Вампір із Сассексу (збірник)

Вампір у Сассексі

Голмс уважно прочитав листа, якого отримав із останньої поштою. Потім, із сухим смішком, що означав у нього сміх, простягнув послання мені.

– Здається, це якась суміш середньовіччя та сучасності, реалізму та дикої фантазії, – зауважив мій товариш. – Що скажете на це, Ватсоне?

Я прочитав таке:

«Про вампірів.

46, Олль-Джурі, 19 листопада.

Сер! Наш клієнт, містер Ферґюсон із фірми «Ферґюсон і Мурн», продавець чаю в Мінсін-Лені, попросив нас надати інформацію про вампірів. Оскільки наша фірма займається винятково машинами й нам доводиться оперувати лише в цій царині, ми порадили містерові Ферґюсону звернутися до вас і викласти суть справи Вам. Адже не забули Вашого блискучого успіху в справі Матильди Бріґґс.

– Матильда Бріґґс – не ім’я якоїсь молодої дівчини, Ватсоне, – сказав Голмс. – Це був пароплав… Але річ зараз не в тім… Що ви знаєте про вампірів? А то мені здається, що ми потрапили в казку братів Ґрімм! Простягніть руку, Ватсоне, і погляньте, що ми знайдемо під літерою «В».

Я взяв теку, про яку він казав. Голмс поклав її на коліна та почав гортати нотатки про свої колишні справи, перемішані з усілякою інформацією.

– Віктор Лін, лісничий… Цікава була справа. Вітторія, красуня з цирку… Вандербіль і Еґґман. Віґор – диво в Гаммері. О! Добрий старий покажчик… Але далі, далі. Послухайте, Ватсоне: вампіризм в Угорщині, а ще – вампіризм у Трансільванії.

Він хутко погортав сторінки й розчаровано покинув теку.

– Це все дурниці, Ватсоне! Повна нісенітниця! Що нам до блукаючих мерців, яких утримати в їхніх могилах можливо, лише продірявивши їхні серця кілком. Це – якась маячня…

– Але ж зовсім не обов’язково, щоб вампір був мерцем, – зазначив я. – Жива людина також може мати таку звичку. Я читав, наприклад, про стариганя, котрий висмоктував кров у дівчат, аби відновити свою молодість.

– Маєте рацію, Ватсоне. Але хіба можна приймати всі ці вигадки за правду? Боюся, ми не можемо сприймати серйозно слова містера Ферґюсона. Втім, можливо, цей лист – від нього, і він щось прояснить у справі, що так його хвилює.

Детектив узявся за другого листа, який досі непомітно лежав на столі. Почав читати його з усмішкою, яка, проте, поступово змінилася напруженим зацікавленням та зосередженістю. Закінчивши читати, мій товариш занурився в глибоку задуму. Зусиллям волі він знову повернувся до реальності.

– Лемберлей… Де це, Ватсоне?

– У Сассексі.

– Отже, недалеко. А Чіземен?

– Я знаю цю місцину, Голмсе! Там купа старих будинків, названих прізвищами їхніх будівничих, котрі збудували їх сотні років тому.

– Саме так.... Це лист, як я й думав, від Роберта Ферґюсона. Він прагне познайомитися з нами.

І детектив простягнув мені листа.

«Любий містере Голмс!

Вас порадила моя контора, але ця справа настільки незвична та делікатна, що про неї так просто й не розкажеш. Вона стосується мого приятеля, від імені котрого я й виступаю. Цей джентльмен кілька років тому одружився з однією леді з Перу, донькою перуанського купця, із котрим він познайомився під час перемовин з приводу імпорту нітратів. Юнка була дуже вродлива, але той факт, що вона чужоземка й сповідує іншу релігію, призвів до розходження інтересів і почуттів подружжя, тож, врешті-решт, кохання чоловіка охололо, а він почав уважати свій шлюб помилкою. Чоловік відчував в її характері такі риси, які не міг ні прийняти, ні пояснити. Найсумніше те, що його жінка була доброю та хорошою дружиною.

Ми наближаємося до обставини, про яку докладніше розповім при зустрічі. Адже я пишу це лише для того, щоб викласти вам загальний стан справ і дізнатися, чи зацікавить вас цей випадок. Леді почала проявляти певні дивацтва, що дуже суперечать її звичному спокійному та приємному настрою. Її чоловік був одружений двічі й мав сина від першої дружини.

Хлопчику зараз 15 років, це дуже милий, привітний юнак, але, на жаль, скалічений через нещасний випадок у дитинстві. Двічі дружина мого приятеля накидувалася на бідолаху без будь-якої на те причини. Одного разу вдарила підлітка палицею з такою силою, що на його руці надовго залишився слід.

Але це було дрібницею порівняно з її поведінкою щодо власної дитини – чарівного малюка, якому немає ще й року. Якось, десь із місяць тому, нянька ненадовго відлучилася від дитини. Гучний крик немовляти змусив її хутко повернутися до нього. Увійшовши до кімнати, вона побачила свою господиню, матір дитини, котра схилилася над малюком і, ймовірно, кусала його шийку. На ній була маленька ранка, звідки витекло трохи крові. Нянька перелякалася та хотіла негайно ж покликати батька дитини, але леді вмовила її не робити цього й дала їй п’ять фунтів за мовчання. Жодних пояснень не пролунало, і того разу справа затихла.

Однак усе це справило сильне враження на няньку, тож з того часу вона почала уважно придивлятися до своєї господині й з особливим завзяттям оберігати дитину, яку ніжно любила. Але жінці здавалося, що якщо вона стежила за матір’ю, то мати, зі свого боку, стежила за нею. І щоразу, коли няньці доводилося залишати дитину, мати намагалася проникнути до неї. Вдень і вночі оберігала жінка свого вихованця – і вдень, і вночі мовчазна, пильна мати, здавалося, лише вичікувала на випадок, наче вовчиця, готова напасти на ягня. Вам це все здасться, вочевидь, невірогідним, але мушу попросити вас поставитися до цього серйозно, оскільки тут ідеться про життя маляти та здоров’я чоловіка.

Нарешті, настав сумний день, коли неможливо стало довше приховувати все від чоловіка. Нерви няньки не витримали, і вона щиросердно розповіла це батькові малюка. Йому все це видалося таким самим диким, яким це, імовірно, зараз здається вам. Він знав, що леді завжди була люблячою дружиною і, за винятком кількох її витівок щодо пасинка, також і люблячою матір’ю. З якого ж дива вона стала б кусати й ранити власну дитину! Господар припустив, що нянька просто спала, що її підозри навіжені і що він не може дозволити таких скарг на свою дружину. У цей час раптово почувся жалібний зойк. Чоловік і жінка разом кинулися в дитячу кімнату.

Уявіть собі, що вони відчували, містере Голмс, коли побачили леді на колінах перед колискою й помітили кров на шийці та на сорочечці дитини. З лементом жаху чоловік обернув обличчя дружини до світла та побачив, що її вуста були закривавлені. Сумнівів бути не могло! Вона пила кров бідного хлопчика!..

Ось такі справи. Зараз вона замкнулася в своєму покої. Жодних пояснень не дає. Її чоловік перебуває на межі божевілля. І він, і я дуже мало що знаємо про вампіризм. Вважаємо це дикою казкою… Хочете побачитися зі мною? Волієте допомогти зламаному горем чоловікові? Якщо згодні, будьте ласкаві повідомити мені за вказаною адресою, й я буду у вас о десятій годині.

P. S. Я зустрічав вашого приятеля Ватсона під час регбі біля Річмонда. Це, на жаль, єдина особиста рекомендація, яку можу вам надати».

– Я справді пригадую його, – зауважив я.

Голмс у задумі поглянув на мене й підняв голову.

– Будьте ласкаві, надішліть йому телеграму: «Із задоволенням візьмемося за вашу справу».

– Вашу справу?

– Не треба, щоб він думав, що в нас – притулок для недоумків. Звісно, усе це сталося з ним самим. Надішліть йому телеграму й поглянемо, що принесе нам ранок.

Наступного ранку рівно о десятій годині Ферґюсон уже був у нас. Я пам’ятав його дужим, здоровим спортсменом. Немає, певна річ, нічого сумнішого в житті, ніж зустріти руїну колишнього атлета, котрого ви знали в розквіті сил. Щоки його запали, волосся поріділо, плечі зсутулилися. Боюся, що я викликав в нього такі ж відчуття.

– Ватсоне, друже, – звернувся він, а голос його звучав глухо й низько. – Ви добряче змінилися, любий! Імовірно, я також? Але мене зістарили лише останні дні. З вашої телеграми видно, містере Голмс, що мені немає потреби прикидатися чиїмось посланцем.

– Простіше говорити прямо, – порадив Голмс.

– Погоджуюся з вами! Але зважте, як важко розповідати все це про жінку, яку ви маєте оберігати та плекати. Що мені робити? Як звернутися в поліцію з такою оповідкою? Це шаленство, містере Голмс! Це передається в спадок? Чи траплялося вам зустріти щось подібне у вашій практиці? Заради Бога, дайте мені хоч якусь пораду, бо я в повному відчаї.

– Це цілком природно, містере Ферґюсон. А зараз сідайте ось сюди, зберіться з думками та дайте мені кілька чітких відповідей. Упевнений, ми знайдемо якесь рішення. Насамперед, до яких заходів ви вдалися? Чи перебуває ваша дружина, як і раніше, біля дітей?

– Між нами сталася жахлива сцена. Вона – неймовірно любляча жінка, містере Голмс. Якщо колись дружина любила чоловіка всім серцем і всією душею, то це вона. Жінка була вражена в саме серце тим, що я розкрив її жахливу та неймовірну таємницю. Вона навіть не захотіла спілкуватися. Нічого не відповідала на всі мої закиди й дивилася на мене диким, відчайдушним поглядом. Потім кинулася у свою кімнату та зачинилася там. З того часу відмовляється навіть бачити мене. Із нею – служниця, котра працювала в неї ще до її заміжжя. Жінку звати Долорес. Це швидше подруга, ніж покоївка. Вона приносить їй їжу.

– Отже, дитині безпосередня небезпека не загрожує?

– Місіс Мезон, няня, заявила, що не залишить малюка ні вдень, ні вночі. Їй безумовно можна довіряти. Я більше боюся за бідного маленького Джека. Як я писав, вона вже двічі кидалася на нього.

– Але жодного разу не вкусила?

– Ні. Вона била сина… Що страшніше тому, що Джек – бідний, лагідний, маленький калічка.

Риси обличчя Ферґюсона зм’якли, коли він згадав про свого хлопчика.

– Здавалося б, що його нещастя може зворушити будь-яке серце. Падіння в дитинстві – і зламаний хребет. Але в нього золоте, любляче серце!

Голмс узяв учорашнього листа Ферґюсона та знову перечитав його.

– Хто ще живе в вашому будинку, містере Ферґюсон?

– Двійко слуг, котрі працюють у нас віднедавна. Ще є сторож Майкл. А також моя дружина, я сам, мій хлопчик Джек, немовля, Долорес і місіс Мезон.

– Мені здається, ви не надто добре знали свою дружину до весілля!

– Я був знайомий із нею всього кілька тижнів.

– Скільки часу при ній Долорес?

– Багато років!

– У такому разі вона, ймовірно, краще за вас знає характер вашої дружини.

– Авжеж, мабуть!

Голмс зробив якусь позначку.

– Мені здається, – сказав він, – я буду кориснішим у Лемберлеї, ніж тут. Це, звісно, справа, яку треба розслідувати особисто. Якщо леді не виходить зі своєї кімнати, наша присутність не потурбує її. Втім, ми зупинимося в готелі.

Ферґюсон полегшено зітхнув.

– На це я й сподівався, містере Голмс. Потяг вирушає о другій годині. Ви могли б скористатися ним…

– Певна річ, ми приїдемо. Зараз у нас спокійний період. Можу присвятити вашій справі всю свою енергію. Ватсон, зрозуміло, поїде з нами. Але є декілька питань, які б я хотів детальніше з’ясувати ще до свого прибуття. Як я збагнув, нещасна леді, мабуть, кидалася на обох дітей – на свого власного малюка та на вашого сина?

– Атож.

– Але вона поводилася при цьому по-різному, чи не так? Наприклад, відлупцювала вашого сина?

– Одного разу палицею, іншого – голими руками.

– Вона не пояснила, за що його б’є?

– Ні, лише повторювала, що ненавидить його.

– Що ж, у мачух таке трапляється. Так би мовити, фантомні ревнощі. Леді ревнива за своєю натурою?

– О, так! Вона дуже ревнива – усією силою свого гарячого південного кохання.

– Але хлопчик… Йому, здається, п’ятнадцять років? Імовірно, він розумово дуже розвинений, хоча тіло його й покалічене. Як він пояснює її витівки?

– Ніяк. Каже, що не давав їй жодного приводу.

– А раніше вони були друзями?

– Ні. Вони ніколи не любили один одного.

– Кажете, він дуже прив’язаний до вас?

– Немає в світі іншого такого ж відданого сина. Моє життя – його життя…

Голмс знову зазначив щось у своєму нотатнику. Якийсь час він мовчав у задумі.

– Без сумніву, ви до другого вашого шлюбу були неабиякими друзями з вашим сином. Ви були дуже близькі, еге ж?

– Дуже!

– І лагідний хлопчик, імовірно, гаряче шанував пам’ять про свою матір?

– Ще б пак!

– Дуже, дуже цікавий характер. А ось іще один цікавий для мене момент: дивні витівки леді щодо свого малюка та до вашого сина відбувалися одночасно?

– У першому випадку – так. Вона наче знавісніла й зірвала свою лють на обох. А в другому випадку постраждав лише Джек. Місіс Мезон ні на що не скаржилася.

– Це, звісно, ускладнює справу…

– Я не зовсім розумію вас, містере Голмс!

– Можливо. Просто створюю попередню теорію та чекаю, поки час дасть мені в руки нові факти. Це кепська звичка, містере Ферґюсон, але людська природа слабка. Боюся, ваш приятель повідомив вам перебільшену оцінку моїх наукових методів. Поки що скажу лише, що ваша справа не здається мені нерозв’язною й що ви можете чекати нас у себе завтра.

Був сірий туманний листопадовий вечір, коли ми, залишивши свої речі в містечку, підходили до старовинної ізольованої ферми, в якій жив Ферґюсон. Сам господар чекав нас у великій центральній залі. У стародавньому каміні палав вогонь… На стінах висіла старовинна зброя. Раптом Голмс обернувся.

– Ого, – сказав він, – а це що таке?

У корзині в кутку лежав собака. Він повільно встав і підійшов до свого господаря. Тварина ступала з важкістю. Її задні лапи рухалися якось дивно, а хвіст був опущений униз. Вона лизнула руку містера Ферґюсона.

– Що ж це таке, містере Ферґюсон?

– Собака!

– А що з ним?

– Це загадка навіть для ветеринара. Щось на кшталт паралічу… Якийсь дивний менінгіт, пояснив лікар.

Темні очі собаки зупинилися на нас. Він, безумовно, розумів, що розмова – про нього.

– І це сталося раптово?

– За одну ніч!

– Давно?

– Десь місяців чотири тому.

– Дуже цікаво. Дуже показово…

– Що ви бачите в цьому, містере Голмс?

– Підтвердження своїх думок!

– Змилуйся, Господи, про що ви думаєте, містере Голмс? Можливо, усе це для вас – лише цікавий ребус. Але для мене це – питання життя та смерті. Моя дружина – злочинець, моє маля – у постійній небезпеці… Не бавтеся зі мною, містере Голмс! Усе це дуже серйозно.

Він весь аж тремтів. Голмс по-дружньому взяв чоловіка під лікоть.

– Боюся, вам буде дуже важко, якщо не вирішити цю загадку, – сказав він. – Я хотів би пошкодувати вас, наскільки це в моїх силах. Зараз нічого більше сказати не можу, але сподіваюся, що закінчу цю справу, перш ніж залишу вашу оселю.

– Дай Боже, містере Голмс!.. Даруйте, джентльмени. Я піду нагору в покій дружини й з’ясую, чи немає там якихось змін.

Минуло кілька хвилин.

Коли наш господар повернувся, з його темного обличчя неважко було здогадатися, що все було, як і раніше. З ним прийшла висока, худорлява та смаглява дівчина.

– А чай готовий, Долорес? – спитав Ферґюсон. – Простежте, щоб вашій господині нічого не бракувало.

– Вона дуже хвора, – заридала Долорес, обурено дивлячись на Ферґюсона. – Вона не хоче їсти. Вона нездужає… Потрібен лікар. Я боюся залишатися з нею без медика.

Ферґюсон питально поглянув на мене.

– Я буду дуже радий чимось допомогти…

– Чи забажає леді прийняти доктора Ватсона?

– Я й не питатиму її! Їй потрібен лікар… Ходімо зі мною!

– Вже йду!

Я пішов за дівчиною, котра схвильовано вела мене якимось звивистим коридором. Ми підійшли до масивних, обкутих залізом дверей. Поглянувши на них, я подумав, що Ферґюсонові нелегко було б проникнути в кімнату своєї дружини силою. Дівчина витягнула ключа з кишені, і важкі дубові стулки рипнули на петлях. Я увійшов, і покоївка шпарко замкнула за мною двері.

Без сумніву, жінку, котра лежала на ліжку, била пропасниця. Вона, здавалося, перебувала в напівпритомному стані, та коли я увійшов, підняла на мене свої прекрасні, але змучені очі. Побачивши незнайомця, жінка, либонь, заспокоїлася й опустилася на подушки.

Я підійшов до хворої, сказав кілька підбадьорливих слів. Вона не рухалася, поки я перевіряв пульс і міряв температуру. У мене склалося враження, що її недугу викликало сильне нервове потрясіння.

– Вона лежить так уже цілий день, навіть два дні. Боюся, що вона помре! – зронила покоївка.

Жінка обернула до мене своє розпашіле гарне обличчя. – Де мій чоловік?

– Він унизу й хотів би вас бачити.

– Не хочу його бачити! Не бажаю.

Здавалося, вона починає марити.

– Злий дух! Що маю робити з цим бісом?

– Чи не можу я чимось допомогти?

– Ні! Ніхто не може мені допомогти! Все скінчено… Все згинуло… Що б я не робила, усе згинуло…

У цієї жінки була дивна фантазія. Я ніяк не міг уявити собі милого Боба Ферґюсона нечистою силою.

– Ваш чоловік палко кохає вас, – сказав я. – Він дуже непокоїться через те, що трапилося.

Красуня знову зупинила на мені свій погляд.

– Він кохає мене! Ага!.. А хіба я його не люблю? Я приношу себе в жертву, щоб не розбити йому серце. Ось як я його кохаю. А він міг подумати, міг сказати про мене таке…

– Він такий нещасний. Але він не може зрозуміти!

– Він не може зрозуміти? А мав би повірити!

– Не хочете побачитися з ним? – знову поцікавився я.

– Ні, ні. Не можу забути його жахливих слів! І його погляду. Не хочу бачити його. А тепер ідіть… Ви нічого не можете для мене зробити. Скажіть йому лише одне: я хочу бачити свою дитину! Маю на це право. Це – єдине, що маю йому сказати.

Жінка обернула голову до стіни та замовкла.

Я повернувся вниз, до вітальні, де біля каміну сиділи Голмс і Ферґюсон. Останній похмуро вислухав мій звіт про візит до його дружини.

– Як я можу доручити їй дитину? – заламав він руки. – Звідки можу знати, чи не опанує чи нею знову цей дивний імпульс? Як можу забути, що бачив дитячу кров на її губах?

Він сіпнувся.

– Дитина в безпеці в місіс Мезон. І має залишитися там. Елегантна покоївка принесла нам чай. Коли вона подавала його, двері знову відчинилися й до кімнати увійшов хлопчик із блідим обличчям, світлим волоссям та яскравими синіми очима, що блиснули хвилюванням і радістю, коли зупинялися на обличчі батька. Підліток підбіг до нього й обійняв із поривом люблячої жінки.

– О, татку, – закричав він. – Я не знав, що ти вже тут. Я б поїхав зустрічати тебе. Я такий радий тебе бачити!..

Ферґюсон м’яко звільнився з обіймів сина, які, мабуть, трохи збентежили його.

– Я повернувся рано, любий, – сказав він, ласкаво гладячи світлу голівоньку сина, – бо мої друзі містер Голмс і доктор Ватсон люб’язно погодилися приїхати сюди та згаяти з нами вечір.

– Це той самий містер Голмс, детектив?

– Аякже!

Хлопчик дуже уважно і, як мені здалося, неприязно поглянув на нас.

– А другий ваш син? – спитав Голмс, – не можна нам познайомитися й з малюком?

– Попроси місіс Мезон принести сюди немовля, – звелів Ферґюсон.

Хлопчик пішов.

Незабаром він повернувся. За ним йшла висока худорлява жінка з чарівною дитинкою на руках. Ферґюсон узяв темноокого золотоволосого хлопчика й ніжно поцілував його.

– Не розумію, як хтось може бажати зробити йому боляче, – пробурмотів він, глянувши на маленький червоний слід на шийці дитини.

Я випадково поглянув на Голмса й побачив на його обличчі надзвичайну напругу. Обличчя товариша здавалося вирізьбленим зі слонової кістки, а очі, тільки-но спрямовані на батька та сина, з цікавістю розглядали щось на іншому боці світлиці. Простеживши за поглядом детектива, мені вдалося встановити лише те, що він дивиться крізь вікно на сумний мокрий сад. Хоча віконниці наполовину прикривали вікно та затінювали вигляд, але все ж не було сумніву, що саме вікно прикувало до себе всю увагу мого приятеля. Потім він усміхнувся й перевів погляд на маля. На його ніжній шийці червоніла цятка. Не кажучи ні слова, Голмс уважно оглянув її. Взяв рученя хлопчика.

– До побачення, малюче! Ти дивно вступив у життя. Я хотів би поговорити з вами віч-на-віч, няню.

Він відвів місіс Мезон набік і про щось серйозно розмовляв із нею. Я розчув лише останнє речення:

– Сподіваюся, вам уже недовго доведеться боятися!

Няня, мовчазна та стримана жінка, вийшла разом із своїм вихованцем.

– Що це за жінка? – спитав Голмс.

– Вона не надто привітна, як бачите, але має золоте серце. Обожнює дитину…

– Вона вам подобається, Джекі?

Голмс раптом обернувся до хлопчика, виразне обличчя підлітка потемніло, і він похитав головою.

– Джекі дуже суворий, – усміхнувся Ферґюсон, обіймаючи сина. – На щастя, я належу до числа його симпатій.

Хлопчик притиснувся до батька.

– Іди, маленький Джекі, – відпустив сина батько.

Він люблячими очима стежив за підлітком, поки той не зник за дверима.

– Зараз я відчуваю, містере Голмс, – сказав господар, – що марно потурбував вас! Що ви можете вдіяти в усьому цьому? З вашої точки зору це, ймовірно, винятково складна та делікатна справа.

– Безумовно, – сказав мій товариш. – Але складність ніколи не відлякувала мене. Фактично, я розгадав справу ще до того, як ми залишили наше помешкання. Мені залишалося лише підкріпити свої висновки за допомогою спостережень.

Ферґюсон помацав рукою чоло.

– Заради Бога, містере Голмс, – мовив він хрипко, – якщо бачите правду в усьому цьому жахітті, чому ж мовчите. Що мені робити?!

– Звісно, я маю пояснити. Але чи не хочете ви дозволити мені діяти по-своєму? Скажіть, Ватсоне, леді Ферґюсон у змозі прийняти нас?

– Вона хвора, але цілком притомна.

– Гаразд. Можемо з’ясувати все лише в її присутності. Ходімо до неї.

– Але ж вона не хоче мене бачити! – вигукнув Ферґюсон.

– Ні, вона хоче! – впевнено заперечив Голмс.

Він написав кілька рядків на аркуші паперу.

– Ватсоне, ви вже були там. Не хочете передати леді цю записку?

Я знову піднявся нагору та вручив записку Долорес, котра боязко прочинила двері.

Я почув у кімнаті зойк, вигуки радощів і здивування. Долорес визирнула.

– Вона згодна. Нехай приходять, – сказала вона.

Я закликав Ферґюсона та Голмса. Коли ми увійшли, Ферґюсон зробив крок у напрямку до дружини, але вона, піднявшись на ліжку, простягла руки, буцімто відштовхуючи чоловіка. Він опустився в крісло. Голмс сів поруч із ним, леді здивовано дивилася на нього.

– Мені здається, ми можемо обійтися й без Долорес, – зауважив Голмс. – О, звісно, якщо ви наполягаєте, щоб вона залишилася, – то не бачу ніяких перешкод до цього… Отже, містере Ферґюсон, я людина ділова, і мої методи – короткі та прямі. Швидка операція – найменш болюча! Дозвольте почати з приємного. Ваша дружина – гідна жінка!

Ферґюсон схопився з радісним вигуком.

– Доведіть це, містере Голмс, і я ваш боржник на все життя.

– Гаразд! Але роблячи це, я все ж завдам вам глибокої рани…

– Я нічого не боюся! Порівняно з цим усе інше – дрібниці.

– У такому разі, викладу вам хід своїх думок на Бейкер-стрит. Думка про вампіра здалася мені абсурдною. Таких речей не траплялося в кримінальній практиці Англії. Та все ж ваше спостереження було дуже точним. Ви бачили, як вона підвелася від колиски, і на губах її була кров.

– Авжеж.

– Але хіба вам не траплялося чути, що кровоточиву ранку смокчуть і з іншої причини? Зовсім не з метою випити кров. Хіба ви не чули про англійську королеву, яка висмоктувала кров із такої рани, щоб витягнути з неї отруту?

– Отруту?

– Південноамериканська кураре. Мій інстинкт відчув існування отруєної зброї серед вашої колекції ще до того, ніж моє око побачило її. Звісно, отрута могла бути й іншого походження, але саме так сталося цього разу. Коли я побачив порожню пляшечку за маленьким луком на птахів, то не здивувався. Якщо вколоти дитину такою стрілою, змоченою в кураре або в якійсь іншій пекельній отруті, – вона, безперечно, помре, якщо тільки ранку не висмоктати. А собака? Цілком природно, бажаючи застосувати отруту, спершу треба випробувати її дію на тварині. Я не передбачав цього, але це дуже зміцнило мої підозри. Розумієте? Ваша дружина боялася та пильнувала… І справді, вона спіймала момент і врятувала життя своїй дитині. Але вона не наважилася сказати вам правду, адже знала, як ви любите сина й не хотіла розбити ваше серце.

– Джекі!

– Я спостерігав за ним, коли ви пестили малюка. Його обличчя ясно відбивалося в шибці вікна. Я побачив ревнощі, такі жорстокі ревнощі, які мені рідко доводилося бачити на людському обличчі.

– Мій Джекі!