Рубаi
Омар Хайям
Істини
Омар Хайям (1048–1131) – видатний фiлософ, астроном i математик середньовiчного Сходу, який також зажив слави як автор популярних чотиривiршiв – рубаi. Його поезiя просякнута вiрою у безсмертний творчий людський розум. У бездоганних чотиривiршах Хайяма умiщаеться весь життевий досвiд людини: в них iдеться про сенс буття, про незахищенiсть людини перед лицем долi й часу, про чарiвнiсть швидкоплинних хвилин радостi… Кожен читач знайде в його поезii щось свое, потаемне i ще не висловлене. Омар Хайям зробив жанр рубаi широко вiдомим i залишив нащадкам вiчне послання, пронизане рiдкiсною свободою духу.
Омар Хайям
Рубаi
1
Цей гордий небосхил, байдужий лиходiй,
Ще жодному iз нас не пiдживляв надiй:
Де знайде зiгнуту пiд тягарем людину,
Іще один тягар вiн накидае iй.
2
Нi, не гнiтять мене перестрахи й жалi,
Що вмерти мушу я, що строки в нас малi:
Того, що суджено, боятися не треба.
Боюсь неправедно прожити на землi.
3
Як жалко, що менi, прихильнику вина,
Дiстався цей калам[1 - Очеретяне перо.] i келiя тiсна!
Ти висох молячись, а я в шинку промок.
Зате для мокрого й геена не страшна!
4
Коли ество мое лiпив Творець iз глини,
Заранi вiдав вiн про всi моi провини.
Якщо вiд нього й грiх, чому мене вiн хоче
В день суду ввергнути в палаючi глибини?
5
Настало свято. Злих думок воно
Немало зборе.
Пiдчаший лле у пiалу вино,
Ясне й прозоре.
Намордник посту, молитов оброть
Це свято знiме
Із тих ослiв, що ждуть його давно…
О горе, горе!
6
Єсть бик у небесах, Волосожаром зветься;
Є й пiд землею бик, що бачить не даеться.
Хто ж оком розуму погляне, той помiтить,
Що посерединi табун ослiв пасеться.
7
Недоброзичливiсть нiколи не могла
Узяти верх: до злих вертались iх дiла.
Я зичу благ тобi – ти зла менi бажаеш:
Ти благ не дiждешся, я не побачу зла!
8
Шукай людину скрiзь: на бiдному постоi,
У закутку нужди i в пишному покоi.
Одна душа жива за сто Кааб дорожча!
Чому ж iдеш до них? Шукай душi живоi!
9
Коли у небуття i ймення наше кане,
Не згасне сонечко у небi полум’яне.
Нас не було, та свiт не був вiд того гiрший;
Вiн не погiршае й тодi, як нас не стане.
10
Хiба не дивно, що пани чиновнi,
Самим собi нуднi, хоч гордi зовнi,
До кожного, хто здирство зневажае,
Такого пишного презирства повнi?
11
У кого кожний день в запасi пiвкоржа,
У кого свiй садок i хата не чужа,
Хто в рабствi не родивсь i сам рабiв не мае,
У того свiтлий зiр i радiсна душа.
12
О свiте! Знаеш сам, якi твоi дiла!
Сидиш недвигою у баштi гнiту й зла!
Одним добро даеш, а iншим – лихо! Тiльки
Це й знаеш ти, осел! Нi, гiрший вiд осла!
13
