Таемниця патера Брауна = The Secret of Father Brown
Гiлберт Кiт Честертон
Видання з паралельним текстом
Гiлберт Кiт Честертон (1874—1936) – англiйський християнський мислитель, журналiст i письменник кiнця ХІХ – початку ХХ столiття. Вiн написав близько 80 книжок, серед яких кiлька сотень вiршiв, 200 оповiдань, 4000 есеiв, п’еси та романи, але найбiльшоi слави зажив як автор циклу детективних новел, головним персонажем яких е патер Браун. Основний метод Брауна при розслiдуваннi злочинiв – поставити себе на мiсце iншоi людини. Далеко не завжди патер прагне покарати злочинця – часто вiн обмежуеться повчанням або ж сповiддю. У багатьох оповiданнях Брауна супроводжуе друг i помiчник Фламбо – спочатку злочинець, а потiм приватний детектив.
До видання «Таемниця патера Брауна» увiйшли новели «Таемниця Фламбо», «Дивнi кроки», «Летючi зорi», «Грiхи графа Сарадайна» та iншi.
В формате a4.pdf сохранено издательское форматирование
Гiлберт Кiт Честертон
Таемниця патера Брауна = The Secret of Father Brown
Таемниця патера Брауна
Таемниця Фламбо
– Тi вбивства, в яких я грав роль убивцi… – сказав патер Браун, ставлячи келих iз вином на стiл.
Червонi тiнi злочинiв вервечкою пронеслися перед ним.
– Правда, – продовжував вiн, помовчавши, – iншi люди скоювали злочин ранiше i звiльняли мене вiд фiзичноi участi. Я виконував, так би мовити, роль дублера. У будь-який момент я був готовий зiграти роль злочинця. Ну, я поставив собi за обов’язок знати цю роль назубок. Зараз усе поясню: коли я намагався уявити собi той душевний стан, в якому крадуть або вбивають, я завжди вiдчував, що сам здатен украсти або вбити тiльки в певних психологiчних умовах, саме цих, а не iнших, i до того ж не завжди найочевиднiших. Тодi менi, природно, ставало ясно, хто злочинець, i це не завжди був той, на кого падала пiдозра.
Наприклад, легко було вирiшити, що бунтiвний поет убив старого суддю, котрий терпiти не мiг заколотникiв. Але що бунтiвний поет не стане вбивати за це, ви збагнете лише, якщо влiзете в його шкуру. Ось я i влiз, свiдомо став песимiстом, поборником анархii, одним iз тих, для кого заколот – не звитяга справедливостi, а руйнацiя. Я спробував позбутися крихiтки тверезого глузду, якi менi пощастило успадкувати або зiбрати.
Я зачинив i завiсив всi вiконця, через якi свiтить згори добре денне свiтло. Я уявив собi розум, куди проникае тiльки багряне свiтло знизу, що розколюе скелi та розкривае прiрви в небi. Але навiть дикi, страшнi бачення не допомогли менi втямити, навiщо тому, хто так бачить, нищити себе, вступати в конфлiкт iз ганебною полiцiею, вбиваючи одного з тих, кого вiн сам вважае старими дурнями. Вiн не стане таке робити, хоча i закликае до насильства в своiх вiршах. Поет тому й не стане, що пише вiршi та пiснi. Тому, хто може висловити себе в пiснi, нема потреби висловлювати себе в убивствi.
Вiршi для нього – справжнi подii, вони потрiбнi йому, ще й ще. Потiм я подумав про iншого песимiста, про те, хто охороняе цей свiт, бо повнiстю вiд нього залежить. Я подумав, що, якби не благодать, я сам би став, можливо, людиною, для якоi реальний тiльки блиск електричних ламп, мирською, свiтською людиною, яка живе тiльки для цього свiту i не вiрить в iнший. Тим, хто може вирвати з непроглядноi темряви тiльки успiх i задоволення. Ось хто пiде на все, якщо постане пiд загрозу його единий свiт! Не бунтiвник, а мiщанин здатен на будь-який злочин, щоб врятувати свою мiщанську честь. Уявiть собi, що означае викриття для процвiтаючого суддi. Адже вийде назовнi те, чого його свiт, його коло справдi не терпить – державна зрада. Якщо б я опинився на його мiсцi й у мене була б пiд рукою тiльки його фiлософiя, один Бог знае, чого б я накоiв.
– Багато хто скаже, що вашi вправи похмурi, – сказав Грендiсон Чейз.
– Багато хто думае, – серйозно вiдповiв Браун, – що милосердя i смиреннiсть похмурi. Не будемо про це сперечатися. Адже я просто вiдповiдаю вам, розповiдаю про свою роботу. Вашi спiввiтчизники зробили менi честь: iм цiкаво, як менi вдалося запобiгти помилкам правосуддя. Що ж, скажiть iм, що менi допомогла похмурiсть. Все ж краще, нiж магiя!
Чейз задумливо хмурився i не вiдводив погляду вiд священика. Вiн був достатньо розумний, аби зрозумiти його, i водночас дуже розумний, щоб усе це прийняти. Йому здавалося, що вiн розмовляе з однiею людиною – i зi сотнею вбивць. Було щось страшне в маленькiй постатi, що скорчилася, як гном, над крихiтною грубкою. Страшно було й подумати, що в цiй круглiй головi криеться така безодня шаленства i потенцiйних злочинiв. Здавалося, густий морок за його плечима населений темними тiнями, духами зловiсних злочинцiв, боячись навiть переступити через магiчне коло розжареноi печi, але готових щомитi розтерзати свого володаря.
– Похмуро, нiчого не вдiеш, – зiзнався Чейз. – Може, це й не краще за магiю. Одне скажу вам, мабуть, було цiкаво.
Вiн помовчав.
– Не знаю, який iз вас злочинець, але письменник iз вас вийшов би дуже хороший.
– Я маю справу тiльки з реальними подiями, – вiдповiв Браун. – Правда, iнодi важче уявити справжню подiю, нiж вигадану.
– Особливо коли це сенсацiйний злочин, – погодився його спiвбесiдник.
– Дрiбний злочин набагато важче уявити, нiж великий, – пояснив священик.
– Не розумiю, – промовив Чейз.
– Маю на увазi пересiчнi злочини, якiсь крадiжки коштовностей, – сказав патер Браун. – Наприклад, смарагдового намиста, або рубiна, або штучних золотих рибок. Труднощi тут у тому, що потрiбно обмежити, принизити свiй розум. Натхненнi, щирi шарлатани, котрi спекулюють вищими поняттями, не здатнi на такий простий вчинок. Я був упевнений, що пророк не крав рубiна, а принц не крав золотих рибок. А ось людина на зразок Бенкса мiг вкрасти намисто. Для тих, iнших, коштовнiсть – шматок скла, а вони вмiють дивитися крiзь скло. Для вульгарноi ж, дрiбноi людини коштовний камiнь – це ринкова цiннiсть. Отже, вам потрiбно обкраяти свiй розум, стати обмеженим. Це жахливо важко. Та iнодi вам приходять на допомогу якiсь дрiбницi i проливають свiтло на таемницю. Так, наприклад, чоловiк, котрий хвалиться, що вiн «вивiв на чисту воду» професора чорноi та бiлоi магii, або ще якогось жалюгiдного фокусника, – завжди обмежений. Вiн iз того сорту людей, котрi «бачать наскрiзь» нещасного волоцюгу i, розповiдаючи про нього небилицi, остаточно нищать його. Інодi дуже важко влазити в таку шкуру. Й ось, коли я збагнув, що таке обмежений розум, я вже знав, де його шукати. Той, хто намагався викрити пророка, вкрав рубiн. Той, хто знущався над окультними фантазiями своеi сестри, вкрав намисто. Такi люди завжди небайдужi до коштовностей, вони не можуть, як шарлатани з великоi лiтери, пiднятися до презирства до них. Обмеженi, нерозумнi злочинцi завжди раби всiляких умовностей. Через те вони й стають злочинцями. Правда, потрiбно дуже старатися, щоб звести себе до такого низького рiвня. Для того щоб стати рабом умовностей, треба до межi напружувати уяву. Нелегко прагнути паскудноi дрiбнички, як найбiльшого блага. Але це можливо… Ви можете зробити так: уявiть себе спочатку дитиною-ласуном; думайте про те, як хочеться взяти в крамницi якiсь солодощi; про те, що е одна смачна рiч, яка вам особливо до душi. Потiм вiднiмiть вiд усього цього дитячу поезiю; погасiть казковий свiт, що освiтлював у дитячих мрiях цю крамницю, уявiть, що ви добре знаете свiт i ринкову вартiсть ласощiв. Звузьте ваш дух, як фокус камери. І ось – сталося!
Священик промовляв так, нiби його вiдвiдало марево.
Грендiсон Чейз усе ще дивився на спiврозмовника, суплячись, iз недовiрою i зацiкавленням. На секунду в його очах навiть спалахнула тривога. Здавалося, потрясiння, пережите ним при перших зiзнаннях священика, ще не вляглося.
Вiн переконував себе, що вiн, звiсно, не допетрав, що вiн помилився, що патер Браун, певна рiч, не може бути жахливим вбивцею, за котрого вiн його на хвилину прийняв. Але чи всi добре знають цього чоловiка, котрий так спокiйно розповiдае про вбивства i вбивць? А може, все ж вiн трiшки схиблений?
– Чи не думаете ви, – сказав Чейз уривчасто, – що цi вашi дослiди, цi спроби перевтiлитися в злочинця, роблять вас надмiрно поблажливим до злочину?
Патер Браун випростався i заговорив чiткiше:
– Якраз навпаки! Це вирiшуе всю проблему часу та грiха: ви, так би мовити, вже покаялися про запас.
Запанувала мовчанка. Американець дивився на високий навiс, що тягнувся до половини дворика, господар, не рухаючись, дивився на вогонь. Знову пролунав голос священика, тепер вiн звучав iнакше – здавалося, що вiн долинае звiдкiлясь знизу.
– Є два шляхи боротьби зi злом, – сказав вiн. – І рiзниця мiж цими двома шляхами, можливо, найглибша прiрва в сучаснiй свiдомостi. Однi бояться зла, бо воно далеко. Іншi – бо воно близьке. І жодна чеснота, i жодна хиба не вiддаленi так одна вiд одноi, як цi два страхи.
Нiхто не вiдповiв цьому чоловiковi, i вiн продовжував так само вагомо, немов кидав слова з розплавленого олова.
– Ви називаете злочин жахливим тому, що ви самi не могли б вчинити його. Я називаю його жахливим тому, що уявляю, як би мiг вчинити його. Для вас це, як виверження Везувiю, але, правду кажучи, виверження Везувiю не таке жахливе, як, скажiмо, пожежа в цьому будинку. Якби тут раптово з’явився злочинець…
– Якби тут з’явився злочинець, – усмiхнувся Чейз, – то ви, гадаю, проявили б до нього надмiрну поблажливiсть. Ви, ймовiрно, стали б йому базiкати, що ви самi злочинець, i пояснили, що нiчого немае природнiшого, нiж пограбувати свого татка або зарiзати матусю. Чесно кажучи, це менi здаеться непрактичним. Вiд таких розмов жоден злочинець нiколи не виправиться. Всi цi теорii та гiпотези – порожнi балачки. Поки ми сидимо тут, у затишному, милому будинку пана Дюрока, i знаемо, як ми всi добропоряднi, то можемо собi дозволити розкiш потеревенити про грабiжникiв, убивць i таемницi iхнiх душ. Це лоскоче нерви. Але тi, кому справдi доводиться мати справу з грабiжниками й убивцями, поводяться зовсiм iнакше. Ми сидимо в цiлковитiй безпецi бiля печi i знаемо, що наш будинок не горить. Знаемо, що серед нас немае злочинця.
Пан Дюрок, чие iм’я тiльки-но назвали, повiльно пiдвiвся з крiсла, його величезна тiнь, здавалося, покрила все навколо, i сама пiтьма стала темнiшою.
– Серед нас е злочинець, – сказав вiн. – Я Фламбо, i за мною досi полюе полiцiя двох пiвкуль.
Американець поглянув на нього блискучими застиглими очима. Вiн не мiг нi поворухнутися, нi озватися.
– У тому, що я кажу, немае нi мiстики, нi метафор, – сказав Фламбо. – Двадцять рокiв я крав цими самими руками, двадцять рокiв утiкав вiд полiцii на цих самих ногах. Ви, сподiваюся, погодитесь, що це достатнiй стаж. Ви, хочу вiрити, погодитесь, що моi суддi та переслiдувачi мали справу зi справжнiм злочинцем. Як ви вважаете, чи можу я знати, що вони думають про злочин? Скiльки проповiдей вимовляли праведники, скiльки поважних людей заливало мене презирством! Скiльки повчальних лекцiй я вислухав! Скiльки разiв мене питали, як я мiг впасти так низько! Скiльки разiв менi твердили, що жодна бiльш-менш гiдна людина не здатна опуститися в такi безоднi грiхи! Що викликало в менi це патякання, крiм смiху? Тiльки мiй приятель сказав менi, що вiн знае, чому я краду. І з того часу я бiльше не крав.
Патер Браун пiдняв руку, немов хотiв спинити промовця. Грендiсон Чейз глибоко, зi свистом зiтхнув.
– Усе, що я вам сказав, правда! – закiнчив Фламбо. – Тепер можете видати мене полiцii.
Запанувала мертва тиша, тiльки з високого темного будинку долинав дитячий смiх та в хлiвi хрюкали великi сiрi свинi. А потiм раптом дзвiнкий голос порушив тишу. Те, що сказав Чейз, могло б здатися несподiваним будь-якому, хто не знайомий з американською чуйнiстю i не знае, наскiльки вона близька до суто iспанського лицарства.
– Пане Дюрок! – сказав Чейз доволi сухо. – Ми з вами, сподiваюся, друзi, i менi дуже боляче, що ви вважали мене здатним на настiльки брудний вчинок. Я користувався вашою гостиннiстю й увагою вашоi родини. Невже я можу зробити таку гидоту тiльки тому, що ви по вашiй добрiй волi посвятили мене в невелику частину вашого життя? До того ж ви захищали одного. Жоден джентльмен не зрадить iншого за таких обставин. Краще вже просто стати донощиком i продавати за грошi людську кров. Невже ви собi можете уявити подiбного Юду?
– Здаеться, я можу, – сказав патер Браун.
Дивнi кроки
Якщо ви зустрiнете члена привiлейованого клубу «Дванадцять справжнiх рибалок», котрий входить у «Вернон-готель» на свiй щорiчний обiд, то, коли вiн знiме плащ, ви помiтите, що на ньому не чорний, а зелений фрак. Припустiмо, вам забракне зухвалостi звернутися до нього i ви спитаете його, чим викликана ця примха. Тодi, можливо, вiн вiдповiсть, що одягаеться так, аби його не прийняли за лакея. Ви вiдступите знищений, залишаючи нерозгаданою таемницю, гiдну того, щоб про неi розповiсти.
Якщо (продовжуючи нашi неймовiрнi припущення) вам трапиться зустрiти скромного трударя, маленького священика на прiзвище Браун, i ви спитаете, що вiн вважае найбiльшою удачею свого життя, служитель Церкви, iмовiрно, вiдповiсть вам, що найвдалiшим був випадок у «Вернон-готелi», де вiн запобiг злочину, а можливо, i врятував грiшну душу тiльки тим, що прислухався до крокiв у коридорi. Може, вiн навiть трохи пишаеться своею дивовижною здогадливiстю i, швидше за все, згадае саме ii. Але позаяк вам, звiсно, не вдасться досягти такого становища у вищому свiтi, щоб зустрiтися з кимось iз «Дванадцяти справжнiх рибалок» або опуститися до свiту темряви i злочинностi, щоб зустрiти там патера Брауна, то боюся, ви нiколи не почуете цiеi iсторii, якщо я вам ii не розкажу.
«Вернон-готель», в якому «Дванадцять справжнiх рибалок» зазвичай влаштовували своi щорiчнi обiди, належав до тих закладiв, якi можуть iснувати лише в олiгархiчному суспiльствi, де здоровий глузд замiнений вимогами хорошого тону. Вiн був, як це не абсурдно, «ексклюзивним» комерцiйним пiдприемством, тобто давав прибуток, не привертаючи, а, скорiше, вiдлякуючи публiку. У суспiльствi, що пiдпало пiд владу багатiiв, гендлярi проявили належну кмiтливiсть i перехитрили свою клiентуру. Вони створили безлiч перепон, щоб багатi та пересиченi завсiдники могли витрачати грошi i час на iхне подолання. Якби iснував у Лондонi такий фешенебельний готель, куди не впускали б жодного чоловiка зростом нижче шести футiв, вищий свiт стало б покiрно влаштовувати там обiди, збираючи на них виключно велетiв. Якби iснував дорогий ресторан, який, за примхою свого господаря, був би вiдкритий тiльки у вiвторок увечерi, щовiвторка вiн би трiщав по швах вiд вiдвiдувачiв.
