Скандальний випадок iз патером Брауном = The Scandal of Father Brown
Гiлберт Кiт Честертон
Видання з паралельним текстом
Ім’я Гiлберта Кiта Честертона (1874—1936), англiйського християнського мислителя, журналiста i письменника, вiдомо в усьому свiтi. Вiн написав близько 80 книжок, серед яких кiлька сотень вiршiв, 200 оповiдань, 4000 есеiв, п’еси та романи, проте зажив слави як автор циклу детективних новел, головним персонажем яких був патер Браун. Цей сором’язливий, на перший погляд, нiчим не примiтний священик завдяки своiй спостережливостi й вмiнню зiставляти факти майстерно розкривав найскладнiшi i найзаплутанiшi злочини.
До видання увiйшло 9 новел iз детективного циклу про патера Брауна, серед яких «Свiчадо в будинку суддi», «Убивство нашвидкуруч», «Молот Господа» та iншi.
В формате a4.pdf сохранено издательское форматирование
Гiлберт Кiт Честертон
Скандальний випадок iз патером Брауном = The Scandal of Father Brown
Скандальний випадок iз патером Брауном
Свiчадо в будинку суддi
Джеймс Бегшоу i Вiлфред Андергiлл були старими друзями i дуже любили нiчнi прогулянки, пiд час яких мирно балакали, блукаючи лабiринтами тихих, немов вимерлих вулиць великого мiського передмiстя, де вони жили. Перший iз них – високий, чорнявий, добрий чоловiчок iз вузькою смужкою вусiв на верхнiй губi – служив професiйним детективом у полiцii, другий, невисокий блондин iз проникливим, рiзко окресленим обличчям, був любителем, котрий палко захоплювався розшуком злочинцiв. Читачi цiеi оповiдки, написаноi зi справдi науковою точнiстю, будуть, мабуть, враженi, дiзнавшись, що казав професiйний полiцiянт, любитель же слухав його з глибокою шанобливiстю.
– Наша робота, мабуть, едина у свiтi, – промовляв Бегшоу, – бо дii професiонала люди чомусь вважають помилковими. Нехай так, але нiхто не стане писати розповiдь про перукаря, котрий не вмiе стригти, i клiент змушений йому допомагати, або про вiзника, котрий не в змозi правити конем до того часу, поки вершник не пояснив йому премудростi транспортування в свiтлi новiтньоi фiлософii. При всьому цьому я аж нiяк не маю намiру заперечувати, що ми схильнi обирати найвторованiший шлях або, iншими словами, безуспiшно дiемо вiдповiдно до якихось правил. Але помилка письменникiв у тому, що вони вперто не дають нам можливостi успiшно дiяти в згодi iз загальноприйнятими правилами.
– Без сумнiву, – зауважив Андергiлл, – Шерлок Голмс сказав би, що дiе в згодi з правилами i за законами логiки.
– Можливо, вiн мае рацiю, – пiдтвердив полiцiянт, – але я мав на увазi правила, яких переважно дотримуються люди. Це як робота в армiйському штабi. Ми збираемо iнформацiю.
– А вам не здаеться, що i в детективних романах це не виключено? – поцiкавився його приятель.
– Що ж, вiзьмiмо як приклад якусь справу, розкриту Шерлоком Голмсом i Лестрейдом, професiйним детективом. Припустiмо, Шерлок Голмс може здогадатися, що зовсiм незнайомий чоловiк, котрий переходить вулицю, – iноземець, бо той, аби не потрапити пiд автомобiль, дивиться праворуч, а не лiворуч, а в Англii рух лiвобiчний. Охоче припускаю, що Голмс здатен висунути таку гiпотезу. Переконаний, що Лестрейду така думка й на гадку не спаде. Але не випускайте з уваги те, що полiцiянт хоч i не може часом здогадатися, зате цiлком може знати щось наперед. Лестрейд мiг точно знати, що цей перехожий – iноземець, бо полiцiя, в якiй вiн служить, зобов’язана стежити за iноземцями. Можна заперечити, що полiцiя стежить за всiма. Я полiцiянт, тому мене тiшить, що полiцiя знае багато, адже кожен прагне працювати на совiсть. Але я як громадянин часом задумуюся, чи не забагато вони знають?
– Та невже ви можете всерйоз стверджувати, – вигукнув Андергiлл iз недовiрою, – що знаете все про кожного зустрiчного, котрий трапляеться вам на будь-якiй вулицi? Припустiмо, ген iз того будинку зараз вийде людина, хiба ви i про неi все знаете?
– Безумовно, якщо це – господар будинку, – вiдповiв Бегшоу. – Цей будинок орендуе лiтератор, англiець румунського походження, зазвичай живе в Парижi, але переселився сюди, щоб працювати над якоюсь поетичною п’есою. Його звуть Озрiк Орм, вiн належить до новоi поетичноi школи, i вiршi його читати важко. Звiсно, наскiльки я особисто можу про це судити.
– Але я мав на увазi всiх людей, котрих зустрiчаеш на вулицi, – заперечив його спiврозмовник. – Я думав про те, до чого ж це здаеться дивним, новим, безликим: цi високi, глухi стiни, цi будинки, що потопають у садах, iхнi мешканцi. Та нi, ви не можете знати iх усiх.
– Я знаю декого, – вiдгукнувся Бегшоу. – Ось за цiею огорожею, вздовж якоi ми зараз iдемо, розлiгся сад, що належить серовi Гамфрi Гвiнну, хоча зазвичай його називають просто суддя Гвiнн: це той самий старий суддя, котрий зняв такий галас iз приводу шпигунства пiд час свiтовоi вiйни. Сусiднiм будинком володiе багатий гендляр сигарами. Родом вiн iз Латинськоi Америки, смаглявий такий, вiдразу видно iспанську кров, але прiзвище у нього суто англiйське – Баллер. А он той будинок, наступний за порядком… Стривайте, ви чули шум?
– Я чув якiсь звуки, – вiдповiв Андергiлл, – але, певна рiч, поняття не маю, що це було.
– Я знаю, що це було, – сказав нишпорка. – Це були два пострiли з великокалiберного револьвера, а потiм – зойк про допомогу. І долинули цi звуки iз саду за будинком, який належить суддi Гвiнну, з цього раю, де завжди панують мир i законнiсть.
Вiн пильно оглянув вулицю i додав:
– А в огорожi е однi-единi ворота, i, щоб до них дiстатися, треба зробити гак у добрих пiвмилi. Ет, була б ця огорожа трохи нижчою або я трохи легшим, тодi iнша рiч, але все одно я спробую.
– Он е мiсце, де огорожа i справдi нижча, – сказав Андергiлл, – i поруч е дерево, воно там дуже до речi.
Вони побiгли вздовж огорожi i справдi побачили мiсце, де огорожа круто знижувалася, немов iдучи в землю наполовину. А також дерево в саду, всiяне найяскравiшими барвами, простирало назовнi гiлки, золотистi при свiтлi самотнього вуличного лiхтаря. Бегшоу вхопився за кривого дрючка i перекинув ногу через невисоку огорожу. А вже наступноi митi друзi вже стояли в садочку, до колiн потопаючи в килимi з чiпких трав, що стеляться.
У цей нiчний час сад суддi Гвiнна виглядав вельми своерiдно. Вiн був великий i тягнувся незабудованою околицею мiста, прилягаючи до високого темного дому, який стояв останнiм, наприкiнцi вулицi. Будинок цей можна назвати темним у самому прямому значеннi слова, бо вiконницi були зачиненi наглухо i жоден промiнчик свiтла не проникав назовнi крiзь iхнi щiлини, хоча б iз боку палiсадника. Зате в самому саду, що прилягав до будинку i, здавалося, тим бiльше мав би бути оповитий темрявою, подекуди мерехтiли, догоряючи, iскри, наче пiсля феерверку, немов гiгантська вогняна ракета впала i розсипалася помiж дерев. Просуваючись уперед, друзi виявили, що це свiтилися гiрлянди кольорових лампочок, якими були унизанi дерева, як коштовними плодами Аладдiна. Але особливо свiтло виливалося з круглого озерця чи ставка, у водi якого блискотiли i переливалися блiдi рiзнокольоровi вогники, нiби i там також горiли лiхтарики.
– Може, у нього врочистий прийом? – спитав Андергiлл. – Схоже на садову iлюмiнацiю.
– Нi, – заперечив Бегшоу. – Просто у нього така примха, що вiн вважае за краще насолоджуватися цим видовищем на самотi. Обожнюе бавитися своею власною маленькою електричною мережею, а розподiльчий щит мiститься он у тiй окремiй прибудовi, де вiн працюе i зберiгае своi папери. Баллер, його приятель, стверджуе, що, коли горять кольоровi лампочки, зазвичай це однозначна ознака того, що його краще не турбувати.
– Щось як червоний стоп-сигнал, – зауважив Андергiлл.
– Великий Боже! Боюся, що це i е саме такий сигнал, – i нишпорка побiг до ставка.
Не минула навiть одна мить, як Андергiлл i сам помiтив те, що ранiше побачив його приятель. Мерехтливе свiтлове кiльце, схоже хiба що на якийсь нiмб, що iнодi оточуе мiсяць, а тут облямовував круглу водойму, переривали двi чорнi риски, точнiше якiсь смуги. Як виявилося, це були двi довгi чорнi кiнцiвки людини, яка лежала бiля ставка, повнiстю зануривши голову в воду.
– Сюди! – уривчасто крикнув нишпорка. – Так виглядае…
Голос його замовк на вiдстанi, бо вiн уже мчав щодуху через широку галявину, ледь помiтну при слабкому електричному освiтленнi, i далi навпростець через весь садок до ставка, бiля якого лежав невiдомий чоловiк. Андергiлл пiдтюпцем подався йому вслiд, але вiн раптом злякався, бо сталася дуже неприемна несподiванка. Бегшоу, котрий, як стрiла, летiв по прямiй лiнii до незнайомця, розпростертого бiля ставка, що круто завернув убiк i, ще додавши собi прудкостi, помчав до будинку. Андергiлл нiяк не мiг збагнути, чому його приятель так рiзко i раптово змiнив напрямок свого руху. Але ще через секунду, коли нишпорка пiрнув у тiнь будинку, звiдти, з мороку, почулася метушня, що супроводжувалася лайками, а потiм Бегшоу знову виринув звiдтiля, тягнучи за собою чоловiчка, котрий запекло впирався, субтильного та рудоволосого. Спiйманий на гарячому, мабуть, хотiв сховатися за рогом будинку, але гострий слух нишпорки вловив шурхiт його крокiв, ледь чутний у тишi, i нагадував борсання пташки в кущах.
– Андергiлле, зробiть милiсть, – сказав полiцiянт, – бiжiть до ставка й подивiться, що там i як. Ну, а ви хто такий? – спитав вiн, рiзко зупиняючись – Ім’я, прiзвище?
– Майкл Флуд, – вiдповiв незнайомець викличним тоном. Вiн був маленький, миршавий, з непомiрно довгим гачкуватим носом на вузькому та сухому, немов пергаментному обличчi, блiдiсть якого була особливо помiтна, вiдтiняючою вогняно-рудою шевелюрою. – Я тут, маю запевнити, нi до чого. Коли я прийшов, вiн уже лежав мертвий, i менi стало страшно. Я з газети, хотiв взяти у нього iнтерв’ю.
– Коли ви, газетярi, берете iнтерв’ю у знаменитостей, – зауважив Бегшоу, – то вам доводиться перелiзати для цього через садову огорожу?
І вiн суворо вказав на подвiйний ланцюжок слiдiв, що тягнулися алеею до квiтковоi клумби.
Чоловiчок, котрий назвався Флудом, також напустив на себе суворого вигляду.
– Кожному газетному репортеру iнколи доводиться перелiзати через якiсь огорожi, – сказав вiн. – Я довго стукав у вхiднi дверi, але так i не достукався. Гадаю, що лакей кудись вiдлучився.
– А звiдки ви знаете, що вiн вiдлучився! – спитав слiдчий, дивлячись на нього з пiдозрою.
– Та тому, – вiдповiдав Флуд iз явно удаваним спокоем, – що не я один лiз через садовi огорожi. Досить iмовiрно, що i ви зробили те саме. У будь-якому разi, i лакей це зробив, я тiльки хвильку тому бачив, як вiн зiстрибнув iз огорожi бiля самоi хвiртки, по той бiк саду.
– Але чому ж вiн не скористався хвiрткою? – продовжував допит Бегшоу.
– Звiдки ж я можу знати? – огризнувся Флуд. – Імовiрно, тому, що вона замкнена. Питайте у нього, а не у мене, он вiн якраз повертаеться.
І справдi, бiля будинку з’явилася ще чиясь невиразна тiнь, ледь помiтна в напiвтемрявi, пронизанiй слабким електричним свiтлом, а потiм стало видно широкоплечого чолов’ягу у червоному жилетi, одягненому поверх заношеноi до неймовiрностi лiвреi. Вiн квапливо, але спокiйно й упевнено наближався до бiчних дверцят будинку, коли окрик Бегшоу змусив його зупинитися. Слуга неохоче пiдiйшов, i можна було тепер роздивитися жовтувате обличчя з азiйськими рисами, яким цiлком вiдповiдало прилизане синяво-чорне волосся.
Бегшоу рiзко повернувся до чоловiка, котрий назвався Флудом.
– Чи може хоча б хтось у цiй окрузi, – спитав вiн, – засвiдчити вашу особу?
– У цiй краiнi таких знайдеться небагато, – буркнув репортер. – Я тiльки нещодавно переiхав сюди з Ірландii. Єдиний, кого я знаю в тутешнiх краях, це священик церкви Святого Домiнiка, патер Браун.
– Ви обое будьте ласкавi залишатися тут, – сказав Бегшоу. І додав звертаючись до лакея: – А вас я прошу пiти в будинок, зателефонувати до церкви Святого Домiнiка i попросити патера Брауна приiхати сюди якнайшвидше. Та дивiться, без фокусiв.
Поки енергiйний нишпорка вживав заходiв на випадок можливоi втечi затриманих, його приятель, як йому i було сказано, поспiшив на мiсце, де розiгралася трагедiя. Мiсце це виглядало досить дивно: справдi, якби трагедiя не була настiльки жахливою, вона представлялася б украй фантастичною. Мертвий чоловiк (при самому поверхневому оглядi вiдразу ж стало ясно, що вiн справдi мертвий) лежав, опустивши голову в ставок, i мерехтливе штучне освiтлення оточувало його голову якоюсь подобою святотатського нiмба. Обличчя в нього було виснажене та неприемне, голова майже голомоза, тiльки з бокiв ще кучерявилися рiдкiснi пасма – сивi, зi сталевим вiдливом, вони завивалися кiльцями, i хоча скроню розтрощила куля, Андергiлл одразу впiзнав риси, якi бачив на численних портретах сера Гамфрi Гвiнна. На покiйнику був фрак, а його довгi, тонкi, як у павука, ноги чорнiли, розкинутi в рiзнi боки на крутому березi, з якого вiн упав. Немов за фатальноi, реально диявольськоi примхи, кров повiльно сочилася у воду, що свiтиться, i цiвка змiiлася, прозоро-червона, як передзахiдна хмара.
Андергiлл сам не мiг би сказати, скiльки часу вiн простояв, споглядаючи на зловiсний труп, а потiм пiдняв голову i побачив, що над ним, бiля краю стрiмчастого берега, з’явилися четверо незнайомцiв. Вiн очiкував приходу Бегшоу i спiйманого iрландця, тому легко здогадався, хто та людина в червоному жилетi. Але в четвертому з них була якась дивна i смiшна урочистiсть, що незбагненним чином поеднувала непоеднуване. Вiн був опецькуватий, кругловидий i носив капелюх, що нагадував чорний нiмб. Андергiлл здогадався, що перед ним священик. Але при цьому йому чомусь згадалася й стара, почорнiла вiд часу гравюра, на якiй був зображений «Танок смертi».
