Куля для вовкулаки
Юрiй Володимирович Сорока
Нотатки Семена Паливоди #1Ретророман
Дивнi речi вiднедавна вiдбуваються на околицях тихого подiльського Меджибожа. Вихiдцi з розпечених глибин пекла все частiше з’являються поряд з переляканими мешканцями мiста i збирають свiй кривавий врожай. Хто вони, цi породження нiчного мороку? Для яких цiлей тримають у жаху фортецю i фiльварки? Вiдповiдi на цi питання надто складнi, щоб хтось ризикнув вiдшукати iх… Хiба що цей «хтось» – безстрашний фехтувальник, колишнiй курiнний отаман Запорiзькоi Сiчi, приватний детектив i просто непересiчна людина – Семен Ольховський-Паливода. А коли за справу береться вiн – iстина мусить бути встановлена. Хоча легко пану Семену i його вiрному зброеносцю Микитi не буде. Про iхнi пригоди, перемоги i поразки розповiдаеться у першому романi з серii «Нотатки Семена Паливоди» «Куля для вовкулаки».
Юрiй Сорока
Куля для вовкулаки
Нотатки Семена Паливоди
Вступ
Життя до бiса цiкава рiч. І немае жодного сенсу сперечатися з таким твердженням. Хоча би з тiеi причини, що подiбне визнае людина, яка надто довго затрималась у нашому недосконалому свiтi. Парадокс – свiт недосконалий, але життя дуже цiкава рiч. І розумiння цього факту не полишае, навiть коли осягнеш усю його недовершенiсть, метушливiсть, а подекуди й жорстокiсть. Принаймнi за увесь свiй довгий шлях я не зустрiчав жодного смертного, який, будучи при здоровому глуздi, не дорожив би власним життям. Можливо, комусь моi слова здаватимуться дивними. Але маете вiрити старому Паливодi на слово. Бо навiть самогубець, який вирiшив звести рахунки з життям, таемно сподiваеться, що все затiяне ним лише гра. Дурний сон, котрий може закiнчитись будь-якоi митi. І той самий самогубець, набувши статусу невдалого самогубця, знову порине у вирiшення десяткiв повсякденних своiх справ. І козак на полi бою, i немiчний старець – життям дорожать усi. За своi роки я бачив достатню кiлькiсть рiзноманiтних людей. Справдi достатню. Інодi навiть волiв би нiколи не зустрiчати багатьох iз них. Але, як кажуть мудрi, не ми обираемо свiй шлях, шлях обирае нас. І далеко не кожному смертному випадае можливiсть посидiти спокiйно наприкiнцi його, поглянути у минуле й замислитись над сенсом життя. Менi таке щастя усмiхнулось. Тож тепер, коли вiд буремноi молодостi залишились хiба спогади, а рука вже не мае достатньо сили, щоби тримати шаблю, маю вдосталь часу. Можу сидiти у своему скрипучому крiслi й вiддаватись тим самим спогадам. Ба навiть бiльше – розумiти, що все закарбоване в пам’ятi може залишитись у нiй лише доти, доки живий я сам. А далi? Вiчнiсть. Небуття? Люди й подii, якi нинi стали минулим, усi вони стануть нiчим. Справдi шкода.
Напевне, саме подiбнi думки надали менi наснаги розпочати таку невдячну справу, як написання мемуарiв. І от дивна рiч, якоiсь митi моя нiкчемна писанина настiльки захопила мене, що стало здаватись, нiби минуле ожило навкруг мене. Люди, якi пiшли в небуття багато рокiв тому, подii, про якi тепер нiхто й не пам’ятае, усе набрало нового змiсту. Можливо, лише для мене самого. Проте я так волiю не думати. Я прожив славне життя. Життя, яке гартувало мене у далеких походах i запеклих битвах. Кидало в атаку на мури турецьких фортець i примушувало боротись зi страхiтливими морськими штормами. Звело з великим гетьманом Петром Сагайдачним i багатьма достойними людьми. Надало можливiсть заглянути у таемничу безодню пiд назвою людська сутнiсть i вивести на чисту воду багатьох злочинцiв…
Старий Семен Паливода – не флорин, усiм подобатись не може. І я недостатньо вижив з розуму, щоб цього не розумiти. Хтось зауважить, що я не надто вправний писака. Комусь прийде до голови, що мiг би зробити у тiй чи iншiй ситуацii значно бiльше, анiж зробив. Хтось скаже, що я немало помилявся, i теж матиме рацiю. Я звичайна людина.
Скажу навiть бiльше – коли пiсля багатьох рокiв до рук менi попав зошит у потертих пергаментних палiтурках, вiрний супутник на протязi десяткiв рокiв, далеко не одразу я наважився викладати для широкого кола читачiв усе, що занотовував у ньому. Лише пiсля немалих вагань i сумнiвiв вирiшив надати життя коротким моментам минулого, що застигли у тих записах, створених з однiею лише цiллю – не загубити жодного факту, потрiбного для розкриття чергового злочину. І сталось маленьке диво. Пожовклi вiд часу сторiнки i моя стареча пам’ять, яка краще закарбувала тi подii, анiж подii дня учорашнього, примусили ожити картини моеi молодостi. З боку старого писаки-графомана було б небувалою нахабнiстю вихваляти те, що надряпав. Тож не вихвалятиму. Просто залишу на розсуд читача подii днiв давно минулих, що iх пригадав i оживив для вас у своiх скромних нотатках старий Семен Ольховський. Той самий, який з легкоi руки запорiзьких братчикiв отримав веселе прiзвисько Паливода. А розпочну з розповiдi про бiдолаху Олександра Сенявського. Нещасного молодого чоловiка i страшного демона, який колись давно лякав мешканцiв Подiлля самим своiм iм’ям. Демона, якого народили чутки, а вбила лише власна слабкiсть. Утiм, не будемо забiгати наперед. Почнемо з самого початку. А дiло було так…
Роздiл І
Сурма заспiвала весело й охайно. Розсипала чисте срiбло десь там, за купою старезних дубiв на пагорбi, де сонце вигрiвало лiс вечiрнiми променями. Проспiвала тричi й затихла, примушуючи переповнених передчуттям битви зi звiром людей напружитись i принишкнути на номерах. І люди стали схожими на вовкiв – тихi й непомiтнi, але небезпечнi, немов кидок лiсового сiроманця. Як i личить справжнiм мисливцям. Люди уважно прислухались до розповiдей лiсу й вдивлялись у його темнi нетрi. Одночасно вiдчували хвилювання й пiднесення. Нарештi, нарештi монотонне очiкування залишилось позаду! І тепер сурма промовляла до них, заохочувала до поединку. Вона розповiдала, що десь там, у долинi, серед кущiв верболозу й заростей очерету, якi неможливо було побачити за громаддям дубового гаю, розпочалась фiнальна частина багатогодинного дiйства. Там загоничi, нарештi, пiдняли сiкача i тепер упевнено женуть його на стрiльцiв, що готують до стрiльби мушкети й тремтять у нетерпiннi. А звiр, якщо вiрити докладам лiсничих старости, мав зайняти мiсце серед достойних трофеiв! Не дарма ж пан староста, ясновельможний Адам Іеронiм Сенявський, скликав на полювання всiх шляхетних сусiдiв! А в загоничi, як оповiдали обiзнанi, подалась чи не вся чоловiча половина поспiльства двох сiл Меджибiзького ключа[1 - Ключ – у Речi Посполитiй XVII сторiччя територiально-адмiнiстративна одиниця. Землi ключа були власнiстю корони або певного феодала. Кiлька ключiв утворювали староство. У свою чергу подiлялись на фiльварки – бiльш дрiбнi територiально-адмiнiстративнi одиницi.]! Виконуючи наказ, розповiдали тi самi обiзнанi, не менше сотнi покрiпаченоi челядi покинули роботу в полi й при дворi пана старости. І тепер усi вони торохкотiли бляшанками, кричали й стукотiли палицями по стовбурах дерев. Лякали всю живнiсть на багато миль навкруги.
Це полювання мало стати справжньою розвагою для вельможних мисливцiв! Хоча б тому, що староста яворiвський, Адам Іеронiм Сенявський, знався на полюваннi. Про те можна запитати у будь-кого з людей, яким поталанило знати особисто пана старосту. І хоч сам вiн, посилаючись на зайнятiсть, не брав участi, все органiзував як слiд. Зумiв як завжди все обставити таким чином, щоб шляхтичi сусiднiх маеткiв ще довго згадували лови на землях Меджибiзького ключа за келихом старого венгржина[2 - Так у Речi Посполитiй XVII сторiччя називали угорське вино.]. Пiдливав масло у вогонь сподiвань i той факт, що вся жiноча половина челядi вищеназваних сiл теж покинула своi справи i нинi готувала на подвiр’i фортецi Меджибожа гучний бенкет. З десятком свиней i телят, що iх бiлували тут-таки, на широкому майданi пiд донжоном[3 - Донжон – найбiльша вежа у плануваннi середньовiчних фортець. Використовувались для проживання, а також у якостi останньоi лiнii захисту пiд час облоги.]. Із сотнею каплунiв, качок i гусакiв, чий пух лiтав над фортечними мурами, а м’ясо шипiло на гiгантських сковорiдках. З трьома пудами жовтобоких коропiв, що iх подаватимуть засмаженими у сметанi. З нелiченими дiжками горiлок, вин i медiв! Недарма вся округа… Та що там округа! У Киевi, Львовi, Краковi й Варшавi багато хто з вельможного панства мрiйливо згадував бенкети й полювання в маетностях Адама Іеронiма Сенявського! І цього разу бенкет мав бути ще бiльш гучним. Адже вiн, як власне й полювання, були затiянi не без нагоди. Саме сьогоднi середньому сину пана старости виповнювалось двадцять i Сенявський мав на метi вiдзначити день народження Олександра так гучно, щоб поголос про святкування перевершив пишнiсть усiх попереднiх прийомiв, полювань i бенкетiв!
***
Меджибiж очiкував свята. Але того, що мало вiдбутись, не очiкував нiхто. Жоден iз мешканцiв староi фортецi, мисливського будинку старости й навколишнiх фiльваркiв. Якби ж пан староста тiльки мiг знати! На одну лише коротку мить осягнути увесь жах, яким закiнчиться для нього цей день, вiн прокляв би мить, коли замислив вiдсвяткувати день народження Олександра полюванням i гучним бенкетом. О, вiн би за десять замкiв, за глухi мури заховав би свою надiю й сподiвання. Коли б лише мiг знати…
Але Адам Іеронiм Сенявський нi про що не здогадувався. Тому й застигли стрiльцi на номерах, тому гнали на них здобич загоничi, тому й витрачала над лiсом сурма срiбнi своi розсипи. Лунала так, що ii могли чути не лише загоничi й мисливцi на номерах, а далi, значно далi. Власне, з огляду на зайнятiсть усiх мешканцiв на полюваннi, таких людей було не надто багато. Проте, почувши сурму, зацiкавлено повертали голови жовнiри на вартi фортецi й подорожнi на битому шляху, що вiв вiд Костянтинова до Летичева. Намагались роздивитись, що вiдбувалось серед лiсовоi гущавини, чумаки, якi довгою валкою простували з Криму у вiдомому лише iм напрямку. Хитали головами й продовжували свiй шлях.
Та була пiд кронами старезних дубiв у гаю ще одна людина. Таемнича i зловiсна. Незважаючи на загальну атмосферу ловецького азарту, що оволодiв мисливцями, ця людина зберiгала спокiй i зосередженiсть. Таемничого незнайомця не цiкавив вепр, що мчав зараз назустрiч мисливцям. Його не цiкавив навiть той факт, що вiн знаходиться мiж здобиччю й готовими до бою стрiльцями. Таемнича постать у чорному плащi з вiдлогою просто стояла й спостерiгала за чимось чи кимось, вiдомим тiльки iй однiй. І не видавала себе жодним необережним рухом чи бодай шурхотiнням. Темна, як нiч, невагома, як привiд. Вона теж чекала на свою здобич.
І ii здобиччю не був вепр. Цiллю слугувала людина.
***
На передовому номерi Олександр Сенявський з усмiшкою на блiдому обличчi поглянув на Мiхая Березовського.
– Вiн буде моiм, чуеш, Мiхаю!
Мiхай, не менш блiдий, анiж його сюзерен, усмiхнувся у вiдповiдь.
– Вiн стане здобиччю кращого з нас, пане мiй. А кращим, поза всякими сумнiвами, е саме ти!
Олександр вищирився.
– Саме час насолодитись кров’ю жертви! Устромити зуби в ii гарячу плоть! Ти бажаеш цього, Мiхаю?
– Так! – Очi Мiхая звузились, вiн поклав на землю мушкет i з дурнуватою посмiшкою продовжив: – До бiса мушкет! Ми уб’емо його голiруч i вип’емо його кров!
– Вiзьми мушкет, Мiхаю! – пошепки наказав третiй з присутнiх на номерi мисливцiв. – Не грай з вогнем!
Сенявський i Мiхай перезирнулись.
– Ти боiшся вепра, Вiтеку?! – тихцем засмiявся Сенявський. – Чорт забирай, мiй ротмiстр боiться!
– Нi, Олександре!
– Можливо, вважаеш, що вiн сильнiший за мене?
– Нi.
– Як завжди, похмурий Вiтек недооцiнюе наших можливостей, – реготнув Олександр. – Ти не знаеш, хто мiй батько?
– Знаю, – похмуро прошепотiв Вiктор Мацейовський, якого Сенявський по-панiбратськи кликав Вiтеком.
У напiвтемрявi гаю йому здалося, що очi, якими свердлив його Олександр Сенявський, запалали вогнем i стали схожими на вовчi.
– Хто ж вiн?
– Твiй батько Адам Іеронiм Сенявський, Олександре, – зiтхнув Мацейовський.
– Ти знову за свое, ротмiстре! – загрозливо зашепотiв Олександр. – Мiй батько князь темряви, i тобi це вiдомо! Мiхай, хто мiй батько? – поглянув Сенявський на iншого мисливця.
– Сатана!
– Так, Сатана!!!
Цього разу обидва драгуни промовчали. Замовк i Сенявський. Лише його нiздрi зарухались, немов вiн намагався вислiдити здобич за допомогою нюху. Кiлька секунд понюхавши повiтря, Олександр завмер. З його горлянки вирвалось i заклекотало гарчання. Той з мисливцiв, кого називали ротмiстром, обережно вiдступив на крок вiд свого сюзерена й мiцнiше стиснув у руках мушкет. Пiдняв зброю з землi й Мiхай Березовський.
***
Час збiгав неспiшно. Темна постать у чорному плащi за пiвтори сотнi крокiв вiд притихлих на номерах мисливцiв немов зрослася з шорстким стовбуром дерева. Чорна вiдлога приховувала у своему мороцi риси обличчя, а пальцi його правоi руки перебирали вирiзанi зi слоновоi кiстки чотки. Неквапно й ритмiчно. Лiва рука стискала цiвку довгоi мисливськоi рушницi. І ця рушниця, у випадку, коли б хтось мiг помiтити таемничого незнайомця, притягла б не менше уваги, нiж сама постать у плащi кольору воронового крила. Зброя в руках невiдомого вiдрiзнялась вiд мушкетiв, що iх мали при собi мисливцi так, як може вiдрiзнятись витвiр талановитого ювелiра вiд дешевого брязкальця, виготовленого на ярмарку для невибагливих сiльських красунь. Це був довгий, майже у сажень завдовжки штуцер. Гвинтiвка з тих грацiйних красунь, що вкритi майстерною рiзьбою, срiблом, а подекуди й чистим камiнням. Утiм, прикраси зараз неможливо було роздивитись. По всiй довжинi, за винятком бронзовоi мушки на кiнцi, а також цiлика i курка в казеннiй частинi, зброя була обмотана брудним ганчiр’ям.
Незнайомець заховав чотки в кишеню плаща й прискiпливо оглянув штуцер. Життя одного з мисливцiв почало вiдлiк останнiх своiх хвилин.
Нарештi, здалеку долинув гамiр загоничiв. Пильно озирнувшись, людина в плащi видобула зi складок одягу порохiвницю, i вправна рука всипала у ствол рушницi заряд чорного зернистого пороху. Слiдом за ним був укладений крихiтний шкiряний клейтух, i за допомогою довгого шомпола й дерев’яного молоточка незнайомець почав поволi забивати у гвинтiвку блискучу срiбну кулю. Ствол рушницi всерединi мав нарiзи, тож куля заходила поволi й робота по заряджанню була досить клопiткою.
Саме це мало компенсуватись вiдстанню й точнiстю, з якою куля пiд час пострiлу залишить рушницю i полине до цiлi.
І виконае свою чорну справу.
Невiдомий працював не менше хвилини, доки шомпол уперся в перешкоду. Куля зайняла свое мiсце, стрiлець перевiрив порох на полицi й звiв курок. Коли сурма оголосила про завершальну стадiю гонiв, людина зi штуцером напереваги застигла в очiкуваннi. Вiд вигляду ii постатi вiяло чимось моторошним – худа i чорна, немов нiч. Обличчя цiлком заховане в мороцi вiдлоги. Щось сатанинське нiс вигляд стрiльця. Щось таке, чого не мало бути у свiтi людей…
А хвилини йшли надто повiльно. Незважаючи на те, що мисливцi завмерли зовсiм поряд, чоловiк у плащi й не думав ховатись. Вiн просто стояв у тiнi дубiв.
