Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories
Гiлберт Кiт Честертон
Видання з паралельним текстом
Гiлберт Кiт Честертон (1874—1936) – визнаний класик англiйськоi лiтератури, один з найяскравiших письменникiв першоi половини XX столiття. Його романи i численнi есе стали класикою, проте любов читача принесли розповiдi про патера Брауна – тихого, соромливого священика, що майстерно розкривае найбiльш заплутанi загадки i злочини. Видання цих оповiдань розпочалоя 1911 року i розтягнулося на добру чверть столiття, перетворившись на детективну епопею. Їi мудрий i невибагливий герой навiть не завжди прагне покарати злочинця, але розставляе все по мiсцях.
До видання «Записки патера Брауна» увiйшли новели «Багряний мiсяць гори Меру», «Останнiй жалiсливець Марнiв», «Чоловiк iз двома бородами», «Проклята книга» та iншi.
В формате a4.pdf сохранено издательское форматирование
Гiлберт Кiт Честертон
Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories
Записки патера Брауна
Багряний мiсяць гори Меру
Усi погодилися, що благодiйний базар, влаштований у Меллоувудському абатствi (певна рiч, за згодою ледi Маунтiгл), був чудовим. Гойдалки, каруселi та панорами щодуху розважали народ. Я вiдзначив би i власне благодiйнiсть, якби хтось iз присутнiх там осiб пояснив, у чому вона полягала.
Як би там не було, нам доведеться мати справу далеко не з усiма цими особами, перш за все – з трьома з них, а саме – з однiею жiнкою i двома джентльменами, котрi, голосно сперечаючись, походжали мiж головними павiльйонами або, точнiше, наметами. Праворуч вiд них мiстився славетний провидець, в чиему малиновому кублi оселилися чорнi i золотi божества, багаторукi, як спрути. Може, вони свiдчили про те, що не обдiлять його своею допомогою. А можливо, вони просто втiлювали мрiю якогось хiроманта. Лiворуч стояв намет френологii, прикрашений набагато скромнiше, на подив шишкуватими черепами Сократа та Шекспiра. Як i личить справжнiй науцi, тут були тiльки бiла та чорна фарби, тiльки числа i креслення. Малиновий же намет, де панувала тиша, приваблював таемничим темним входом. Френолог на прiзвище Фрозо – вертлявий смаглявий чоловiчок з неймовiрно чорними вусами – стояв бiля свого святилища та пояснював невiдь-кому, що будь-яка голова виявиться такою ж значною, як у Шекспiра. Ледве нагодилася молодиця, то вiн накинувся на неi i з усiею старомодною чемнiстю запропонував помацати ii череп.
Панi вiдмовилася до грубощiв ввiчливо, але ми пробачимо iй це, бо вона була захоплена суперечкою. Даруемо ми i тому, що вона була господинею, самою ледi Маунтiгл. Нiхто не назвав би ii непримiтною: глибокi темнi очi свiтилися якимось голодним блиском, а бадьора, навiть несамовита усмiшка дещо суперечила виснаженому обличчю. Одiж ii була химерною, згiдно з тодiшньою модою, бо вiдбувалося це задовго до вiйни, що так успiшно навчила нас серйозностi та зiбраностi. Гарнiтур жiнки був схожий на намет провидця, в ньому було щось схiдне, його прикрашали дивовижнi таемнi символи. Але всi знали, що Маунтiгли схибнутi, тобто, в перекладi на мову науки, вони переймаються схiдною культурою та схiдними вiруваннями.
Дивовижнi властивостi примадонни вiдтiняли досконалу пристойнiсть обох джентльменiв. Як велiла та допотопна мода, все в них було строгим i бездоганним, вiд бiлих рукавичок до блискучого цилiндра. Однак рiзнилися i вони. Джеймс Гардкасл поеднував пристойнiсть iз вишуканiстю, а Томмi Гантер – з вульгарнiстю. Гардкасл був багатообiцяючим полiтичним дiячем, хоча в товариствi цiкавився чим завгодно, але не полiтикою. Можна, звiсно, сказати, що кожен полiтик багато обiцяе. Але, будьмо справедливi, цей жевжик багато i робив. Однак малиновi намети не викликали в нього напливу дiяльностi.
– На мiй погляд, – промовляв вiн, вкладаючи в око монокль, що оживляв своiм блиском його суворе обличчя, – перш нiж сперечатися про магiю, маемо встановити межi ще непiзнаних сил. Без сумнiву, сили такi е, навiть у вельми вiдсталих людей. Факiри, наприклад, чинять дивовижнi речi.
– Ви хотiли сказати, шахраi? – з наiвним виглядом спитав другий джентльмен.
– Томмi, не мели дурниць, – сказала жiнка. – Вiчно ти сперечаешся про те, чого не знаеш! Немов якийсь школяр, котрий викривае фокусника. Цей хлоп’ячий скепсис так застарiв… Що ж до непiзнаних сил, то вважаю…
У цю мить молодиця побачила когось, хто був iй потрiбен, – незграбного чоловiка в чорному, котрий стояв бiля павiльйону, де дiти кидали обручi в потворнi фiгурки. Вона i кинулася до священика з воланням:
– Патере Браун, а я вас шукаю! Менi треба з вами порадитися. Ви вiрите в передбачення?
Той, до кого вона звернулася, безпорадно дивився на обруч у своiй руцi.
– Я не зовсiм втямив, – сказав вiн, – в якому сенсi ви вжили слово «вiрити». Звiсно, якщо це шарлатанство…
– Та нi! – засмiялася жiнка. – Учитель зовсiм не дурисвiт! Для мене велика честь, що вiн прийшов. Вiн – провидець, пророк. Пророкуе не якусь удачу в справах, а вiдкривае глибокi духовнi iстини про нас самих, про нашу справжню сутнiсть.
– Саме так, – сказав патер Браун. – Якщо це шарлатанство, я нiчого проти не маю. Хiба мало дурисвiтства на таких базарах, так нiхто i не сприймае його всерйоз! Але якщо справа дiйшла до духовних iстин, то вважаю, що це – бiсiвська брехня, вiд якоi треба триматися подалi.
– Вашi слова – парадоксальнi, – з посмiшкою зауважив Гардкасл.
– Нiяк не збагну, що таке парадокс, – задумливо сказав священик. – Менi здаеться, вiн дуже простий. Якщо хтось прикинеться шпигуном i стане брехати супротивнику, шкоди не буде. Але якщо людина справдi працюе на ворога…
– Ви гадаете… – почав Гардкасл.
– Атож, – пiдтвердив священик. – Я гадаю, що ваш провидець пов’язаний iз Ворогом роду людського.
Томмi Гантер захихотiв вiд задоволення.
– Що ж, – сказав вiн, – якщо так, тодi цей темношкiрий гультяй – просто святий!
– Мiй кузен – невиправний, – зiтхнула ледi Маунтiгл. – Вiн i сюди приiхав, щоб викривати Вчителя. Воiстину, вiн би став викривати навiть Будду i Мойсея.
– Нi, люба сестричко, – посмiхнувся Томмi. – Я приiхав, аби тобi допомогти. Коли цi мавпи тут, я за тебе неспокiйний.
– Ну ось знову! – обурилася ледi. – Пам’ятаю, в Індii спочатку всi ми недолюблювали темношкiрих. Але коли я переконалася в iхнiх вражаючих духовних силах…
– У нас з вами рiзнi погляди, – зронив священик. – Ви прощаете темну шкiру, тому що хтось досяг вищоi мудростi. Я ж вибачаю вищу мудрiсть, тому що хтось е iншого кольору, нiж я. Щиро кажучи, мене не дуже хвилюють духовнi сили, бо моя справа – духовнi слабкостi. Але я нiяк не збагну, чим поганий чоловiк, якщо вiн того прекрасного кольору, що й бронза, або кава, або темне пиво, або пiвнiчний струмок, що пробиваеться крiзь торф. По сутi, i прiзвище мое означае цей самий колiр, тому я трохи до нього упереджений…
– Ах, он воно що! – переможно вигукнула ледi Маунтiгл. – Я так i знала, що ви жартуете.
– Гм… – промимрив Томмi Гантер. – Коли балакають серйозно, то це – хлоп’ячий скепсис. Скоро вiн почне ворожити?
– Будь-якоi митi, – хвилювалася молодиця. – І це не ворожба, а хiромантiя. Але для тебе все однаково…
– Менi здаеться, е i третiй шлях, – сказав, усмiхаючись, Гардкасл. – Багато що можна пояснити природним чином. Ви пiдете до нього? Зiзнаюся, я дуже заiнтригований.
– Не терплю нiсенiтниць! – сердито зауважив скептик, i його кругле обличчя почервонiло вiд злостi. – Ідiть ворожiть, а я пiду метати кокоси.
Френолог, котрий вештався неподалiк, кинувся до нього.
– Даруйте, – сказав вiн, – череп влаштований набагато цiкавiше. Нiякий кокос не зрiвняеться хоча б з вашим…
Гардкасл тим часом пiрнув у темний отвiр намету, зсередини почулися невиразнi голоси. Том Гантер рiзко щось гаркнув френологу, виказавши сумну байдужiсть до переваги цiлком точних наук, а кузина його мала намiр продовжувати суперечку з коротуном-священиком, як раптом iз подивом замовкла.
Джеймс Гардкасл вийшов iз намету, i, судячи з виблискування монокля i похмурого обличчя, здивування його було не меншим.
– Вашого iндуса немае, – несподiвано сказав вiн. – Вiн зник. Якийсь чорношкiрий старий прошамкав, що Учитель не бажае видавати священнi таемницi.
Ледi Маунтiгл, сяючи, повернулася до своiх гостей.
– Ось бачите! – вигукнула вона. – Казала я вам, що вiн набагато вищий за все, що вам привидiлося! Вiн ненавидить суету i занурився у самотнiсть.
– Вибачте, – серйозно сказав патер Браун. – Може, я був до нього несправедливий. Ви знаете, куди вiн подався?
– Може, й знаю, – вiдказала господиня. – Коли вiн хоче побути на самотi, то ховаеться в монастирський дворик. Це наприкiнцi лiвого крила, за кабiнетом мого чоловiка i за нашим музеем. Ви чули, либонь, що тут колись i справдi був монастир.
– Чув, – пiдтвердив священик, ледь помiтно всмiхаючись.
– Якщо бажаете, – сказала його спiврозмовниця, – ходiмо туди. Вам неодмiнно треба переглянути колекцiю мого чоловiка, особливо – «Багряний мiсяць». Чули? Це величезний рубiн.
– Мене цiкавлять всi експонати, – озвався Гардкасл, – у тому числi й Учитель.
І вони звернули на дорiжку, що веде до замку.
