Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори

Заворожений світ

Що тягнуло прапредків наших гуцулів у високі гори й глибокі темні ліси Карпат? Яка свідома, чи підсвідома сила гнала їх у непрохідні нетри і дебри лісів?

Може надія, що там, і лише там, зможуть заховати й зберегти в повній чистоті та величі все минуле, первобутнє; чи, як казали «старовіччину», оте все, що кожному народові найдорожче й найцінніше?

Вони не помилилися, а надія не завела їх.

Власне, ніде-інде, лише в гуцульських Карпатах, задержано було найбільше нашої «старовіччини» (давнина, минуле, старовина, – старовіччина). Щаслива людина з своїм минулим; людина, яка не забуває своїх юних днів – днів весни». Вона ними живе, в них шукає у потребі розради і потіхи, з них черпає життєву силу й наснагу та надію на краще майбутнє, а з-поза темних хмар бачить золоте сонце.

Щасливий, сильний і неподатливий та з завдатками на соняшне майбутнє є той народ, який має минуле. Минуле, яке він любить, цінить, шанує і дбайливо зберігає.

Минуле, старовина-старовіччина, це є для народу немов коріння для дерева. Дерево не може жити і рости без коріння – воно зів'яне і всхне… Так і народ без минувшини – пропадає, заникає. Мабуть ніхто із племен нашого народу не зберіг стільки давнини, як те плем'я, що осіло в Карпатських Бескидах. Це плем'я звемо гуцулами. Воно зберегло наше минуле, давне – «старовітське» – в переказах, повістуваннях, обрядах, побутах, піснях, колядах-щедрівках, у казках і повір'ях.

Ось за це заслуговує те наше гуцульське плем'я на вдяку і пошану так, як шанували колись молоді гуцули стариків за їх згадки про старовину, за повістування, за співанки та казки, які переповівши, чи переспівавши, закінчували стереотипним:

Тяжко жилося нашим гуцулам в Карпатах, але їх душі і думки линули туди, ген далеко, звідкілля зайшли в Карпатські гори їхні прапредки. Мабуть з далеких піль, рівнин, степів, з-над широких рік, з-над глибоких морів. Зайшли й принесли з собою згадки про: «сади-виногради», «зелені вина», «сірих, круторогих волів у плузі», «яру пшеницю», «бої із поганцями-песеголовцями», «плавби човнами по морю та тихому Дунаю».

Отже, не пожаліймо часу ні труду й загляньмо хоча б одним оком у ті наші високі Карпати. Послухаймо повістувань про їх давнину, старовіччину, а знайдемо й почуємо щось таке, що нас зацікавить, а може й зворушить. Старовіччини ж там дуже богато! Правда, це лише перекази, а то й казки, але і в них багато цінної правди – треба тільки вміти й хотіти знайти її. Недармо ж кажуть: «що навіть і на дні брехні, мозкна знайти трохи правди». Зайдімо от хоч би до великого нині, колись ще зовсім маленького, села Ростік, над бистрою рікою Черемошом…

Початок сімнадцятого століття… Кільканадцять хат серед непроглядних, вікових лісів над потоками й на ґрунях. Хати-курниці, побудовані часто з наколеного, круглого дерева.

Он там над потічком також хата-курниця.

Свята неділенька Божа… Боже соненько, що вже присіло на кришу хати, світить і гріє. Воно не довго там сиділо, а зійшло над потік скупати свої проміння в прозорій воді, щоби ще кращим бути. Скупавшись, сіло на сиву голову старого ґазди та на біляві кучерики його внучка, що присівся біля свого дідуся. Оба сидять на колоді зрубаного дерева та вигріваються на сонці.

Хто ж це той дідусь і його внучок?

Дідусь, це один із ростіцьких ґаздів, Трохим Сверлан, а внучок, це Мартинко. Сверлан має двох синів і три доньки. Мартинко, це синок Трохимового молодшого сина, Лукина. Старий Сверлан потонув у згадках минулого, повістує, а Мартинко не відриває від дідика очей, слухає, ловить кожне слово і ховає глибоко в свою пам'ять. Повістування діда, це для нього казка з минулих літ. Курить старий Трохим люльку та повістує про ті часи, коли то він разом із такими як він сам «шибайголовами» зайшов у ці гори й осів, ось тут, над потоком.

Не дуже то легке й веселе було тодішнє життя в горах, а все ж таки мило згадується його. В ньому була ж молодість і буйність. Можна було, здається, руками неба досягати, ногами на Говерлю «виштрикати». Тоді «сухі буки зеленіли, а фіялки зимою зацвітали… Гей-гей, було тай минуло, з вітрами молодість полетіла, буйність з водою поплила, а те, що ще залишилось, у казку перемінилось».

Повістує дідусь внучкові про давні часи в горах; про часи, коли то в наших Карпатах було ще мало людей; коли то поставали в них початки пізніших сіл-осель. Старі Кути були вясе великим, многолюдним селом, але Тюдів і Ростоки були ще малими оселями. За Сокільським була, теж мала ще Білоберезка. Дрімливі, темні, непрохідні ліси-пущі, повні всякої дикої звірини, а дальше в глибину гір мало-хто заглядав.

Там далі, над річкою Рибницею, був Косів, а за ним Город, Соколівка і Яворів. Більш залюднені села були над рікою Прутом, ген аж до Ворохти. Дальше праліс, якому не було ні початку, ні кінця.

«Товклися» десь там, – «на долах», на Покуттю і понад рікою Дністром, а то й за ним, – усякі дикі наїзники, які нищили людей і їхнє майно, але в Карпати не заходили. Лиш десь одного разу, як оповідали люди, зайшли були над Прут татари, щоб звідтам передертися на Мадярщину. Оповідали, що ті татари були і в Старих Кутах та пробували зайти в Карпати, але це їм якось не вдалось. Дійшли були під Сокільське й завернулися. Так оповідали старі люди.

Перші здобичники-завойовники Карпатських гір осідали де хто захотів, де кому подобалося. Найчастіше близько рік і над потоками. Будували вони собі хати-курниці і жили в них. Занималися ловлею риби й полюванням на дику звірину, що давало їм одяг і харч. Життя було, як казали, простеньке, невибагливе, а при тому і важке, часто повне всяких небезпек. Отаке то було й життя Трохима Сверлана. Він зайшов у ці лісові нетри й осів тут над цим гуркотливим, бистрим і неспокійним потоком. Тільки з ним вів розмову, бо сусідів не було. На оцій поляні побудував собі хатину. Побудував, – це легко сказати, але важко зробити. Як і чим будувати? Мав лише дві руки, а в них топір-сокира, пушка і пістоля та й ніж. Найважніше ж – губка й кресало, без цього не можна обійтись! Ватра, це життя. Не розложиш ватри і заснеш без неї, так не встанеш вже! Розшарпають-тя вовки, зжеруть із кістками. Зимою ж то й при ватрі не смієш твердо заснути. Вовки тоді ходять тічнями, а як притисне їх голод, то тоді й ватра не відстрашить їх. Дуже їх треба сокотитися… Тому то багато з перших верховинців жили не в хатах, а в скельних печерах. Там було захисно від звірів, бурь і морозів. Та чи не тільки звірів треба було лякатися? О, докучала людям всяка нехар: мольфарі, упирі, вовкулаки й щезники – усе те люті вороги людського роду. Як захотів ти вибратися в дальші гори, так обов'язково причепиться до тебе Блуд, тай водить лісами й нетрями.

Трохим йшов раз уночі з Кутів. Раптом з'явився перед ним котюга-пес, а чи може великий котисько – раз він білий, а раз чорний і скаче поперед нього! Раз гав-гав, а потім м'яв-м'яв… Хотів відогнати його клєбукою, та де там біду відженеш! Та, ба! Ось він уже скочив Трохимові на плечі – мусить цю біду нести. Але не він не знає вже, що з ним, де він й куди йде. Бідака втратив зовсім пам'ять. Але десь ген над ранком очунявся. Питає себе, де він? Роззирається, а він аж на верху Сокільського. Ось куди запровадив його Блуд. Мусить вертатися в Ростоки. Втомлений він ледви добився до своєї хатчини. Дошкулювали людям ще Лісовики. Оце тоді, як він почав зрубувати дерева на будову хатини, підійшов був д'ньому Лісовик. Невеликий, присадкуватий, але сильний, кремезний і оброслий мохом. Зміряв Трохима від голови до ніг великими, зеленими очима – на ньому й увесь одяг зелений – тай почав сварити на нього.

«Яке ти маєш право стинати ці зелені смереки? Вони, як і ти, хочуть жити! Як тебе, так і їх, сотворив Господь, щоб росли і жили – поки призначено їм віку! А чи знаєш ти, поганий чоловіче, що ми, Лісовики, плачемо за кожним зрубаним деревом? З дерев стікає живиця, а з наших очей тече кров. Плаче за своїми зрубаними дітьми-деревами і Лісовий Цар».

Погрозив ще Трохимови і якось відійшов від нього.

Ба, докучали й напастували людей, а найбільше леґінів, зеленоокі Лісні. Причепиться така Лісна до леґіня тай заманить його, заведе в такі лісові нетри, що ніколи із них не вийде. Всього треба «сокотитися і варуватися», як колись так і «сегодни». Сміючись розповідав дальше також Свер-лан, як то він почав заводити своє гірське ґаздівство. Побудував собі хату-колибу з «круглєків», покрив її луб'ям-корою з дерев і, щоб буря не зірвала «даху», привалив камінням-плиттям. Серед колиби розложив ватру, нехай горить і палає. Стало веселіше й відрадніше на душі. Жив спершу тим, що давав ліс.

Перше живе сотворіння, що придбав, була коза. Заміняв її в Кутах за шкуру з вовка. Пізніше теж заміняв за вовчу шкуру телятко, що з нього діждався коровки. І так жилося йому помалу. Так, але ж жити самому без жінки й ґаздувати без ґаздині, нелегко. Звідкіля ж взяти її, ту жінку-ґаздиню? В горах тоді не було багато дівчат і жінок. А найшлася яка, то чоловіки розбивали собі за неї голови. Задумав Трохим піти в Кути, шукати для себе жінки. От і пішов Трохим, шукав і знайшов жінку. Але що з цього? Стариня не хотіла віддати за нього свою дівчину, доню Софійку. Не хотять і чути, щоб їхня Софійка йшла в далекі гори між диких звірів. А все ж таки Трохим мав щастя – не лише йому подобалася Софійка, але й він сам припав до серця Софійці. Договорилися обоє, що Сверлан мусить викрасти Софійку в батьків, і на цьому стало. Та він мусить перед тим ще постарати коня з сідлом. От і постарав коня. Виміняв за шкури з ведмедів.

Одної темної ночі запровадив він коня на умовлене місце, а туди прийшла Софійка з клунком у руках. Узяла для себе дещо з одягу й те що потрібне в ґаздівстві.

«Оце й моє віно» – сказала йому.

Посадив Сверлан Софійку на коня, взяв його за повід і подалися горі Черемошем у Ростоки. Скоро потім обос і повінчалися. Стариня (дєдя і неня), Софійки була спершу дуже лиха на Софійку, а ще більше на Сверлана, але по якомусь часі подобріли. Переказали в Ростоки, щоб обоє «молодєта» прийшли до них в гості. Відвідали «молодєта» стариню, а ці погостивши їх щиро, дали Софійці корову, три овечки та й ще дещо.

На другий рік стариня відвідала Сверланів і зраділи, що їхня Софійка щаслива з Трохимом і добре ґаздують обоє та живуть, як Бог приказав. Софія привела на світ троє дівчат і двох хлопців. Молодший Лукин, це син Мартина і внук діда Трохима.

Щойно тоді, як підросли сини Трохима, збудували велику хату з коленого і тесаного дерева із вікнами і піччю, однак без комина. Побудували і колешні та комори, примножили маржини й іншого добра так, що люди стали називати їх багачами.

Старший син Трохима, Василь, оженившись, осів на дєдєвому ґаздівстві, а молодший Лукин пристав до молодої вдовиці. Старий Трохим Сверлан дожив довгих років, але скільки їх було йому, як умер, того не знав ніхто.

У Лукина, який вже не Сверлан, а Сверланєк звався, було теж двох синів, старший Мартинко, отой внук Трохима Сверлана, що то йому повістував дідо про давні часи, а він його пильно і уважно слухав. Мартин, ставши леґінем, залишив дєдеве старе ґаздівство своєму братові, а сам пристав до дівчини-одиначки, доньки ґазди Клима Матвійчука. Називалася вона Анниця і була дуже гарна та вродлива. Багато леґінів билися за неї. Засватав її Мартин. Стариня приняла його дуже радо за зятя. Відбулося гарне весілля та вінчання. Мартин став зятем у Матвійчука і у всьому ґаздівстві виручав тестя. Тесть був дуже вдоволений зятем. Не зле й не погано живеться Мартинові з Анницею, а Матвійчукам із Мартином. Ґаздують, працюють, а Бог допомагає їм. Заняли, «зарубали» ґрунту з лісами скільки самі хотіли, одну частину ліса спалили, а другу – вирубали, щоб були царинки на траву й сіно для маржини.

Одного дня несподівано пронеслася громом чутка по горах: війна, війна!.. Вся Україна, здається, повстала проти Польщі! Гори ж Карпати, це невіддільна частина України. Йдуть на ту війну й верховинці, що то їх пізніше названо гуцулами. Верховинці – плем'я бойове і завзяте. Ідуть бити ляхів проклятих. Спішать всі до Височана, ген аж у Отинію, за Коломиєю. Він збирає верховинців і покутян, щоби з ними включитись в українську армію під проводом славного гетьмана Богдана Хмеля.

Не сидіти ж вдома й Мартинові. Піде і він туди, куди йдуть не лише молоді, але й старші верховинці. Немає сили, яка здержала б його. В цей час його Анниця привела на світ дитину, хлопчика. Треба було охрестити його. Охрестили і дали йому ім'я по дідусеві, Лукинко. Зараз же по хрестинах пішов Мартин на війну проти ляхів. Не легко було залишити молоду жінку і хлопчика, маленького синка. Та й не знати, чи живим верне з війни, чи побачить ще своїх? Але ж і сидіти при них вдома годі, коли вся Україна у вогні боротьби з Польщею – не «елоси», сором був би й ганьба! Попращав своїх рідних і гори та й пішов.

Не минуло і тижня, як його ґражду й Анницю стрінуло велике нещастя. Пішла Анниця на потік прати сорочки, а маленького Лукинка положила розповитого на травичці до сонечка, що сильно пригрівало. Раптом надлетів великий орел, покружляв над левадою, уздрів дитинку й блискавицею впав на неї. Пірвав у свої сильні кігті і піднявся угору, полетів із Лукинчиком. Запізно побачила це Анниця. Побачила, заламала руки з розпачі й закричала: «Лукинку мій, Лукинку, синочку мій синочку»!

Ніхто не бачив цього й не чув розпачливого крику Анниці. Невже ж ніхто?

Бачила добре й чула цей крик розпуки Анниці – Лісна. Лісна, що була недалеко в лісі. Вона побігла в сторону, куди полетів орел із Лукинком. А орел полетів у верхи гір, напевно аж у Чорногору занесе Лукинка, може на поживу своїм орленятам. Та сталося зовсім інакше. Орел перелітав понад одну поляну серед ліса. Захотів припочити, а чи може Лукинко затяжкий був йому. Злетів на ту поляну, присів, і випустив Лукинка із шпонів та положив біля себе. Тут в лісі, близько поляни, був гурток Лісних. Лісні ж, як побачили орла й дитинку коло нього, кинулися прожогом на поляну, наробили такого крику й вереску, що орел злякався, злопотів крилами, піднявся вгору й полетів геть, залишаючи Лукинка на поляні. Його забрали Лісні, ще живим, орел не задушив його в своїх кігтях. А що маленький був голодний, то Лісні нагодували його чим мали.

Аж третьої днини, по нещаснім випадку Лукинка, прийшла до гурту Лісна, яка бачила вірла, що пірвав дитину й чула крик нені Анниці. Сказала, що хлопчик називається Лукинко. Від тоді Лісні почали кликати хлопчика Лукинком. Та Лісні мали не мало мороки з Лукинком. Носили його на руках, то одна, то друга, спати вкладали на моху, вистеленім квітами та вкривали листочками й чатинням. Гірше було з їжею для дитини, поки не присвоїли лато. Доїли її і молочком напували Лукинчика, а потім годували його всякими ягідками й гірським медом. На зиму ж брали його туди, де самі зимували, куди вітер не довівав і мороз не продирався. Любили Лукинка й піклувалися ним як рідні нені. Лукинко підростав, ріс, та почав розуміти мову Лісних і грався з ними. Лісні пошили йому убранячко з букового листя, а шапочку на голову з зеленого моху й пристроїли-прикрасили чічками.

Виріс Лукинко – йому було вже чотири роки, – зжився з Лісними й добре було йому з ними. Аж раз зайшли до Лісних два Лісовики і побачили Лукинка. Вони хотіли забрати Лукинка із собою, казали, якщо б це була дівчинка, то могли б Лісні держати її в себе, але ж це хлопець, то належить до Лісовиків. Лісовики погодилися, що можуть Лісні держати його в себе ще один рік. Раділи Лісні, що Лукинко залишиться ще в них. Та не раділи б, якщо б знали, яке лихо зависло над ними, а ще більше над їх Лукинком. Ось почав крутитися довкола їх криївки поганий Чугайстер. Чигав на Лукинка, як ловець на здобич. Аж одної, місячної ночі, коли Лісні виводили свої хороводи, підкрався до місця де Лукинко спав солодким сном, пірвав його в свої шорсткі руки й затягнув у печеру в якій сам жив.

Лісні побачили порожне місце по Лукинкові і догадалися, що це ніхто інший, тільки лукавий Чугайстер, пірвав хлопчину, заплакали й заголосили на ввесь ліс. Вони ж дбали, щоб Лукинкові було добре в них і вигідно: годували, пестили, пісоньками до сну вколисували, казок розповідали йому. Жив і зростав Лукинко серед зелені і квітів, у чічках, у дбайливих руках Лісних. А тепер у злих руках Чугайстра, в темній печері, пропаде, загине. Плачуть за ним та ломлять руки Лісні. Потім стали раду радити, як вирвати Лукинка з рук Чугайстра.

Радили, радили й врадили… Пішли до Лісовиків і розказали їм все. Лісовики, почувши від Лісних, що Лукинка порвав Чугайстер, затупотіли ногами, з люті заскреготали зубами, зібралися більшим гуртом, узяли в руки, що хто міг й пішли шукати поганюка Чугайстра.

Довго ходили лісами, дебрами й нетрами, не в одну печеру заглядали, аж вкінці таки знайшли печеру Чугайстра, а в ній і Лукинка. Мусіли звести бій з Чугайстром. Не легкий, а важкий бій, але таки перемогли Чугайстра й забрали з собою Лукинка. Добре, що Лісовики говорили такою самою мовою як Лісні, а цю мову знав Лукинко. Лісовики успокоїли його трохи й він не лякався їх так, як поганого Чугайстра. Та Лісовики не запровадили Лукинка до Лісних. Ні, вони завели його в палату Лісового Царя.

Тут було не так, як у Лісних і не так, як у печері Чугайстра. Правда, Чугайстер не робив йому кривди, годував його тим, що сам їв, – сушеними ягодами й грибами, та не казав спати на холодному камінню, але на моху і укривав його чим міг, – сухим сіном й чатинням. Одначе Лукинко тужив за Лісними, його серце тягнулось до них. Ото ж і не диво, що тішився, коли Лісовики забрали його від Чугайстра. Був певний, що заведуть його до Лісних, а воно не так сталося, як думав. Опинився в палаті, як кажуть Лісовики, в палаті Царя Лісів. Але ж бо й палата, ця палата! Чудова та прекрасна. Вся із зелені і зеленню прикрашена з дорогоцінними світляними камінчиками. Під стіною на зеленому троні сидить Цар, теж увесь у зелене зодягнений. Все ж таки Лукинко волів би гніздо Лісних. Ох, як тужило його серце за Лісними! Тужив за ними й плакав, немов дитина за рідною ненею.

Так і минула зима та сплила мутними водами з гір. Вітерець приніс звідкись, з далеких «долів», усміхнену, заквітчану весну. Заспівали гори, зашуміли ліси, заграли ріки й потоки. Радістю і веселістю загомоніло все те, що ще не завмерло під глибокими снігами, чого не заморозила люта зима.

Певне там десь Лісні веселяться, думав Лукинко, заводять хороводи, танцюють, співають. Не видержав, і втік із палати. Але, на жаль, попав знову до рук Чугайстра. Післав Цар Лісовиків шукати Лукинка. Лісовики вже знали всі печері Чугайстра, а тому й не довго прийшлося шукати Лукинка. Взяли його та вивели з печери на Божий світ. Лукинко просить і благає Лісовиків, щоби не вели його в палату Царя, а завели до Лісних. Пішов один із Лісовиків просити в Царя дозволу на це. Цар позволив передати Лукинка Лісним, але тільки до зими монсе в них перебувати. Під зиму мусять Лісні привести його в палату. Ось так Лукинко дістався ще раз до своїх Лісних, які годували й плекали його ще немовлятком. Радів він Лісними, а Лісні ним. Було повно радощів і втіхи. Лісні водили його по лісах, учили називати дерева і відрізняти одне від другого, пізнавати квіточки та збирати ягоди. Було Лукинкові знову добре між ними, не гірше як дитині у рідної мами. Та наближалася зима. Приходив кінець літові й радощам Лукинка у Лісних. Прийшли по нього Лісовики та й забрали в палату Лісового Царя. Плакав Лукинко за Лісними, а Лісні за ним. Та слово Царя – наказ! Усе, що буває в його лісах, мусить коритися його волі. Чудово в тій палаті – повно не лише зелені й квітів, але й не мало в ньому золота та срібла. В Царя ж багато слуг, це Лісовики і Лісні.

Цар казав Лукинкові підійти до нього – всміхався до нього й гладив його білі кучерики та запевняв, що в його палаті буде Лукинкові добре. Говорив зрозумілою Лукинкові мовою, такою, як говорили Лісні, що навчили його говорити нею. Добре житиме Лукинко в палаті, але не сміє ще раз утікати, бо за втечу покарає його сам Цар. І так зажив Лукинко в палаті Лісового Царя. Добре йому жилося, лише тужив все за Лісними й лісовими просторами.

В палаті було багато кімнат для прислуги Царя. В одній із них спав Лукинко. Вднину виходив із палати на двір. Під палату приходила всяка лісова звірина: ведмеді, вовки, рисі, куниці, олені з ланями, сарни, лисиці, зайчики й білички. Однак не кидалися на себе й не зажирали одне другого, бо так хотів і наказав їм Цар.

Сам Цар взимі спав і рідко коли прокидався зі свого зимового сну. Наспіла знову весна. Цар пішов оглядати своє лісове царство. З ним пішли Лісовики та деякі Лісні. Дозволив Лукинкові йти поруч себе. Старий вже був Цар, але йшов злегка, здавалось не доторкав навіть своїми ногами землі. Пильно оглядав своє царство, в кожну щілину заглядав, чи не накоїли зимові завірюхи багато шкоди, чи не повиривали з корінням вікових дерев і не повалили їх на землю, щоби гнили, а не жили. Коли ж побачив повалений на землю ліс, морщив чоло й «бурчав» та видавав із себе грубий, грізний голос – лютився… Молоді дерева гладив руками, а з старим вів розмови. Говорив до дерев, а дерева до нього, – зовсім так, як говорить добрий дєдя до своїх діточок. Оглянувши своє царство, вертав до своєї палати. Лісовики пригравали йому на дудах і флоєрах, а Лісні співали. Лукинко навчився теж грати на флоєрі.

Літом Цар мало сидів у палаті. Проходжувався довколо палати, ходив й над озеро, що вилискувалося до сонця зеленковатою водою, сідав на його березі, а Лісовики хлюпали на нього холодну воду. Любив Цар гру Лісовиків і спів Лісних – слухав і плескав у долоні. Коли звірі приходили під його палату, виходив до них, гладив їх по головах, говорив до них і підсміхався – видно любив їх, цих мешканців його лісового царства… Часом забігали до палати зайчики, кунички й білички. Цар дозволив Лукинові гратися з ними. Літом заходили під палату також і ведмеді. Лукинко любив їх дуже – вони дозволяли йому сідати на себе. Була це для Лукинка найбільша радість. їхав на хребті ведмедя, сміючись і плескав у долоні. Ведмеді любили Лукинка й дозволяли тягати себе за вуха. Раз приніс Лісовик до палати мале ведмедя. Ото потіху мав Лукинко з того ведмедяти – грався з ним і лягав разом з ним спати.

Так минали Лукинкові в царській палаті роки за роками. Виріс і став леґінем. Почав просити Царя, щоб відпустив його від себе – хоче побачити гірський світ. Не дуже то хотів Цар відступити Лукинка від себе. Але Лукинко настоював на свойому і не переставав просити його, щоб таки дозволив пустити його на волю. Він же син гір і повинен їх пізнати, так як знає син ґаздівство свого батька. Знає добре, що в горах родився, чув від Лісних, що це орел пірвав його від мами й заніс у глибину гір – так де ж родився, як не в горах? Орли лишень у горах виводяться і понад горами літають. Так, так – він син гір і мусить та й повинен пізнати ті гори.

Дав себе Цар ублагати та позволив Лукинові опустити палату. Перед його відходом казав приклякнути й присягти, що ніколи не нарушить лісового царства, не зрубає ні одного здорового дерева та й не буде палити, ні корчувати ліса, як уже десь там роблять люди Лукинкового племени. Присяг Лукин, поцілував у руку Царя, а Цар Лукина в чоло і так Лукин розійшовся з Царем Лісів.

Випровадив Лукина поза палату один із Лісовиків. Вивів його на високу кучеру і показав куди має іти. Ген, ген – туди, на другу сторону Чорногори. Знав мабуть той Лісовик, чому направляє Лукина йти якраз у ту сторону Карпат, а не деінде. Та заки розійшлися і розпращались із Лукином, завів його Лісовик до старого, грубезного бука. Такого бука не бачив Лукин ще ніколи. Пристанув Лісовик під тим буком і казав Лукинови приложити своє вухо до нього. Той бук уміє говорити – говорить, як почне вітер хитати його «чубком». Якраз тепер вітер колише його галуззям.

«Слухай Лукине, що він каже – ти ж знаєш лісову мову нашу, то зрозумієш те, що бук тобі розкаже, слухай уважно і запам'ятай те що почуєш».

Приклав Лукин ухо до бука – наслуховує. І ось що почув:

«Давно, дуже давно заніс мене сюди вітер – не мене, а маленьке зеренце. Те зеренце впало на вогку землю, скільчилося й почало рости. Був я маленький, слабосилий бучок. Та з роками ріс, міцнів, грубшим ставав, а все корінням землі держався і щораз вище до сонця пнявся. Дощі поливали мене, вітри-бурі гнули мене, до землі хотіли пригнути, а то й зламати намагалися, та я не подавався, боронився, могутнів. Любив землю, вона мене годувала, але ще більше любив сонце, що огрівало моє віття і веселило мене. Виріс великий та високий. Та цього замало було – треба було ще й грубнути та твердим стати, щораз більше сили набирати. І став сильним і твердим, не одну бурю люту перебув – нічого не вдіяла мені – не пригнула й не зламала мене. Пізніше вона перестала змагатися і боротися зі мною – пізнала, що я сильніший за неї, а сильного бояться його не зачіпають, залишають у спокої. Тепер знаю, що загину, бо воно так буває, що все те, що родиться, мусить і гинути – але загину своєю смертю, а не чужою. Усхне моє гілля, залишиться стовбур, коріння зогниє і прийде кінець.