Вода з каменю. Саксаул у пісках

Розділ перший

Тієї осінньої неділі 1830 року, коли у Варшаві кадети школи підхорунжих, а з ними й поет Северин Гощинський готувалися до штурму Бельведера, щоб убити намісника Королівства Польського великого князя Костянтина й проголосити Польщу незалежною, у Львові – столиці подібного до Кон´ресівки Королівства Ґаліції і Лодомерії, яке належало австрійському цісарству, панувала ідеальна благодушність.

У суботу, відмітившись у губерніальних бюрах і засвідчивши цим свою лояльність, розійшлися по домах службовці; жандарми, перевіривши паспорти зареєстрованих жебраків і повій, склали реляції в дирекцію поліції про відсутність у місті підозрілих осіб; у колишніх монастирях Кармелітів і Бриґідок тюремники провели перекличку в’язнів; на розі вулиць Широкої й Палацової в приміщенні греко-католицької духовної семінарії префекти перевірили присутність питомців1 у кімнатах; гора Шембека, до якої притулився Заклад Оссолінських, мирно закутувалася сизим туманом і крізь сутінки перезиралася з лисим куполом Високого Замку; на Гетьманські й Губернаторські вали виходили на прохід святково одягнуті містяни; засвітилися свічки на жирандолях у касино Гехта навпроти Єзуїтського городу; розпочиналася вистава у театрі Яна Камінського; на вулиці Сикстуській у своїй квартирі писав, стоячи за конторкою, драматург Олександр Фредро, й ніби зовсім окремо від усього світу, немов анахорет, у тісній комірці Закладу Оссолінських розстеляв одне ліжко вісімдесятип’ятилітній бібліотекар Павло Любимський, а друге, як завжди, залишалося застелене шовковим білим покривалом.

А в неділю на досвітку дзвони заграли на «Anioł Pański»2 й на заутреню – зазмагалися між собою церковні благовісти й костельні дзвоники, перебиваючи одні одних, пересварюючись за прихожан римської і грецької віри; а далі, немов згадавши, що вже більше двох століть тому їх об’єднав апостольський престол, увійшли в єдиний ритм, злагоджений дзвін став чутний усім, хто де досипляв суботню ніч: у кам’яницях старого міста, у халабудах передмість і в сутеринах.

Потім ударив дев’яту хрипливий ратушевий годинник, з гори Шембека долинула вкрадлива трель поранної трубки, їй відповів з Високого Замку владний звук мідного горна, а тоді у блискучих касках, з карабінами на плечі і з духовим оркестром попереду виступив з Яблоновських касарень полк цісарського війська до Єзуїтського костелу на молитву. Прийшов, тлумлячись, через аркову Галицьку браму, а за нею, знову вишикувавшись у колону, промарширував під такт ударів барабанщика в напрямку площі Святого Духа. На Ринку, біля кам’яниці з венеціянським левом на фронтоні, юрмився уже народ – дорослі й діти. Дорослі не зважали на військо, вони збиралися тут кожної неділі з доброю вірою, що Бог допоможе їм продати свою силу й розум підприємцям, ярмарок живим товаром уже розпочався, щасливі запивали могорич у кнайпі «Унтер цвайундфірціґ»3, а хлопчаки побігли за жовнірами.

Вмент вишикувались у маршову колону, яку очолив щасливо усміхнений Ясьо Сакрамент; він, затиснувши під пахвою скрипку і міняючи крок, раз у раз підстрибував, щоб увійти у маршовий ритм жовнірів, а коли йому нарешті вдалося це зробити, й хлопчаки теж перестали безладно дріботіти, затягнув на високій нуті бравурну пісню, за яку поліцаї будь-кому, крім нього, не гаючись наклали б на руки блискучі бранзолети4.

Гонорові вояки, які анітрохи не почувалися винними в тому, що їх старших товаришів по службі бив колись під Ульмом і Аустерліцом Наполеон, уже моляться за найяснішого цісаря Франца І в Єзуїтському костелі, а розохочені люмпаки знаходять собі іншу розвагу.

Під час Богослужень у костелах і церквах на Маріацький плац в один і той же час, по неділях, виходив старий чоловік у чорному сукмані, зарослий на обличчі, в крислатому рудому капелюсі. Заклавши назад руки, він ішов, понуривши голову і вряди-годи глипаючи з-під сивих брів на зустрічних допитливими очима, переходив плац Каструм, потім повертав угору, залишаючи зліва костел Марії Сніжної, виходив на Губернаторські вали, йшов Личаківською аж до Льоншанівки і вертався назад, закінчуючи свій обхід на Пекарській. Там раптом зникав, мовби його ніколи й не існувало, – аж до наступної неділі.

Цей чоловік, якого звали Аґасфером6, жив, здається, вічно, бо пам’ятали його найстарші мешканці міста, і був він завжди такий, як і тепер, – високий, худий, пригорблений, з вузлуватими зморшками на чолі й великою жировою ґулею, що визирала, лисніючи, з-під кудлатого сивого заросту, а очі мав на диво молоді, і ніхто не сумнівався в тому, що він переживе ще й те покоління, яке щонеділі вихоплювалося юрбою від Єзуїтського костелу на Маріацький плац, щоб не проґавити обходу Аґасфера.

– Вічний жид! Вічний жид! – викрикували вуличники, наближаючись до старця, який зовсім не був схожим на єврея. Він не був схожим ні на поляка, ні на німця, ні на українця, бо риси його обличчя ховалися під лудою старості, а молоді очі висвітлювали тільки цікавість – тоді, коли він підводив погляд на людей, що йшли йому назустріч.

– Аґасфер! Вічний жид! – не вгавали шибеники, а старий, не сповільнюючи ходи, пробивався крізь хлоп’ячу юрбу, був незворушний і водночас здивований – чого від нього хочуть; він проводив очима по обличчях люмпаків, погляд його від допитливості молодів, а ще більш змолоджений нерозумінням ніби окремо існував на старечому обличчі, і це бентежило хлоп’ячу юрбу. Розгнуздана і нахабна, вона розступалася, знічувалася і врешті розтавала під звуки дзвонів, які сповіщали винос Святих Дарів.

І трапилося так, що саме тієї благодатної листопадової неділі, яка була передоднем штурму Бельведера, один із сміливців усе ж наважився підступити ближче до Аґасфера і, заглядаючи знизу в його обличчя, запитав те, чого сам не розумів, бо чув це прихапцем від старших, і міг би те питання розтлумачити хіба тільки рабин із синагоги Золота Роза.

– А чому ти не подав Ісусові води, коли він ніс хрест на Голготу?

Аґасфер різко зупинився, розпрямився, обличчя його то світліло, то тьмарилося, наче він намагався розгадати загадку, яка мучила його все життя; очі старого враз зблиснули, певне, до нього прийшло нарешті цілковите розуміння смислу свого прозвиська і тільки що заданого питання, він схопив підлітка за оборки, потряс і прохрипів:

– А ти подавав? Ти – подавав?

Однією рукою тримав хлопчиська за вилоги лапсердака, а другою – з палицею – тицяв у інших, геть стетерілих, і перепитував:

– А ти? А ти? А ти?

Сполохані незвичайною поведінкою старця, люмпаки розбіглися у бічні вулички, тоді Аґасфер повернувся у бік Катедри й Руської церкви, в яких правилося Богослуження, простягнув руку з посохом і заволав:

– А ви, чому ви не хочете подати води тим, хто несе хрест?

Благовісти сповіщали винос Святих Дарів, багатоголосий хор дзвонів розсипав благодушний спокій над містом, ніхто не чув дивного волання старця, крім худорлявого двадцятирічного юнака Маркіяна Шашкевича, який при неділі, будучи вільним від репетиторства з дітьми вуйка Захара Авдиковського, квапився до Закладу Оссолінських, де бібліотекар Любимський дозволяв йому посиджувати за рукописами й книгами. Він обминув божевільного, але слова старого, здається, чіплялися його; Маркіян не розумів їх, та відчував, що вони і йому адресовані, оглянувся: старий уже не волав до церков, він дивився вслід Маркіянові й тикав у його бік палицею, тихо повторюючи:

– А ти подавав, ти подавав?

Маркіян приквапив ходу, щоб чимшвидше зникнути в провулках Хорунщизни, та слова юродивого враз наповнилися у свідомості юнака конкретним змістом: треба мати криницю, щоб черпати воду й подавати її комусь, а в нього немає навіть джерельця; Маркіян мимоволі звернув на Широку й миттю вийшов на перехрестя вулиць, за яким, справа, стояла церква з чотириярусною дзвіницею і височів сірий будинок із заґратованими вікнами – духовна семінарія, до котрої йому закрито вхід.

Шашкевич довго дивився на віконце своєї колишньої кімнати на першому поверсі, і уявилася вона, холодна й пліснява, затишним теплим куточком, в якому витає дух премудрих наук, панує злагода між семінаристами, ведуться цікаві розмови, а на голови вихованців з долонь ректора отця Стефана Теліховського спадає тепле благословення. Аж струсився від цієї солодкої ілюзії: в тому будинку бруд, фальш і деспотія, а все одно – відокремлений назавжди від нього, ще й проклятий батьком, – відчував себе неприкаяним сиротою і в цю мить ледве стримав схлип.

Крізь вікно виглядали питомці, здаля він їх не впізнавав, і вони не до нього приглядалися: на бруку стояв селянин з бесагами на плечах, по одягу був десь із бойківських гір – у сукняному капелюсі з заяложеною волічковою обвідкою, довгополому сардаку й личаках. Він з мужицькою цікавістю приглядався до питомців, що скупчилися біля вікна й реготали. Один з них відхилив кватирку – Маркіян впізнав Михайла Базилевича, винуватця його біди, – той заторохтів, перекривляючи мужика:

– Дурний хлоп упився, на бабу звалився, борода в муці, а… у руці! Га-га-га!

Бойко відступився від вікна і подався на другий бік вулиці, але посередині дороги таки зупинився і промовив з насмішливою в’їдливістю, помщаючись за зневагу:

– Смійся, смійся! Якби ти був порядним чоловіком, то за ґратами не сидів би!

Бойко сплюнув і пішов далі, Маркіян зупинив його:

– То не злочинці, вуйку, то мисль нашу там заґратували, щоб легше вбити.

– Дуже мудро балакаєш, – зиркнув вуйко спідлоба. – А ти не балакай, лиш топірця роздобудь та й по ґратах, по ґратах!

– Де той топірець, ґаздо? – зітхнув Маркіян. – А ви звідки будете?

– Та з гір… – І пішов не оглядаючись. Маркіян довго дивився йому вслід, а перед очима постала долина Черемоша – від Устєрік з Грдлічковою катівнею аж до Вижниці з шибеницею на майдані, до якої підводять опришка Мирона Штолу – без топірця. Дивився вслід бойкові і чув волання божевільного старця: «А ти, а ти, а ти – подав води тому, хто несе хрест?»

Бібліотекар Закладу Оссолінських Павло Любимський почув стук у двері, відчинив.

– А, це ви, Маркіяне? – подав йому тремтячу руку. – Заходьте, колеґо, сідайте. Як добре, що ви прийшли… – Зупинився посеред вузької кімнати-келії, пильно приглянувся до юнака. – Ви дуже бліді, – сказав. – Може, нездорові?

У помешканні Любимського було до глухоти тихо. Більше двох десятиліть минуло з того часу, як граф Максиміліан Оссолінський купив на ліцитації7 спорожнілий монастир, заповнивши його книгами й рукописами, зібраними з усього світу, а тиша, що вселилася тут ще при кармелітах, навіть не сколихнулася, запала навічно, ставши потрібною Закладові, де mortui vivunt et muti loquntur8. Порушували її хіба що шелест рукописних листків і сторінок книг і ще скрадливі кроки директора Закладу Костянтина Слотвінського, який мешкав з дружиною на другому поверсі – над келією Любимського. Було тихо й за вікном: поросла лісом гора Шембека стрімко зіп’ялася над будинком Закладу, захистивши його від вітрів, тихо скидала з дерев рештки шемравого листя, що громадилося, ще не прибите дощами, аж до підвіконня. Не відгороджений ні деревами, ані муром від галасливої семінарії, яка зорила на протилежному боці вулиці Широкої високою дзвіницею на всю Хорунщизну, Заклад, проте, німо самотнів під горою – занедбаний і не цікавий для метушного міста.

«Чому в старого у кімнаті аж два ліжка – одне пом’яте, а друге завжди чисте, вигладжене руками, покрите сніжно-білим покривалом? – подумав Маркіян. – Адже самотній… І взагалі – хто він, звідки? Такі широкі знання при надто скромній посаді… І мова його якась інакша, не тутешня…»

Маркіян чув, що його про щось запитував Любимський, але змісту питання не сприйняв. Дивився на бібліотекаря – високого, ледь пригорбленого, з гладко зачесаним назад сивим до білоти волоссям; був старий для нього загадкою, відколи познайомився з ним.

– Ви хочете посидіти трохи в читальні? – спитав Любимський, зрозумівши, що юнак не бажає звірятися йому своїм здоров’ям.

– Якщо ваша ласка…

– То ходімо. Я підібрав для вас кілька цікавих книг. Переглянете, а потім зможете взяти якусь із собою на якийсь час…

– Аж так довіряєте мені? – Маркіян вдячно глянув на Любимського.

– За вас поручився пан шпитальний управитель Авдиковський, а він не тільки урядник, а й цінитель книг, – говорив монотонним голосом бібліотекар, ведучи Маркіяна лабіринтом коридорчиків до читальної кімнати. – Тепер поручительства вашого дядька мені вже не потрібно.

– Дякую вам…

Стосик книг лежав збоку на столику, Маркіян їх не розгортав. За Любимським тихо зачинилися двері – юнак ще не міг позбутися думки: хто ця людина, яка так багато знає, володіє мовами і ось дбає про нього, скомпрометованого питомця семінарії, мов батько… А ким він був, коли мав двадцять літ? І чи тепер, коли завершується його життя, женеться за ним волання совісті: а ти, ти подавав спраглим воду зі своєї криниці?..

…Криниця з високим журавлем аж гуготіла в глибині кришталевою водою, і, видно, бив у ній міцний джерельний струмінь, бо приходили до неї, викопаної за парканом плебанії9 отця Романа Авдиковського, парохіяни села Підлисся – майже півсела. Набирали у відра, дійниці й цебрики холодної до ломоти води, а вона не вичерпувалася і не каламутилася, як не каламутився ніколи спокій на плебанії й не вичерпувалися в пароха ласкаві слова, коли він проповідував за казальницею у сільській церкві.

Низький будинок плебанії з високим дощаним дахом дивився чотирма вікнами крізь просіку в сосновому лісі на рівнинне дрібнохате село, яке далеко поповзло по піщаному полю, досягаючи мало що не до цісарської дороги з приліпленими до неї з одного боку Ожидовом, а з другого, трохи ближче до Олеська, Юськовичами.

А криниця весь час дзвеніла, брязкали відра об цямриння, і гримотіли коновки, плюскотіла вода, скрипів журавель, і тихо розмовляли жінки біля колодязя, щоб іще й галасом не набридати доброму панотцеві. Дзвін і скрип, і притишені людські голоси цілоденно супроводжували життя плебанії, відгородженої від криниці парканом, і припинялися тільки вночі та ще під час Богослуження, коли парохіяни товпилися в церкві, спраглі духовного напою.

Обсаджена молодими дубами плебанія тильним віконцем виходила на вузьку смугу соснового бору, за якою вдалині принишкли на пісних ґрунтах Розваж і Білий Камінь, а за Білим Каменем, направо, ледь видніло, коли дивитися від узлісся, село Княже – парохія Маркіянового батька отця Семена.

Крізь мале віконечко в кімнату, де мешкав Маркіян, перебуваючи в діда у Підлиссі, мало втискувалося світла, і було воно, профільтроване сосновими китицями, зеленувате і м’яке; тут Маркіян почував себе ліпше, ніж дома біля нервового, обкладеного дітворою батька, а ще, мабуть, і тому, що народився він у цій кімнатці: колись мати, передчуваючи пологи, прийшла до батька, який знався на медицині, родити свого первістка.

У діда було цікаво. Високий паркан, щоправда, відділяв плебанію і малого Маркіяна від села, проте бабуся зрідка дозволяла-таки йому побавитися з сільськими хлопцями. Пастушки спочатку сприймали його доволі стримано: вони ж були панщизняні, а він попович, та згодом звикли, і Маркіян забавлявся з ними як рівний.

Ту пропасть між вільними і панщизняними Маркіян одного разу відчув дуже пекуче. Дід узяв його з собою до села, коли староста попросив священика піти вмовити збунтованих селян, щоб випустили з корчми екзекуторів, які забирали одяг у селян за земельний податок. Мужики стояли з киями, не допустили до корчми свого доброго душпастиря, понуро попросили його, щоб він ішов собі займатися божими справами. Потім прибуло військо, і бунтівників били їхніми ж киями – про це почув Маркіян від попів, які прийшли в гості до отця Романа; слухаючи їх голосне обурення на непоштивих мужланів, хлопець весь коробився в душі, не вміючи розділити себе на сільського хлопчика, який на толоці бавився з сільськими ровесниками у «свинки», і на поповича, вільного від панщини, котрому дозволялося сидіти у світлиці за грубою, коли до діда приходили гості.

Гості теж не всі були однакові. На Великдень, Різдво і престольний празник отець Авдиковський приймав у себе священиків з попадями із сусідніх парохій. Їх приходило чимало, і кожен був інакший: один сухорлявий, як пустельник, другий з круглим животиком, один одягнутий у чорний сукман, а інший у довгополий сіряк, один з хрестом на грудях, а інший з люлькою в зубах, немов мужик, дехто ставив у кут гнуту паличку, а дехто батіг – і до всіх дід однаково привітно посміхався, бо то були гості, та не всіх однаково любив, і це знав Маркіян. Священики скидали верхній одяг, всідалися за столи, їли й пили; одні ґалантно витирали роти хусточками, а інші рукавами; після обіду священики грали в карти, а паніматки забиралися в другу світлицю і співали там під гітару сентиментальні романси.

Дід осіняв себе великим хрестом, коли гості розходилися, проте не завжди і не всіх бажав спекатися: він затримував до пізньої ночі свого сина Захара або дідича з Княжого Тадея Василевського, тоді велися розмови про книжки, про леґенди й пісні і наспівували тих пісень – гірких рекрутських і панщизняних, – здавалося в той час Маркіянові, що межа між селом і плебанією враз зникає і всі в Підлиссі на мить стають однакові, пригноблені одним горем. А якось до самого ранку просидів отець Авдиковський з великим, як потім хвалився перед дружиною, вченим, хоч і подібним до жебрака, – Зоріаном Доленгою-Ходаковським.

У плебанії різні читалися книги, а найбільше з історії – чеської, польської і руської – теж, хоч по-русинськи дома ніхто ніколи не розмовляв – тільки в селі і в церкві. Розмовляв по-польськи й Маркіян, бо так велося, а втім, сільською мовою у тривіальній золочівській школі й не вільно було розмовляти: хто цю заборону порушував, тому вішали на шию дощечку, і ходив він з нею доти, доки не спіймав на такому ж «злочині» товариша. Маркіян навіть вірша склав по-польськи на срібне весілля діда й баби, а русинська мова тихо гомоніла за парканом, де без упину дзвенів цямриною колодязь і скрипів високий журавель.

У семінарії, на першому році філософії, Маркіян познайомився з академіком10 Іваном Вагилевичем. Той завжди сидів у бібліотеці, схований за стосами книг; Маркіян, коли вони вже стали друзями, читав їх теж запоєм.

Одна з них, тоненька, називалася «Відомості о руськом язиці» – написав її канонік перемишльського єпархіального управління Іван Могильницький.

…Любимський поклав на столик книжки, постояв мить за спиною Маркіяна, рука потягнулася до його плеча й опустилася, серце старого болісно защеміло.

Вихудла шия, синюваті, аж прозорі мочки вух, сутулі плечі юнака свідчили про його сутужне життя; стос книг, які він, ненаситний, ось зараз проковтне, ще більше додадуть йому сутулості й худорби, а нічим іншим не може допомогти йому Любимський. Грошей сам не має вдосталь, а якби й хотів поділитися тими, що є, – не візьме Маркіян, він візьме лише книги, і від них його темно-сині очі ще більше поглибляться, стужніють, западуться, зосередяться – поміч Любимського тільки ущемлює здоров’я хлопця.

У пам’яті старого крізь товсту повсть часу проглядав образ іншого юнака – його самого, він відганяв це видиво, яке розбурхувало в душі давно приспаний біль; Любимський пройшов вузьким коридорчиком, відчинив двері своєї келії, в очі впали сніжно-біле покривало і збита висока подушка на незайманій постелі. Затулив долонею обличчя, а солодка ява, така давня, аж нереальна, постала перед ним, мов учорашня, він підійшов до ліжка і, стиснувши долонею бильце, викликав у пам’яті іншу картину, щоб витіснити нею цю – нестерпно болісну…

Іван весь сховався за книжками, виднівся тільки його скуйовджений чорний чуб; вряди-годи він підводив голову, водив відсутнім поглядом по бібліотечній кімнаті, одна брова заламувалася гострим кутом уверх, губи мав стиснуті – зосереджений і заглиблений у себе Іван не помітив, коли Маркіян поклав перед нього брошуру Могильницького, читав, а Маркіян не відходив. Потім злегка діткнувся до його руки.

– Ти ще хочеш якусь узяти? – Іван врешті повернув голову до товариша, кивнув на книги. – Прошу. Оце «Грамматика малороссийского нареччя» Павловського, досить цікава, хоч він зовсім інакше трактує мовне питання, ніж Могильницький. А це «Історія слов’янської мови та літератури всіма наріччями» Шафарика, ось поема Коллара «Дочка Слави»… А ти зацікавився історією слов’янства?

– Розумієш, Іване, я ще не обрав для себе якоїсь єдиної проблеми, котрій хотів би весь віддатися… – відказав Маркіян. – Мене все цікавить і разом з тим – ніщо конкретно, усе, що я пізнав, знялося над моєю головою хаосом, без жодної системи, я заздрю твоїй методичності… Але ось ця розвідка Могильницького про руську мову ніби посадила мене на ґрунт… Нині вже німих і глухих вчать читати й розмовляти, їм дають мову, яка стає їхньою, а ми не глухі й не німі, а не знаємо, яка наша… Ми не завжди із своїм власним народом вміємо порозумітися, то де вже тут говорити про те, щоб зрозуміти його життя, і біль, і протест… Ми відділені від людей не тільки духовним і побутовим бар’єром, а й мовним. Я ніколи цим речам особливої уваги не надавав, і якби не ті дощечки, які чіпляли мені на шию, я б, напевно, й досі не знав, що єсьм такий самий русин зроду, як і панщизняні хлопи…

– У твоїй тривіальній школі ще пo-божому обходилися, – перебив Маркіяна Іван, – а я вчився в нормальній чотирикласній школі в Бучачі, то там за одне українське або й польське слово давали п’ять різок і примушували додатково вивчити двадцять німецьких слів напам’ять… Австрійці іноді зрівнюють нас із поляками перед законом, та жаль тільки, що лядські пани не визнають нас рівними собі. А німцям це вигідно: трах слов’янськими лобами, трах!.. А ті дощечки і різки… Вони глупі, наші повелителі, – нехотячи вчать нас бачити своє. Німці на Чехах краще впоралися – там нині і Шафарик, і Ганка, і Коллар… Та й поляки мають свого Міцкевича, Гощинського, а ми у нашій Галичині ще й не збагнули, чи маємо свою власну мову. Видно, мало нас б’ють…

– Б’ють, Іване, б’ють ревно… – поморщився Маркіян, його неприємно вразила остання фраза Вагилевича. – А щодо мови… Могильницький перший у нас науково доводить її самостійність. Я ще не зустрічався в літературі з такими постулатами.

– Так, Могильницький зробив велику справу, та зупинився на півдорозі: він вважає, що наша мова жива, але надто проста, щоб нею писати, – слід її змішати з церковнослов’янщиною, аби була трохи інакшою, благороднішою, бо сільська йому дьогтем пахне. Чи не з таких міркувань наш poeta clarus11 – Йосиф Левицький написав поему «Домоболіє проклятих». Зрозумій, що воно. А це ностальгія, біль за домом. Написав він її такою каліччиною, таким диким словотвором, що його не зрозуміє ні малорос, ні великорос, ні білорос. А мова чиста, криштальна, сам знаєш, – поруч: візьми її, говори нею, вчи дітей тії мови в школі, щоб вивести їх з панщизняної темряви, пиши нею вірші – ба ні, сидимо і штукаримо, а поляк Доленґа-Ходаковський записує нам наші пісні, ходить жебраком від села до села по Білорусі, Росії, Україні, вмирає у Твері, а ми навіть не знаємо, хто він такий і що зібрав…

Маркіян підвів руку, щоб спинити товариша, але Іван розпалився і не давав Маркіянові прийти до слова.

– А нам кажуть: «Disce, puer, latinam, faciam te mościpan!»12, – і ми її зубримо, а потім ідемо на амвон і читаємо псалтир, переписаний абецадлом, бо свого алфавіту не знаємо, паству недоуки навчають, на парастасах пригощають парохіян горілкою з церковного дзвіночка, а його ексцеленція митрополит Михайло Левицький висвячує тих недоуків, мовляв, хай всякеє диханіє хвалить Господа.

– Ти трохи не маєш рації, Іване. – Бліді щоки Маркіяна підступили рум’янцем. – Зоріан Ходаковський був гостем мого діда, і взагалі…

– Взагалі, взагалі!.. Я не кажу, що всі такі, є ж і Могильницький, але хіба багато таких нарахуєш?

Маркіян сидів біля товариша й довго мовчав, потім прошепотів:

– Іване, а що, якби ми на вакаціях пішли… як Доленґа…

– Підемо. Треба йти, розмовляти, слухати, записувати, бо ж література наша не може бути іншою, а тільки народною, бо нема в нас іншої мови, крім селянської, і життя мужиче, його історія й духовний світ мусить стати першим предметом для наших розвідок і стихотворів.

Як тільки почалися вакації, Маркіян з Іваном пішли пішки через Стрий, Калуш, Коломию – в гори. Минули Косів, біля Криворівні звернули на Устєріки, пройшли Білоберізку й зупинилися у Вижниці саме в той день, коли жандарми зганяли людей на міський майдан, а панство з’їжджалося самочинно дивитися на страту опришка Штоли.