Сiрi бджоли
Андрiй Юрiйович Курков
…У селi Мала Староградiвка, яке знаходиться в так званiй сiрiй зонi, залишилися жити лише двое – пенсiонер сорока дев’яти рокiв Сергiй Сергiйович i його колишнiй однокласник Пашка. І вони, маючи абсолютно протилежнi погляди на життя, змушенi миритися, хоча до одного заходять в гостi украiнськi вiйськовi, а до iншого – сепаратисти. Головна турбота Сергiйовича – як i куди з настанням весни вiдвезти подалi вiд вiйни своiх бджiл – всi шiсть вуликiв. Вiдвезти туди, де не стрiляють, щоб згодом у меду не було присмаку вiйни. Зiбравшись у дорогу, бджоляр i сам поки не уявляе, якi випробування чекають на нього i на його бджiл. Пiсля не зовсiм вдалоi зупинки бiля Запорiжжя вiн вирiшуе iхати з бджолами до Криму, до татарина, з якимпознайомився понад двадцять рокiв тому на з’iздi бджолярiв. Вiн навiть уявити собi не може, що лiто, проведене в Криму, навчить його не довiряти не тiльки людям, а й власним бджолам.
Андрiй Курков
Сiрi бджоли
Автор висловлюе щиру подяку за допомогу пiд час роботи над романом:
Кястутiсу Тубiсу (Литва) за уроки бджiльництва,
Айдеру Муждабаеву, Гульнарi Бекiровiй та Ільмi Умерову за консультацii з питань мови, традицiй та iсторii кримських татар.
1
Холод пiдняв Сергiйовича бiля третьоi ночi. Змайстрована власноруч за малюнком у журналi «Улюблена дача» буржуйка-камiн зi скляними дверцятами та з двома конфорочними кругами для приготування iжi бiльше не дарувала тепла. Бляшанi вiдра, що стояли поруч, виявилися пустими. У темнотi вiн опустив руку до найближчого i пальцi торкнулися вугiльноi крихти.
– Добре! – спросоння пробурмотiв вiн. Натягнув штани, улiз голими ступнями у тапки, зробленi з обрiзаних валянкiв, накинув кожуха i, захопивши вiдра, вийшов у двiр.
Зупинився за сараем перед купою вугiлля. Поглядом лопату знайшов – надворi було набагато свiтлiше, нiж у будинку. Гучно посипалися вуглинки, об дно вiдер ударяючись. А коли перший шар дно покрив, то i звук гучний зник, нiби далi вони нiмотно сипалися.
Десь далеко гармата вистрiлила. А за пiвхвилини знову пострiл, тiльки нiби як з iншого боку долинув.
– Що, не спиться дурням? Чи зiгрiтися вирiшили? – буркнув Сергiйович незадоволено.
Повернувся у темноту будинку. Запалив свiчку. У нiздрi приемний, теплий медовий ii запах вдарив. Тихе, звичне i заспокiйливе цокання будильника, що стояв на вузькому дерев’яному пiдвiконнi, почув. Усерединi буржуйки залишалося ще трохи жару, але все одно без трiсок i паперу холодне, принесене з морозу вугiлля, не розпалювалося. Уже пiсля того, як затанцювали за прокопченим склом довгi синюватi язики полум’я, вийшов хазяiн дому на двiр ще раз. Далека канонада, всерединi дому майже не чутна, долинала зi схiдного боку.
Але тут iнший, бiльш близький звук привернув увагу i змусив Сергiйовича напружити слух: сусiдньою вулицею явно машина проiхала. Проiхала i зупинилася. У селi ж лишень двi вулицi: Ленiна i Шевченка, та один провулок Мiчурiна. На Ленiна сам вiн живе, у «не гордiй самотинi». А машина, значить, проiхала по Шевченка.
Там також лише один житель лишився – Пашка Хмеленко, також раннiй пенсiонер, майже однолiток, ворог дитинства з першого класу iх сiльськоi школи. Його город виходить на Горлiвку, тобто на одну вулицю вiн до Донецька ближче буде, нiж Сергiйович. А у Сергiйовича город в iнший бiк, до Слов’янська.
Скочуеться його город до поля, що спочатку вниз iде, а потiм знову угору пiднiмаеться, до Жданiвки. Самоi Жданiвки з городу не видно, вона нiби за пагорбом ховаеться. А от украiнську армiю, що у пагорб той блiндажами й окопами вкопалася, чути час вiд часу. А коли не чути, все одно Сергiйович знае, що вона там, злiва вiд лiсосмуги, вздовж якоi грунтiвкою трактори та вантажiвки ранiше iздили, у блiндажах та окопах сидить.
Так само, як мiсцева братва разом з росiйським вiйськовим iнтернацiоналом у своiх блiндажах чай з горiлкою п’е за Пашкиною вулицею Шевченка, за городами, за залишками старого абрикосового саду, посадженого ще у радянськi часи i за полем, яке вiйна без селян залишила, як i те поле, що мiж городом Сергiйовича i Жданiвкою лежить.
Тихо тепер тут! Уже тижня зо два, як тихо. Не стрiляють вони поки один в одного! Може, набридло? Може, снаряди i патрони на майбутне бережуть? А може, не хочуть турбувати останнiх двох мешканцiв Малоi Староградiвки, що вчепилися за своi хати-господарства сильнiше, нiж собака за улюблену кiстку.
Рештi малостароградiвцiв на самому початку бойових дiй виiхати захотiлося. Вони i виiхали. Бо за життя боялися бiльше, нiж за власне майно i з двох страхiв сильнiший обрали. У Сергiйовича переляку за свое життя вiд вiйни не сталося. Сталося вiд вiйни у нього певне нерозумiння i раптова байдужiсть до всього, що його оточувало.
І нiби всi вiдчуття зникли, окрiм одного – вiдчуття вiдповiдальностi. Але i це вiдчуття, здатне у будь-який час доби стурбованiсть викликати, учував вiн тiльки до своiх бджiл. Але зараз у них зимiвля, стiни у вуликах товстi, зверху на рамках пiд кришками закритими – полотна волоку. Ззовнi i з бокiв – пластини залiза. Хоча вулики i в сараi, але лихий снаряд може з будь-якого боку прилетiти i тодi уламки спочатку залiзо посiчуть, а потiм у них може i сили не вистачить дерев’янi стiни вуликiв наскрiзь пробивати та бджолину смерть сiяти?
2
Пашка прийшов до Сергiйовича опiвднi. Господар дому якраз друге вiдро вугiлля до буржуйки засипав, а зверху на неi чайник поставив. Думав на самотi чайку попити, та не вийшло.
Перед тим, як незваного гостя до хати пустити, закрив притулену до стiни «сторожову» сокиру вiником. А може у Пашки для самооборони пiстолет е чи «калашнiков»! Хто знае? Побачить сокиру в коридорi i либитися почне, як вiн умiе, коли схоче показати, що спiврозмовника за дурня мае. А у Сергiйовича для самооборони тiльки сокира i е. Бiльше нiчого. На нiч вiн сокиру пiд лiжко кладе, i сон його тому глибокий i спокiйний бувае. Не завжди, звичайно.
Вiдкрив Пашцi Сергiй Сергiйович дверi. І хмикнув не дуже привiтно слiдом своiм думкам, якi в одну мить вивалили на сусiда з вулицi Шевченка гору звинувачень, у яких, здавалося, нiколи термiн придатностi не вийде. Нагадали думки, як той паскудив, бився з-пiд тишка, ябедничав учителям, списувати не давав. Скажете: за сорок рокiв можна було б вже i пробачити та забути про все! Ну, пробачити – це так! Але як забути, якщо у них у класi навчалося сiм дiвчат i лише двое хлопцiв: вiн i Пашка.
А значить, не було у Сергiйовича у шкiльному класi друга, був тiльки ворог! Хоча «ворог» звучить якось вже зовсiм тяжко i серйозно! От в украiнськiй мовi гарне слово е – «враженятко». Воно краще пiдходить. Це такий собi «ворог», якого нiхто не боiться»!
– Ну привiт, Серий! – ледь напружено привiтався Пашка, увiйшовши в дiм. – Електрику вночi давали! – повiдомив вiн, примiряючись поглядом до вiника, щоб прихватити його та снiг з черевикiв змахнути.
Узяв вiника, а угледiв сокиру – вуста скривив.
– Брешеш! – спокiйно йому Сергiйович сказав. – Давали б електрику – я б вiд неi прокинувся! У мене свiтло крiзь увiмкнене, щоб не пропустити, коли з’явиться!
– Та ти мiцно спав, мабуть! Ти ж так спиш, що i вiд вибуху не прокинешся! А його ж i давали всього на пiвгодини. Ось, дивися, – показав вiн хазяiну дому мобiльник. – Навiть пiдзарядити встиг! Може, подзвонити кому хочеш?
– Нiкому менi дзвонити! Чай будеш? – не глянувши на телефон, спитав Сергiйович.
– А чай звiдки?
– Звiдки?! Вiд протестантiв!
– Ну ти даеш! – здивувався Пашка. – А у мене давно скiнчився!
Сiли за столик. Пашка спиною до буржуйки. Вiд неi i ii залiзноi труби, яка стовпом у стелю пiднiмалася, йшло тепло.
– А чого такий слабий? – пробурчав гiсть, глянувши у чашку. І тут же, вже iншим, бiльш привiтним голосом спитав: – А пожерти у тебе нiчого нема?
Погляд Сергiйовича сердитим став.
– До мене гуманiтарку ночами не возять!
– До мене також!
– А що до тебе возять?
– Та нiчого!
Сергiйович хмикнув. Пригубив чаю.
– І що, цiеi ночi також нiхто не приiздив?
– А ти що, бачив?
– Ага, за вугiллям ходив, як холодно стало.
– Ну так це ж нашi, звiдти! – кивнув Пашка. – На розвiдку.
– І що розвiдували?
– Та перевiряли: чи е «укри» у селi!
– Брешеш! – Сергiйович уперся поглядом прямо у бiгаючi Пашкинi очиська.
Той, як до стiни припертий, одразу здався.
