Митькозавр із Юрківки (збірник)

Розділ І

Сумнолистого жовтневого полудня брів Віка додому. Ніщо не радувало його – ні погожий суботній день, ані завтрашній вихідний. На душі в хлопця шкребли коти. І не ті коти, яких часто ще можна бачити в рамочках на стінах квартир або ж базарного дня у тьоть чи дядь з червоними обличчями – пухнастеньких котиків з голубими очима й рожевими бантиками на шиях, – а брудні й жилаві коти, королі задвірків і горищ, котрі пружнисто никають містом, зневажливо скалячись на перехожих. Ті коти, що не вагаючись і миті, заводять одчайдушні бійки за парканами чи просто на вулицях і виповнюють моторошним нявчанням тишу поснулих вулиць уночі.

І от сьогодні, тільки-но Віка вийшов із школи, п’ятеро чи шестеро харцизяк і допалися до його душі.

А причиною цьому була сьогоднішня ж таки розмова із класним керівником Людмилою Петрівною.

– Вікентію, – мовила після п’ятого уроку Людмила Петрівна, – ти мене дивуєш. Більше того – непокоїш. Четвертий клас – це вже, можна сказати, поріг зрілості. Після четвертого класу ти підеш до п’ятого, станеш майже дорослим. То хіба можна отак от ставитися до своїх прямих обов’язків – до навчання? Ну перші дні – я ще розумію. Спогади про літо, відвик сидіти за підручниками… Хоча от, наприклад, Мишко! Усі канікули трудився над оповіданням про красу рідного краю. А Сашко ліпив скульптуру. І це нічого, що сюжетну лінію Мишко запозичив у Квітки-Основ’яненка, а описи природи у Гоголя; це нічого, що Сашко ліпив самого себе, – у дітей є почуття прекрасного, і вони намагаються зміцнити й розвинути його. Я певна: згодом хлопці писатимуть свої оригінальні твори і ліпитимуть портрети шкільних товаришів, учителів, а то й ще кого… А що робив улітку ти? Зрозумій мене правильно. Я не хочу втручатися, гм… у твоє особисте життя, але мені хотілось би знати, чим живеш ти, про що думаєш, чому віддаєш вільний час. Га, Вікентію?

Віка зосереджено мовчав. Ну що він робив? Гуляв, грався з хлопцями, ходив у кіно, дивився телевізор, бігав, стрибав, повзав, лазив по деревах, катався на велосипеді, їздив до бабусі в Малин. І зовсім не думав розвивати в собі почуття прекрасного.

– Полишимо літо, – вела далі Людмила Петрівна. – Воно минуло. Чому ще й досі ти не взявся за голову й за підручники? Двійка з математики, трійка з української, трійка з природознавства, двійка з історії – ось твої оцінки за минулий тиждень. Скромно, занадто скромно! А ти ж не дурний хлопець. Де там! Аби ж то воно було так – я тебе і не чіпала б. Живи собі як хочеш, дурій собі – і слова не сказала б. А можеш же вчитися, можеш. І вчителі це кажуть. А без знань, Вікентію, у наш час… Було б то раніше – тоді, може, інше діло. Сидів би собі на возі – волів поганяв. А нині на «цоб-цабе» далеко не заїдеш. Тож візьмися за розум і підтягнись, підтягнись, бо вже й кінець чверті не за горами.

Од неприємної згадки хлопчина мотнув головою, витрушуючи з неї недавню розмову, і розглянувся.

Він стояв у скверику. Колись саме на цьому місці височіли укріплення старого міста, кована залізом брама важко дивилась у далечінь, розчинялась до гостей чи мандрівних купців і замикалася наглухо на першу ознаку небезпеки. Колись тут… Ет, навіщо гадати, що було тут колись, якщо сам ти цього ніколи не побачиш, і навіть найкращий і найточніший підручник у світі не передасть, не відтворить у твоїй уяві те незнане, поховане віками життя.

Віка поминув старовинні руїни, зиркнув недбало на прикріплену до них табличку, що сповіщала: «Пам’ятка старовини, залишки фортифікаційної споруди ХІІ—ХIII століть, охороняється державою», пройшов у глуху алейку і опустився на лаву. Додому йти не хотілося.

Було безлюдно й тихо у скверику, сонце не по-осінньому припікало, і Віка, сидячи на вишаруваній, списаній юними і не тільки юними грамотіями лаві, розімліло замислився.

Власне, не розмова з учителькою порушила його душевну рівновагу – до таких дрібниць хлопець давно звик, і не спогад про оцінки – із цими житейськими незгодами він досі теж якось мирився. Просто сьогодні, вкотре вже за роки щасливого дитинства, Вікою знов опанувало почуття приреченості. Вчитися не хотілось, а нікого ж це не обходить. Навіть якби хотілося раз на тиждень, єдиний разочок не виконати уроки на наступний день, ніхто й не подумає тебе запитати: «Чи хотів би ти не вчити на завтра англійську? Чи погодився б ти не піти завтра до школи?» Ні, про це годі й мріяти. Зате кожен вважає своїм обов’язком поцікавитись: «Ти вже зробив уроки?», «Ну як, багато двійок нахапав?», «А як ваш синочок учиться?»

І Віці спершу було незручно чути такі запитання – він червонів і думав, як відповісти. Але коли збагнув, що відповіді од нього не вимагають, поки мама чи тато завчено говорили: «Та знаєте, якийсь він у нас до навчання… Нічим не цікавиться», – він спокійно стояв і, дивлячись у вічі дяді чи тьоті, скромно, але водночас із відчуттям власної гідності приязно усміхався.

«Як багато від нас вимагають, – думав Віка. – А яка сила-силенна предметів! Одразу й не перелічиш. І за кожен виставляють оцінки. А попереду, у старших класах, – фізика, хімія, триного… тригонометрія. Страшно й подумати! І все це я муситиму знати».

Погляд його знову спинився на стародавніх руїнах, і плин Вічиних думок дещо змінив свій напрям.

«А як училися в той час, коли це каміння ще не було пам’яткою старовини, сім віків тому? Хіба тоді така була іноземна мова? Взагалі, мабуть, не було ніякої. А математика? Вмієш лічити – і то добре! А історія! Ха! – Віці навіть смішно стало за тодішню історію. – Не було ні Богдана Хмельницького, ні Наполеона, не було майже нічого. Якась куца була історія. Що там усе те вчити! За тиждень! Ну, за два. А як іще додати Вічині знання з інших предметів, його освіченість, кількість побачених кінофільмів, телепередач, уміння кататися на велосипеді і на роликах!..» – Віці стало аж лячно. За ту далеку епоху, що він в ній не жив.

«Йой-йой, – думав він, – це ж тільки уявити собі. Скажімо, в нашому місті у ХІІ—ХIII століттях з’являюсь я. Ким би я тоді був? Звісно, князем мене не зробили б, ну а першим міністром, чи як їх там, боярином, – точно. Такого розумного, такого багатознаючого, такого… ну всякого. І це нічого, що я не зовсім, ну… дорослий. Навпаки, казали б: «Такий малий, а такий мудрий». Ех, і я вже їм такого понарозказував би, такого їх навчив би, стільки всякого понапоказував би… У-у-у! Ну от хоча б телевізор! А літак! Автомобіль! Телефон! Пароплав! Відик! Касетник! Кулькова ручка! Колесо навчив би робити. Ні, колесо вони вже знали… О! Інкубатор! Хо-го! Чого б я їх тільки не навчив!»

І від отаких думок, від теплого не по-жовтневому сонця, від довколишньої тиші Віці стало приємно-приємно. Поганий настрій щез, а натомість замріло в густому повітрі щось неясне й незрозуміле, передчуття чогось поки що невідомого, але хорошого й близького. І, тамуючи дух од цього невиразного передбачення, Віка підхопився з лави й гайнув на вулицю.

Хвилин із п’ять він крутив на всі боки головою, але нічого особливого або ж такого, що хоча б на секунду полонило його увагу, не побачив. Знайома зелена вуличка з одно- й двоповерховими будиночками обабіч спускалася до пустирища, де хлопці з усієї околиці палили з усякого непотребу вогнища, пекли картоплю й рили окопи, граючись у війну. Тож геть розчаровано Віка подавсь униз, плекаючи надію зустріти на пустирі когось із друзяк. Додому, як було вже сказано, йти не хотілося.

Хлопець поминув аптеку і знічев’я зупинився коло дошки об’яв. Як правило, на ній ніколи нічого не висіло, але сьогодні тут красувалася нова афіша – сповіщала вона про концерт заїжджої співачки. І сама співачка у строгій вечірній сукні, із підмальованими любителями прекрасного хвацькими мушкетерськими вусиками замріяно посміхалась у світ. Тож, зупинившись коло афіші, Віка розстібнув портфель, видобув із нього ручку, щоб домалювати бідоласі пенсне і тим самим довести неабиякий власний художній смак, коли це помітив збоку наклеєний папірець. То був клапоть вирваної з арифметичного зошита сторінки, а на ньому – зроблений од руки напис:

І більше нічого.

Од несподіванки Віка не одразу й второпав, що ж то криється за цими сімома рядками. Який продавець чудес? До чого тут склопосуд? Він добре знав облізлу халабуду в кінці вулиці, саме на пустирі. В ній сидів здоровенний дядько у ватянці й причіпливо оглядав кожну принесену йому банку чи пляшку. О другій годині приймальник чіпляв на двері замок і йшов на обід, а о третій повертався. Але навряд чи він погодився б пустити когось усередину, дозволив би зайняти своє законне місце бодай на годину. На дорослих він блимав із свого віконечка, мов тигр із клітки, а хлопців лаяв і не дозволяв бавитися поруч. То чому ж чудеса продаються саме в цьому, якнайнепідходящому місці? Проте роздумувати було ніколи.

Віка хутенько обчислив: уроки скінчилися у чверть на другу, тоді розмова з учителькою, потім сидів у скверику… Отже, зараз мало бути десь близько третьої.

Хлопчина кинув квапливий погляд на клапоть арифметичної сторінки, переконався, що той не зник, і дременув вулицею вниз, до зеленої будки, в якій, якщо вірити оголошенню…

Ну-ну, цікаво! Проте зараз ми й самі все побачимо.

Будка була на місці. Там, де й учора, і рік тому. Вона не покращала і не погіршала. Ті ж перехняблені стіни з облупленою фарбою, ті ж стоси порожніх ящиків надворі і купа битого скла за нею. Але одразу впало у вічі – на дверях не висів замок, і від протягу вони злегка рипуче прочинялись і хляпались об одвірок. І це зовсім не голосне рипіння ніби остудило хлопця. Йому навіть стало трохи лячно. Знову розглянувся. І знов Віку подивувало – довкруж, куди не кинь оком, ані душі. Правда, і район цей таки глухуватий, але все ж… навіть звичного хлоп’ячого гамору не чути.

Однак до третьої години лишалося не так уже й багато, і хлопчина, полишивши всі сумніви, голосно – занадто голосно, видалося йому, – постукав.

Тієї ж миті двері широко прочинилися, і чийсь голос владно і водночас нібито насмішкувато мовив:

– Спробуйте-спробуйте!

Віка набрав повні груди повітря і переступив поріг.

У загуслій півтемряві приміщення він спершу нічого не міг розрізнити, проте коли навколишні предмети набрали нарешті виразних рис, утямив: крім нього, в будці нікого немає.

Нараз за стосами ящиків щось зашаруділо, зашурхотіло, задзвеніло, задеренчало скло, і з вузького проходу з’явився молодик із дженджуристою борідкою та довгим волоссям.

Одягнений він був у майку з буквою «Д» на грудях і спортивні штани. Проте на ногах у незнайомця ловко сиділи пишні ботфорти з острогами. У правій руці він затискав надкушений бутерброд.

– Радий, радий невимовно, мій юний друже, – без зайвих церемоній почав молодик. – Радий знайомству і тому, що ти виявився людиною спостережливою. А я вже був злякався. Адже минулого тижня ти сказав Людмилі Петрівні, що не поїхав разом із усією школою на електростанцію, бо не помітив оголошення про екскурсію у вестибюлі, біля роздягалки…

Віка злегка почервонів.

– Але тепер бачу, що мої побоювання не потвердилися. І це приємно, не стану приховувати. Бо запримітити невеличку об’яву, що привела тебе сюди, – на це здатний не кожен. Ах, друже Вікентію! Яких радощів, яких надзвичайно цікавих речей позбавляємо ми себе через власну неуважність, ти не можеш навіть уявити. А без скількох відкриттів, скількох нових, невідомих ще науці фактів залишилося людство через, – він весело засміявся, – ту ж таки неуважність, а часто і невміння, небажання приглянутися до звичайних речей, спробувати осягнути їх по-новому, доскіпатися до суті. Ну ще, звичайно, лінощі, байдужість… Та без спостережливості навіть людина працелюбна не зможе як слід прислужитися людству, науці та й собі. Але щось я, здається, розфілософствувався, захопився. А час не жде – летить, відлічує секундочки, хвилини, а я ще й досі не знаю, чого б тобі хотілося, – і він очікувально вп’яв очі у Віку.

– Е-е… А звідки ви про мене знаєте? – простодушно поцікавився той.

– Бач, це, мабуть, складно пояснити, але уяви собі, що п’ять хвилин тому я взагалі не здогадувався, на жаль, не здогадувався, що існує така людина – школяр Віка, десять років і так далі. Але щойно ти переступив поріг цієї, так би мовити, обителі, як мені вже все про тебе відомо. Це невід’ємна риса нашої професії. Для того, щоб якнайліпше обслужити клієнта, нам слід знати про нього все. – І він тицьнув пальцем у стіну, на якій одразу з’явився напис:

– А без цього, без індивідуального, скажімо, підходу ми регресуватимемо… Я не занадто складно висловлююсь?

– Ні-і, – запевнив його Віка.

– Регресуватимемо, уподібнюватимемося тим нашим колегам, котрі примушують людей вистоювати у чергах, вивішують на дверях усілякі таблички типу: «Пішла на базу» або «Буду за 20 хвилин», розводять теревені у робочий час і тому подібне. Для нас людина, її думки, бажання – це все. І нам не байдуже, яку користь приносять хлопчакам і дівчаткам наші чудеса. Допомогти правильно вибрати, що кому потрібно – наш святий обов’язок.

– А чому ви так одягнені? – запитав Віка.

– А-а, – посміхнувся балакучий молодик. – Ти, певно, подумав, раз продавець чудес, то це має бути якийсь дідуган із довжелезною бородою, бажано в чалмі й халаті? Просто я щойно відтранспортував одного допитливого громадянина семи років у епоху Людовика XIV. Знаєш, усілякі там дуелі, шпаги – і не встиг перевдягнутись. Якщо хочеш – будь ласка.

Він спритно шмигонув за ящики і негайно з’явився знову.

Тепер уже замість ботфортів на ньому були зелені оксамитові пантофлі із загнутими носаками, з плечей і справді спускався аж до землі довгий смугастий халат, а на голові чомусь виблискувала пожежна каска початку століття.

– Ну як? – переможно глянув він на Віку.

– Здорово, – усміхнувся хлопець. – А навіщо вам оце? – вказав на каску.

– Пробач, – зніяковів продавець чудес. – І справді ні до чого. Все через поспіх.

Він узяв каску і недбало швиргонув її під стіл.

– Ну то… До речі, маю одразу тебе попередити – чудеса ми не продаємо, а даруємо, тож насправді мене слід було б називати дарувальником чудес. А «продавець» – то вже так, традиція. То яке твоє бажання?

– А що ви можете подарувати? – поцікавився Віка.

– І він іще питає! – сплеснув долонями дарувальник чудес. – Усе! Усе я можу, звісно, в розумних межах. А от що ти хочеш?

Віка замислився. Якби ж то в нього був час подумати хоча б день… А так одразу й не скажеш.

– А канікули зараз ви можете зробити? – запитав він.

– Канікули… Можу, – якось нерадо проказав продавець-дарувальник.

– Ну, не канікули, – Віка збагнув, що бородань чомусь невдоволений таким бажанням, – а зробити так, щоб у мене замість двійок стояли п’ятірки? Це не складно? Мене тоді вдома не лаяли б.

– Не складно, – спохмурнів дарувальник іще більше. – Але навіщо воно тобі? Гадаю, тобі потрібне щось важливіше. Бач, я вже казав – ми намагаємося принести своїми чудесами якомога більше користі. Звичайно, можна і канікули, і п’ятірки. А далі? Знову почнеться навчання, замість цих двійок ти нахапаєш нових… А там й кінець чверті не за горами, – проказав раптом голосом Людмили Петрівни.

Віка здригнувсь і уважно поглянув на співрозмовника, але той, мов нічого й не сталося, продовжував:

– Та й не у чверті справа, і навіть не в річних оцінках. Вибач мені, мій юний друже, бажання твої надто примітивні, і я не помилюсь, коли скажу: мілко плаваєте, юначе, мілко плаваєте. Покладись на мій досвід. Мені здається, тобі потрібно щось більше – не за розмірами, певна річ, – а, так би мовити, достойніше. Те, що залишиться при тобі і через місяць, і через рік… Ну, словом, якесь внутрішнє переконання, таке, що згодилось би тобі у подальшому житті… Га?

– Ну… Може… – погодився Віка, не зовсім, проте, розуміючи останні слова.

– Такий, знаєш, урок…

Хлопець скривився.

– Ні-ні, не звичайний урок у прямому розумінні цього слова, а… До речі, котра година? – зовсім недоречно поспитав продавець і сам собі відповів: – За п’ять хвилин третя. Ого! Ну то як? Покладаєшся на мене? Пригадую, якось… Ну та це неважливо. То згода? Вибрати тобі щось на свій смак?

– Давайте, – кисло погодився Віка. Він уже геть зневірився у чудесах дивакуватого балакуна і погодився скоріш із ввічливості, та й дістати хоч якусь дрібничку теж кортіло.

– От і добре, – зрадів продавець. – От, скажімо, що тобі хотілося зранку? Ага, – мовив тут-таки. – Щоб ударив двадцятиградусний мороз і відмінили заняття в школі… Щоб тебе не викликали на другому уроці, так… Щоб Людмила Петрівна не залишила тебе після занять, далі… Ну, це вже нікуди не годиться… А отут… Гм… Здається, дещо цікавеньке. Так-так… Справді. От і все. Готово! Думаю, це тобі підійде.

– Ви певні? – спитав обережно Віка.

– А кому ж про це знати краще од мене! Певен! – І він безцеремонно став підштовхувати хлопчину до виходу. – А зараз вибачай – за тридцять секунд третя година. Мені час. Бажаю успіху.

Віка й незчувсь, як опинився знову надворі. На мить од сліпучого світла він зажмурив очі і тут збагнув – йому ж так нічого й не подарували!

– То що ж ви мені… – почав він, повертаючись до продавця, і так і застиг із напівроззявленим ротом.

Позад нього нікого не було, а на дверях висів здоровенний замок.

Віка поторгав його – замкнено. Приклав вухо до тонкої дощаної стіни – ані звуку.

Тоді він загамселив у двері кулаком і закричав:

– Дядю! Дядю! Відчиніть!

– І чого? І чого б ото стукати? – почув сердитий голос і озирнувся. Перед ним стояв приймальник посуду. – Не бачиш, що зачинено? Повилазило тобі? Чи, може, весь день отут сидіти накажеш, тебе дожидаючи, без обіду?

– Та… Ме-е… Не-е… – промимрив Віка.

– Отож бо! – погодився приймальник. Він одімкнув замок і зайшов усередину.

Віка спробував і собі зазирнути слідом, але дядько так грюкнув дверима, що хлопець аж відскочив.

– Ох і цікавий, – мовив дядько уже з буди і виглянув з віконця. – Давай!

– Що? – не второпав Віка.

– Що «що»? Ти ж пляшки приніс, чи як?

– Е-е… Ні, – відказав спантеличено.

– То чого ж тоді грюкати? «Дядю-дядю!» Я от зараз вийду та покажу тобі дядю. І тьотю покажу. Племінничок! Ходять тут усякі. Давай-давай звідси. Так і нишпорять. Так і лізуть. Школяр називається! Замість того, щоб уроки вчити… Знайшов дядю!

Віка підхопив свій портфель і кинувся геть. Він одбіг метрів із тридцять, на ходу озирнувся на приймальника, аж раптом відчув під ногами порожнечу і, вже падаючи вниз, збагнув, що втрапив у одну з виритих хлопцями ям.

Уже лежачи на піщаному дні, Віка подумав із неприємністю, що сердитий дядько, певно, бачив його ганебне падіння й оце зловтішається у своїй буді. Тож, щоб не виказати роздратування чи навіть удати, що то він стрибнув у яму навмисне, хлопець зіпнувся на ноги, скривив губи у фальшивій посмішці, виткнув голову у білий світ… і остовпів.

Приймальника посуду не було. Віка сторопіло покрутив головою навсібіч, але й сліду будки ніде не помітив. Мало того, йому здалося, ні, він уже виразно бачив – навколишня місцевість змінилася теж.

Неохайний, брудний, привабливий лише для хлоп’ячого ока своєю запущеністю пустир з безліччю ям і вибоїн перетворився на порослий травою й рідким чагарем видолинок. А ліс, що мрів десь аж на обрії, підступив зовсім близько – чутно було навіть, як співає на деревах лісове птаство.

Спантеличений такими змінами у природі рідного краю, хлопець вибрався з ями, шукаючи пояснення незбагненним перемінам, повернувся до рідного містечка, і вже не здивування, а лоскотний страх підкотився до його грудей.

Знайома дорога, що нею спустився він півгодини тому, ніби запала у землю, і Віка дивився на неї вже трохи згори. Спадисті схили вкривала зелень – рясна, кріпенька й закурена. Будиночки ж, що вишикувались обабіч – з акуратними обійстями, фруктовими деревами й городцями коло них, – взагалі щезли. Натомість, куди сягало око, все вкривали кущі і рідкий перелісок.

Вже падаючи вниз, Віка збагнув, що втрапив у одну з виритих хлопцями ям.

Забувши про свій портфель – той так і лишився на дні ями, – Віка кинувся вгору дорогою, що мала вивести його назад. Бігцем подолав підйом.

Просто перед ним перетинав путь і зникав десь далеко височенний і грубезний насип із дерев’яною кладкою вгорі і глибоким ровом біля підніжжя. Над самою ж дорогою здіймалася міцна кам’яна башта з важенною прочиненою брамою, крізь яку й мав пройти кожен, хто хотів утрапити до міста.

Біля брами стояло двоє здоровенних дядьків у шоломах і кольчугах, із двосічними мечами при поясі.

«Кінозйомка» – спробував заспокоїти себе Віка, але тут же відкинув цю рятівну думку, бо не було поруч машин із різним кінозйомочним начинням, ні юпітерів, не було гримерів у білих халатах, операторського візка, ані навіть зівак.

Сповнений жалю до самого себе за незбагненність, що перед нею опинився віч-на-віч, хлопець стишив ходу, коли це один із вартових ступив до нього й проказав:

– Ти хто єси?

Розділ II

Віка спробував приязно всміхнутися, скласти докупи якісь доречні слова, аби справити найліпше враження, але:

– Е-е-е… Мне-е-е… – скоріш за все відповідь його прозвучала саме так.

– Що-що? – перепитав вартовий і багатозначно, здалося хлопчині, глянув на товариша.

Той дивився на Віку з прихованою недовірою.

– То хто ж ти такий? – вже трохи інакше повторив чоловік і підійшов упритул.

– Я… Віка. Вчуся в школі… – зацьковано почав пояснювати бідолаха. – Іду додому.

– Додому? – встряв у розмову другий охоронець. – То ти тут живеш? У нашому місті?

– Тут, тут, – закивав енергійно хлоп’як. – На Бочарній, поруч із молочним магазином. Знаєте – отако від скверика праворуч?

– Х-хе, – єхидкувато вищирив зуби перший чолов’яга. – Бочарну ми знаємо, хто ж її не знає. А от скверик… Молочний цей… магазин… І звідки путь держиш?

– Із школи я. Побачив об’яву – спустився до будки, у яму впав, побіг сюди… А тут ви, – пояснював Віка і розумів: говорить він досить плутано. Принаймні для цих двох.

– Ми, голубчику, ми. А ти ж думав – ворота навстіж, а варта спить, га? – охоронець несподівано боляче вхопив Віку за руку. – То ти, мабуть, вивідувач? – закричав страшно. – Тебе хто послав? Юхимко Лихий? Ти що хотів вивідати?

– Та нічого. Пустіть, дядю! – заскиглив той. – Який я виві… шпигун? Я Віка…

– Знаємо, голубчику, знаємо, – промовляв між тим вартовий, вправно зв’язуючи Вічині руки невідь звідки взятим мотузом. – Ще й ім’я якесь поганське взяв собі. Не міг нічого кращого вибрати.

Віка намірився слушно зауважити, що імені собі не вибирають і тут він ні при чому, але його вже було зв’язано, і другий вартовий гукнув комусь через плече:

– Гей, хто там на коні! Давай сюди!

Мов із-під землі вродився перед їхньою трійцею верхівець – теж у бойовому спорядженні, на баскому коні; той, хто зв’язував Віку, вхопив хлопчину однією рукою за комір, а другою за штани ззаду і просто закинув на рисака животом донизу. Тоді одступив на крок, мовби милуючися своєю роботою, і наказав голосно:

– До князя його прямісінько! Мовляв, вивідувач, прикидався тутешнім, а де живе – й сам пуття не знає, плутається. Якби гість, то так і сказав би, що ж тут приховувати? Та й вдягнений якось…

– Но! – Верхівець зірвав коня в галоп, і все замерехтіло перед Вікою – дорога, земляний вал, тини, халупи, якісь люди у дивному вбранні. Мовби опинився він у поганенькому кінотеатрі, де показують давній німий фільм на історичну тему. Та ще й плівка стара, і апарат завалящий, і все скаче, миготить у очах, і незрозуміло – який фільм, про що в ньому йдеться, а лише неясні й змазані окремі кадри вихоплюєш із тієї круговерті.

Та мало-помалу картина вияснилась.

Хлоп’як приноровився не тюкатися носом у бік рисакові, з цікавістю задирав голову і вбирав те нове, що відкривалося йому. Віка ще подумав: тож він їде рідним своїм містечком, з його крамницями, гастрономами, автоматами з напоями, перукарнями, аптеками… Проте всього цього не було й сліду. Куди там!

Кінь поминув землянки з двосхилими дахами на заледве огороджених дворищах, далі потяглися зруби показніші й просторіші. Коли ж під копитами застукотіла дерев’яна мостова, трапив на очі хлопцеві міцний частокіл – піднімався високо над землею, й не видко було, що ховається за ним. Цей частокіл змінив другий, третій, і Віка збагнув: тут, ближче до центру, живе вже не той народ – багатший, вельможніший.