– Гадаете, вiн пробрався через рiв?
– Інакше нiяк не можна.
– Отже, якщо ви опинилися в кiмнатi за пiвхвилини пiсля вбивства, то вiн мав би в цей час перебувати у водi.
– Я в цьому впевнений. На жаль, я не здогадався вiдразу ж пiдбiгти до вiкна. Його прикривала фiранка, i менi не спало на думку пiдняти ii. Потiм я почув кроки мiсiс Дуглас i не мiг допустити, щоб вона увiйшла сюди та побачила увесь цей жах.
– Припустiмо, – зауважив сержант, – що зловмисник утiк через рiв. Як вiн зумiв потрапити в будинок, якщо мiст був пiднятий?
– На це запитання, – вiдказав Беркер, – я не маю вiдповiдi.
– О котрiй годинi мiст пiдняли?
– Близько шостоi, – повiдомив дворецький.
– А я чув, – зауважив полiсмен, – що його зазвичай пiдiймають одразу ж пiсля заходу сонця Цiеi пори року, однак, темнiе радше о пiв на п’яту, нiж о шостiй.
– У мiстера Дугласа були гостi до чаю, – пояснив Емс. – І я не мiг пiдняти мiст до того, як вони пiшли.
– Отже, вбивця прийшов iззовнi й мав би перейти мiст до шостоi години та сидiти в засiдцi доти, доки мiстер Дуглас пiсля одинадцятоi не увiйшов до свого покою. Потiм, утiкаючи через вiкно, вбивця покинув рушницю. Я так гадаю… Зрозумiло, слiдство все з’ясуе.
Несподiвано сержант пiдняв картку, що лежала бiля мерця на пiдлозi. На нiй були видряпанi iнiцiали «Д. В.», а пiд ними число: 341.
– А це що таке?
Беркер iз цiкавiстю поглянув на картку.
– Я цього ранiше не помiтив, – спохмурнiв вiн. – Ймовiрно, убивця пiдкинув.
– «Д. В. 341». Нiчого не розумiю, – сержант крутив картку в руках. – Що означае «Д. В.»? Чиiсь iнiцiали? Що ви там iще знайшли, лiкарю?
Знахiдкою виявився важкий молоток, що лежав на килимi перед камiном. Беркер указав рукою на скриньку цвяхiв, що стояла на мармуровiй дошцi камiна.
– Мiстер Дуглас учора перевiшував картини, – пояснив вiн. – Я бачив, як вiн стояв ось на цьому крiслi, намагаючись змiцнити найбiльшу з них.
– Краще покладiть молоток назад на килим, звiдки взяли, – наказав сержант лiкаревi, чухаючи в роздумах потилицю. – Ого! – схвильовано скрикнув вiн, вiдсмикуючи фiранку з iншого боку. – О котрiй годинi спустили портьери?
– Коли засвiтили лампи, – вiдповiв дворецький, – одразу пiсля четвертоi.
– Тут хтось вичiкував, – сержант показав на слiди вiд брудних чобiт у кутку. – Якщо виходити з вашоi теорii, мiстере Беркер, то можна припустити, що вбивця зайшов до садиби пiсля четвертоi, коли фiранки були спущенi, але до шостоi, поки мiст не пiдняли. У кiмнатi не знайшлося мiсця, куди можна було б сховатися, i вiн забився пiд гардини. Це цiлком очевидно.
– Чи не гаемо ми дорогоцiнний час? – поцiкавився Бер-кер. – Може, краще обшукати мiсцевiсть, поки вбивця ще не втiк далеко?
Сержант iз хвилину мiркував.
– Звiдси немае потягiв до шостоi ранку, тому залiзницею вiн виiхати не зможе. Якщо ж пiде дорогою, то будь-хто зверне увагу на його бруднi чоботи та примiтить чужинця. Втiм, у будь-якому випадку я не можу пiти звiдси, поки мене не змiнять.
Лiкар уважно оглядав тiло.
– А це що за знак? – спитав вiн. – Вiн не мае якогось зв’язку зi злочином?
Права рука убитого була вивiльнена з халата й оголена до лiктя. Вище зап’ястя виднiвся дивний брунатний знак: трикутник у колi. – Це не татуювання, – продовжував лiкар, дивлячись поверх окулярiв, – це давно випалений знак на кшталт тих, яким таврують худобу. Що думаете з цього приводу?
– Цей знак я бачив у Дугласа впродовж останнiх десяти рокiв, – вiдповiв Сесiл Беркер.
– І я також, – додав дворецький. – Щоразу, коли господаревi доводилося засукати рукав, я бачив цю дивну мiтку. І часто дивувався, що вона могла б означати.
– Мабуть, цей знак не мае нiчого спiльного з убивством, – припустив сержант Вiлсон. – Але все ж це дуже дивно… Ну, щось iще?
Дворецький здивовано вказав на руку мерця.
– Вiн зняв його обручку!
– Що?
– Атож! Мiстер Дуглас завжди носив свою обручку на мiзинному пальцi лiвоi руки. Перстень, зроблений iз золотого самородка, завжди одягав пiсля обручки, i каблучку змiйкою – на середньому пальцi. Ось перстень iз самородка, ось змiйка, а обручка зникла.
– Дворецький мае рацiю, – пiдтвердив Беркер.
– Якщо мiстер Дуглас носив обручку пiд самородком, то вбивцi довелося спочатку зняти його, потiм обручку, а потiм одягти каблучку iз самородка назад?
– Так виходить.
Вiлсон скрушно похитав головою:
– Чим швидше передамо цю справу до Лондона, тим для нас краще. Вайт Мейсон – спритний чоловiк, проте, гадаю, в будь-якому разi доведеться звернутися до Лондона. Ця надзвичайно складна справа нам не до снаги.
Роздiл 4
У ПІТЬМІ
За термiновим викликом сержанта Вiлсона о третiй годинi ночi прибув начальник карного розшуку графства в легкому кебi. Із першим ранковим потягом вiн послав повiдомлення у Скотленд-Ярд i о дванадцятiй уже вiтав нас на Бiрлстоунськiй станцii. Мiстер Вайт Мейсон, спокiйний i на вигляд розважливий чоловiк, iз засмаглим обличчям, мужньоi статури й трохи кривими ногами в гетрах, був схожий у своему широкому пiджаку на дрiбного фермера або жокея, але тiльки не на кримiналiста.
– Ну, мiстере Мак-Дональд, – звернувся вiн до нього, – тут каверзний випадок. Сюди газетярi злетяться, як мухи на мед, варто iм лише пронюхати про те, що сталося. Але, сподiваюся, ми закiнчимо справу ранiше, нiж вони встигнуть устромити своi носи. Тут знайдеться чимало цiкавого й для вас, мiстере Голмс. Як i для вас, докторе Ватсон, адже медику також знайдеться робота. Всiм вам забронювали номери в готелi «Вествiлл Армс».
Через десять хвилин ми вже розмiстилися в готелi й майже одразу ж зiбралися у вiтальнi, щоб спiльно скласти картину докупи. Мак-Дональд усе нотував у записнику. Голмс мовчки слухав, i на його обличчi читалося то здивування, то неприховане захоплення.
– Чудово! – вигукнув вiн, коли вони виклали хiд подiй. – Дивовижно! Запевняю, що не можу згадати жодноi справи зi своеi багаторiчноi практики з бiльш iнтригуючими обставинами.
– Я був упевнений, що ви це скажете, мiстере Голмс, – зауважив Мейсон. – Вiлсон грамотно зiбрав факти. Я перевiрив iх i доповнив своiми висновками.
– Якими ж? – жваво поцiкавився Голмс.
– По-перше, я оглянув молоток i не знайшов на ньому жодних слiдiв. Якби мiстер Дуглас боронився молотком, то мав би завдати вбивцi хоча б одного удару, i тодi хоч цятка кровi на ньому залишилася б.
– Це не обов’язково, – заперечив iнспектор Мак-Дональд. – Зустрiчаються вбивства за допомогою молоткiв, на яких не знаходять жодних слiдiв.
– Припустiмо. Потiм я оглянув рушницю. Вона була заряджена крупним шротом, i, як засвiдчив сержант Вiлсон, курки були зв’язанi один iз одним, тому якщо потягнути за гачок, обидва стволи розрядяться водночас. Мабуть, це було розраховано на випадок промаху. Спиляна рушниця мае довжину не бiльше двох футiв, тож ii можна було пронести пiд одягом. На нiй немае повного iменi фабриканта, лише друкованi лiтери P-E-N на планцi мiж стволами. Іншi виявилися спиляними.
