Принц Украiни
Тимур Іванович Литовченко
Олена Олексiiвна Литовченко
23 лютого 1957 року в Кремлi святкували не тiльки День Радянськоi армii та Вiйськово-морського флоту – полiтична елiта СРСР мала значно бiльш грунтовний привiд для святкування, адже цього дня в Лондонi за загадкових обставин помер гетьман у вигнаннi Данило Скоропадський, син гетьмана Павла Скоропадського. Особливо з цього радiв радянський генсек Микита Хрущов. По-перше, тому, що нiяких гетьманiв в Украiнi бiльш нiколи не буде, а по-друге – шлях до укладання повномасштабноi торговельно-економiчноi угоди з Великою Британiею вiдтепер був вiдкритий.
То хто ж такий був Данило Скоропадський?
Ще будучи зовсiм малим, вiн опинився з родиною на чужинi. Проте мрii про незалежну Украiну, яку хлопець, хоча й не довго, встиг вiдчути й побачити зблизька, нiколи його не полишали. Слiдуючи заповiту батька, Данило Скоропадський усе свое подальше життя присвятив служiнню в iм’я Украiни, був палким патрiотом i свято вiрив у свiй народ. Авторитет гетьманича серед украiнськоi дiаспори був надзвичайно високим, i його, безперечно, можна назвати одним iз лiдерiв украiнського руху в емiграцii. Отже значення цiеi людини для украiнцiв, якi жили за кордоном, важко переоцiнити.
Що ж все-таки сталося 60 рокiв тому?…
Тимур i Олена Литовченки
Принц Украiни
60-м роковинам вiд дня загадковоi смертi останнього в iсторii украiнського гетьмана (у вигнаннi) присвячуемо…
Вiд авторiв
Майже всi учасники подiй, описаних в цьому романi, вже вiдiйшли в iнший свiт. Деякi з цих людей залишили мемуари. Однак оскiльки iхнi iнтереси й оцiнки тих чи iнших подiй не завжди збiгалися (а нерiдко навiть кардинально розходилися), ми вибудували власну – авторську концепцiю, де певною мiрою враховано позицiю кожного персонажа нашого твору.
Щоправда, е виняток: один-единий фiгурант описаних подiй живий i досi. Назвати його повноправним учасником в жодному разi не можна: адже менш нiж за рiк до трагiчноi розв’язки нашоi iсторii вiн тiльки-но з’явився на свiт. Тому, керуючись етичними мiркуваннями, ми вирiшили не називати цю людину на iм’я: хтозна, як вiн може вiдреагувати, прочитавши про самого себе не в документальному, а в художньому творi!.. Отже, цей реальний персонаж так i залишився неназваним.
Тимур i Олена Литовченки
Глава 1
Концтабiр чи… концтабiр?…
Особняк Порфирiя Силенка,
Торонто, 13 липня 1977 року
Заливний дощ невпинно перiщив у шибки широкого вiкна невеликого кабiнету, в центрi якого схилився над паперами господар затишного особняка – Порфирiй Силенко-Кравець. Просидiвши у величезному шкiряному крiслi тривалий час, вiн поступово задрiмав. Що аж нiяк не дивно, адже Порфирiю Андрiйовичу виповнилося вже вiсiмдесят чотири роки…
У дверi тихенько постукали, але вiдповiдi не було: старий продовжував дрiмати. Несподiвано дверi з гуркотом розчинив протяг, i в iхньому отворi виникла ведмежа фiгура двiрника Дмитра. Порфирiй Андрiйович негайно прокинувся i з цiкавiстю подивився на непроханого гостя.
– До вас можна?… – прогугнявив бородань.
Старий не встиг вiдповiсти, оскiльки вiкно несподiвано вiдчинилося, i потужний порив вiтру миттю розкидав по всiй кiмнатi папери, що лежали на столi. Переляканий двiрник хотiв ретируватися, однак почув навздогiн:
– Стривай-но, залишся й допоможи менi навести тут лад!
Дмитро обернувся i побачив, як старий намагаеться пiднятися, судомно чiпляючись тремтячими пальцями за широкi дерев’янi пiдлокiтники крiсла. Двiрник слухняно повернувся, пiдiбрав папери, що розлетiлися по кабiнету, подав iх старому… i мимоволi подивився на нього спiвчутливим поглядом.
Порфирiй Андрiйович справдi виглядав украй змученим i хворим. Вельми поважнi роки й загадкова виснажлива хвороба, яка хто зна звiдки звалилася на нього останнiм часом, зробили свою справу. Колись мiцний, дещо схильний до повноти хвацький полковник Армii УНР, який аж пашiв вiдмiнним здоров’ям, буквально за пару мiсяцiв несподiвано висох, облисiв i став скидатися на живу мумiю з землистою шкiрою i темними колами навколо неживих тьмяних очей.
– Як ти сюди потрапив? Хто тебе впустив? Марiя?… – сумним рипливим голосом звернувся до двiрника Порфирiй Андрiйович.
– Нi, мене впустив якийсь франтуватий красунчик. Хвилин п’ять тому вiн вийшов вiд вас…
– Ах, мiстер Пiтер!.. Так, вiн був у мене сьогоднi, але менi здалося, що з часу його вiзиту проминула цiла вiчнiсть… тому що… – старий замовк, загубивши нитку розмови.
– Я тут вам принiс… ось… – почав було двiрник. Порфирiй Андрiйович повiльно пiдняв голову, подивився в очi велетня i попросив:
– Поклич Марiю, будь ласка.
– Але ж ми тут самi… – здивувався чолов’яга.
– Ах, так, я ж сам вiдпустив ii до вечора… Щось морозить мене. Так, зовсiм замерз я, – поскаржився старий, зiщулившись у величезному крiслi.
– Та що ви, лiто ж надворi! Та й в кiмнатi у вас спекотно… i навiть задушливо! – заперечив Дмитро.
– Та ну?! Сьогоднi навiть прохолоднiше, нiж вчора ввечерi, – не вгамовувався старий, – так що закрий вiкно i розтопи камiн.
Двiрник мовчки кивнув, зачинив нарештi вiкно, потiм пiдiйшов до камiна, пiдкинув у ледь тлiючий вогонь совок дрiбного чорного вугiлля i ворушив його кочергою доти, аж поки полум’я не розгорiлося як слiд. Коли з камiна пiшов жар, Дмитро поцiкавився:
– А тепер тепло?
Порфирiй Андрiйович схвально кивнув.
– То чи я можу йти нарештi?… – заскиглив бородань.
Старий не звернув уваги на цi слова i забурмотiв:
– А знаеш, сьогоднi ж моя племiнниця Сашунька й ii синок обiдають в посольствi… Уявляеш, еге ж?
– Це, напевно, дуже почесно, – пробурмотiв двiрник.
– Ще б пак! – вигукнув старий i продовжив, мрiйливо закотивши очi: – Якщо все пiде як треба, хлопчик займе гiдне мiсце в суспiльствi. У нього ж такi славетнi коренi, такий iменитий батько!..
– І хто ж його батько? – спитав Дмитро, намагаючись пiдтримати бесiду.
– У нього дуже…
Старий не встиг договорити, оскiльки вхiднi дверi вiдчинилися, i дзвiнкий жiночий голос чи то спитав, чи то покликав:
– Марiе?…
Зрозумiло, вiдповiдi не послiдувало. Маленькi нiжки дрiбно, легенько зацокотiли широким коридором. Здавалося, Порфирiй Андрiйович уважно прислухався до цих крокiв i геть забув про двiрника. Тож оцiнивши момент, Дмитро вискочив з кiмнати. І негайно зiткнувся з племiнницею старого – Олександрою.
Як i у бiльшостi кадрових вiйськових, якi все життя вiддавали себе армiйськiй службi, у полковника Силенка з особистим життям не склалося. Щоправда, подейкували, начебто були у нього колись i дружина, i син – але ж давно… дуже давно… ще напередоднi Другоi свiтовоi, здаеться. А може, навiть Першоi. А вiйна – вона не знае жалю… Отже, тепер Порфирiй Андрiйович мав всього лише двох родичiв: племiнницю i внучатого племiнника. Обох вiн щиро любив i надзвичайно дорожив ними.
П’ятдесятитрьохрiчна Олександра виглядала набагато молодше за своi роки. Досi картинно красива, немовби маленька витончена статуетка з дорогоцiнноi китайськоi порцеляни, на перший погляд вона здавалася беззахисною. Втiм, це було помилкове враження: попри легковажний норов, властивий людям мистецтва, насправдi жiнка мала залiзний характер, викуваний роками суворих випробувань.
– Дмитре, як це ви сюди потрапили? – без найменшоi тiнi переляку поцiкавилася вона у велетня, який аж надто несподiвано з’явився в темному коридорi особняка.
– Я… я пошту принiс… – вiдповiв дещо збентежений двiрник.
