Щасливий принц
Оскар Вайлд
Як представник естетизму, Вайлд пробував своi сили в рiзнiй лiтературнiй дiяльностi. Казки являють собою найбiльш органiчне втiлення естетичних iдей письменника.
«Молодий король», «Рибак i його душа», «Себелюбний велетень», «Хлопчик-зiрка» нагадують бiблiйнi притчi. Роздумами про спiввiдношення добра, користi й краси проник-нутi майже всi твори Вайлда. Автор, грунтуючись на гуманiстичному розумiннi людськоi природи, пропонуе свое рiшення моральних проблем, таких як питання життя й смертi, добра й зла.
Фiнали казок зазвичай песимiстичнi. Попри це, разом iз висмiюванням вад несправедливого свiту, казки Вайлда мiстять пристрасну проповiдь добра, спiвчуття i краси.
Оскар Вайлд
Щасливий принц
Щасливий Принц
Високо над мiстом, на високiй колонi, стояла статуя Щасливого Принца. Вiн був з голови до нiг усипаний тонкими золотими листками, очi мав iз яскравих блакитних сапфiрiв, а на рукiв’i його меча горiв великий червоний рубiн.
І всiм було любо дивитись на Щасливого Принца.
– Вiн гарний, як флюгер, – зауважив один з мiських Радникiв, що мрiяв зажити славу людини з вишуканим смаком. – Але не такий корисний, – додав вiн одразу ж, побоюючись, що його назвуть непрактичним, а це був би наклеп.
– Ну чому ти не можеш бути таким, як Щасливий Принц? – дорiкнула мати малому хлопцевi, що вередував, аби йому дiстали мiсяць з неба. – От Щасливий Принц нiколи не капризуе!
– Добре, що хоча б хтось у цiм свiтi може бути щасливим, – прошепотiв знедолений бiдолаха, дивлячись на прекрасну статую.
– Вiн наче янгол, – говорили дiти з сирiтського притулку, виходячи з церкви у своiх червоних плащиках та чистеньких бiлих фартушках.
– Звiдки ви знаете? – заперечив учитель математики. – Ви ж нiколи не бачили янголiв.
– О, ми бачимо iх увi снi, – вiдповiли дiти, i вчитель насупив брови та строго поглянув на них, бо йому не подобалося, що дiти бачать сни.
Якось уночi над мiстом пролiтав маленький Стриж. Його друзi вже шiсть тижнiв як полетiли до Єгипту, а вiн лишився тут, зi своею коханою – прекрасною Очеретинкою. Вiн зустрiв ii напровеснi, коли ловив над рiчкою великого жовтого метелика. Очеретинка так причарувала Стрижа своею струн-кою поставою, що вiн спинився з нею побалакати.
– Хочеш, я тебе покохаю? – спитав Стриж, за своею звичкою одразу приступивши до головного, i Очеретинка низько вклонилася у вiдповiдь. Тодi вiн закружляв навколо, черкаючи крилами по водi i здiймаючи срiбнi бризки, – це було його освiдчення в коханнi. І так воно тривало все лiто.
– Такий зв’язок – просто смiхота, – гомонiли iншi стрижi. – У цiеi Очеретини нi гроша за душею, а родичiв купа! – І справдi, очерету на рiчцi було повно.
А потiм прийшла осiнь, i всi птахи подалися геть.
Наш Стрижик почувався зовсiм самотнiм, а це шляхетне кохання почало йому набридати. «Вона така мовчазна, – думав вiн про Очеретинку, – але, боюся, надто легковажна: тiльки й робить, що заграе з вiтром!» То була правда – при найлегшому вiтерцi Очеретинка починала вихилятись на всi боки.
«До того ж вона домосiдка, – мiркував вiн далi, – а я люблю подорожi, i моя дружина, звiсно, теж мае iх любити!»
– Ти полетиш зi мною? – врештi-решт спитав вiн в Очеретинки. А та лише похитала головою – вона ж була справдi прив’язана до свого дому.
– Отже, ти просто смiялася з мене! – вигукнув Стриж. – Я лечу до Пiрамiд. Прощавай! – І з цими словами майнув геть.
Вiн летiв цiлiсiнький день i надвечiр опинився у мiстi.
– Де ж менi зупинитись? – мовив вiн сам до себе. – Сподiваюся, в цьому мiстi менi влаштують гiдну зустрiч!
Раптом вiн побачив статую на високiй колонi.
– Отут я й ночуватиму, – вирiшив Стриж. – Чудове мiсце, та ще й на свiжому повiтрi!
І вмостився бiля нiг Щасливого Принца.
– У мене буде золота спальня, – втiшно зауважив вiн, роззирнувшись довкола, i вже збирався спати; аж раптом, коли вiн поклав голову пiд крило, згори на нього впала велика крапля.
– Що за диво! – вигукнув Стриж. – На небi анi хмаринки, зорi свiтять ясно – звiдки ж дощ? Нi, погода на пiвночi Європи просто жахлива. Пригадую, Очеретинка любила дощ, та iй завжди було байдуже до iнших.
Впала друга крапля.
– Коли статуя не захищае вiд дощу, нащо вона потрiбна! – обурився Стриж. – Краще пошукаю якогось затишного димаря.
Та щойно вiн розправив крила, щоб злетiти, впала третя краплина – i Стриж, позирнувши вгору, зойкнув з подиву.
Що ж вiн побачив?
Очi Щасливого Принца були повнi слiз, i сльози котилися по його золотих щоках. А лице, осяяне мiсячним свiтлом, було таке прекрасне, що малий Стриж вiд душi пожалiв його.
– Хто ти? – спитав вiн.
– Я Щасливий Принц.
– То чого ж ти плачеш? – допитувався Стриж. – Ти мене геть промочив.
– Коли я був живий i мав людське серце, – вiдповiв Принц, – я не знав, що таке сльози. Адже я жив у розкiшному палацi Сан-Сусi, де немае мiсця журбi. Вдень я бавився зi своiми друзями у саду, а ввечерi танцював на балах у Великiй залi. Сад був обгороджений високим муром, та мене нiколи не цiкавило, що там, по той бiк муру, бо я жив серед краси та розкошi. Придворнi називали мене Щасливим Принцом, i якщо безтурботне життя – це щастя, то я справдi був щасливий. Так я жив, так i помер. Тепер мене поставили сюди, на цю висоту, звiдки видно усi нещастя та злигоднi цього мiста, i хоча зараз у мене свинцеве серце, я не можу не плакати.
«Отакоi! То вiн не весь золотий?» – подумав Стриж, проте вголос не сказав нiчого – вiн був добре вихований.
– Далеко звiдси, – заговорив Принц тихим i мелодiйним голосом, – далеко-далеко звiдси, на вузенькiй вуличцi, е малий будинок. Одне вi-кно розчинене, i я бачу жiнку, що сидить за столом. Обличчя в неi худе, змарнiле, вона кашляе, руки в неi поколотi голкою, бо вона швачка. Зараз вона розшивае лiлеями атласну сукню для найгарнiшоi з королiвських фрейлiн, щоб та з’явилася у цiй сукнi на придворному балi. А в кутку кiмнати, на лiжку, лежить хворий маленький син швачки. У нього лихоманка, i вiн просить апельсинiв. Але в його матерi немае нiчого, крiм рiчковоi води, i вiн гiрко плаче. Стрижику, Стрижику, маленький Стрижику, ти вiднесеш iй цей рубiн з мого меча? Я ж бо прикутий до цiеi колони i не можу рухатись.
– На мене чекають в Єгиптi, – вiдповiв Стриж. – Моi друзi зараз лiтають над Нiлом i розмовляють з великими жовтими лотосами, а ночуватимуть вони у гробницi славетного царя. Вiн лежить там, Цар iз Царiв, у своiй мальованiй трунi, оповитий жовтим полотном i набальзамований. На шиi в нього намисто з ясно-зелених нефритiв, а долонi його – мов сухе листя.
– Стрижику, Стрижику, маленький Стрижи-ку, – мовив Принц, – прошу, лишися тут на одну нiч i будь моiм гiнцем! Хлопчик знемагае вiд спраги, а його мати така зажурена.
– Я не дуже люблю малих хлопцiв, – вiдказав Стриж. – Того лiта, коли я був на рiчцi, двое капосних хлопчакiв – мiрошниковi сини – весь час кидали в мене камiнням. Звiсно, жодного разу не влучили – бо ми, стрижi, взагалi дуже спритнi, а щодо мене, то мiй рiд завжди славився вправними лiтунами; i все ж таки це було вельми нечемно.
Але Щасливий Принц дивився так сумно, що врештi-решт Стриж зглянувся на нього.
– Тут дуже холодно, – сказав вiн, – та я залишуся на одну нiч i буду твоiм гiнцем.
– Дякую, Стрижику, – вiдповiв Принц.
Тодi Стриж виклював з рукiв’я принцового меча великий рубiн i, тримаючи його у дзьобi, полетiв над мiськими дахами.
Вiн пролетiв повз високу вежу собору, де бiлiли статуi мармурових янголiв; пролетiв бiля королiвського палацу, звiдки долинала весела музика. На балконi стояла гарна молода панянка зi своiм кавалером.
– Якi прекраснi зорi, – мовив юнак, – i яка прекрасна сила любовi!
