сонце припiкало щодень сильнiше, бруньки розпукувалися, вистрiлюючи листя, мов у кiно при вповiльненiй зйомцi, i, як завжди о цiй порi, я сповнювався вiрою в те, що з настанням лiта почнеться нове життя. Передусiм я вiзьмуся за книжки, я читатиму iх одну за одною, а ще – набиратимуся сили й здоров’я, п’ючи на повнi груди свiже, живлюще повiтря. Я купив кiльканадцять посiбникiв з банкiвськоi i кредитноi справи, з економiки капiталовкладень, i вони вишикувалися на полицi, сяючи червоними палiтурками з золотим тисненням, мов щойно викарбуванi монети, обiцяючи розкрити блискучi таемницi, вiдомi лише Мiдасу, Моргану й Меценату.
Я мав також благородний намiр прочитати багато iнших книжок. В унiверситетi я захоплювався лiтературними вправами – протягом року навiть писав пишномовнi, претензiйнi передовi для «Йельського вiсника» – i тепер хотiв удосконалитися на цiй нивi, щоб знову стати найвужчим з усiх вузьких фахiвцiв – так званою всебiчно розвиненою людиною. Мiж iншим, я кажу це не для красного слова – зрештою, життя бачиш найлiпше, коли спостерiгаеш його тiльки з одного вiкна.
Волею випадку я оселився в одному з найдивнiших куточкiв Пiвнiчноi Америки, на неширокому, вкритому буйною рослиннiстю островi, що простягся просто на схiд вiд Нью-Йорка – островi, на якому серед iнших примх природи е два незвичайнi геологiчнi утвори. За двадцять миль вiд мiста в солону масу найбiльш освоених вод Pахiдноi пiвкулi, в широченний затон, що зветься протокою Лонг-Айленд, заходять два миси, якi обрисами нагадують величезнi яйця, однаковi за формою i роздiленi тiльки невеликою затокою. Вони не являють собою iдеальнi овали – кожне, як Колумбове яйце, знизу сплюснуте, – але схожiсть iхнiх обрисiв та розмiрiв, певне, щоразу спантеличуе чайок, що пролiтають над ними. Для безкрилих iстот ще дивовижнiша особливiсть полягае в тому, що, поза обрисами та розмiрами, цi утвори цiлковито вiдрiзняються один вiд одного.
Я оселився у Вест-Еггу – сказати б, менш фешенебельному з двох селищ, хоча цей словесний ярлик дуже приблизно окреслюе химерний, ба навiть трохи лиховiсний контраст мiж ними. Мiй будиночок стояв на самому краю мису, ярдiв за п’ятдесят вiд берега, затиснутий мiж двома величезними особняками, з тих, якi наймають на сезон за дванадцять-п’ятнадцять тисяч. Особливо розкiшною була споруда праворуч – достеменна копiя якоiсь нормандськоi H?tel de Ville з вежею, новенькi мури якоi ще ледь прикривало обрiдне плетиво плюща, з мармуровим плавальним басейном i садком на добрих сорок акрiв.
Я знав, що це особняк Гетсбi. Цебто, – оскiльки ми з ним не були знайомi, – що вiн належить якомусь добродiевi на прiзвище Гетсбi. Мiй будиночок був тут мов бiльмо на оцi, але бiльмо таке малесеньке, що його навiть не помiчали, й тому я мав змогу тiшитися не тiльки видом на море й на газон мого сусiда, а й усвiдомленням того, що я живу в оточеннi мiльйонерiв – i все за якихось вiсiмдесят доларiв на мiсяць.
По той бiк затоки сяяли над водою бiлi палаци фешенебельного Іст-Егга, i, власне, iсторiя лiта, про яке йдеться, починаеться з мого вечiрнього вiзиту до Б’юкененiв, що мешкали в Іст-Еггу. Дейзi Б’юкенен доводилася менi троюрiдною сестрою, а Тома я знав ще з студентських часiв. Вiдразу по вiйнi я два днi гостював у них у Чикаго. Том, серед iнших своiх спортивних перемог, здобув колись славу найкращого нападаючого футбольноi команди Йельського унiверситету – тобто став одним iз тих досить типових американцiв, котрi на двадцять першому роцi життя досягають граничноi межi досконалостi, за якою вже все, що б вони не робили, мае присмак поразки. Батьки його були неймовiрно багатi – ще в унiверситетi йому дорiкали за звичку розкидатися грошима, – i тепер вiн перебрався з Чикаго на Схiд з розмахом просто-таки разючим; привiз, наприклад, з Лейк-Фореста цiлий табун понi для гри в поло. Навiть важко було повiрити, що в моему поколiннi е люди настiльки багатi, що можуть дозволити собi таке. Я не знаю, що спонукало iх переселитися на Схiд. Вони провели рiк у Францii, теж без видимих на те причин, а потiм якийсь час переiздили з мiсця на мiсце, завжди туди, де збиралися багатii, щоб разом грати в поло й тiшитися своiм багатством. «Ми починаемо осiдле життя», – сказала менi Дейзi по телефону, але я не повiрив цьому. Я не мiг зазирнути iй у душу, але менi здавалося, що Том довiку блукатиме по свiту, гнаний тугою за безповоротно втраченою гостротою почуттiв футболiста. Отак воно й сталося, що одного теплого вiтряного вечора я приiхав до Іст-Егга в гостi до двох своiх давнiх приятелiв, яких я, власне, майже не знав. Їхнiй особняк виявився ще пишнiшим, нiж я собi уявляв. Це була весела червоно-бiла споруда в пiвденному колонiальному стилi з видом на затоку. Травник, що розпочинався майже бiля самоi води, бiг з чверть милi до парадних дверей, перестрибуючи через сонячнi годинники, i стежки, посипанi товченою цеглою, i пломенiючi квiтники, аж поки, досягши будинку, мовби з розбiгу спинався на стiну яскраво-зеленим виноградним лозинням. На терасу будинку виходив ряд балконних дверей; широко розчиненi назустрiч теплому надвечiрньому вiтровi, вони сяяли золотом проти сонця, а на сходах, широко розставивши ноги, стояв Том Б’юкенен у костюмi для верховоi iзди. Вiн змiнився зi студентських рокiв. Тепер це був кремезний русявий тридцятирiчний чоловiк з твердою лiнiею губ i гоноровитими манерами. Найпримiтнiшими в його обличчi були очi: блискучi, зухвалi, вони дивилися так, що здавалося, нiби вiн весь час загрозливо подаеться вперед. Навiть трохи жiночна ошатнiсть наiзницького костюму не могла приховати могутностi його тiла: халяви лискучих чобiт облягали литки так тiсно, що, здавалося, шнурiвка як не лусне, а коли вiн ворухнув плечем, пiд тонким сукном перекотився вузол дужих м’язiв. Це було тiло, в якому вчувалася мертва хватка, – жорстоке тiло. Голос його – рiзкий, хрипкий тенор – тiльки пiдсилював враження, що перед тобою людина брутальна. В тому голосi бринiла ледь помiтна зверхнiсть, навiть коли вiн говорив з приемними йому людьми, – не дивно, що в унiверситетi багато хто ненавидiв його лютою ненавистю. Здавалося, вiн казав: «Не думайте, що я наполягаю на своему лише тому, що я сильнiший i мужнiший вiд вас!» На старшому курсi ми з ним належали до одного студентського товариства, i, хоч друзями не були, менi весь час здавалося, що я йому подобаюсь, i що вiн, вовкуватий, зухвалий, а проте неприкаяний, хоче подобатися менi. Ми постояли трохи на залитiй сонцем терасi.
– Я тут непогано влаштувався, – сказав вiн, роззираючись довкола з неспокiйним блиском в очах. Потiм, узявши мене за плече, змусив обернутись i жестом широкоi пласкоi долонi запросив оглянути панораму, що вiдкривалася з тераси: спадистий iталiйський сад, пiв-акра яскравих духмяних троянд i далi, бiля берега, моторна яхта з задертим носом, що погойдувалася на хвилях припливу. – Я купив цю садибу в Демейна, нафтовика, – вiн знов обернув мене за плече, ввiчливо, але рвучко. – Ну, ходiмо.
Проминувши великий хол, ми опинилися в осяйному рожевому просторi, приналежнiсть якого до будинку позначали тiльки високi склянi дверi праворуч i лiворуч. Вiдчиненi навстiж дверi яскраво бiлiли на тлi соковитоi зеленi, що немовби вростала в будинок. Легкий вiтрець гуляв по кiмнатi, пiдхоплюючи завiси, мов блiдi прапори, – то вдуваючи iх досередини, то видмухуючи надвiр, а то раптом пiдкидаючи вгору, до стелi, схожоi на глазурований весiльний торт, i, коли вони опускалися, по килиму винного кольору перебiгала тiнь, мов жмури, знятi бризом на морськiй гладiнi. Єдиною цiлковито нерухомою рiччю в тiй кiмнатi була величезна канапа, на якiй, мов на заякоренiй повiтрянiй кулi, сидiли двi молодi жiнки. Їхнi бiлi сукнi морщились i трiпотiли, неначе вони обидвi щойно залетiли сюди пiсля короткого польоту навколо дому. Я, напевне, з хвилину постояв, слухаючи, як шурхотять i виляскують завiси й порипуе картина на стiнi. Потiм щось грюкнуло – Том Б’юкенен зачинив з одного боку дверi, – i впiйманий вiтер затих у кутках кiмнати, а завiси, килим i обидвi молодi жiнки поволi опустилися додолу. Молодша з двох жiнок була менi незнайома. Вона лежала на своему кiнцi канапи, випростана, нерухома, трохи вiдкинувши голову, нiби на пiдборiддi в неi стояла якась рiч, що ii вона насилу втримувала в рiвновазi. Якщо вона й помiтила мене краечком ока, то нiчим не виказала цього, а я, розгубившись, мало не попросив пробачення за те, що завадив iй своею несподiваною появою. Друга – це була Дейзi – спробувала пiдвестись. Заклопотано насупившись, вона трохи подалася вперед, але тут-таки засмiялася чарiвно безглуздим смiхом, i я теж засмiявся i пiдiйшов до канапи.
– Я просто остовпiла вiд радостi. – Вона знову засмiялася, нiби сказала щось дуже дотепне, й затримала на мить мою руку, заглядаючи менi в очi з таким виразом, наче найбiльше в життi мрiяла побачити саме мене. Вона вмiла так дивитись. Потiм пошепки назвала менi прiзвище дiвчини, що балансувала невидимою рiччю: Бейкер. Кажуть, нiби Дейзi говорить стишеним голосом тiльки для того, щоб змусити спiврозмовника нахилитися ближче до неi; смiховинний закид, який анiтрохи не применшуе ii чарiвностi. Уста мiс Бейкер ворухнулися, вона ледь помiтно кивнула менi головою й вiдразу ж знову вiдкинула ii назад – певно, те, що стояло в неi на пiдборiддi, захиталось, i вона злякалася, що воно впаде. І знову я мало не попросив у неi пробачення. Будь-який вияв надмiрноi самовпевненостi й незалежностi завжди приголомшуе мене. Кузина знову привернула до себе мою увагу, почавши розпитувати мене своiм низьким, хвилюючим голосом.
Слухаючи такий голос, ловиш кожен його перелив, немов мелодiю, яку тобi дано почути лише раз у життi. Дейзi мала смутне, гарне обличчя, осяяне яскравими очима й яскравими жагучими устами, але чоловiкам, якi захоплювалися нею, найважче було забути звабу ii голосу – ту його милозвучну владнiсть, той тихий придих: «Чуеш?» – немов вiдлуння великоi втiхи, якоi вона щойно зазнала, i обiцянка втiхи ще бiльшоi, яка чекае попереду. Я розповiв, що по дорозi до Нью-Йорка зупинився на день у Чикаго, й переказав iй вiтання вiд десятка друзiв.
– То вони там тужать за мною? – радiсно вигукнула вона.
– Все мiсто охоплено смутком. В усiх машин лiве задне колесо пофарбоване в чорний колiр на знак жалоби, а над пiвнiчним берегом озера цiлу нiч розлягаеться стогiн i плач.
– Ой, як гарно! Вертаймося туди, Томе. Завтра ж! – І тут-таки без видимого зв’язку вона додала: – Глянув би ти, Нiку, яка в нас донечка!
– Покажи.
– Вона зараз спить. Їй уже три роки. Ти ще не бачив ii? – Нi. – Я неодмiнно покажу ii тобi… Вона…
Том Б’юкенен, який нетерпляче походжав по кiмнатi, зупинився i поклав менi руку на плече. – Чим ти тепер займаешся, Нiку? – Стажуюся на бiржового маклера. – В кого? – Я назвав. – Нiколи не чув, – зневажливо кинув вiн. Мене це розсердило. – Почуеш, – коротко вiдказав я. – Неодмiнно почуеш, якщо оселишся тут надовго. – О, щодо цього можеш бути певен, – мовив вiн, глянувши на Дейзi, а потiм знову на мене, немов чекаючи якихось заперечень. – Не такий я дурний, щоб селитися десь-iнде.
Тут мiс Бейкер сказала: «Авжеж!» – i я аж здригнувся з несподiванки: це було перше слово, яке вона вимовила за весь час. Певно, ii саму це здивувало не менше, нiж мене; вона позiхнула i, швидко, зграбно вивернувшись, опинилася на ногах.
– Аж затерпла вся, – поскаржилася вона. – Здаеться, я все життя пролежала на цiй канапi.
– Не дивися на мене так, – вiдказала Дейзi. – Я з самого ранку намагаюся витягти тебе до Нью-Йорка.
– Нi, дякую, – мовила мiс Бейкер до чотирьох кок тейлiв, щойно принесених до кiмнати. – Перед грою я не п’ю.
Господар дому недовiрливо подивився на неi. – Це ж треба! – Вiн вихилив свою склянку так, наче в нiй була тiльки крапля на денцi. – Не збагну, як тобi взагалi щось удаеться.
Я зачудовано подивився на мiс Бейкер, не розумiючи, що саме iй «удаеться». На неi приемно було дивитися. Вона була струнка, з маленькими грудьми й трималася рiвно, мов молодий кадет – навiть по-кадетському трохи вiдводила назад плечi. Їi сiрi, примруженi очi з чемною цiкавiстю дивилися на мене з гарненького, блiдого, вередливого личка. Менi раптом здалося, що я вже десь бачив ii, можливо, на фотографii.
– Ви мешкаете у Вест-Еггу? – промовила вона досить зневажливо. – В мене там е знайомi.
– Я там не знаю жодн…
– Не може бути, щоб ви не знали Гетсбi.
– Гетсбi? – спитала Дейзi. – Якого Гетсбi?
Перше нiж я встиг сказати, що це мiй сусiд, лакей оголосив, що iсти подано, i Том Б’юкенен, затиснувши в залiзних пальцях мiй лiкоть, владно випровадив мене з вiтальнi – немов пересунув пiшака з однiеi клiтки на iншу. Розслаблено, неквапно, взявшись руками в боки, обидвi молодi жiнки йшли попереду нас до столу, накритого на терасi, що рожевiла в промiннi надвечiрнього сонця. Вогники чотирьох свiчок миготiли на столi пiд притихлим вiтерцем.
– А свiчки навiщо? – насупилася Дейзi й загасила iх пальцями. – За два тижнi буде найдовший день року. – Вона обвела нас сяючим поглядом. – Скажiть, у вас бувало так, що ви чекаете й чекаете цього найдовшого дня, а потiм, коли вiн уже минув, згадуете, що прогавили його? Зi мною таке щороку бувае.
– Давайте придумаемо що-небудь, – сказала мiс Бейкер, позiхаючи так, наче вона не до столу сiдала, а вкладалася в лiжко.
– Давайте, – сказала Дейзi. – Але що? – Вона безпорадно глянула на мене. – Що взагалi можна придумати?
Перше нiж я встиг вiдповiсти, вона раптом з жахом утупилась очима у свiй мiзинець, а тодi жалiбно вигукнула: – Дивiться! Я забила палець! – Ми всi подивилися – на суглобi був синець. – Це все ти, Томе, – ображено сказала вона. – Я знаю, ти ненавмисне, але це твоя робота. Так менi й треба: нащо одружувалася з таким здоровезним бездушним вайлом. – Я терпiти не можу цього слова, – сердито перебив ii Том. – Навiть коли менi кажуть його жартома. – Вайло! – вперто повторила Дейзi. Часом вона й мiс Бейкер починали говорити разом, але в iхнiй пустотливiй, безладнiй балаканинi не було жвавостi, вона була холодна, як iхнi бiлi сукнi, як iхнi байдужi очi, в яких не свiтилося жодного прагнення. Вони були присутнi за столом i терпiли нашу з Томом присутнiсть, тiльки з чемностi намагаючись розважати нас або допомагаючи нам розважати iх. Вони знали: незабаром обiд скiнчиться, а невдовзi по тому скiнчиться й вечiр, i його можна буде недбало пустити в непам’ять. Усе це було зовсiм не так, як на Заходi, де вечiр минае в гарячковiй напрузi, в постiйному невситимому сподiваннi чогось чи в нервовому побоюваннi, що вiн от-от дiйде кiнця.
– Дейзi, поряд з тобою я почуваю себе справжнiм дикуном, – признався я пiсля другого келиха чудового бордо, якого анiтрохи не псував легкий присмак корка. – Чи не можна завести розмову про щось простiше, ну, скажiмо, про види на врожай?
Я не вкладав у цi слова якогось прихованого змiсту, але реакцiя на них була несподiвана. – Цивiлiзацiя стоiть на краю загибелi! – з раптовою люттю вигукнув Том. – Я тепер став безпросвiтним песимiстом. Ти читав книжку Годдарда «Пiднесення кольорових iмперiй»? – Вперше про неi чую, – вiдповiв я, здивований його тоном. – Чудова книжка, ii кожен повинен прочитати. Зводиться вона ось до чого: якщо ми втратимо пильнiсть, то бiла раса… то, словом, кольоровi поглинуть бiлих. І це щира правда, це доведено науково.
– Наш Том стае мислителем, – зауважила Дейзi з непiдробним смутком. – Вiн читае рiзнi мудрi книжки з довжелезними словами. Що то було за слово, якого ми нiяк… – Я читаю науковi працi, – вiдрубав Том, кинувши на неi сердитий погляд. – Цей Годдард знае, що пише. Вiд нас, вiд панiвноi раси вимагаеться пильнiсть, бо якщо ми забудемо про неi, iншi раси вiзьмуть гору.
– Ми повиннi стерти iх на порох, – прошепотiла Дейзi, люто пiдморгнувши червоному призахiдному сонцю.
– От якби ви жили в Калiфорнii… – почала мiс Бейкер, але Том перебив ii, важко засовавшись на стiльцi. – Рiч у тiм, що ми належимо до нордичноi раси. Я, i ти, i ти, i… – якусь мить повагавшись, вiн кивком голови зарахував до нордичноi раси i Дейзi, й вона зразу ж пiдморгнула менi. – І все, з чого складаеться цивiлiзацiя, створено нами – ну, там, наука, мистецтво i таке iнше. Розумiеш?
Було щось жалюгiдне в цiй його затятостi, неначе йому вже мало було самовдоволення, яке за роки, що ми не бачилися, ще бiльше зросло. Раптом десь у будинку задзвонив телефон, лакей пiшов до апарата, й Дейзi, скориставшись з хвилинноi паузи, нахилилася до мене.
– Я розкрию тобi родинну таемницю, – жваво зашепотiла вона. – Про нiс нашого лакея. Хочеш знати таемницю про нiс нашого лакея?
