Українська діаспора

Іван Драч і діаспора

Життєву, творчу, громадянську й політичну позиції Івана Драча визначають інтелектуалізм і раціоналізм. Вони тісно між собою переплетені й взаємодіють в усіх видах діяльності видатного поета, культурного, громадського й політичного діяча, залишивши відбиток на його стосунках з українською діаспорою.

Тема «Іван Драч і діаспора» багатоаспектна, має свою історію, складні колізії і несподівані повороти. Щоб не «скубати» тему з різних боків, застосуємо до її висвітлення й розкриття історично-хронологічний принцип.

Іван Драч як особистість – поет і громадянин – голосно зійшов на арену літературного життя УРСР у 1961 році, коли завдяки тодішньому головному редактору Павлові Загребельному на сторінках «Літературної газети» була опублікована драма-феєрія «Ніж у сонці» з блискучим коментарем Івана Дзюби. Крім цієї публікації, на сторінках «Літературної газети» були надруковані (одні раніше, інші – пізніше) поезії Миколи Вінграновського, Євгена Гуцала, Ліни Костенко, Віталія Коротича. Ставлення критиків до появи молодої плеяди поетів було різне – від захоплення до несприйняття. Саме критичні публікації з позицій партійності й соціалістичного реалізму спричинилися до популярності імені Івана Драча та його творчості серед широкого культурного загалу в Україні.

За літературним процесом в УРСР уважно стежили українські критики й літературознавці в діаспорі. Слід віддати їм належне за швидке осмислення суспільно-політичної й загальнокультурної ситуації в совєтській Україні й об’єктивну оцінку прискореного оновлення української літератури. Тож перші стосунки Івана Драча-поета з діаспорою відбулися заочно у далекому 1962-му, коли мюнхенський журнал «Сучасність»[1] передрукував з «Літературної газети» його поему «Ніж у сонці», «Етюди», «Останній міст полковника». У наступних числах «Сучасності» надруковані вірші Миколи Вінграновського, Євгена Гуцала (поезія і прозові твори). Кількома оповіданнями Валерія Шевчука «Сучасність» у 1962 р. завершила знайомство діаспори з молодою українською літературною плеядою.

Друга зустріч Івана Драча з українською діаспорою відбулася (також заочно) 1963-го, коли в дослідно-видавничому об’єднанні «Пролог» вийшла хрестоматія «Панорама найновішої літератури в УРСР: Поезія – Проза – Критика».[2] В літературній панорамі Іван Драч постав разом із поетами Ліною Костенко, Миколою Вінграновським, Віталієм Коротичем, Євгеном Гуцалом, Григорієм Кириченком і, як не дивно, Павлом Тичиною; прозаїками – Олександром Довженком, Леонідом Первомайським, Григорієм Тютюнником, Євгеном Гуцалом, Валерієм Шевчуком, Борисом Резніченком та Анатолієм Дімаровим. Доповненням панорами став вибір критичних статей Олександра Білецького, Максима Рильського, Степана Крижанівського, Івана Світличного та групи письменників, які виступили «за» і «проти» шістдесятників.

Молодим літераторам пощастило: у неосяжний світ української діаспори їх вивів сумлінний, чесний, талановитий літературознавець і критик Іван Кошелівець – незаперечний авторитет у середовищі українських літераторів багатьох країн Європи та Америки. Близька до літератури діаспорна громадськість із упорядкованої І. Кошелівцем «Панорами» мала повне уявлення про представників нової генерації в літературі УРСР, а діаспорні критики та літературознавці отримали багатий матеріал для висвітлення й аналізу літературного процесу в УРСР, публікуючи статті в журналах та газетах.

У «Панорамі…» І. Кошелівеціь помістив кілька поетичних творів Івана Драча, раніше надрукованих у «Літературній газеті», журналах «Вітчизна» і «Прапор»: «Баладу про соняшник», «Соняшний етюд», симфонію «Смерть Шевченка», а з циклу «Теліженське літо» – «Баладу про дядька Гордія», «Баладу про відро», «Баладу синтезу», «Калинову баладу» й гостропубліцистичну «Оду чесному боягузові», яку не побоявся надрукувати харківський журнал «Прапор».

У передмові до «Панорами…» Кошелівець пише, що «найбільш відрадним явищем періоду короткої хрущовської відлиги «була поява в літературі за ці останні два роки молодого поколінні – так званих шістдесятників. Автор наголошує, «що саме ця генерація з небувалою досі переконливістю засвідчила незнищимість і невмирущість нашої літератури». Прискіпливо відстежуючи літературний процес, Кошелівець звернув увагу на цькування молодих письменників і самосуд, влаштований «літературними графоманами, тим вірнішими партії, чим вони бездарніші».

Подаючи тло, на якому пробивалися паростки літературного оновлення, Кошелівець сповістив про завершення праці над книжкою, в якій буде подано аналіз сучасної української літератури. Книжка «Сучасна література в УРСР»[3] вийшла роком пізніше від «Панорами» – у 1964 р. Автор монографії дав широкий і глибокий аналіз літературного життя в УРСР, присвятивши окремі сторінки характеристиці творчого доробку поетів-шістдесятників, розгляд творчості яких (що вже само по собі симптоматично) розпочинається з аналізу поетичного доробку Івана Драча – «руйнівника соцреалістичної системи образності, побудованої на фальшивій засаді». А в циклі «Теліженське літо» дослідник бачить «що не твір, то шедевр». Іван Кошелівець відзначив щирість Івана Драча, новаторство форми його поезій і громадянську сміливість в оцінці потворних явищ тодішнього життя («Ода чесному боягузу» та ін.). Видатний літературознавець дав найвищу (яку тільки можна було б дати) оцінку поемі Драча «Смерть Шевченка»: «відтворенням складности й величі Шевченкової постаті Драч перевищує всі незчисленні поетичні спроби на ціле століття по смерті поета».[4]

Такими були перші заочні контакти Івана Драча з українською літературною діаспорою, які, на жаль, мали прикрі наслідки. Спричинилися до цього драматичні події в Україні 1964–1965 рр. У рік виходу книжки І. Кошелівця «Сучасна література в УРСР» 9 березня 1964 р. був знищений створений О. Заливахою, А. Горською, Л. Семикіною, Г. Севрук вітраж у Київському університеті ім. Тараса Шевченка, приурочений до 100-річчя від дня смерті українського Пророка, а 24 травня підпалено відділ україніки Публічної бібліотеки в Києві. Поширювана в самвидаві викривальна, гостропубліцистична анонімна стаття «З приводу процесу над Погружальським» засвідчила переростання національно-культурного руху в суспільно-політичний. У самвидаві поряд з поезіями Миколи Вінграновського, Івана Драча, Ліни Костенко, Василя Симоненка набирали активного поширення публіцистичні статті з критикою політики КПРС у національному питанні. Проникнувши з трудом через «залізну завісу», по руках учасників і симпатиків національно-культурного руху шістдесятництва почали ходити діаспорні журнали «Сучасність», книжки Івана Кошелівця «Панорама найновішої літератури в УРСР», «Сучасна література в УРСР», збірник «Вивід прав України», праця М. Прокопа «Україна й українська політика Москви» та ін.

З таким пожвавленням національно-культурного життя в суворо контрольованій Москвою республіці не могла змиритися «керівна й спрямовуюча сила» совєтського народу КПРС. У 1965–1966 рр. Україною пронеслася хвиля репресій, заарештовано активних учасників виготовлення й поширення самвидавних матеріалів і закордонних видань.

Арешти 1965–1966 рр. були великим ударом для Івана Драча і багатьох представників української інтелігенції, котрі не могли припустити думки, що таке можливе в країні, яка осудила репресії Сталіна. ЦК КПУ разом із представниками КГБ України провели роз’яснювальну роботу з окремими письменниками-комуністами, не обминувши Івана Драча. Причину арештів пояснювали тим, що деякі «політично незрілі» представники інтелігенції стали на шлях «антирадянської націоналістичної діяльності», а тому їх необхідно було ізолювати.

У час, коли над заарештованими проводилося слідство, відбувся ще один заочний контакт Івана Драча з діаспорою – цього разу через посередництво відомого українського поета, перекладача, редактора, дійсного члена НТШ, УВАН, редколегії «Енциклопедії Українознавства», автора 11 збірок поезій, члена ОУП «Слово» Богдана Кравціва. Журнал «Сучасність» (Мюнхен) у січневому випуску за 1966 р. надрукував його статтю «Протуберанці серця і кредо Івана Драча».[5]

Щоб зрозуміти акценти, які ставить автор у статті про молодого українського поета, необхідно звернути увагу на деякі моменти його біографії. У молодості Б. Кравців, активний діяч українського націоналістичного руху в Галичині, у 1928–1929 рр. очолював Союз української націоналістичної молоді, у 1929-му він – перший крайовий провідник ОУН на західноукраїнських землях, у 1929 – 1930-х рр. – провідник ОУН у Львові. За організацію 1929 р. демонстрації протесту біля радянського консульства у Львові (у зв’язку з процесом над членами СВУ) був заарештований польською окупаційною владою. А за проведену під його керівництвом антипольську демонстрацію – засланий у концтабір «Береза Картузька».

В опублікованій у «Сучасності» статті автор не приховує захоплення талантом молодого українського поета, бунтарським духом його творів. Можливо, поезія Драча нагадала Кравціву роки його революційної молодості, боротьбу за українську справу в умовах окупованої Польщею Галичини. Захоплений новою збіркою Івана Драча, Кравців пише: «“Протуберанці серця” вирізняються видатно і своїм змістом, і мистецько-поетичними засобами серед усієї сучасної радянської поетичної продукції. Своєю глибокою внутрішньою поетичною наснагою вона перевищує й багатьох уже визнаних майстрів. У порівнянні з нею збірки численних однолітків Драча, із яких можна вибрати щонайбільше один чи два помітніших вірші, одноманітні, сірі й нецікаві. Тому поява нової збірки Івана Драча є своєрідною революцією».

Зіставляючи надруковані в збірці вірші з раніше надрукованими в газетах і журналах, автор статті звертає увагу на скалічення цензурою окремих віршів збірки «Протуберанці серця». Важливо відзначити, що досвідчений літературний критик Б. Кравців не допускає жодних домислів, суворо дотримуючись принципу науковості в аналізі творів І. Драча. Єдине, що його турбує, – можливе покарання поета існуючим режимом.

Відповідно до існуючої практики, про усі важливі публікації в діаспорній пресі КДБ повідомляло ЦК КПУ. Зважаючи на те, що вірші Драча поширювалися в самвидаві й були вилучені під час обшуків заарештованих, відповідальні працівники ЦК КПУ вирішили провести «виховну роботу» з авторитетним поетом. Можна лише здогадуватися, що під час розмови, умовно кажучи, на стіл було покладено (за давньою практикою російських спецслужб), говорячи їхньою мовою – «кнут» і «пряник». «Кнут» – це заборона друкуватися, звинувачення у поширенні творів, які «порочать радянський суспільний і державний лад», перспектива відкриття кримінальної справи і т. ін. «Пряник» – широко відкриті двері до всіх газет і журналів, покращення побутових умов. Словом, пиши, друкуйся, а головне – дотримуйся лінії партії в житті й творчості. Перед поетом постало нелегке завдання: треба було обрати один із запропонованих варіантів. Раціоналіст Іван Драч обрав «пряник», відмежувався від приятелів-дисидентів в Україні та їхніх «покровителів» на Заході. Мовляв, хай вони там пишуть, що їм заманеться, а ми тут самі собі дамо раду. Раніше обрали «пряник» Микола Бажан, Максим Рильський, Павло Тичина і дещо молодший від них – Андрій Малишко (лауреат трьох сталінських премій, ідейний наставник Павличка і його друзів).

На доброзичливу публікацію Богдана Кравціва Іван Драч під тиском (за його словами) ЦК КПУ відповів пасквілем «О, будьте прокляті ви ще раз! Відповідь панові Кравціву і Кo».[6] Щоб дати таку їдку, сповнену ненависті відповідь, КДБ мусило ґрунтовно підготувати поета. Адже жоден український письменник не отримував журнал «Сучасність», а тим паче надрукованих за кордоном книжок. Якщо й були спроби переслати таку літературу, цензура виловлювала кожну книжку, газету й журнал незалежно від того, кому вони адресовані. Тому Драч, можливо, вперше в житі, за широким столом одного з кабінетів ЦК КПУ гортав «Сучасність» із статтею Б. Кравціва та упорядковану ним книжку вибраних поезій молодих представників української літератури. Щоб відмежуватися від закордонних маніпуляцій щодо його світоглядної позиції, Іван Драч наприкінці пасквіля твердо заявив: «Наш ідеал – ідеал комунізму, панове кравціви». То вже інше питання, що ідеал, яким хизувався поет, був ідеалом оманливим, без перспективи на недалеке майбутнє. Так окупаційна влада разом із заляканою творчою інтелігенцію намагалася вирити глибоку прірву між українцями в Україні й українцями в діаспорі. На щастя, їхні потуги виявилися даремними.

Після виконання волі ЦК КПУ, написання пасквіля, покаяння, віршів, присвячених Леніну й Комуністичній партії, Драчеві, наче з широкого рукава, посипалися щедрі дари: одна за одною з’являлися його книжки з ознаками «перевиховання»: «Балади буднів» (1967), «Поезії» (1967), «До джерел» (1972), «Корінь і крона» (1974) та ін. У 1976 р. збірка І. Драча «Корінь і крона» була відзначена Державною премією УРСР ім. Т. Шевченка, у 1983-му за збірку віршів російською мовою «Зеленые врата» (М., 1980) Іванові Драчу присуджено Державну премію СРСР з літератури. Не забарилися й інші нагороди: Павличко, Драч, Іваничук, Лубківський побували у складі делегацій на засіданнях Генеральної асамблеї ООН, у середині 80-х pp. поет був обраний до правління Київської організації Спілки письменників України, згодом (не без санкції ЦК КПУ) – його головою.

Захоплений у 1964 р. високим злетом поезій Івана Драча в циклі «Теліженське літо», Іван Кошелівець у передмові до перевиданої (з доповненнями) у 1974 р. «Панорами найновішої літератури в УРСР» з прикрістю зауважив: «Ті ж, що лишилися на поверхні літературного життя, їздять у “відрядження”, щоб писати нариси й вірші про новобудови. Перед серед тих, що так слухняно “перебудувалися”, веде Іван Драч, що був чи не найоригінальніший серед шістдесятників».[7]

В анотації до збірки Івана Драча «Американський зошит» (1980) читаємо: «До нової книги лауреата Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка ввійшли твори, в яких художньо зафіксовані враження від зарубіжних поїздок автора 1966, 1977 та 1978 років». Книжка вийшла накладом 16 000 примірників. У 1960 – 1980-х рр. виїзд за кордон міг бути тільки з дозволу КДБ, а такий дозвіл видавали в Комітеті держбезпеки лише довіреним людям. Без тих послуг, які Драч зробив для компартії і КДБ, такі поїздки були б неможливі. Очевидно, що ті поїздки були не для того, щоб налагодити контакти з діаспорою, а з цілком протилежною метою – довести, що з «буржуазними націоналістами» не може бути й мови про порозуміння. Одна з поїздок Драча до США відбулася в парі з Дмитром Павличком, про що згадує поет у присвяченому другові вірші:

Поїздки не зміцнили, не поглибили дар поета, скоріше навпаки: «Американський зошит» – одна з найбільш сірих, якщо не сказати, бездарних збірок талановитого поета. Слова «Важко як себе в собі підняти» – ключ до розуміння драми душі поета. Винесення в епіграф вірша «Білий кінь “визволителів”» фрагментів з «оунівської інструкції» часів Другої світової війни і «бандерівського» часопису «Гомін України» з уривка 1977 р. схиляють до здогаду, що КДБ знайомило Драча з матеріалами, які зберігалися в цій установі.

Тут не місце дорікати чи виправдувати поета. На думку приходять слова Святослава Гординського про мистця Миколу Глущенка, котрий за кордоном виконував агентурні завдання під наданою йому чекістами кличкою «Ярема». З цього приводу Гординський писав: «От і маємо тут портрет одного українського інтелігента у сталінській дійсності, а подібних до нього було (і ще є) напевно тисячі, які мусили пристосовуватися до визнаної тепер уже навіть самими комуністами, як злочинної, сталінської забріханої системи. Майбутній розгляд таких і подібних документів стане добрим матеріялом для з’ясування того, як виковувалася чи ломилася або пристосувалася українська людина в тому кошмарному чорториї, що був оздоблений вилитими з бронзи статуями колишніх богів, яких тепер сам народ скидає з їх високих п’єдесталів».[8]

На щастя, світ не стоїть на місці, а змінюється, разом із ним змінюються люди. Мали рацію мудрі латиняни: Tempora mutantur еt nos mutamur in illis (часи змінюються, і ми змінюємося з ними). Прірва, що утворилася між Іваном Драчем і діаспорою, тривала незасипаною понад два десятиліття – до часу другої відлиги – приходу до влади в СРСР М. Горбачова. Зорієнтувавшись у новій політичній ситуації, раціоналіст Іван Драч скинув «холуйські ходаки» й почав боротьбу за суверенну УРСР. Зразу боротися за самостійну Україну йому не дозволяли комуністичні віжки. Пройшовши за короткий час складну еволюцію, він на початку 1989-го бере активну участь у створенні Народного руху України за перебудову (НРУ), готує Установчий з’їзд, запрошує на його засідання чималу кількість гостей з української діаспори. Установчий з’їзд 7 – 10 вересня 1989 р. обирає І. Драча головою НРУ. Під час перебування видатного поета на посаді потужної громадсько-політичної організації відбулося повільне перетворення підконтрольного КДБ Народного Руху України за перебудову в НРУ – продовжувача національно-визвольної боротьби за державний суверенітет України.

Після здобуття Україною Незалежності розпочинається нова сторінка стосунків Івана Драча з діаспорою. За рекомендацією нової влади його, голову НРУ, народного депутата Верховної Ради України, обирають головою Товариства зв’язків з українцями за кордоном. На плечі видатного поета, громадського й політичного діяча звалилася нелегка ноша, зважаючи на завдання, які виконувало Товариство в минулі три десятиріччя.

Товариство зв’язків з українцями за межами України було засноване 20 грудня 1960 р. за рішенням Центрального комітету КПУ і Комітету державної безпеки з метою розколоти світове українство на «прогресивну» частину (робітники, селяни) і «буржуазних націоналістів», внести розлад у діаспорне українське середовище, знецінити його вагу в українській історії та його вплив на український народ. З цією метою під прикриттям Товариства компартія разом з КДБ всіляко підтримували «прогресивні українські організації» (комуністичного і соціалістичного штибу) в США, Канаді та Європі, фінансували їхні прорадянські й прокомуністичні газети, запрошуючи «прогресивних» діячів відвідати Радянську Україну, де ними опікувалися й «виховували» «працівники в цивільному» – чекісти. Щодо тих закордонних українців, котрі не піддавалися впливу радянської пропаганди, то з ними велася цілком інша робота. На кожного діяча «націоналістичного табору» була заведена персональна картка, в яку, крім біографічних даних, вносилася інформація про їхню політичну, літературну, наукову, мистецьку діяльність. Картотека знаходилася під суворим контролем зачислених у штат Товариства кадебістів. З метою вишукування розмаїтої інформації про відомих українських діячів у діаспорі КДБ забезпечувало довірених працівників Товариства українськими закордонними виданнями – газетами й журналами, які після опрацювання повертали в архів КДБ, а добута інформація у спотвореному вигляді використовувалася для боротьби з «буржуазними українськими націоналістами». На Товариство було покладене завдання роз’єднувати українство різними способами і методами, не гребуючи наклепами й надуманими звинуваченнями. На руйнування української діаспори тодішній уряд УРСР виділяв значні кошти, утримуючи близько двохсот працівників Товариства.

Отакий спадок отримав Іван Драч, коли за погодженням чи за рекомендацією влади незалежної України наприкінці 1991 р. очолив цю антиукраїнську структуру. За словами нового керівника, до проголошення України незалежною державою на працівників Товариства було покладене завдання виконувати контрпропагандистську роботу – лаяти «українських буржуазних націоналістів», усю діаспору, переконувати українську громадськість, що «кляті буржуазні націоналісти» є ворогами українського радянського народу і української радянської інтелігенції, що вони всі служать міжнародному імперіалізму, передовсім Сполученим Штатам Америки. Це була основна контрпропагандистська функція цієї структури і, якщо реально дивитися на це все, на такій основі ми започаткувалися» (підкреслення моє. – Б. Г.).

Отже, відбулася формальна трансформація створеної з контрпропагандистською метою старої структури в Товариство з новою назвою «Україна – Світ», але з успадкуванням штату попередньої організації. У розмові з кореспондентом УНІАН новий очільник Товариства розповів, що після проголошення незалежності його тодішній голова Володимир Бровченко уперше вигнав чи запропонував піти трьом або чотирьом прямим кадебістам, які працювали у структурі Товариства. Очевидно, їм запропонували іншу роботу, а тих (близько двохсот), що залишилися на своїх місцях, необхідно було переорієнтувати на нові завдання: об’єднувати, а не роз’єднувати світове українство. Після перших тижнів перебування на посаді голови Товариства Іван Драч, відповідаючи 12 січня 1992 р. на запитання професора Філадельфійського університету Мирослава Лабуньки про плани організації, сказав, що бачить завдання очолюваної ним структури у співпраці з українцями як на Заході, так і на Сході, пам’ятаючи, що «на території Росії, Казахстану та інших республік – мільйони та мільйони наших земляків». Досконало знаючи про руйнівну антиукраїнську діяльність Товариства у попередні тридцять років, коли ставилася мета роз’єднувати українство материкове і діаспорне, Іван Драч у числі першочергових заходів вважав за необхідне спрямувати діяльність Товариства в напрямі консолідації українців України з українцями в усіх країнах поселення, не ділячи їх на категорії, а спираючись «на всі сили. На весь політичний аспект, який був, щоб ми не ділили різні середовища та товариства. Це має відображати повновартісний спектр політичної України. Так само, як у стосунках із західною діяспорою – Америкою, Канадою, Францією, Німеччиною і т. д., ми будемо спиратися на всі ті сили, на весь той політичний спектр, звичайно, демократичний, який там є, і теж не повинні ділити на т. зв. прогресистів та всіх інших».

Треба віддати належне Іванові Драчу як очільнику Товариства: за реалізацію намічених планів приступив він з великою енергією, розмахом і темпом, свідченням чому є хронологія подій. 21 і 22 січня 1922 р. Товариство організувало Конгрес представників українців із держав, утворених після розпаду СРСР (Конгрес українців східної діаспори), а вже в серпні 1992 р. відбулася вікопомна подія: 1-й Всесвітній форум українців.

Іванові Драчу в очолюваному ним Товаристві багато чого доводилося починати з чистого аркуша. Для забезпечення тісних зв’язків між діаспорою й Україною необхідно було відмовитися від старих структур і створити принципово нові. З цією метою 1992 р. була створена Українська всесвітня координаційна рада – УВКР), головою якої було обрано голову Товариства «Україна – Світ» Івана Драча. Відповідно до Статуту в новостворену організацію ввійшли представники українців з материкової України, західної та східної діаспори (країн колишнього СРСР).

Ці заходи стали переконливим свідченням переломного етапу в стосунках між материковою Україною і українською діаспорою. У доповідях на форумах Іван Драч переконував високе зібрання (вважаю, переконав), що «молодій українській державі потрібна уся ця діаспора, і ця держава потрібна усій діаспорі».

У подальші роки Товариство під керівництвом І. Драча взяло участь у розробці Державної програми «Українська діаспора на період до 2000 року», домоглося ухвалення її Кабміном. Серед заслуг Товариства – ініціювання прийняття Національної програми «Закордонне українство на період до 2005 р.».

Минав рік за роком, і Товариству доводилося все трудніше виживати в складних умовах матеріальної скрути. Дійшло до того, що з численного штату Товариства на початку 2017-го залишилося всього кілька працівників. За словами голови Товариства, впродовж років держава «не дає нам жодної копійки. Наш будинок (вул. Золотоворітська, 6. – Б. Г.), за винятком кількох кімнат, здається в оренду. Ми живемо, точніше виживаємо, різними пожертвами. Чесно кажучи, ледве існуємо».

У розмові з Надією Юрченко 20 грудня 2010 року Іван Драч заявив, що, попри всі складності, в тяжких умовах «українські структури існують – і УВКР, і “Україна – Світ”, і Федерація товариств зв’язків із зарубіжними країнами. І яку б там лінію не проводила держава, як би не ставився той чи інший президент або прем’єр-міністр до цього всього, ми займаємося своєю українською роботою – це основа основ. Ми існуємо, як той садочок, щоб, коли буде більш-менш сприятлива ситуація, це все можна було розсадити, щоб воно жило, існувало й було». Ми не можемо себе міняти жодним чином: ми є товариством зв’язків з українцями і при будь-якій владі будемо стояти на українських позиціях і відстоювати українські культурні цінності – це для нас найважливіше».