Потоп. Том II
Генрик Сенкевич
«Потоп» – iсторичний роман-епопея польського письменника Генрика Сенкевича (1846—1905), лауреата Нобелiвськоi премii з лiтератури (1905). Це друга частина iсторичноi трилогii, куди також входять романи «Вогнем i мечем» та «Пан Володийовський». Сюжет «Потопу», заснований на iсторичних подiях, пов’язаний з так званим Шведським потопом, коли до Речi Посполитоi вторглися шведи (1655—1660).
Час дii роману тривае з 1654 по 1657 рiк. На тлi широкоi панорами життя Речi Посполитоi середини XVII столiття автор детально описуе хiд вiйни, на першому етапi якоi, в результатi численних зрад польських магнатiв, шведи практично без зусиль захоплюють краiну. Велику увагу в «Потопi» придiлено героiчнiй оборонi Ясногорського монастиря, де зберiгаеться особливо шанована в Польщi Ченстоховська iкона Божоi Матерi, i взагалi тiй ролi, яку ця оборона зiграла в пiдйомi нацiонального духу. Цей опiр привiв, зрештою, до вiдродження Речi Посполитоi i повного вигнання загарбникiв.
У цих драматичних iсторичних подiях бере безпосередню участь молодий полковник Анджей Кмiциц, який на початку Шведського потопу прилучився до прошведських сил, проте потiм перейшов на сторону патрiотiв i численними вiйськовими подвигами спокутував провину. Багато в чому цим вiн мiг завдячити своiй нареченiй Оленьцi Бiлевич.
Генрик Сенкевич
Потоп
Том 2
Роздiл I
Вiрний Сорока вiз свого полковника через глибокi лiси, сам не знаючи, куди iхати, що почати, куди обернутися.
Пан Кмiциц був не лише поранений, а й контужений пострiлом. Сорока час вiд часу вмочав ганчiрку в цебрi, що висiло при конi, й обмивав господарю обличчя. Часом зупинявся, щоб зачерпнути свiжоi води з потокiв i лiсових озерець, але нi вода, нi стоянки, нi рух коня не змогли вiдразу ж повернути пановi Анджею свiдомостi. Вiн лежав, як мертвий, аж жовнiри, що iхали разом iз ним, не такi досвiдченi в лiкуваннi ран, як Сорока, занепокоiлися, чи iхнiй ватажок виживе.
– Виживе, – заспокоював iх Сорока, – за три днi так само на конi сидiтиме, як кожен iз нас.
Коли годиною пiзнiше пан Кмiциц розплющив очi, з його вуст почулося лише одне слово:
– Пити!
Сорока притулив бляшанку з чистою водою до губ чоловiка, але здалося, що розтуленi вуста завдають пановi Анджею нестримного болю, бо вiн не мiг пити. Але й свiдомостi вже не втрачав. Нi про що не питав, немовби нiчого не пам’ятав, очi мав широко розплющенi, бездумно дивився на лiсовi хащi, на шматки блакитного неба, що свiтлiло над головами мiж гущавиною, i на своiх товаришiв. Дивився так, як людина, котра прокинулася зi сну або протверезiла вiд сп’янiння. Шляхтич дозволяв, не кажучи анi слова, перев’язувати себе Сороцi, не стогнав, коли розв’язували бандажi. Схоже, зимна вода, якою вахмiстр обмивав рану, спричиняла йому приемнiсть, бо чоловiк часом усмiхався очима.
Сорока втiшав свого командира:
– Завтра, пане полковнику, лихоманка минеться. Дяка Боговi, що вас зберiг.
Надвечiр дурман став помiтно вивiтрюватися, бо перед самим заходом сонця пан Кмiциц глянув цiлком притомно й ураз спитав:
– Звiдки тут такий шум?
– Який шум? Немае нiчого такого, – вiдказав Сорока.
Либонь, шумiло тiльки в головi пана Анджея, бо вечiр був погожий. Сонце, що заходило, проникало косими променями в гущавину, насичувало золотими вiдблисками лiсовi сутiнки й облямовувало червонi пнi сoсeн. Вiтру не було, i лише де-не-де з лiщини, берiз i грабiв спадало листя на землю або полохливий звiр спричиняв легке шелестiння, утiкаючи в глибини бору вiд подорожнiх.
Вечiр був холодний, проте гарячка, схоже, знову обняла пана Анджея, бо вiн кiлька разiв повторив:
– Ваша свiтлосте! Мiж нами не на життя, а на смерть!
Стемнiло нарештi вже повнiстю i Сорока подумав було про нiчлiг, але мандрiвники увiйшли в мокрий дрiмучий лiс i грязюка захлюпала пiд копитами. Тому iхали далi, щоб дiстатися до високих i сухих галявин.
Їхали годину i двi, не маючи змоги пробратися крiзь багно. Тим часом значно розвиднилося, бо зiйшов повний мiсяць. Ураз Сорока, котрий iхав попереду, зiстрибнув зi сiдла й узявся пильно розглядати лiсовий грунт.
– Конi тут пройшли, – зауважив вiн, – видно слiди на багнюцi.
– Хто б мiг тут проiздити, якщо жодноi дороги немае? – здивувався один iз жовнiрiв, котрi пiдтримували пана Кмiцицa.
– Але слiди е, i цiла купа! Он там, мiж соснами, виднiються, як на долонi.
– Може, худоба ходила.
– Нi, неможливо. Не час на лiсовi пасовища, виразно видно копита, якiсь люди точно тут проiздили. Добре було б хоч би будку лiсника знайти.
– Ну, то iдьмо слiдом.
– Поiхали!
Сорока знову стрибнув на коня, i загiн рушив. Слiди копит на торф’янистому грунтi були дуже чiткi, а деякi, наскiльки при свiтлi мiсяця можна було зробити висновок, були цiлком свiжими. Проте конi западалися до колiн i навiть вище. Жовнiри побоювалися, чи виберуться, чи глибшi болота не постануть перед ними, але через пiвгодини бабрання до iхнiх нiздрiв дiйшов запах диму та живицi.
– Тут мусить бути смолокурня! – припустив Сорока.
– Ген там! Он iскри видно! – вигукнув жовнiр.
І справдi, вдалинi з’явилася смуга червонавого, пересиченого полум’ям диму, навколо якого кружляли iскри тлiючого пiд землею вогнища.
Наблизившись, побачили жовнiри хату, криницю та велику шопу, складену зi соснових колод. Конi, потомленi дорогою, стали iржати – таке ж iржання вiдповiло iм з-пiд шопи, водночас перед подорожнiми з’явилася якась постать, одягнена в кожух, вивернутий вовною назовнi.
– Скiльки ж коней? – спитав чоловiк у кожусi.
– Хлопе! Чия це смолокурня? – поцiкавився Сорока.
– А ви хто такi? Звiдки тут взялися? – спитав, своею чергою, смолокур, у голосi якого вiдчувалися переляк i здивування.
– Не бiйся! – вiдповiв Сорока. – Не розбiйники!
– Їдьте своею дорогою, нiчого тут для вас немае!
– Стули пельку i до хати веди, поки просимо. Не бачиш, хаме, що пораненого веземо!
– Хто ж ви?
– Обережно, щоб я тобi з мушкета не вiдповiв. Кращi за тебе, парубче! Веди до хати, iнакше тебе у твоiй власнiй смолi зваримо.
– Один я вiд вас не захищуся, але нас буде бiльше. Голови тут покладете!
– Буде i нас бiльше, провадь!
– То ходiть, не моя справа.
– Що маеш iсти дати, то дай, i горiлки. Пана веземо, вiн заплатить.
– Тiльки б звiдси живим поiхав.
Так розмовляючи, зайшли до хати, в якiй у грубцi догоряв вогонь, а з горщикiв, поставлених на черенi, долинав запах тушкованоi м’ясноi страви. Свiтлиця була доволi простора. Сорока вже на входi зауважив, що пiд стiнами стояло шiсть тапчанiв, вкритих густо баранячими шкурами.
