З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя

© О. В. Красовицький, упорядкування та вступна стаття, 2014

© В. М. Карасик, художнє оформлення, 2018

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

Ця книжка, що розрахована на школярів, зацікавить і дорослого читача. Усвідомлення того, що ми – незалежна держава, для багатьох громадян країни прийшло тільки на 23-му році незалежності, коли загроза державності країни змусила згуртуватися всіх патріотів України. Багато героїчних моментів нашої історії, що знайшли відображення в кращих прикладах української літератури, стали предметом цієї хрестоматії. Нашій державності – понад тисячу років. Київська Русь, яка була одною з найбільш високорозвинених держав свого часу, була інтегрована в європейське суспільне життя не менше, ніж Україна зараз. Дочка Ярослава Мудрого Анна Ярославна, яка стала королевою Франції, дружиною Генріха I, її сестри, Єлизавета та Анастасія, що стали королевами Норвегії та Угорщини в період становлення цих країн, прославили нашу Батьківщину в світі, їхні нащадки керували провідними європейськими державами багато років. Жорстока й кривава монгольська навала на багато років зупинила розвиток державності в Києві, але Галицько-Волинське князівство і згодом Литовська держава зберегли традиції православ’я, навколо яких згуртувалося українське суспільство у XVI–XVII століттях, коли знову було створено українську гетьманську державу. Героїчний період козацьких війн змінився важким періодом Руїни, і подальша українська історія була пов’язана з життям наших предків у складі кількох імперій – Російської, Османської, Австро-Угорської. Короткий період української державності після Першої світової війни ознаменувався подвигом героїв під Крутами та іншими славними подіями нашої історії. Український народ виніс на своїх плечах значну частину тягот наступного періоду історії, зробив величезний вклад у боротьбу з фашизмом. Багато найкращих представників нашого народу, на жаль, загинули в період сталінських репресій, постраждали від масового голоду, були знищені в тюрмах і таборах, під час українського національно-визвольного руху.

У цій книжці – найкраще, що було написане нашими класиками українською мовою про нашу історію, любов до Батьківщини та її захист від ворогів. Ми вважали за потрібне додати прекрасний вірш харківського поета Бориса Чичибабіна, написаний російською, який знаменує спільність усіх народів України в любові до своєї Батьківщини.

Поезія

Микола Степанович Вінграновський

© Вінграновський А. (правонаступник Вінграновського М.), 2013 р.

1936 (м. Первомайськ, Миколаївська область) – 2004 (м. Київ)

Перша колискова[1]

Спи, моя дитино золота,Спи, моя тривого кароока.В теплих снах ідyть в поля жита,І зоря над ними йде висока.Спи, моя гіллячко голуба,Тихо в моїм серці і щасливо.За вікном хлюпочеться плавбаТвоїх літ і долі гомінливої.Спи, моя дитинко, на порі.Тіні сплять і сонна яворина…Та як небо в нашому Дніпрі,Так в тобі не спить хай Україна.Хай вона не спить в тобі повік,Бо вона – для тебе і для світу…Люлі, мій маленький чоловік,Капле сон сріблястий з верховіту…

Сама собою річка ця тече…[2]

Сама собою річка ця тече,Маленька річечка, вузенька, як долоня.Ця річечка Дніпра тихенька синя доня,Маленька донечка без імені іще.Вона тече в городі в нас під кленом,І наша хата пахне їй борщем.Цвіте над нею небо здоровенноСолодкими хмаринами з дощем.Ця річечка тече для клена і для мене,Її й тоді я бачу, коли сплю.Я річечку оцю в городі в нас під кленомЯк тата й маму і як мед люблю.

Микола Кіндратович Вороний

Да луче єсть на своєй земли костю лечи, иже ли на чюже славну быти

(Літопис за Іпатіївським списком)

1871 (Дніпропетровська область) – 1938 (м. Одеса)

Євшан-зілля[3]

Да луче єсть на своєй земли костю лечи, иже ли на чюже славну быти

(Літопис за Іпатіївським списком)В давніх літописах нашихЄсть одно оповідання,Що зворушує у серціНайсвятіші почування.Не блищить воно красоюСлів гучних і мальовничих,Не вихвалює героївТа їх вчинків войовничих.Ні, про інше щось говоритьТе старе оповідання.Між рядками слів таїтьсяВ нім якесь пророкування.І воно живить надію,Певну віру в ідеалиТим, котрі вже край свій ріднийЗацурали, занедбали…

Жив у Києві в неволі…

Жив у Києві в неволіХанський син, малий хлопчина,Половецького б то ханаНайулюблена дитина.Мономах, князь Володимир,Взяв його під час походуЗ ясирем в полон і потімПри собі лишив за вроду.Оточив його почотомІ розкошами догідно —І жилось тому хлоп’ятіІ безпечно, і вигідно.Час минав, і став помалуРідний степ він забувати,Край чужий, чужі звичаїЯк за рідні уважати.Та не так жилося хануБез коханої дитини.Тяжко віку доживатиПід вагою самотини.Зажурився, засмутився…Вдень не їсть, а серед ночіПлаче, бідний, та зітхає,Сну не знають його очі.Ні від кого він не маєНі утіхи, ні поради.Світ увесь йому здаєтьсяБез краси і без принади.Кличе він гудця до себеІ таку держить промову,Що мов кров’ю з його серцяСлово точиться по слову:«Слухай, старче, ти шугаєшЯсним соколом у хмарах,Сірим вовком в полі скачеш,Розумієшся на чарах.Божий дар ти маєш з небаЛюдям долю віщувати,Словом, піснею своєюВсіх до себе привертати.Ти піди у землю Руську —Ворогів наших країну, —Відшукай там мого сина,Мою любую дитину.Розкажи, як побиваюсьЯ за ним і дні, і ночі,Як давно вже виглядаютьЙого звідтіль мої очі.Заспівай ти йому піснюНашу, рідну, половецьку,Про життя привільне наше,Нашу вдачу молодецьку.А як все те не поможе,Дай йому євшана-зілля,Щоб, понюхавши, згадав вінСтепу вільного привілля».І пішов гудець в дорогу.Йде він три дні і три ночі,На четвертий день приходитьВ місто Київ опівночі.Крадькома пройшов, мов злодій,Він до сина свого панаІ почав казати стихаМову зрадженого хана.Улещає, намовляє…Та слова його хлопчинуНе вражають, бо забув вжеВін і батька, і родину.І гудець по струнах вдарив!Наче вітер у негоду,Загула невпинна пісня —Пісня вільного народу.Про славетнії події —Ті події половецькі,Про лицарськії походи —Ті походи молодецькі!Мов скажена хуртовина,Мов страшні Перуна громи,Так ревли-стогнали струниІ той спів гудця-сіроми!Але ось вже затихаєБренькіт дужий акордовий,І замісто його чутиСпів народний, колисковий.То гудець співає тихоПісню тую, що співалаМати синові своєму,Як маленьким колисала.Наче лагідна молитва,Журно пісня та лунає.Ось її акорд останнійВ пітьмі ночі потопає…Але спів цей ніжний, любий,Ані перший, сильний, дужий,Не вразив юнацьке серце, —Він сидить німий, байдужий.І схилилася старечаГолова гудця на груди —Там, де пустка замість серця,Порятунку вже не буде!..Але ні! Ще є надіяТут, на грудях в сповиточку!..І тремтячими рукамиРоздирає він сорочку,Із грудей своїх знімаєТой євшан, чарівне зілля,І понюхать юнаковіПодає оте бадилля.Що ж це враз з юнаком сталось?Твар поблідла у небоги,Затремтів, очима блиснувІ зірвавсь на рівні ноги.Рідний степ – широкий, вільний,Пишнобарвний і квітчастий —Раптом став перед очима,З ним і батенько нещасний!..Воля, воленька кохана!Рідні шатра, рідні люди…Все це разом промайнуло,Стисло серце, сперло груди.«Краще в ріднім краї милімПолягти кістьми, сконати,Ніж в землі чужій, ворожійВ славі й шані пробувати!» —Так він скрикнув, і в дорогуВ нічку темну та пригожуПодались вони обоє,Обминаючи сторожу.Байраками та ярамиНеутомно проходжали —В рідний степ, у край веселийПростували, поспішали.

Україно! Мамо люба!.

Україно! Мамо люба!Чи не те ж з тобою сталось?Чи синів твоїх багатоНа степах твоїх зосталось?Чи вони ж не відцурались,Не забули тебе, неньку,Чи сховали жаль до тебеІ кохання у серденьку?Марна річ! Були і в тебеКобзарі – гудці народні,Що співали-віщувалиЗаповіти благородні,А проте тієї сили,Духу, що зрива на ноги,В нас нема і манівцямиМи блукаєм без дороги!..Де ж того євшану взяти,Того зілля-привороту,Що на певний шлях направить, —Шлях у край свій повороту?!

Борис Дмитрович Грінченко

1863 (хутір Вільховий Яр, Харківська область) – 1910 (м. Оспедалетто, Італія)

Землякам, що збираються раз на рік на Шевченкові роковини співати Гімн «Ще не вмерла Україна»[4]

Ще не вмерла Україна,Але може вмерти:Ви самі її, ледачі,Ведете до смерти!Не хваліться, що жива щеНаша воля й слава:Зрада їх давно стоптала,Продала, лукава!Ваші предки торгувалиЛюдськими правами,Їх продавши, породилиВас на світ рабами.Не пишайтеся ж у співахВи козацьким родом:Ви – раби, хоча й пани виНад своїм народом!Україна вам не мати:Є вам інша пані,Зрадних прадідів нікчемнихПравнуки погані!Тільки той достойний щастя,Хто боровсь за його,Ви ж давно покірні слугиЛедарства гидкого.Ви ж давно не люди – трупи,Без життя і сили,Ваше місце – кладовище,Ями та могили.Як живі покинуть мертвих,Щоб з живими стати,«Ще не вмерла Україна!»Будемо співати.Як живі покинуть мертвих, —Прийде та година,Що ділами, не словами,Оживе Вкраїна!

Чайка Дністрова (Костянтина Іванівна Малицька)

1872 (с. Кропивник, Івано-Франківська область) – 1947 (м. Львів)

Чом, чом, земле моя…[5]

Чом, чом, чом, Земле моя,Так люба ти мені, так люба ти мені;Чом, чом, чом, земле моя,Чарує так мене краса твоя?Чим, чим, чим манить менеПташні твоєї спів,Пахучий цвіт лісів?Тим, тим, тим, дитино, знай,Що тут ти вперше світУзріла в цвіті літ;Тим, тим, тим, дитино, знай,Що води й ті ліси —Твій рідний край!Тут, тут, тут діди твоїПролили кров свою,За віру і народ;Тут, тут, тут усі твоїНайближчі серденькуІ дорогі!

Іван Федорович Драч

Нар. 1936 р. (с. Теліжинці, Київська область)

Крила[6]

(Новорічна казка)

Через ліс-переліс,через море навкісНовий рік для людей подарунки ніс:Кому – шапку смушеву,кому – люльку дешеву,Кому – модерні кастети,кому – фотонні ракети,Кому – солі до бараболі,кому – три снопи вітру в полі,Кому – пушок на рило,а дядькові Кирилові – крила.Був день як день, і раптом – непорядок,Куфайку з-під лопаток як ножем прошило.Пробивши вату, заряхтіли радо,На сонці закипіли сині крила.Голодні небом, випростались туго,Ковтали з неба синє мерехтіння,А в дядька в серпі – туга,А в дядька в серці – тіні.(Кому – долю багряну,кому – сонце з туману,Кому – перса дівочі,кому – смерть серед ночі,Щоб тебе доля побила,а Кирилові, прости Господи, – крила).Жінка голосила: «Люди як люди.Їм доля маслом губи змастила.Кому – валянки,кому – мед од простуди,Кому – жом у господу,а цьому гаспиду,прости Господи, – крила?!»Так Кирило до тями брів,І, щоб мати якусь свободу,Сокиру бруском задобрив,І крила обтяв об колоду.Та коли захлинались сичі,Насміхалися зорі з Кирила,І, пробивши сорочку вночі,Знов кипіли пружинисті крила.Так Кирило з сокирою жив,На крилах навіть розжився —Крилами хату вшив,Крилами обгородився.А ті крила розкрали поети,Щоб їх муза була небезкрила,На ті крила молились естети,І снилося небо порубаним крилам.(Кому – нові ворота,кому – ширшого рота,Кому – сонце в кишеню,кому – дулю дешеву,Щоб тебе доля побила,а Кирилові – не пощастить жеотак чоловікові! – крила).

Балада про соняшник[7]

В соняшника були руки і ноги, Було тіло, шорстке і зелене. Він бігав наввипередки з вітром, Він вилазив на грушу, і рвав у пазуху гнилиці, І купався коло млина, і лежав у піску, І стріляв горобців з рогатки.Він стрибав на одній нозі, Щоб вилити з вуха воду, І раптом побачив сонце,Красиве засмагле сонце, —В золотих переливах кучерів, У червоній сорочці навипуск, Що їхало на велосипеді, Обминаючи хмари на небі… І застиг він на роки й століттяВ золотому німому захопленні:– Дайте покататися, дядьку!А ні, то візьміть хоч на раму.Дядьку, хіба вам шкода?!Поезіє, сонце моє оранжеве!Щомиті якийсь хлопчиськоВідкриває тебе для себе,Щоб стати навіки соняшником.

Балада про вузлики[8]

Була колись у мене баба Корупчиха,Мені і досі її руки світять.Була баба Корупчиха темна, неграмотна,Мені і досі її руки світять.Пекла баба Корупчиха пироги з калиною,Мені і досі світ без неї темний.Хто був голодний – приходив до Корупчихи,Вона кожного вузликом наділяла.Хто був холодний – грівся у КорупчихиІ виносив од леї вузлик у пазусі.Хто був безсовісний, той лишався безсовісним,А вона кожного вузликом наділяла.Як насняться мені сни чорнюші —Прийде Корупчиха, розв’яже вузлик,Як насняться мені сни солодкі з калиною,Прийде Корупчиха, зав’яже їх у вузлик.Дуже журиться баба Корупчиха в могилі,Руки їй склали, не може зав’язати вузлика.Я не вірю у скатерки-самобранки,Вірю у вузлики баби Корупчихи.Сам їх бачив, сам їх розв’язувавІ зав’язав їх навіки у пам’яті.А Корупчиха білою хустиною запиналася,Вузлика під шию ніколи не зав’язувала.А ховали її у позиченій хустці,Бо свої вона у вузлики пов’язала.

Олександр Васильович Ірванець

Нар. 1961 р. (м. Львів)

Вірш до рідної мови[9]

Як ти звучиш калиново-дубово, Рідна моя, моя матірна мово!Слово м’яке, оксамитове, байкове. Слово є дідове. Слово є батькове.І Білодідове. І Сивоконеве.І Чорноволове вже узаконене.В соннім спокої вогонь твій ледь бився.Але страху я тоді натерпівся!З тої халепи не вийшли б ми зроду,Кляпи, здавалось, в ротах у народу.Та щоб підняти тебе із гробовищ,Встали до герцю Жулинський, Грабович!Щоб воскресити тебе з домовини,В діло пішли каменюки й дубини.Вороне чорний! Даремно ти крячеш!Ріднеє слово жиє і є – бачиш?Рідна моя, українськая моваЖитиме вічно – кльова, фірмова!

Олександр Якович Кониський

1836 (с. Переходівка, Чернігівська область) – 1900 (м. Київ)

Молитва[10]

Боже великий, єдиний,Нам Україну храни,Волі і світу проміннямТи її осіни.Світлом науки і знанняНас, дітей, просвіти,В чистій любові до краю,Ти нас, Боже, зрости.Молимось, Боже єдиний,Нам Україну храни,Всі свої ласки й щедротиТи на люд наш зверни.Дай йому волю, дай йому долю,Дай доброго світу, щастя,Дай, Боже, народуІ многая, многая літа.

Віталій Олексійович Коротич

© Коротич В., 2011 р.

Нар. 1936 р. (м. Київ)

Переведіть мене через майдан[11]

(останнє прохання старого лірника)

Переведіть мене через майдан,Туди, де бджоли в гречці стогнуть глухо, Де тиша набивається у вуха. Переведіть мене через майдан.Переведіть мене через майдан,Де все святкують, б’ються і воюють,Де часом і себе й мене не чують.Переведіть мене через майдан.Переведіть мене через майдан,Де я співав усіх пісень, що знаю.Я в тишу увійду і там сконаю.Переведіть мене через майдан.Переведіть мене через майдан,Де жінка плаче, та, що був я з нею.Мину її і навіть не пізнаю.Переведіть мене через майдан.Переведіть мене через майданЗ жалями й незабутою любов’ю.Там дужим був і там нікчемним був я.Переведіть мене через майдан.Переведіть мене через майдан,Де на тополях виснуть хмари п’яні.Мій син тепер співає на майдані.Переведіть мене через майдан.Переведіть…Майдану тлумне тлоВзяло його у себе і вело ще,Коли він впав у центрі тої площі,А поля за майданом не було.

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач)

1871 (м. Новоград-Волинськ, Житомирська область) – 1913 (м. Сурамі, Грузія)

І все-таки до тебе думка лине[12]

І все-таки до тебе думка лине.Мій занапащений, нещасний краю.Як я тебе згадаю,У грудях серце з туги, з жалю гине.Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,А тяжчого від твого не видали,Вони б над ним ридали,Та сором сліз, що ллються від безсилля.О, сліз таких вже вилито чимало, —Країна ціла може в них втопитись:Доволі вже їм литись, —Що сльози там, де навіть крові мало!

Ліна Василівна Костенко

© Костенко Л., 2014 р.

Нар. 1930 р. (м. Ржищів, Київська область)

Біль єдиної зброї[13]

Півні кричать у мегафони мальв —аж деренчить полив’яний світанок…Мій рідний краю, зроду ти не мавнейтральних барв, тих прісних пуританок.Червоне й чорне кредо рукава.Пшеничний принцип сонячного степу.Такі густі смарагдові словажили в тобі і вибухали з тебе.Слова росли із ґрунту, мов жита.Добірним зерном колосилась мова.Вона як хліб. Вона мені свята.І кров’ю предків тяжко пурпурова.А хтось по ній прокопував рови.Топтав, ганьбив нам поле найдорожче.І сниться сон: пасуться корови —сім тучних, але більше тощих.Скубуть озиме, нищать ярину,ще й гидять, гудять, ратицями крешуть.Трагічна мово! Вже тобі трунуне тільки вороги, а й діти власні тешуть.Безсмертна мово! Ти смієшься гірко.Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі.Вони ж дурні, вони ж знімали міркуз твоїх принижень – не з твоєї величі!Твій дух не став приниженим і плюсклим,хоч слала доля чорні килимито од Вілюйська до Холуйська,то з Києва до Колими.З усіх трибун – аж дим над демагогом.Усі беруть в основу ленінізм.Адже ніхто так не клянеться богом,як сам диявол – той же шовінізм.Як ти зжилася з тугою чаїною!Як часто лицемірив твій Парнас!..Шматок землі,   ти звешся Україною.Ти був до нас. Ти будеш після нас.Мій предковічний,   мій умитий росами,космічний,   вічний,      зоряний, барвінковий…Коли ти навіть звався – Малоросія,твоя поетеса була Українкою!

Євген Филимонович Маланюк

1897 (с. Архангород, Кіровоградська область) – 1968 (м. Нью-Йорк)

Друге посланіє[14]

уривок

Доба нам обжинки справляєНа наших душах і тілах.Та ти – не виграшка природи,Не примха лиш земних стихій —Ти не загинеш, мій народе,Пісняр, мудрець і гречкосій.Бо вірю: судні дні недаромТвій чорний рай зняли пожаромІ пломінь слупами росте,Сполучуючи з небом степ.І небо сходить на країнуКрізь зойк заліз, крізь звіря рик,Крізь дим руїни – УкраїнуНовий узріє чоловік.

Одна пісня[15]

В кінці гребліШумлять верби…Бува, почуєш пісню і спахнешПекучим болем пізньої любові —І от – далечина Твоїх безмеж,Твоїх небес нестриманая повінь:Пливе, пливе блакитна широчінь,Росте, росте співучим колом обрій;Від білих хмар лиш смарагдова тіньБіжить ланами, лиш вітри недобріНапружують свій навіжений чвал…О, як забуть Тебе, єдину в світі!Твій зір мені ясніш за сонце світить,Твоя далека пісня, як хорал.Моя весна. Моя, моя Земля!Яке ж залізне серце муку стерпить:Оттут в недужих мріях уявлять,Як «в кінці греблі шумлять верби».

Андрій Самійлович Малишко

1912 (м. Обухів, Київська область) – 1970 (м. Київ)

Стежина[16]

Чому живе, і сам не знаю,В моєму серці стільки літОта стежина в нашім краОдним одна коло воріт.Де ти, моя стежино,Де ти, моя єдина?Ота стежина в ріднім краї —Одним одна коло воріт?Дощами мита-перемита,Снігами вметена у даль.Між круглих соняхів у літіМій ревний біль, мій ревний жаль.Де ти, моя стежино,Де ти, моя єдина?Ота стежина в ріднім краї —Одним одна коло воріт?Моя надієчко, я знаю:Мій крик життя на цілий світ —Ота стежина в нашім країОдним одна коло воріт.Де ти, моя стежино,Де ти, моя єдина?Ота стежина в ріднім краї —Одним одна коло воріт?

Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба)

1878 (с. Крига, Сумська область) – 1944 (м. Прага, Чехія)

О слово рідне! Орле скутий!..[17]

О слово рідне! Орле скутий!Чужинцям кинуте на сміх!Співочий грім батьків моїх,Дітьми безпам’ятно забутий.О слово рідне! Шум дерев!Музика зір блакитнооких,Шовковий спів степів широких,Дніпра між ними левій рев…О слово! Будь мечем моїм!Ні, сонцем стань! вгорі спинися,Осяй мій край і розлетисяДощами судними над ним.

Ярослав Мудрий[18]

Після ката Святополка,Що замучив трьох братів,Брат четвертий на престолі,Ярослав розумний сів.Святополком окаяннимВсе зруйноване було.Бідувало бідне місто,Бідувало і село.І усю свою увагуЯрослав звернув на лад.І небавом УкраїнаЗацвіла, як пишний сад.І небавом знову людиБагатіти почали,І Дніпром човни чужинцівЗнову в Київ поплили.Греки, німці, італійці,Чехи, угри – всі ішли,Купували, продавалиІ у Києві жили.Так живий, шумливий КиївЦаргородом другим став.Як про друга, як про синаДбав про його Ярослав.Оточив його валами,Ровом, мурами обвів.Укріпив його, оздобивІ препишний двір завів.До палат ішли невпинноЧужоземні посланці,Князь сидів на пишнім троніЗ грізним берлом у руці.І, допущені до князя,Низько кланялись посли,І до ніг дари складали,Що з чужини принесли.В час бенкету на бандурах,Гуслях, різних сопілкахГрали весело музики;Вина пінились в чарках.Співаки пісні співали,Скоморохи, штукарі,Розважаючи чужинців,Метушились у дворі.Після ситого обідуВсі виходили з палатПодивитись на верблюдів,На муштрованих звірят.І в Європі честю малиКоролі, князі, царіПоріднитись з Ярославом,Побувати у дворі.Але мудрість ЯрославаВся була в його ділах,У державнім будівництві,Владі, устрою, в судах.Щоб не нищити народуІ народного майна,Не хотів він воювати,Не тягла його війна.Він прогнав лише поляківІ, щоб ворог тихшим став,Він твердиню понад Сяном —Ярославль свій збудував.Та ходив на печенігівІ черкесів під Кавказ,Що на нашу УкраїнуНападали раз у раз.Та з Редедею касозькимЯрославів брат МстиславБивсь хоробро в поєдинкуІ Редедю подолав.Наш співець Боян великий,Найславніший із співців,Сплів йому вінок безсмертнийІз пісень безсмертних слів.* * *Пролетіли дні короткі…Перед смертю ЯрославВсіх своїх синів покликавІ з любов’ю проказав:«Вас я, діти, покидаю,Йду я в ліпшу сторону,Але, діти, пам’ятайтеМою заповідь одну:Не сваріться, жийте в згоді:Тільки мир збере усе,А незгода, наче вітер,Все по полю рознесе.Як не будете всі разомЙти до спільної мети,Ви, державу зруйнувавши,Подастеся у світи.Ви розгубите ту землю,Що придбали вам батьки,І тинятиметесь всюди,Як вигнанці й жебраки».Та недовго пам’яталиДіти мудрий заповіт,А нащадки ЯрославаОсміяли на весь світ…

Олег Ольжич (Олег Олександрович Кандиба)

1907 (м. Житомир) – 1944 (концтабір Заксенгаузен)

Державу не твориться в будучині[19]

із циклу «Незнаному воякові»

Державу не твориться в будучині,Державу будується нині.Це люди на сталь перекуті в огні,Це люди, як брили каміння.Не втішені власники пенсій і рент,Тендітні квітки пансіонів,Хто кров’ю і волею сціпить в цементБезвладний пісок міліонів.Був час над усе легковажних гадок —Імпреза і знову імпреза —Коли заблищав по ріллі ГородокБезжалісним холодом леза.Суспільносте блідо-рожевих півслів,Гурра – наукової бздури,Огрядно – тупих патріотів-послівІ всіх ювілятів культури!Ці стріли безумні ударом бичаПо рабському виді твоєму,В просвіти і пасіки стрільно влуча,В рожеві лаштунки едему.Хвала ж Тобі, Ти, що в рішаючий часВсе маєш духовного гартуНа стіл побойовища кинути насТверезо, без жалю, як карту.О, вір, у відваги ясне багаття,І скинеш, як порвану лаху,І слабість, і сумнів, і марність життя,Коли ти не відаєш страху.І так тебе хміль наливає ущертьІ так опановує тіло,Що входить твоя упокорена смерть,Як служка, бентежно-несміло.