Загублений світ

Розділ 1. Героїзм – навколо нас

Пан Ганґертон, батько моєї Ґледіс, вирізнявся неймовірною безтактністю і був схожий на старого какаду, що розпушив пір’я, правда, вельми приязного, але схильного займатися хіба що самим собою. Якщо щось і могло відштовхнути мене від Ґледіс, то лише запекле небажання мати такого тестя. Я переконаний, що мої візити до «Каштанів» тричі на тиждень пан Ганґертон приписував винятково цінності свого товариства й особливо своїх міркувань про біметалізм – питання, в якому він вважав себе великим знавцем.

Того вечора я більше часу вислуховував його монотонну балаканину про падіння вартості срібла, знецінення грошової одиниці, девальвацію рупії та про необхідність встановлення правильної фінансової системи.

– Уявіть собі, що раптом знадобиться негайна й одночасна оплата всіх боргів на світі! – вигукнув він слабеньким, але сповненим жаху голосом. – Що тоді буде за існуючої системи?

Як і слід було очікувати, я сказав, що в такому разі мені загрожує банкрутство, але пан Ганґертон залишився невдоволеним такою відповіддю. Він схопився з крісла, вичитав мені за мою повсякчасну легковажність, яка позбавляє його можливості обмірковувати зі мною серйозні питання, і вибіг із кімнати переодягатися до масонських зборів.

Нарешті я залишився наодинці з Ґледіс! Хвилина, від якої залежала моя подальша доля, настала. Весь цей вечір я почувався так, як почувається солдат, чекаючи сигналу до бурхливої атаки, коли надію на перемогу в його душі витісняє страх перед поразкою.

Ґледіс сиділа біля вікна, і її гордовитий тонкий профіль чітко вимальовувався на тлі малинової фіранки. Яка вона була гарна! І водночас яка далека від мене! Ми з нею були приятелями, великими друзями, але мені ніяк не вдавалося вивести її за межі тих суто товариських взаємин, які я міг підтримувати, скажімо, з будь-ким із моїх колег-репортерів із «Дейлі ґазетт», – цілком товариських, добрих, що не знають різниці між статями. Мені неприємно, коли жінка тримається зі мною надто вільно, занадто розпусно. Це не робить честі чоловікові. Якщо ж виникає почуття, його має супроводжувати скромність і збентеженість – спадщина тих суворих часів, коли кохання та жорстокість часто йшли поруч. Не зухвалий погляд, а ухильна, не надто жвава відповідь, голос, що зривається, опущена донизу голівонька – ось справжні прикмети пристрасті. Незважаючи на свою молодість, я це знав, а, може, це знання дісталося мені від моїх далеких пращурів і стало тим, що ми називаємо інстинктом.

Ґледіс була наділена всіма чеснотами, які так тягнуть нас до жінки. Дехто вважав її холодною та черствою, але мені такі думки здавалися зрадою. Ніжна шкіра, смаглява, майже, як у східних жінок, коси барви воронячого крила, очі з поволокою, повні, але прекрасно окреслені вуста – все це свідчило про пристрасність натури. Однак я із сумом зізнавався собі, що мені досі не вдалося завоювати її кохання. Але що буде, те буде – годі невідомості! Сьогодні ввечері доб’юся від неї відповіді. Можливо, вона відмовить мені, але краще бути відкинутим шанувальником, ніж вдовольнятися нав’язаною тобі роллю доброчесного братика!

Дійшовши такого висновку, я вже хотів було перервати тривалу незручну мовчанку, аж раптом відчув на собі критичний погляд темних очей і побачив, що Ґледіс усміхається, докірливо хитаючи своєю гордою голівкою.

– Відчуваю, Неде, що ви жадаєте зробити мені пропозицію. Не треба. Нехай усе буде по-старому, так набагато краще.

Я присунувся до неї ближче.

– Як ви здогадалися? – мій подив був щирий.

– Наче ми, жінки, не відчуваємо цього заздалегідь! Невже гадаєте, що нас можна застати зненацька? Ой, Неде! Мені було так добре і приємно з вами! Навіщо псувати нашу дружбу? Ви зовсім не цінуєте, що ось ми – молодий чоловік і молода жінка – можемо так невимушено балакати один із одним.

– Навіть не знаю, Ґледіс. Розумієте, річ у тім, що настільки ж невимушено я міг би бесідувати… ну, скажімо, з начальником залізничної станції.

Сам не тямлю, звідки взявся той начальник, але факт залишається фактом: ця посадова особа раптом виросла перед нами та розсмішила нас обох.

– Ні, Ґледіс, я прагну набагато більшого. Хочу обійняти вас, хочу, щоб ваша голівонька притулилася до моїх грудей. Ґледіс, я хочу…

Побачивши, що я наміряюся здійснити свої слова на ділі, Ґледіс швидко підвелася з крісла.

– Неде, ви все зіпсували! – буркнула вона. – Як буває добре і просто, поки не приходить ось це! Невже ви не можете себе контролювати?

– Але ж не я перший це вигадав! – благав я. – Така людська природа. Така любов.

– Авжеж, якщо почуття взаємні, тоді, ймовірно, все буває інакше. Але я ніколи не відчувала нічого такого.

– Ви з вашою вродою, з вашим серцем! Ґледіс, ви ж створені для любові! Ви маєте покохати.

– Тоді треба зачекати, коли любов прийде сама.

– Але чому ви не кохаєте мене, Ґледіс? Що вам заважає – моя зовнішність чи щось інше?

І тут Ґледіс трохи зм’якла. Вона простягнула руку – скільки грації та поблажливості було в цьому жесті! – і відвела мою голову назад. Потім із сумною посмішкою зазирнула мені в обличчя.

– Ні, справа не в цьому, – сказала вона. – Ви хлопчик не марнославний, тому я сміливо можу зізнатися, що справа не в цьому. Все набагато серйозніше, ніж ви гадаєте.

– Мій характер?

Вона суворо схилила голову.

– Я виправлюся, скажіть лишень, що вам треба. Сідайте, і нумо все обміркуємо. Ну, не буду, не буду, лише сядьте!

Ґледіс поглянула на мене, немов сумніваючись у щирості моїх слів, але мені її сумнів був дорожчим за повну довіру. Як примітивно й безглуздо виглядає все це на папері! Втім, імовірно, мені лише так здається? Як би там не було, але Ґледіс опустилася в крісло.

– Тепер скажіть, чим ви невдоволені?

– Я кохаю іншого.

Настала моя черга схопитися з місця.

– Не лякайтеся, маю на увазі свій ідеал, – пояснила Ґледіс, лукаво споглядаючи на моє перекошене обличчя. – В реальному житті мені така людина ще не траплялася.

– Розкажіть, який же він! Як виглядає?

– Він, можливо, дуже схожий на вас.

– Яка ви добра! Тоді чого ж бракує мені? Досить одного вашого слова! Він непитущий, вегетаріанець, аеронавт, теософ, надлюдина? Я згоден на все, Ґледіс, тільки скажіть, чого жадаєте!

Така готовність розсмішила дівчину.

– Передусім навряд чи мій ідеал став би таке паштала-кати. Він натура набагато жорсткіша, сувора і не захоче з такою ревністю пристосовуватися до нерозумних жіночих примх. Але що найважливіше – він людина дії, людина, котра без страху погляне смерті в вічі, людина великих справ, багата досвідом, і незвичайним досвідом. Я покохаю не його самого, а його славу, адже відблиск від неї впаде і на мене. Згадайте Річарда Бертона. Коли я прочитала біографію цього чоловіка, написану його дружиною, мені стало зрозуміло, за що вона його покохала. А леді Стенлі? Пригадуєте чудовий останній розділ із її книжки про чоловіка? Ось перед якими постатями має схилятися жінка! Ось любов, яка не применшує, а возвеличує, адже весь світ буде шанувати таку жінку як натхненницю великих справ!

Ґледіс була така гарна цієї миті, що я мало не зруйнував піднесеного настрою нашої бесіди, проте вчасно схаменувся і продовжив суперечку.

– Не всім же бути Бертонами і Стенлі, – зауважив я. – Та й нагоди такої не випадає. Принаймні мені, бо я нею скористався б!

– Ні, такі випадки трапляються на кожному кроці. В тому й суть мого ідеалу, що він сам рухається назустріч подвигу. Його не зупинять жодні перешкоди. Я ще не знайшла такого героя, але бачу його як живого. Атож, героїзм – навколо нас. Чоловіки мають здійснювати подвиги, а жінки винагороджувати героїв коханням. Згадайте того молодого француза, котрий кілька днів тому здійнявся на повітряній кулі. Того ранку вирував ураган, але підйом був оголошений заздалегідь, і чоловік ні за що не захотів його відкладати. За добу повітряну кулю віднесло на півтори тисячі миль, кудись у самий центр Росії, де той сміливець і опустився. Ось таку людину маю я на увазі. Подумайте про жінку, котра його кохає. Як вона збуджує заздрість у інших! Нехай і мені також заздрять, що мій чоловік – герой!

– Заради вас я піду на все!

– Лише заради мене? Ні, так не годиться! Ви мусите піти на подвиг тому, що інакше не можете, бо така ваша природа, бо чоловічий стрижень вимагає від вас свого вираження. Ось, наприклад, ви писали про вибух на вугільній копальні у Віґані. А чому вам було не спуститися туди самому і не допомогти людям, котрі задихалися від задушливого газу?

– Я спускався.

– Ви нічого про це не розповідали.

– А що тут особливого?

– Я цього не знала, – панночка з цікавістю глипнула на мене. – Сміливий учинок!

– Мені нічого іншого не залишалося. Якщо хочеш написати хороший нарис, треба самому побувати на місці події.

– Який прозаїчний мотив! Це зводить нанівець усю романтику. Але все одно я дуже рада, що ви спускалися в штольню.

Я не міг не поцілувати простягнутої мені руки – стільки грації та гідності було в цьому русі.

– Ви, вочевидь, вважаєте мене навіженою, котра не розлучається зі своїми дівоцькими мріями. Але вони такі реальні для мене! Не можу не зважати на них – це увійшло в мою плоть і кров. Якщо колись вийду заміж, то лише за знаменитість.

– Як же може бути інакше! – вигукнув я. – Кому ж надихати чоловіків, як не таким жінкам? Нехай мені лише випаде нагода, тоді побачимо, чи зумію я скористатися нею. Кажете, що людина має сама творити свою славу, а не чекати, коли вона прийде їй до рук. Та от хоча б Клайв – скромний клерк, а підкорив Індію! Ні, присягаюся, світ іще дізнається, на що я здатен!

Ґледіс розреготалася над спалахом мого ірландського темпераменту.

– Що ж, дійте. У вас є для цього все – молодість, здоров’я, сили, освіта й енергія. Мені стало дуже сумно, коли ви почали цю бесіду. А тепер я радію, що вона пробудила у вас такі думки.

– А якщо я…

Її рука, немов м’який оксамит, торкнулася моїх губ.

– Ні слова більше, сер! Ви і так уже на півгодини запізнилися до редакції. Мені просто забракло духу нагадати вам про це. Але з часом, якщо завоюєте собі місце під сонцем, ми, можливо, поновимо нашу сьогоднішню бесіду.

Ось чому я такий щасливий наздоганяв того туманного листопадового вечора кембервелльський трамвай, твердо вирішивши не гаяти марно жодного дня в пошуках великої справи, яка буде гідною моєї прекрасної леді. Але хто міг передбачити, яких химерних форм набуде ця справа й якими дивними шляхами я дійду до неї!

Читач, либонь, скаже, що цей вступний розділ не має жодного зв’язку з моєю оповідкою, але без нього не було б і її самої, бо хто, як не чоловік, натхнений думкою, що він – творець своєї слави, і готовий на будь-який подвиг, здатен рішуче порвати зі звичним трибом життя і податися навмання в оповиту таємничим мороком країну, де його чекають неймовірні пригоди та видатна нагорода за них!

Уявіть собі, як я, п’яте колесо до воза «Дейлі ґазетт», згаяв цей вечір у редакції, коли в моїй голові визріло непохитне рішення: якщо вдасться, сьогодні ж знайти можливість вчинити подвиг, який буде гідний моєї Ґледіс. Що керувало цією дівчиною, яка змусила мене ризикувати життям заради її прославляння, – бездушність чи егоїзм? Такі думки можуть бентежити в зрілому віці, але ніяк не у двадцять три роки, коли людина пізнає запал першого кохання.

Розділ 2. Спробуйте щастя з професором Челленджером

Я завжди любив нашого редактора відділу «Останні новини», рудого буркотуна МакАрдла, і сподіваюся, що й він також непогано до мене ставився. Нашим справжнім власником був, певна річ, Бомонт, але він зазвичай жив у розрідженій атмосфері олімпійських висот, звідки його погляду відкривалися лише такі події, як міжнародні кризи або крах кабінету міністрів. Іноді ми бачили, як він величаво пливе в своє святилище, спрямувавши погляд кудись у далечінь, подумки блукаючи десь на Балканах або в Перській затоці. Для нас Бомонт залишався недосяжним, і ми зазвичай мали справу з МакАрдлом, котрий був його правою рукою.

Коли я увійшов до редакції, старигань кивнув мені та зсунув окуляри на лисину.

– Отже, пане Мелоун, звідусіль про вас чую. Ви робите успіхи, – привітався він.

Я подякував.

– Ваш нарис про вибух на шахті просто чудовий. Те саме можу сказати і про пожежі в Саутворку. Маєте все необхідне, щоб стати хорошим журналістом. Ви прийшли в якійсь справі?

– Хочу попросити вас про послугу.

Погляд МакАрдла злякано забігав по кімнаті:

– Гм! Гм! А що таке?

– Чи не могли б ви, сер, послати мене з якимось дорученням від нашої газети? Я зроблю все, що в моїх силах, і привезу вам цікавий матеріал.

– А яке доручення маєте на увазі, пане Мелоун?

– Будь-яке, сер, аби воно було пов’язане з пригодами та небезпеками. Я не зраджу сподівань, сер. І чим важче мені буде, тим краще.

– Ви, здається, не проти попрощатися з життям?

– Ні, просто не хочу, щоб воно минуло даремно, сер.

– Любий мій пане Мелоун, ви вже занадто… занадто перейнялися. Часи не ті. Витрати на спеціальних кореспондентів перестали себе виправдовувати. І, в будь-якому разі, такі доручення даються репортеру з ім’ям, котрий уже завоював довіру публіки. Білі плями на мапі давно заповнені, а ви ні сіло ні впало розмріялися про романтичні пригоди! Втім, стривайте, – додав він і раптом усміхнувся. – До речі, про білі плями. А що, коли ми розвінчаємо одного шарлатана, сучасного Мюнхґаузена, і підіймемо його на кпини? Чому б вам не викрити його брехню? Це буде непогано. Погоджуєтеся?

– Що завгодно, куди завгодно – я готовий на все!

МакАрдл занурився в роздуми.

– Є один чоловік… – озвався він нарешті. – Тільки не знаю, чи вдасться вам налагодити з ним стосунки або хоча б домогтися інтерв’ю. Втім, у вас, здається, є дар викликати прихильність людей до себе. Не збагну, в чому тут суть, – чи ви такий уже симпатичний юнак, чи це тваринний магнетизм, чи ваша життєрадісність, але я на собі це відчув.

– Ви дуже добрі до мене, сер.

– Так от, чому б вам не спробувати щастя з професором Челленджером? Він живе в Енмор-парку.

Мушу зізнатися, що був дещо спантеличений такою пропозицією.

– Челленджер? Знаменитий зоолог професор Челленджер? Це не той, котрий проломив голову Бланделлу з «Телеграфу»?

Редактор відділу новин похмуро всміхнувся:

– Що, не до шмиги? Ви ж були готові на будь-який подвиг!

– Ні, чому ж? У нашій справі всіляке буває, сер, – відповів я.

– Саме так. Утім, не думаю, щоб він завжди перебував у такому лютому настрої. Бланделл, вочевидь, потрапив під гарячу руку або не так із ним обійшовся. Сподіваюся, що вам пощастить більше. Сподіваюся також на властивий вам такт. Це якраз ви вмієте, а газета охоче помістить такий матеріал.

– Я зовсім нічого не знаю про цього Челленджера. Пригадую лише його ім’я в зв’язку із судовим процесом про побиття Бланделла, – розгубився я.

– Якусь інформацію я маю, пане Мелоун. Свого часу й я цікавився цим індивідом. – Редактор витягнув із шухляди аркуш паперу. – Ось коротка довідка: «Челленджер Джордж Едвард. Народився в шотландському Ларґсі 1863 року. Освіта: середня школа в Ларґсі, Единбурзький університет. 1892-го – асистент у Британському музеї. З 1893 року – помічник хранителя Музею порівняльної антропології. Того ж року покинув цю посаду, обмінявшись їдкими листами з директором музею. Удостоєний медалі за наукові досягнення в галузі зоології. Член іноземних товариств». Ну, тут поданий довгий перелік, рядків на десять петитом: Бельгійське товариство, Американська академія, Ля-Плата тощо, екс-президент Палеонтологічного товариства, Британська асоціація тощо. «Друковані праці: «До питання про будову черепа калмиків», «Нариси еволюції хребетних» і безліч статей, у тому числі «Хибна теорія Вейсмана», яка викликала гарячі суперечки на Віденському зоологічному конґресі. Улюблені розваги: пішохідні прогулянки й альпінізм. Адреса: Енмор-парк, Кенсинґтон». Ось, візьміть це собі. Сьогодні вам більше нічим не можу зарадити.

Я сховав аркуш до кишені і, побачивши замість червонощокої фізії МакАрдла його рожеву лисину, сказав:

– Одну хвильку, сер. Мені не зовсім зрозуміло, з якого приводу потрібно взяти інтерв’ю у цього джентльмена. Що він такого наробив?

Перед моїми очима знову постала червонощока пика.

– Що він наробив? Два роки тому вирушив сам в експедицію до Південної Америки. Повернувся звідти торік. У Південній Америці побував, однак вказати точно де саме, відмовляється. Почав було вельми туманно патякати про свої пригоди, але після першої ж причіпки, як води до рота набрав. Сталися, либонь, якісь дива, якщо тільки він не готує нам грандіозну брехню, що, до речі, більш ніж імовірно. Посилається на зіпсовані світлини, які вважають фальсифікованими. Довели чоловіка до того, що він став буквально кидатися на всіх, хто звертався до нього із запитаннями, і вже не одного репортера спустив зі сходів. На мою думку, це просто небезпечний маніяк, котрий уявив себе великим ученим і до того ж здатен на вбивство людини. Ось із ким вам доведеться мати справу, пане Мелоун. А тепер забирайтеся звідси і спробуйте вичавити з нього все, що вдасться. Ви чоловік дорослий і зумієте себе зберегти. Зрештою, ризик не такий уже й великий, беручи до уваги закон про відповідальність роботодавців.

Усміхнена червона фізія знову зникла з моїх очей, і я побачив рожевий овал, облямований рудуватим пушком. Наша бесіда закінчилася.

Я подався до свого клубу «Дикун», але дорогою зупинився біля парапету Адельфи-террас і в роздумах довго споглядав униз на темну, оповиту райдужними масними плямами річку. На свіжому повітрі мені завжди спадають на гадку здорові, ясні думки. Я вийняв аркуш паперу з переліком усіх заслуг професора Челленджера і пробіг його очима при світлі вуличного ліхтаря. І тут на мене найшло натхнення, інакше це ніяк не назвеш. Судячи з усього, що я вже дізнався про цього сварливого професора, було ясно: репортерові до нього не підступитися. Але скандали, двічі згадувані в його короткій біографії, свідчили про те, що він фанатик науки. А чи не можна зіграти на цій його слабкості? Спробуємо!

Я увійшов у приміщення клубу. Було трохи по одинадцятій, і у вітальні вже юрмився люд, хоча до аншлагу було ще далеко. У фотелі біля каміна сидів якийсь довготелесий чоловік. Він обернувся до мене обличчям тієї ж миті, коли я підсунув своє крісло ближче до вогню. Про таку зустріч я міг лише мріяти! Це був Генрі Тарп, худий, як мумія, кореспондент журналу «Природа», найдобріша істота на світі. Я негайно ж узяв бика за роги:

– Що ви знаєте про професора Челленджера?

– Про Челленджера? – Тарп невдоволено насупився. – Це той самий чоловік, котрий розповідав усілякі байки про свою поїздку до Південної Америки.

– Які саме байки?

– Там він нібито відкрив якихось дивовижних тварин. Загалом, неймовірна нісенітниця. Потім його, здається, змусили зректися своїх слів. У будь-якому разі, він стулив пельку. Остання його спроба – інтерв’ю, яке дав «Рейтеру». Але воно викликало таку бурю, що він одразу ж второпав: справи кепські. Вся ця історія має скандальний присмак. Дехто прийняв його розповіді всерйоз, але незабаром професор і цих нечисленних прихильників відштовхнув від себе.

– Чому ж?

– Своєю неймовірною брутальністю й обурливою поведінкою. Бідолаха Ведлі із Зоологічного інституту також мав неприємність. Послав йому листа такого змісту: «Президент Зоологічного інституту висловлює свою повагу професору Челленджеру та вважатиме за люб’язність із його боку, якщо він надасть інституту честь бути присутнім на його черговому засіданні». У відповідь отримав нецензурну лайку.

– Не може бути!

– У дуже пом’якшеному вигляді вона звучала так: «Професор Челленджер висловлює свою повагу президентові Зоологічного інституту і вважатиме за люб’язність із його боку, якщо він піде під три чорти».

– Господи!

– Так, те ж, мабуть, сказав і старий Ведлі. Я пам’ятаю його лемент на засіданні: «За п’ятдесят років спілкування з діячами науки…» Старигань цілком утратив ґрунт під ногами.

– Ну, а що ще можете розповісти про цього Челлен-джера?

– Як ви знаєте, я бактеріолог. Живу в світі, який видно в мікроскоп, що дає збільшення в дев’ятсот разів, а те, що відкривається неозброєному оку, мене мало цікавить. Я стою на сторожі біля самих меж пізнання, і, коли мені доводиться залишати свій кабінет і стикатися з людьми, – істотами незграбними та неоковирними, це завжди виводить мене з рівноваги. Я людина стороння, мені не до пліток, але все-таки дещо з чуток про Челленджера дійшло і до мене, бо він не з тих, від кого можна просто відмахнутися. Челленджер – розумака. Він акумулятор людської сили та життєздатності, але водночас і шалений фанатик, до того ж не гребує засобами для досягнення своєї мети. Цей чоловік дійшов того, що посилається на якісь світлини, явні фальшивки, стверджуючи, ніби привіз їх із Південної Америки.

– Ви назвали його фанатиком. У чому ж проявляється його фанатизм?

– Та в чому завгодно! Остання його витівка – нападки на теорію еволюції Вейсмана. Подейкують, що у Відні він влаштував грандіозний скандал із цього приводу.

– Ви не можете розповісти докладніше, про що йшлося?

– Ні, зараз не можу, але в нашій редакції є переклади протоколів Віденського конґресу. Якщо хочете ознайомитися, ходімо, я їх вам покажу.

– Це було б дуже доречно. Мені доручили взяти інтерв’ю у цього дідугана, то маю підібрати до нього якогось ключа. Дуже вам дякую за допомогу. Якщо ще не пізно, то ходімо.

За півгодини я сидів у редакції журналу, а переді мною лежав об’ємистий фоліант, розгорнутий на статті «Вейс-ман проти Дарвіна» з підзаголовком «Бурхливі протести у Відні. Жваві дебати». Мій науковий багаж не вирізнявся фундаментальністю, тому я не міг зрозуміти суті суперечки, проте мені відразу стало ясно, що англійський професор вів її у вкрай різкій формі, чим дуже розгнівав своїх континентальних колег. Я звернув увагу на перші ж три позначки в дужках: «Протестуючі вигуки з місць», «Гамір у залі», «Загальне обурення». Інша частина звіту була для мене справжньою китайською грамотою. Я настільки мало тямив у питаннях зоології, що зовсім нічого не збагнув.

– Ви хоч би витлумачили мені це людською мовою! – жалібно благав я, звертаючись до свого колеги.

– Та це ж переклад!

– Тоді я краще звернуся до оригіналу.

– Справді, непосвяченому важко второпати, в чому тут справа.

– Мені б лише витягти з усієї цієї абракадабри одну-єдину осмислену фразу, яка мала б у собі якийсь певний зміст! Ага, ось ця, здається, підійде. Я навіть майже її розумію. Зараз перепишу. Нехай вона послужить сполучною ланкою між мною та вашим страшним професором.

– Більше від мене нічого не треба?

– Ні-ні, зачекайте! Я хочу звернутися до нього з листом. Якщо дозволите написати його тут і скористатися вашою адресою, це додасть солідності моєму посланню.

– Тоді Челленджер негайно припреться сюди зі скандалом і переламає нам усі меблі.

– Ні, що ви! Листа я вам покажу. Запевняю, там не буде нічого образливого.

– Ну що ж, сідайте за мій стіл. Папір знайдете ось тут. І перш ніж відсилати послання, дайте його мені на цензуру.

Мені довелося добряче попітніти, але врешті-решт результати вийшли непогані. Пишаючись своїм твором, я прочитав його вголос скептично налаштованому бактеріологу:

– ««Вельмишановний професоре Челленджер! Будучи скромним натуралістом, я з глибоким інтересом стежив за тими постулатами, які Ви висловлювали з приводу протиріч між теоріями Дарвіна та Вайсмана. Нещодавно мені випала нагода освіжити в пам’яті Ваш…»

– Безсовісний брехун! – пробурмотів Генрі Тарп.

– «…Ваш блискучий виступ на Віденському конгресі. Цю вкрай чітку за викладеними в ній думками доповідь слід вважати останнім словом науки в галузі природознавства. Однак там сказано ось що: «Я категорично заперечую проти неприйнятного та наддогматичного твердження, ніби кожен окремий індивід є мікрокосмом, що має історично сформовану будову організму, яка виробляється поступово, впродовж багатьох поколінь». Чи не вважаєте Ви за потрібне в зв’язку з останніми дослідженнями в цій царині внести деякі правки в свою точку зору? Чи немає в ній якоїсь натяжки? Будьте ласкаві прийняти мене, позаяк мені вкрай важливо вирішити це питання, а деякі думки, що виникли у мене, можна розвинути лише в особистій бесіді. З Вашого дозволу, буду мати честь відвідати Вас післязавтра (в середу) об одинадцятій годині ранку. Залишаюся, сер, Вашим покірним слугою, котрий Вас дуже поважає,

– Ну, як? – переможно спитав я.

– Що ж, якщо ваша совість не протестує…