Зорянi митi людства. Новели (збiрник)
Стефан Цвейг
Цикл iсторичних мiнiатюр вiдомого австрiйського письменника Стефана Цвейга (1881–1942) «Зорянi митi людства» розповiдае про епiзоди минулого, що поеднають долю людини з поворотними моментами в iсторii. Читач дiзнаеться про останню подорож Толстого в Астапово, помилування Достоевського, повернення Ленiна в Петроград 1917 року. Серед героiв циклу також султан Мехмед-завойовник, який захопив Константинополь i тим поставив крапку в iсторii Вiзантiйськоi iмперii; Руже де Лiль, автор знаменитоi «Марсельези»; маршал Грушi, що спiзнився на поле битви пiд Ватерлоо i тим самим визначив поразку Наполеона… Саме «Зорянi митi людства» разом з новелою «Амок» принiсли письменнику свiтову славу.
Є почуття й бажання, що нiколи не змiнюються. І Цвейг, як нiхто, вмiв описати iх, перш за все пристрасть – неконтрольовану, несамовиту любов, не важливо, до чоловiка чи жiнки, до грошей чи до гри, до пригод чи влади над iншими. Його новели захоплюють незвичайними сюжетами, коханням на межi життя й смертi, напруженiстю та драматизмом.
Стефан Цвейг
Зорянi митi людства
Новели
© О. А. Гугалова, художне оформлення, 2017
© П. В. Таращук, переклад украiнською, 2017
© Н. Сняданко, переклад украiнською, 2010
© В. Бобинський, переклад украiнською
© І. Стешенко, переклад украiнською
Die ?bersetzung ins Ukrainische dieser Ausgabe wurde vom Europ?ischen ?bersetzer-Kollegium Straelen (Deutschland) unterst?rzt
Переклад цього видання здiйснено за пiдтримки Європейського колегiуму перекладачiв у Штраленi (Нiмеччина)
* * *
Зорянi митi людства[1 - © П. В. Таращук, переклад украiнською, 2017]
Передмова
Жоден митець не е митцем ненастанно всi двадцять чотири години свого щоденного життя, бо все суттеве i тривале, що вдаеться йому, завжди вiдбуваеться в нечисленнi та рiдкiснi митi натхнення. Так само й iсторiя, якiй ми дивуемось як найвидатнiшому поетовi та акторовi всiх часiв, аж нiяк не завжди е творчою. Навiть у цiй «таемничiй майстернi Господа», як шанобливо назвав Гете iсторiю, вiдбуваеться незмiрно багато байдужого i повсякденного. Навiть тут, як i всюди в мистецтвi та життi, незабутнi моменти рiдкiснi. Здебiльшого iсторiя, наче хронiст, байдуже i наполегливо нанизуе ланку за ланкою в довжелезному ланцюгу, що йде крiзь сторiччя, складае факт до факту, бо кожне зусилля потребуе часу для пiдготовки, кожна справжня подiя – розвитку. Народ завжди потребуе мiльйонiв людей, щоб постав один генiй, завжди мають збiгти мiльйони марних свiтових годин, щоб спалахнула одна зоряна мить людства.
Коли в мистецтвi постае генiй, вiн переживае свiй час, а коли настае така свiтова мить, вона вирiшуе долю наступних десятирiч i сторiч. Як на вiстрi громовiдводу збираеться електрична напруга всiеi атмосфери, так i в найкоротшому промiжку часу зосереджуеться незмiрна повнота подiй. Те, що за iнших обставин минае мало-помалу, одне за одним i одне поряд з одним, стискаеться в едину мить, яка все визначае i все вирiшуе: якесь одне «я», одне «нi», одне «зарано» або «запiзно» надають цiй митi незворотностi для сотень поколiнь, i саме вона визначае життя iндивiда, народу i навiть плин долi всього людства.
Оцi драматично сконцентрованi, оцi доленоснi митi, коли постанова, яка переживе час, зосереджуеться в однiй датi, однiй годинi, а часто навiть в однiй хвилинi, – рiдкiснi i в життi iндивiда, i в перебiгу iсторii. Деякi такi зорянi митi – я назвав iх так, бо вони яскраво й незмiнно, наче зорi, осявають нiч минущостi, – я й спробую пригадати в цiй книжцi, дивлячись на рiзнi часи i краiни. Я нiде не намагався забарвити або посилити власними вигадками душевну правду якоiсь зовнiшньоi або внутрiшньоi подii, бо в тi довершенi митi, коли цi подii постали в закiнченiй формi, iсторiя не потребуе нiякоi помiчноi руки. Там, де iсторiя справдi дiе як поет i драматург, жоден поет не повинен намагатися перевершити ii.
Утеча в безсмертя
Вiдкриття Тихого океану 25 вересня 1513 року
Спорядять корабель
Уперше повернувшись зi щойно вiдкритоi Америки, Колумб пiд час своеi трiумфальноi ходи по вулицях Севiльi й Барселони, що iх заполонили людськi тлуми, показав безлiч коштовностей та дивовиж: червоношкiрих людей доти невiдомоi раси, нiколи не бачених тварин, строкатих верескливих папуг, незграбних тапiрiв, дивнi рослини та плоди, якi невдовзi приживуться в Європi, – кукурудзу, тютюн i кокосовий горiх. Цьому всьому вражено дивувалася радiсна юрба, натомiсть королiвську пару та ii радникiв найдужче зацiкавили кiлька ящичкiв i кошичкiв iз золотом. Але золота з новоi Індii Колумб привiз небагато: кiлька прикрас, вимiняних або вкрадених у тубiльцiв, кiлька маленьких зливкiв i жменьку золотого пiску, радше золотого пороху, нiж золота; всiеi тiеi здобичi вистачило б щонайбiльше для карбування двох сотень дукатiв. Але генiальний Колумб, що завжди фанатично вiрив у те, в що хотiв вiрити, i пишався своiм морським шляхом, як вiн думав, до Індii, у своiй щирiй екзальтацii гордовито заявляв, що це тiльки невеличка перша проба. До нього доходили надiйнi звiстки про незмiрнi золотi копальнi на тому новому островi; зовсiм неглибоко, пiд тоненьким шаром землi, там у багатьох мiсцях лежать поклади коштовного металу. Золото можна було б легко викопувати звичайними лопатами. А ще далi на пiвдень е держави, де володарi п’ють iз золотого посуду, а золото коштуе менше, нiж свинець. Король, завжди потребуючи грошей, зачудовано дослухався до розповiдей про нову краiну Офiр, яка належить йому. Колумба з його пiднесеною глупотою тодi ще не знали досить добре, щоб сумнiватися в його обiцянках. Одразу спорядили великий флот для другого плавання, i тепер уже не знадобилися вербувальники й барабанщики, щоб набрати команду. Новина про щойно вiдкриту краiну Офiр, де можна голiруч видобувати золото, довела до нестями всю Іспанiю: люди прибували сотнями й тисячами, прагнучи поiхати до El Dorado, Золотоi краiни.
Але що за каламутний потiк погнала тепер пожадливiсть з усiх мiстечок, сiл i садиб! З’явилися не тiльки чеснi шляхтичi, якi прагнули ретельно позолотити свiй герб, не тiльки вiдважнi авантюрники i смiливi солдати, бо в Палос-де-ла-Фронтеру i Кадiс прибився ще й увесь бруд i шумовиння Іспанii. Таврованi злодii i розбiйники, що шукали в Ельдорадо прибуткового ремесла, боржники, якi намагалися втекти вiд своiх кредиторiв, чоловiки, якi хотiти втекти вiд своiх сварливих дружин, – усi цi desperados, вiдчайдухи, що хотiли втекти вiд свого пропащого життя, таврованi злочинцi й тi, кого шукали альгвасили, зголошувались пiти в плавання, – то була напрочуд примхливо зiбрана мiшанина невдах, якi надумали, нарештi забагатiти одним ударом i тому були готовi до всякого насильства i будь-якого злочину. Завдяки фантазiям Колумба, мовляв, у тiй краiнi досить копнути землю лопатою – i засяють золотi самородки, люди довели одне одного до такоi нестями, що заможнi пани, покидаючи краiну, брали з собою слуг i в’ючних тварин, щоб одразу мати змогу привезти багато коштовного металу. А якщо не щастило стати членом експедицii, тодi поставав мимоволi iнший шлях: без королiвського дозволу самостiйно спорядити корабель i рушити в авантюрне плавання, щоб тiльки чимшвидше добутися до нових земель i хапати золото, золото, золото; Іспанiя миттю позбулася неспокiйного життя i найнебезпечнiшоi потолочi.
Губернатор Еспаньйоли (пiзнiшого Сан-Домiнго, або Гаiтi) зi страхом поглядав на тих непроханих гостей, якi заполонили довiрений йому острiв. Рiк у рiк кораблi доправляли новий вантаж i дедалi буйнiше товариство. А водночас на всiх прибульцiв чекало прикре розчарування, бо золото там аж нiяк не лежало покладами на вулицях, а з безталанних тубiльцiв, на яких напосiдали тi нелюди, годi було витрусити бодай золоту пiщинку. Отож тi грабiжницькi ватаги блукали й тинялися навколо, наганяючи страх i на нещасних iндiанцiв, i на губернатора. Вiн марно намагався обернути iх у колонiзаторiв, роздаючи iм землю, худобу i щедро надiляючи iх людською худобою, даючи кожному як рабiв шiстдесят, а то й сiмдесят тубiльцiв. Але й родовитi iдальго, i колишнi розбiйники не бачили сенсу в сiльському господарствi. Не на те вони приiхали, щоб вирощувати пшеницю й випасати худобу, замiсть дбати про посiви та врожаi, вони катували бiдолашних тубiльцiв – за кiлька недовгих рокiв знищивши все мiсцеве населення – або сидiли в шинках. Не багато минуло й часу, як бiльшiсть iх залiзли в такi борги, що пiсля свого майна були змушенi продати ще й плащ, капелюх i останню сорочку, крамарi й лихварi вже хапали iх за горло.
Бажаною полегкiстю для всiх тих невдах з Еспаньйоли стало повiдомлення, що один шановний чоловiк з острова, правник i bachillerato, бакалавр, Мартiн Фернандес де Енсiсо, спорядив 1510 року корабель, щоб iз новою командою приплисти на допомогу своiй колонii на terra firma, суходолi. 1509 року двое славетних авантюрникiв – Алонсо де Охеда i Дiего де Нiгуеса – отримали вiд короля Фердинанда землю, щоб заснувати поблизу вiд теперiшнього Панамського каналу та узбережжя Венесуели колонiю, яку трохи передчасно назвали Castilia del Oro, тобто Золотою Кастилiею; сп’янiвши вiд гучноi назви й одурений брехнею, необiзнаний зi свiтом правознавець уклав у цей захiд усе свое майно. Але з новозаснованоi колонii Сан-Себастьян у затоцi Ураба не надходило золота, звiдти лунали лише розпачливi крики надати допомогу. Половина людей була виснажена боротьбою з тубiльцями, друга половина – голодом. Для порятунку вкладених грошей Енсiсо позбувся решти свого майна i спорядив допомiжну експедицiю. Тiльки-но поширилася звiстка, що Енсiсо потребуе воякiв, як усi desperados, усi волоцюги з Еспаньйоли скористалися нагодою поiхати разом iз ним на континент. Щоб тiльки податися геть, утекти вiд кредиторiв й уникнути пильностi суворого губернатора! Але й кредитори не втрачали пильностi. Збагнувши, що iхнi найбiльшi боржники збираються навiки попрощатися з ними, вони рушили до губернатора, просячи, щоб вiн нiкого не пускав без свого особистого дозволу. Губернатор задовольнив iхне прохання. Запровадили пильний нагляд, корабель Енсiсо мав стояти за межами гаванi, й губернаторськi човни патрулювали, не даючи прокрастися на борт жодному непроханому. Всi desperados, якi менше боялися смертi, нiж чесноi працi та ув’язнення за борги, з незмiрною гiркотою придивлялись, як корабель Енсiсо без них напинае всi вiтрила, пливучи назустрiч пригодам.
З туго напнутими вiтрилами корабель Енсiсо вiдплив з Еспаньйоли до американського суходолу, невдовзi обриси острова розчинились у синьому обрii. Плавання було спокiйне, i попервах не помiчали нiчого особливого, хiба тiльки те, що величезний собацюра з незмiрною силою – вiн був сином славетного пса Бесерiкко i сам став славетним пiд назвою Леонсiко – неспокiйно бiгав по палубi i до всього пильно принюхувався. Нiхто не знав, кому належала та могутня тварина i як вона опинилася на борту. Зрештою впало в очi ще й те, що пес не вiдходить вiд надто вже великого ящика з провiантом, доставленого на борт останнього дня. Але ж дивiться, той ящик вiдкрився сам собою, i з нього вибрався в повному обладунку, з мечем, щитом та в шоломi, немов Сантьяго, святий покровитель Іспанii, десь тридцятип’ятирiчний чоловiк. То був Васко Нуньес де Бальбоа, що дав отак перший доказ своеi дивовижноi вiдваги та винахiдливостi. Народившись у шляхетнiй родинi в Хересi-де-лос-Кабальерос, вiн поплив у Новий Свiт iз Родрiго де Бастiдасом як простий солдат, i зрештою iхнiй корабель пiсля численних блукань таки прибило до берега Еспаньйоли. Губернатор марно намагався перетворити Нуньеса де Бальбоа в доброго колонiста: за кiлька мiсяцiв вiн кинув напризволяще видiлений йому шмат землi i залiз у такi борги, що не знав, як урятуватися вiд своiх кредиторiв. Та, якщо iншi боржники, зцiпивши кулаки, поглядали з берега на губернаторськi човни, якi не давали iм змоги втекти на корабель Енсiсо, Нуньес де Бальбоа вiдважно обминув кордон, який виставив Дiего Колумб, i заховався в порожнiй ящик вiд провiанту, наказавши своiм поплiчникам занести його на борт, де серед метушнi пiд час вiдплиття нiхто не помiтив зухвалих хитрощiв. Тiльки тодi, коли корабель був так далеко вiд берега, що через пасажира без квитка нiхто б не повертався назад, Бальбоа вийшов зi свого сховку. Тепер вiн тут.
Bachillerato Енсiсо був правник i, як i бiльшiсть учених юристiв, не мав чуття до романтики. Як алькальд, тобто начальник полiцii новоi колонii, вiн не хотiв терпiти того непевного чоловiка, що плив задарма на його кораблi. Тому категорично заявив Нуньесу де Бальбоа, що й не думае брати його з собою, а висадить на наступному островi, повз який вони пропливатимуть, – байдуже, населений чи нi.
Але до такого не дiйшло. Поки корабель ще тримав курс на Castilia del Oro, йому назустрiч трапився корабель – тiеi пори то було диво, бо тодi в тих невiдомих морях плавало, може, зо два десятки суден – iз численним екiпажем, вiв його чоловiк, чие iм’я невдовзi лунатиме по свiту: Франсiско Пiсарро. Тi люди пливли з належноi Енсiсо колонii Сан-Себастьян, i iх спершу вважали за бунтiвникiв, якi самовiльно покинули своi пости. Але, на превеликий жах Енсiсо, вони повiдомили, що нiякого Сан-Себастьяна вже немае, вони останнi люди з колишньоi колонii, комендант Охеда покинув ii на своему кораблi, а решта, що мали тiльки двi бригантини, були змушенi чекати, аж поки померло сiмдесят чоловiк, тiльки тодi вони змогли вмiститися на двох невеличких суднах. Але з двох бригантин одна зазнала кораблетрощi, тридцять чотири чоловiки Пiсарро – останнi, хто вижив, iз Castilia del Oro. Куди ж тепер податися? Люди Енсiсо пiсля розповiдей Пiсарро мали невелике бажання терпiти страхiтливий болотистий клiмат покинутого поселення й отруйнi стрiли тубiльцiв; повернення на Еспаньйолу видавалося iм единою можливiстю. Тiеi небезпечноi митi наперед раптом виступив Васко Нуньес де Бальбоа. Вiн пояснив, що завдяки своiй першiй подорожi з Родрiго де Бастiдасом знае все узбережжя Центральноi Америки, i пригадав, що вони тодi знайшли мiсцевiсть iз назвою Дарiен на березi золотоносноi рiчки, де жили приязнi тубiльцi. Саме там, а не в цьому осередку лиха слiд заснувати нову колонiю.
Уся команда одразу пристала на пропозицiю Нуньеса де Бальбоа. Дотримуючись його настанов, корабель поплив до Дарiена на Панамському перешийку, де iспанцi своiм звичаем одразу влаштували рiзанину тубiльцiв, а оскiльки серед награбованого добра було й золото, desperados вирiшили й оселитися там, iз побожною вдячнiстю назвавши нове мiсто Санта-Марiя-де-ла-Антiгуа-дель-Дарiен.
Небезпечне пiднесення
Невдовзi bachillerato Енсiсо, нещасний фiнансист колонii, тяжко пошкодував, що не викинув вчасно за борт ящик iз Нуньесом де Бальбоа всерединi, бо через кiлька тижнiв той зухвалий чоловiк уже мав у руках усю владу. Як правник, що вирiс з уявленнями про дисциплiну й порядок, Енсiсо у своiй якостi алькальда спробував замiсть губернатора, якого ще не було, керувати колонiею на користь iспанськоi корони i в жалюгiднiй iндiанськiй хижi писав своi постанови не менш охайно i точно, нiж якби сидiв у своему кабiнетi правника в Севiльi. В тiй пустцi, де ще не ступала людська нога, вiн заборонив солдатам виторговувати в тубiльцiв золото, бо то привiлей корони, i спробував змусити недисциплiновану ватагу до порядку й закону, але авантюрники iнстинктивно дослухалися до людини меча й обурювалися людиною пера. Невдовзi Бальбоа став справжнiм господарем колонii, Енсiсо, рятуючи життя, був змушений утiкати, а коли, нарештi прибув Нiкуеса, один iз призначених волею короля губернаторiв terra firma, щоб дати всьому лад, Бальбоа просто не дав йому висадитися, i горопашний Нiкуеса, вигнаний iз землi, яку надав йому король, загинув у морi, повертаючись на батькiвщину.
Тепер уже Нуньес де Бальбоа, чоловiк iз ящика, господар колонii. Але, незважаючи на свiй успiх, вiн не вiдчувае спокою на душi. Адже вiн вiдкрито збунтувався проти короля i ще менше може сподiватися на прощення, бо поставлений королiвським указом губернатор загинув iз його провини. Нуньес знае, що клятий Енсiсо зi своiми скаргами вже пливе до Іспанii i рано або пiзно його судитимуть за бунт. Але все-таки: Іспанiя далеко, а вiн мае ще вдосталь часу, поки корабель двiчi перетне океан. Не менш тямущий, нiж зухвалий, Нуньес знайшов единий спосiб утримувати свою узурповану владу якомога довше. Вiн знав, що тiеi пори успiх виправдовував будь-який злочин i чимала партiя золота, доправлена до королiвськоi скарбницi, здатна загальмувати переслiдування за злочин, а то й узагалi покласти йому край. Отже, треба спершу дiстати золото, бо золото – це влада! Разом iз Франсiско Пiсарро Нуньес де Бальбоа поневолив та пограбував навколишнiх тубiльцiв i серед звичайноi на той час рiзанини йому вдалося домогтися вирiшального успiху. Один iз касикiв на ймення Карета, на якого Нуньес пiдступно напав, найбрутальнiше порушивши закони гостинностi, запропонував йому, щоб уникнути неминучоi смертi, що, можливо, було б краще не обертати iндiанцiв у ворогiв, а укласти союз iз його плем’ям, i запропонував як запоруку вiрностi свою доньку. Нуньес де Бальбоа одразу збагнув, як важливо мати надiйного й могутнього друга помiж тубiльцiв, пристав на пропозицiю Карети i, що дивуе ще бiльше, до останнього подиху був найнiжнiше вiдданий тiй iндiанськiй дiвчинi. Разом iз касиком Каретою вiн скорив усiх навколишнiх iндiанцiв i набув серед них такого авторитету, що, зрештою, навiть наймогутнiший вождь на ймення Комагре шанобливо запросив його до себе.
Цей вiзит до могутнього вождя став причиною важливоi для всiеi свiтовоi iсторii постанови в життi Васко Нуньеса де Бальбоа, що дотепер був лише desperado i зухвалим бунтiвником проти корони, на якого чекала сокира або шибениця кастильського правосуддя. Касик Комагре прийняв Нуньеса де Бальбоа в просторiй кам’яницi, яка вкрай здивувала гостя своiм багатством, i без нiяких прохань подарував йому чотири тисячi унцiй золота. Але тепер настала пора дивуватися касику. Адже тi сини неба, могутнi й богорiвнi чужинцi, яких вiн приймав iз такою шанобою, втратили, тiльки-но побачивши золото, всю свою гiднiсть. Мов спущенi з ланцюга собаки, вони накинулись один на одного, подiставали мечi, стиснули кулаки, галасували i лютували, кожен прагнув отримати свою особливу частку золота. Касик iз подивом i зневагою приглядався до несамовитих: то був вiчний подив дитини природи в усiх закутках землi перед культурними людьми, яким жменька жовтого металу видаеться дорожчою за всi духовнi й технiчнi здобутки iхньоi культури.
Касик зрештою здобувся на слово, й iспанцi з пожадливим трепетом дослухалися до слiв, якi перекладав тлумач. Як дивно, казав Комагре, що ви сперечаетеся мiж собою через таку дрiбницю i через такий звичайний метал наражаете свое життя на найтяжчi незручностi й небезпеки. Отам, за тими горами, простерлось широке море, i всi рiчки, що впадають у нього, несуть iз собою золото. Там живе народ, що плавае, як i ви, на кораблях iз вiтрилами та веслами, i його володарi iдять та п’ють iз золотого посуду. Там цього жовтого металу можна знайти скiльки завгодно. Але цей шлях небезпечний, бо вождi, безперечно, не пускатимуть вас. І туди веде тiльки один шлях, який можна подолати за кiлька днiв.
Васко Нуньес де Бальбоа вiдчув, як йому защемiло серце. Нарештi знайдено слiд казковоi золотоi краiни, про яку вони мрiяли довгi роки; повсюди, на пiвночi й на пiвднi, його попередники прагнули знайти ii, а тепер до неi можна дiйти лише за кiлька днiв, якщо цей касик каже правду. І водночас пiдтверджено нарештi iснування другого океану, шлях до якого марно шукали Колумб, Кабот, Коререаль i всi видатнi й славетнi мореплавцi; власне, завдяки цьому вiдкрито ще й шлях навколо земноi кулi. Того, хто першим побачить те нове море i вiд iм’я своеi батькiвщини вiзьме владу над ним, уже нiколи не забудуть на землi. Бальбоа зрозумiв завдання, яке вiн мае виконати, щоб позбутися всякоi провини i здобути неминущу славу: треба першим перетнути перешийок i дiйти до Mar de Sur, Пiвденного моря, що веде до Індii, i завоювати для iспанськоi корони цей новий Офiр. Та мить у домi касика Комагре вирiшила долю Бальбоа. Вiдтодi життя цього випадкового авантюрника вже мало високий сенс, який виходить за межi часу.
У долi людини немае бiльшого щастя, нiж на половинi свого життя, в творчi чоловiчi лiта, з’ясувати свое життеве завдання. Нуньес де Бальбоа знае, про що йому тепер iдеться: жалюгiдну смерть на ешафотi або безсмертя. Треба одразу купити собi мир iз короною, легiтимувати й легалiзувати вже по шкодi свiй лихий учинок: узурпацiю влади. Тому вчорашнiй бунтiвник як найвiрнiший пiдданий посилае королiвському скарбнику Пасамонте на Еспаньйолi не тiльки п’яту частину з подарунка Комагре, належну по закону коронi, а й, краще обiзнаний зi звичаями свiту, нiж сухий правник Енсiсо, додае до офiцiйного послання ще й окремий щедрий золотий подарунок скарбниковi з проханням затвердити його на посадi генерального капiтана колонii. Хоча така дiя аж нiяк не входила до повноважень скарбника, вiн усе-таки послав Нуньесу де Бальбоа якийсь тимчасовий i насправдi нiкчемний документ. Водночас Бальбоа, прагнучи подбати про свою безпеку з усiх бокiв, послав двох своiх найнадiйнiших людей до Іспанii, щоб вони при дворi розповiли про його заслуги перед короною й повiдомили про важливу новину, яку вiн виманив у касика. Йому треба, переказав Васко Нуньес де Бальбоа до Севiльi, лише загiн тисячу чоловiк, iз таким загоном вiн зобов’язувався зробити для Кастилii так багато, як ще нiколи не робив до нього жоден iспанець. Нуньес пообiцяв вiдкрити нове море i здобути нарештi знайдену Золоту краiну, яку марно обiцяв Колумб i яку вiн, Бальбоа, завоюе.
Здаеться, нiби для пропащого чоловiка, бунтiвника й desperado, тепер усе повернулося на добре. Але наступний корабель з Іспанii привiз погану новину. Один iз поплiчникiв Нуньеса пiд час повстання, якого вiн свого часу послав до Іспанii, щоб той при дворi спростував звинувачення окраденого Енсiсо, повiдомив, що ситуацiя небезпечна для Нуньеса й загрожуе навiть його життю. Одурений bachillero зi своею скаргою на грабiжника утвердив свою правоту перед iспанським правосуддям, i воно присудило дати жертвi вiдшкодування. Натомiсть звiстка про недалеке Пiвденне море, яка могла б урятувати Нуньеса, ще не дiйшла до двору; хай там як, iз наступним кораблем прибуде судовий виконавець, щоб притягти Бальбоа до вiдповiдальностi за бунт i або на мiсцi оголосити йому вирок, або привезти в кайданах до Іспанii.
Васко Нуньес де Бальбоа збагнув, що вiн пропащий. Вiн отримав вирок ще до того, як дiйшла його звiстка про Пiвденне море, що лежить неподалiк, i золотi береги. Рiч зрозумiла, нею скористаються, коли його голова вже покотиться на землю, i хтось iнший виконае його завдання, про яке вiн мрiяв, а вiн сам уже нiчого не може сподiватися вiд Іспанii. Всi знають, що вiн спровадив на смерть законного королiвського губернатора, знають, що вiн свавiльно прогнав iз посади алькальда, – отже, той вирок ще слiд назвати милосердним, бо йому загрожуе тiльки ув’язнення й не доведеться спокутувати свое зухвальство на ешафотi. На могутнiх друзiв вiн уже не може покладатися, бо й сам не мае нiякоi влади, а його найкращий адвокат – золото – ще мае надто тихенький голос, щоб забезпечити йому ласку. Тiльки одне може врятувати його тепер вiд кари за смiливiсть: ще бiльша смiливiсть. Якщо вiн вiдкрие нове море i новий Офiр до того, як приiде судовий виконавець i його охоронцi схоплять його й закують у кайдани, вiн ще може врятуватися. Тут, на краю населеноi землi, вiн може вдатися тiльки до своерiдноi втечi, до втечi для грандiозного завдання, втечi в безсмертя.
Отож Нуньес де Бальбоа вирiшив не чекати з Іспанii тисячу воiнiв, яких вiн просив для завоювання невiдомого океану, так само як не чекав вiн i приiзду судового виконавця. Краще зi жменькою не менш рiшучих людей наважитись на незмiрне! Краще загинути з честю пiд час найвiдважнiшоi пригоди в iсторii, нiж чекати, поки тебе ганебно зi зв’язаними руками потягнуть на ешафот. Нуньес де Бальбоа скликав жителiв колонii, пояснив, не замовчавши труднощiв, свiй намiр перетнути перешийок i запитав, хто хоче пiти з ним. Його мужнiсть додала духу iншим. Сто дев’яносто воякiв, майже все боездатне чоловiче населення колонii, зголосилися йти разом з ним. Про спорядження не дуже треба було i дбати, бо тi люди й так жили в станi постiйноi вiйни. 1 вересня 1513 року Нуньес де Бальбоа, герой i бандит, авантюрник i бунтiвник, почав, щоб уникнути шибеницi або в’язницi, свiй похiд у безсмертя.
Неминуща мить
Перетин Панамського перешийку почався в провiнцii Коiба, що була невеличкою державкою касика Карети, чия донька стала супутницею Бальбоа. Але, як з’ясувалося згодом, Бальбоа обрав не найвужче мiсце, тож унаслiдок цього незнання небезпечний похiд став довшим на кiлька днiв. Але для нього, мабуть, найважливiшим при такому зухвалому зiткненнi з невiдомим була змога мати на випадок повернення або вiдступу дружне iндiанське плем’я позаду. Вояки з Дарiена попливли в Коiбу на десятьох великих каное, сто дев’яносто чоловiкiв, озброених списами, мечами, аркебузами й арбалетами, iх супроводила чималенька зграя страхiтливих собацюр. Касик як союзник дав своiх iндiанцiв, якi виконували роль тяглових тварин i провiдникiв, i вже 6 вересня почався славетний перехiд через перешийок, уже сам цей похiд пiддав страхiтливому випробуванню силу волi такого вiдважного й досвiдченого авантюрника, як Нуньес. Серед задушливоi екваторiальноi спеки, що немов присипляла, iспанцi спершу мали перейти низини, де болотиста, щедра на пропасницю земля навiть через кiлька сторiч пiд час будiвництва Панамського каналу забрала життя багатьох тисяч людей. З першоi години iспанцi були змушенi сокирами i мечами прорубувати собi шлях у незвiдане крiзь заплетенi лiанами отруйнi джунглi. Наче у величезнiй зеленiй копальнi, перший вояк прорубував iншим у гущавинi вузеньку штольню, по якiй один за одним довжелезною низкою йшло вiйсько конкiстадорiв, i то завжди зi зброею в руках, день i нiч, пильно вслухаючись i придивляючись, щоб вiдбити несподiваний напад тубiльцiв. Спека в чадному i душному мороцi коло пiднiжжя лiсових велетнiв, над високим зеленим склепiнням яких нещадно палило сонце, забивала дух. Обливаючись потом, з осугою на вустах, вiйсько у важких обладунках ступало далi миля за милею. Інколи раптом спадали ураганнi зливи, струмочки за мить обертались у бурхливi рiчки, якi доводилось переходити або в брiд, або по хитких iмпровiзованих мiсточках, що iх швидко споруджували i зв’язували ликом iндiанцi. З провiанту iспанцi мали тiльки жменьку маiсу. Блiдi вiд безсонних ночей, голоднi, спраглi, оточенi хмарами комашнi, що жалила i ссала кров, вони пробивали собi шлях уперед в одязi, роздертому колючками, зi зраненими ногами, запаленими очима i розпухлими вiд укусiв пискливих москiтiв обличчями, не маючи спочинку вдень i спокiйного сну вночi, й невдовзi цiлковито виснажились. Уже пiсля першого тижня походу бiльшiсть воякiв не витримували злигоднiв, i Нуньес де Бальбоа, знаючи, що небезпеки, власне, чекають на них попереду, наказав, що всiм хворим на пропасницю та знесиленим краще повернутися назад. Вiн хотiв наважитись на вирiшальне завдання тiльки зi своiми найдобiрнiшими вояками.
Зрештою мiсцевiсть почала пiднiматися. Джунглi посвiтлiшали, бо тiльки на заболочених низинах вони здатнi демонструвати всю свою тропiчну пишноту. Але тепер, коли затiнок уже не захищав, прямовисне екваторiальне сонце нещадно й дошкульно нагрiвало важкi обладунки. Повiльно i лише короткими переходами виснаженi iспанцi долали етап за етапом горбисту мiсцевiсть, аж поки добулися до гiрського ланцюга, що, наче кам’яний хребет, дiлив невеличку вiдстань мiж двома океанами. Мало-помалу розкрилися обрii, потiм посвiжiшало повiтря. Здавалося, нiби пiсля вiсiмнадцятьох днiв героiчних мук найтяжчi труднощi вже подоланi, вже височiв попереду гiрський гребiнь, iз верхiвки якого, за словами iндiанського вождя, можна бачити обидва океани: Атлантичний i ще не знаний i не бачений Тихий. Але саме тепер, коли, здавалося, був остаточно подоланий затятий опiр пiдступноi природи, перед iспанцями з’явився новий ворог: касик тих земель, що сотнями своiх воiнiв загородив чужинцям шлях. Та в битвах з iндiанцями Нуньес де Бальбоа набув великого досвiду. Вистачило дати залп з аркебуз, щоб штучнi грiм та блискавка знову справили на тубiльцiв свою випробувану чарiвну дiю. Переляканi з зойками розбiглися, гнанi ще далi iспанським вояцтвом, яке пiшло в наступ, i велетенськими собацюрами. Але замiсть радiти легкiй перемозi, Бальбоа, як i всi iспанськi конкiстадори, позбавив ii честi мерзенною жорстокiстю, вiддавши певне число зв’язаних безборонних полонених – то був ерзац двобоiв iз тваринами i гладiаторських iгор – живцем на поталу зграi голодних псiв, якi роздерли, розшматували й пожерли бiдолах. Огидним убивством Бальбоа зганьбив свою останню нiч перед своiм безсмертним днем.
Іспанським конкiстадорам було властиве унiкальне i незбагненне поеднання рiзних рис i в iхньому характерi, i в дiях. Такi побожнi й святобливi, якими вкрай рiдко можуть бути християни, вони палкою душею закликали Господа i водночас коiли його iм’ям найганебнiшi нелюдськi вчинки в iсторii. Здатнi до чудових i героiчних виявiв мужностi, самопожертви i пристрастi, вони найбезсоромнiше ошукували одне одного i билися мiж собою, i водночас, хоч якi були вартi зневаги, мали немов закарбоване чуття честi й гiдне подиву усвiдомлення iсторичноi величi своiх дiй. Той самий Нуньес де Бальбоа, що вчора ввечерi кинув невинних i безборонних зв’язаних полонених собачiй зграi i, мабуть, задоволено гладив собачi морди, з яких ще скапувала свiжа людська кров, достеменно усвiдомлював значення свого вчинку в iсторii людства i вмiв вирiшальноi митi вдатись до тих дивовижних жестiв, якi стали незабутнiми в iсторii. Вiн знав, що той день – 25 вересня – стане важливим у свiтовiй iсторii, i з дивовижним iспанським пафосом цей суворий i позбавлений сумнiвiв авантюрник засвiдчив, як добре вiн розумiе значення свого невмирущого iсторичного послання.
Великодушний жест Бальбоа: увечерi, безпосередньо пiсля кривавоi купелi, один тубiлець показав йому недалеку вершину й розповiв, що з неi вже можна побачити море, ще не знане Mar del Sur. Бальбоа одразу дав розпорядження. Поранених i знесилених лишив у сплюндрованому селi й наказав ще здатним до походу – вiн мав ще шiстдесят сiм чоловiк iз колишнiх ста дев’яноста, з якими вирушив у Дарiенi в похiд – вибиратися на ту гору. Десь о десятiй годинi ранку вояки вже пiдходили до вершини. Треба було ще вибратись на невисокий лисий белебень – i вже там можна окинути оком нескiнченне.
Тiеi митi Бальбоа наказав своiм людям зупинитися. Нiхто не повинен iти за ним, бо вiн не хотiв нi з ким дiлитися тим першим поглядом на незнаний океан. Вiн буде i лишиться сам, единим аж довiку першим iспанцем, першим европейцем i першим християнином, що, перетнувши единий величезний океан нашого свiту – Атлантичний – дивитиметься тепер на iнший, на ще не вiдомий Тихий. Повiльно, з серцем, що аж гупае в грудях, глибоко проймаючись значенням митi, пiднiмаеться вiн угору з прапором у лiвiй руцi й мечем у правiй, самотнiй силует у величезному колi. Поволi, не кваплячись, бо справжню роботу вже виконано, сходить вiн на гору. Ще кiлька крокiв, менше, вже менше, ще менше, – i ось нарештi вiн дiйшов до вершини, i перед ним розкрилися незмiрнi краевиди. За горами, що опускалися дедалi нижче, за вкритими лiсом зеленими, щораз нижчими пагорбами металево полискував величезний диск: океан, новий i невiдомий океан, доти тiльки омрiяний i ще нiколи не бачений, казковий океан, який багато рокiв шукали Колумб i всi його наступники, океан, хвилi якого омивають Америку, Індiю та Китай. Васко Нуньес де Бальбоа дивився i не мiг надивитись, гордо й блаженно впиваючись усвiдомленням, що його очi – очi першого европейця, в яких вiдображуеться безкiнечна блакить того океану.
Довго та екстатично вдивлявся Васко Нуньес де Бальбоа в далечiнь. Тiльки потiм гукнув униз товаришам, подiлившись своею радiстю. Метушливо, збуджено, сапаючи i стогнучи, видирались, повзли i бiгли iспанцi на вершину, дивились, дивувались i в захватi перезиралися. Раптом отець Андреас де Вара, що супроводив загiн, затягнув «Te Deum laudamos», «Тебе, Бога, хвалимо», i одразу ущухли галас i крики, суворi й хрипкi голоси всiх воякiв, авантюрникiв i бандитiв поедналися в побожному хорi. Індiанцi з подивом придивлялись, як за словом священика солдати зрубали дерево i змайстрували хрест, на деревинi якого вирiзьбили iм’я iспанського короля. І дивились, як пiдноситься хрест, наче його обидвi дерев’янi руки хотiли обняти обидва океани, Атлантичний i Тихий, з усiма iхнiми невидними далечiнями.
Серед шанобливого мовчання Нуньес де Бальбоа ступив наперед i звернувся до воякiв. Вони слушно чинять, дякуючи Господу, що сподобив iх такоi честi й ласки, i просять його, щоб вiн i далi допомагав iм завойовувати цей океан та iншi землi. Якщо воiни й далi вiрно йтимуть за ним, як i досi, то повернуться додому з цiеi новоi Індii як найбагатшi iспанцi. Бальбоа врочисто вимахував прапором на всiх чотирьох вiтрах, щоб заволодiти для Іспанii всiма далекими землями, що iх овiвають тi вiтри. Потiм гукнув писаря Андреса де Вальдеррабано, щоб той зробив запис, який лишить пам’ять про цю подiю на всi вiки. Андрес де Вальдеррабано розгорнув пергамент, iдучи через пралiс, вiн нiс у замкненiй дерев’янiй скриньцi каламар i перо, а потiм попросив усiх шляхтичiв, лицарiв i воякiв – «los caballeros e hidalgos y hombres de bien», – «присутнiх пiд час вiдкриття Пiвденного моря, Mar del Sur, яке зробив високий i вельми поважний капiтан Васко Нуньес де Бальбоа, губернатор його величностi», що «цей пан Васко Нуньес був першим, хто побачив той океан, а потiм показав своiм людям».
Потiм шiстдесят сiм чоловiк пiшли з вершини вниз, i того 25 вересня 1513 року людство дiзналося про останнiй, доти не вiдомий океан землi.
Золото i перли
