Дороги, що ми обираемо = Тhe roads we take
О. Генрi
«Важливi не дороги, якi ми обираемо, важливе те, що у нас в душi», – написав О. Генрi (1862—1910) в одному зi своiх оповiдань. Його твори – це iсторii клеркiв, продавчинь, бродяг, невiдомих художникiв, дрiбних авантюристiв, фермерiв, iхнi долi, помилки, щастя, сльози. Лаконiчнiсть викладу, тонкий гумор, незвичайнiсть сюжету i завжди непередбачувана розв’язка уже бiльше ста рокiв привертають увагу читачiв до малоi прози О. Генрi, великого письменника «маленьких людей».
В формате a4.pdf сохранено издательское форматирование.
О. Генрi
Дороги, що ми обираемо = Тhe roads we take
Дороги, що ми обираемо
Дороги, що ми обираемо
За двадцять миль на захiд вiд Таксона «Вечiрнiй експрес» зупинився бiля бака, щоб набрати води. Крiм потрiбноi для паровика води, знаменитий експрес прихопив i дещо iнше, не дуже для нього корисне.
Поки кочегар вiдчiплював накачувальний шланг, Боб Тiдбол, Акула Додсон та iндiанець-метис на iм’я Джон Великий Пес видряпалися на локомотив i продемонстрували машинiстовi три круглi отвори своiх кишенькових гармат. Цi отвори справили на машинiста таке сильне враження можливими наслiдками свого застосування, що вiн пiдняв обидвi руки жестом, який зазвичай супроводжуе вигук: «Та що ви кажете! Це неймовiрно!»
За коротким наказом Акули Додсона, який очолював це наступальне вiйськове з’еднання, машинiст злiз додолу i вiдчепив локомотив i тендер. Потiм Джон Великий Пес, видершись на купу вугiлля, грайливо спрямував два револьвери на машинiста й кочегара i запропонував iм вiдiгнати локомотив на п’ятдесят ярдiв i чекати подальших вказiвок.
Акула Додсон i Боб Тiдбол, гребуючи пропускати через дробарку таку бiдну на золото породу, як пасажири, кинулися до багатих покладiв поштового вагона. Вони виявили, що кур’ер свято вiрить в те, що «Вечiрнiй експрес» не набирае нiчого небезпечнiшого – чисту воду. Поки Боб вибивав цю хибну думку з його голови рукiв’ям свого шестизарядного кольта, Акула Додсон пiдкладав динамiт пiд сейф поштового вагона.
Сейф вибухнув, видавши на-гора тридцять тисяч золотом i банкнотами. Цiкавi пасажири повистромляли голови з вiкон, придивляючись, чи не збираеться бува на дощ.
Провiдник кинувся до мотузки дзвiнка й смиконув ii, але вона подалася без будь-якого опору й обвисла. Акула Додсон i Боб Тiдбол, запхавши свою здобич у грубенький брезентовий мiшок, вистрибнули з поштового вагона i побiгли до локомотива, спотикаючись у своiх чоботях на високих пiдборах.
Попри свiй мовчазний гнiв, машинiст обачливо скорився наказу i швидко вiдiгнав локомотив вiд непорушних вагонiв. Але перед тим, як це сталося, кур’ер-поштовик, прийшовши до тями пiсля переконливих аргументiв Боба Тiдбола, вискочив зi свого вагона з вiнчестером у руках i внiс вагомi корективи у гру. Мiстер Джон Великий Пес, сидячи на купi вугiлля в тендерi, ненароком пiшов не з тiеi карти, пiдставившись пiд кулю мiшень, i кур’ер пристукнув його козирем. Дiставши кулю точно промiж лопаток, iндiанський лицар з великоi дороги беркицьнувся на землю, збiльшивши таким чином частку своiх компаньйонiв у здобичi на одну шосту кожному.
За двi милi вiд бака з водою машинiсту наказали зупинитися.
Грабiжники знахабнiло помахали йому рукою на прощання i гайнули крутосхилом до густого лiсу, що рiс обабiч залiзничноi колii. Через п’ять хвилин, продершись через гущавину чапаралю, вони вийшли на галявину, де стояли прив’язанi до низько звисаючих гiлок трое коней. Один з них чекав на Джона Великого Пса, якому вже нiколи не судилося iздити верхи нi вдень, нi вночi. Грабiжники зняли з нього сiдло та вуздечки i вiдпустили на всi чотири сторони. Осiдлавши двох iнших коней i перекинувши мiшок через луку на одному з них, швидко, але обережно подалися вони лiсом, а потiм – дикою пустельною ущелиною. Там кiнь пiд Бобом Тiдболом послизнувся на вкритому мохом каменi i зламав передню ногу.
Вони вiдразу ж пристрелили його пострiлом у голову i сiли порадитись, як бути далi. Наразi вони перебували в безпецi завдяки пройденому ними заплутаному шляху, тож проблема часу перестала бути такою важливою. Вiд найпрудкiшого полiцейського загону, що мiг вирушити iм навздогiн, iх вiддiляло багато миль i годин. Кiнь Акули Додсона, зi звислою вуздечкою i арканом, що тягнувся по землi, часто i важко дихав, вдячно поскубуючи траву вздовж струмка, що протiкав ущелиною. Боб Тiдбол вiдкрив мiшок, витягнув звiдти повнi жменi акуратних пачок банкнот i торбинку з золотом i розсмiявся радiсно, як дитина.
– А що, старий розбiйнику, – озвався вiн весело до Акули Додсона, – як ти казав, так все i сталося. Ти просто генiй у фiнансових справах i обламаеш роги кому завгодно в Арiзонi.
– Що нам робити i де ми дiстанемо для тебе коня, Бобе? Ми не можемо затримуватися тут надовго. Ще й не розвидниться, як вони вже висiтимуть у нас на хвостi.
– Не переймайся; я певен, що твiй iндiанський коник якийсь час зможе витримати i двох, – вiдповiв життерадiсний Боб. – Долучимо до табуна першого ж коня, на якого надибаемо. Хай йому чорт, ну i здобич ми урвали! Якщо вiрити позначкам на цих пачках, тут тридцять тисяч доларiв – по п’ятнадцять тисяч кожному!
– Це менше, нiж я сподiвався, – сказав Акула Додсон, ледь копнувши пакунки носком свого чобота, а потiм задумливо поглянувши на мокрi боки свого втомленого коня.
– Друзяка Болiвар геть стомився, – повiльно мовив вiн. – Шкода, що твiй гнiдий зламав ногу.
– І менi шкода, – простодушно сказав Боб. – Але тут уже нiчим не зарадиш. Болiвар – дужий кiнь: вiн везтиме нас двох, доки ми не добудемо нових коней. Чорт, я оце розмiрковую: як дивно, що ти, Акуло, схiдняк, ось так запросто приiхав сюди i показав нам, хлопцям iз Заходу, що таке справжня вiдчайдушна авантюра. А ти, взагалi-то, з якоi частини Сходу?
– Зi штату Нью-Йорк, – вiдповiв Акула Додсон, сiдаючи на валун i пожовуючи гiлочку. – Я народився на фермi в окрузi Ольстер. Менi було сiмнадцять, коли я втiк з дому. На Захiд потрапив випадково. Йшов собi по дорозi з вузликом за плечима, прямуючи до Нью-Йорка. Я мав намiр потрапити туди i загрiбати багато грошви. Завжди вважав, що менi це пiд силу. Якось увечерi я дiстався до мiсця, де дорога розгалужувалася, i розгубився, не знаючи, який напрямок обрати. Пiвгодини я придивлявся i розмiрковував, а потiм пiшов лiворуч. Тiеi ж ночi я випадково набрiв на циркову трупу, що мандрувала маленькими мiстечками з програмою «Дикий Захiд», тож i подався на Захiд разом з ними. Часто думаю, як склалося б мое життя, якби я обрав iншу дорогу.
– Знаеш, менi здаеться, що воно склалося б так само, – бадьоро-фiлософiчно мовив Боб Тiдбол. – Важливi не дороги, якi ми обираемо; важливе те, що у нас у душi. Саме воно i робить нас такими, якими ми е.
Акула Додсон пiдвiвся i прихилився до дерева.
– Як менi шкода, що твiй гнiдий поламав ногу, Бобе, – повторив вiн майже жалiбно.
– Менi теж, – погодився Боб, – це був першокласний кiнь. Та Болiвар у тебе двожильний, вiн вивезе нас, це точно. Давай, мабуть, рушати, Акуло. Як ти гадаеш? Спакуюся i – рушаймо; риба шукае, де глибше, а людина – де грошей бiльше.
Боб Тiдбол запхав трофеi у торбу i мiцно зав’язав ii мотузкою. Коли вiн пiдвiв очi, то найвиразнiшим iз побачених ним предметiв було дуло кольта Акули Додсона сорок п’ятого калiбру, що вперлося в нього з невблаганною незворушнiстю.
– Кинь дурiти, – сказав iз посмiшкою Боб. – Нам час рушати.
– Стiй, де стоiш, – вiдповiв Акула. – Нiкуди те не рушиш, Бобе. Менi дуже не хочеться цього говорити, але шанс е тiльки для одного з нас. Розумiеш, Болiвар надто стомився i не зможе витримати двох.
– Три роки я i ти, Акуло Додсон, були компаньйонами, – спокiйно сказав Боб. – Не раз ми з тобою ризикували життям. Я завжди поводився з тобою чесно i мав тебе за людину. Я чув дивнi розповiдi про те, як ти без особливоi на те причини застрелив двох чоловiкiв, але я нiколи не йняв тим розповiдям вiри. А тепер, Акуло, якщо ти просто трохи пожартував, то забери свого пiстоля, сiдаймо на Болiвара i мотаймо звiдси. Якщо ж зiбрався стрiляти – стрiляй, пiдлий павучий вилупку!
На обличчi Акули Додсона з’явився вираз невимовного жалю.
– Ти навiть не уявляеш, Бобе, як менi шкода, що твiй гнiдий поламав ногу, – зiтхнув вiн.
Вираз обличчя Додсона вмить змiнився. Тепер на ньому проступила холодна жорстокiсть, змiшана з безжалiсною жадiбнiстю. На якусь мить душа цiеi людини визирнула назовнi, як визирае часом зле i потворне обличчя з вiкна добропорядного дому.
Бобу Тiдболу i справдi бiльше не судилося «рушити далi». Гримнув смертоносний пострiл i наповнив ущелину гуркотом, що вiдбився вiд ii стiн обуреною луною. І мимовiльний спiвучасник злочину Болiвар, якому не довелося зазнати перевантаження i «везти двох», прудко понiс геть останнього з нападникiв, що пограбували «Вечiрнiй експрес».
Але поки Акула Додсон чимдуж мчав галопом, лiс якось потихеньку вiдiйшов на заднiй план i зник з його очей; револьвер у його правiй руцi обернувся на вигнуту ручку крiсла з червоного дерева; на його сiдлi якимось дивним чином з’явилась оббивка. Вiн розплющив очi i побачив своi ноги не в стременах, а нерухомо обiпертими об край столу з мореного дуба.
Отож я i кажу, що Додсон, голова брокерськоi контори «Додсон i Декер», що на Уолл-стрит, розплющив очi. Пiбодi, довiрений секретар, стояв бiля його крiсла, вагаючись – казати чи нi. Знизу долинав глухий гуркiт колiс, а в кiмнатi заспокiйливо хурчав електричний вентилятор.
– Гм! Пiбодi, – мовив Додсон, клiпаючи очима. – Здаеться, я заснув. Бачив дивний сон. Що там, Пiбодi?
– Сер, на вас чекае мiстер Вiльямс iз «Трейсi i Вiльямс». Вiн прийшов розрахуватися за свою частку в X. Y. Z. Якщо пам’ятаете, подii на ринку заскочили його зненацька.
– Так, я пам’ятаю. Який зараз курс акцiй X. Y. Z., Пiбодi?
– Один вiсiмдесят п’ять, сер.
– От i нехай платить один вiсiмдесят п’ять.
– Вибачте, – мовив Пiбодi, помiтно нервуючи, – що я про це кажу, але я розмовляв з Вiльямсом. Вiн ваш давнiй приятель, мiстере Додсон, а ви ж скупили всi акцii X. Y. Z. Хiба ви не пам’ятаете… тобто, я хотiв сказати, що ви, безперечно, пам’ятаете, що вiн продав вам акцii по дев’яносто вiсiм. Якщо вiн розрахуеться за ринковою цiною, то позбудеться всiх своiх вкладiв i домiвки.
Вираз обличчя Додсона вмить змiнився. Тепер на ньому проступила холодна жорстокiсть, змiшана з безжалiсною жадiбнiстю. На якусь мить душа цiеi людини визирнула назовнi, як визирае часом зле i потворне обличчя з вiкна добропорядного дому.
– Нехай платить один вiсiмдесят п’ять, – сказав Додсон. – Болiвару не витримати двох.
Дари волхвiв
Один долар вiсiмдесят сiм центiв. Це було все. І з них шiстдесят центiв – монетками по одному центу. Вона вiдвойовувала кожну монетку, торгуючись iз бакалiйником, зеленярем, м’ясником так запекло, що аж щоки палали вiд мовчазного осуду ii скупостi, викликаноi надмiрною ощадливiстю. Делла тричi перелiчила грошi. Один долар вiсiмдесят сiм центiв. А завтра Рiздво.
Що було робити – хiба впасти на стару, потерту маленьку канапу i заплакати. Так Делла i зробила. З цього маемо зробити повчальний висновок: життя складаеться зi слiз, розпачань, усмiшок, причому розпачання переважають.
Поки господиня поступово переходить вiд першоi стадii до другоi, огляньмо ii господу. Мебльована кiмната за вiсiм доларiв на тиждень. Не можна сказати, що вона зовсiм убога, але щось спiльне з цим поняттям, безперечно, мае.
