Унія

1

Шляхтич герба Абданк дивився на місто. На стіни і засніжені вежі. Стара частина фортеці нагадала йому родину боровиків: плескуваті споруди обступили сановиту Арматну вежу. Витесані з трьохсотлітніх буків спиці підтримували її «шапинку», викладену свинцевими плитами. Стіни вкрили численні вищерби. Наче слимаки-велети гризли дикий камінь мурів і контрфорсів.

Шляхтич уявив таке слимачисько під мурами міста й посмішка зрушила вуса. Руді доньки електора Олександра стрибали б і верещали від захоплення, а тутешній володар влаштував би веселе полювання. Уява негайно намалювала гетьманських псарів, що нацьковують своїх вихованців на чудовисько, червоні пики нотаблів та натовп посполитих, вібруючий від цікавості і переляку.

Зрештою, в цьому видінні було дечого від легенди його герба. Адже стрічку з подвійним «V» на щит першого з Абданків помістили після перемоги над чудиськом. Видіння сплітало різні історії з різних часів у щось приналежне єдиній долі. У щось страшенно піднесене, картинне та героїчне. Шляхтичеві такі паралелі імпонували ще з часів братської школи; завдяки ним можна було сподіватися й на власне місце в книжних переліках – десь поряд із Александром, Цезарем, Велізарієм, Байдою та Сагайдачним.

Чому б й ні?

Він збив з вусів крижинки й підкрутив їх до оптимістичного positurae2.

Відтак його погляд обіг й нові укріплення, що заступали горизонт за смугою драглів; фортеця широко розкинула оборонні лінії, піднялася бастіонами, ховаючи за собою перспективу на Медобори та ближній виступ Чорного лісу; саме ж місто вгадувалось за ними завдяки дзвіницям та квадратному ковпаку синагоги.

Він мусив визнати: за роки, що минули з того часу, як старий Жолкевський передав маєтності зятеві, тут багато чого змінилося на краще. Навіть цивільний спостережник не проминув би могутньої механіки підйомного мосту, добротного обличкування, оксамитових камзолів та посріблених кірас варти.

Досвідченому військовому панорама укріплень розповіла більше. Їх збудували за відомими взірцями Боплана, замовник не шкодував грошей на правильність, виконавці ретельно слідували тяжінню володаря до європейських взірців. Жодних відхилень від класики тут не варто було очікувати. Шляхтич міг і без розвідки та секретних креслень назвати кількість та розташування гармат, визначити планування куртин і казематів, оцінити загальну обороноздатність споруди та вирахувати кількість штурмового приладдя, необхідного для успішної атаки на цю перлину голландської фортифікації.

Волинське, Белзьке та Руське воєводства з давніх часів не були бідними на замки та фортеці, проте ця поза сумнівом входила до трійки найміцніших, вирішив шляхтич. Подумав й долучив до списку Люблінське і Берестейське.

«Відкривають браму!» – почув він за спиною. Легенько торкнув колінами кінські боки, рушив між бастіонами, а за ним потягнувся рипливий потяг: криті візки, санні кочі, та прилиплі дроги з дранями і барахлом.

Нетерплячіші з охорони пришпорили коней, дісталися болотистої низини й тепер зухвало мружилися на верхів’я мурів; шукали там чи то панночок, чи то знайомців, що подалися до міської варти.

Шляхтич зауважив: молодий вершник, загорнутий в модну, розшиту срібними трояндами і вензелями, мантію, від’їхав від карети панни Терльовської. Гніда кобила під ним путано перебирала. Шляхтич повернув на узбіччя, відвертаючи іноходця від її неспокою. Модник ще у Львові показав папери з рекомендаціями, проте шляхтич забув, до якої фамілії той належав. Якийсь нікому не відомий «-евич» якогось русько-литовського герба. За мирних часів такі пронири в немалому числі вешталися серединними воєводствами.

За лівим плечем почулося «кха». Модник хитався вже поряд, безжально оперуючи шпорами та стременними ременями.

– Вам це також щось нагадує? – звернувся він до шляхтича й просто пальцем показав на вежі-«боровики». – Це ніби місцевий Шамбор, правда ж?

– Шамбор?

– Мисливський кастель на Луарі. Там такі ж товсті вежі. Дуже масивні, дуже. Але, попри масивність, набагато граційніші, набагато! – захват співрозмовника здався шляхтичеві кумедним. – Ви коли-небудь були у Галлії?

– На жаль, ні. А ви, судячи з ваших порівнянь…

– Так, я провів там чотири роки, – поспішив запевнити власник розшитої мантії.

– У Шамборі?

– Ні, що ви. Це ж королівський замок, – «-евич» витримав паузу, кинув на співрозмовника допитливий погляд й, стишивши голос, додав: – Одна з осель саламандри.

Шляхтич зрозумів лише те, що його випробовують на якесь знання. Замість прощального кивка він торкнувся правого вуса, закрутив його й посміхнувся модникові:

– Бог дасть, зустрінемося на весіллі. Я не проти послухати про Галлію.

– А ще я був у Саксонії, – не почув фінальної інтонації «-евич»; він і далі шпорив гніду, намагаючись прирівняти її невеселі ривки до іноході. – При дворі Яна Георґа нині відроджують те мистецтво, котрим Дрезден шанувався за часів Августа Мудрого, й ті науки, які…

– Можливо й про це поговоримо, – припустив шляхтич, стрепенув іноходця, залишаючи модника з його eloquentia3 на початку вулиці, знаменитої недорогими шинками та легковажними юними мереживницями. Незважаючи на ранній час, пияки вже підпирали стіни біля закладу з бляшаним кухолем над дверима. Вулична перспектива впиралася в браму чи то палацового парку, чи то монастиря. За нею, над чорними в’язами, кружляло гамірне гайвороння.

Модник розгублено закрутив головою. До нього рушив один з пияків. Він не виглядав на розбійника, радше навпаки. Проте власник розшитої мантії зміркував, що навіть безцільне переміщення при таких обставинах є безпечнішим за непорушність. Він проскакав провулком, обігнув якусь капличку і виїхав на площу, обведену, наче галереєю, дерев’яним помостом. Лише в північній частині площі його розривав фасад костьолу, прикрашений гербовими хоругвами Конецпольських та Радзивіллів. Тут, судячи з розвішаних камзолів, гупеляндів, курток, спідниць та ліфів, переважали швецькі та шкірняцькі крамнички.

З-під найближчого закутка вистромилась борода крамаря-єврея. Його голову замість ярмулки прикрашав бо-нет, розшитий тасьмою та срібними кульками. Від єврея на вершника повіяло чимось знайомим та регулярним. Де б він не мандрував, усюди зустрічав таких крамарів. Вони говорили всіма мовами, знали всіх міняйл, ковалів, ратушних писарчуків та власників заїжджих дворів.

– О, ваша мосць! – зрадів бородань. – Я таки знав, що сьогодні приїде зацний пан4. У мене для вас є такий чудовий буфль, якого ви в житті не бачили, – він звідкись витягнув вузьку жовту куртку з волячої шкіри. – Лише подивіться на ці розрізи, лише подивіться. Цей буфль гнучкий як корсет самої Радзивіллової, й жодне лезо його не проб’є! Це ж навіть не буфль, а цілий дублет!

– Але мені не потрібні ані дублет, ані буфль, – вершник ледь стримував кобилу, котру знов повело на химерний танок. – Таке в Парижі одягає сторожа на ярмарках.

– Ласкавий пане, я знаю, що ляїкові5 потрібно… Арель, хлопчику мій! – гукнув він у темний лаз під помостом. – Неси сюди той камзол, який привіз із Кракова Фенеш, неси мерщій! Та ж не там, ні… Шукай у тій скрині, де лахми Гольди, – старий примружив око, дивлячись знизу вгору на верхового, немов знімав мірку. – То буде на вашу могутню фігуру, ваша мосць, і все жіноцтво мріятиме про ваші обійми. Всі розквітлі рози нашого міста та всі ніжні його бутони будуть тільки про вас балакати. Я вам не брешу. Ашем мені свідок зі всім його надхмарним військом.

– Я хотів лише запитати, де тут у вас можна зупинитися.

– Лишень приїхали?

– Якось так.

– Й звідки, якщо то не тайна?

– Зі Львова.

– О, прошу вашу мосць, таке славне місто.

– Славне, дуже славне, – модник припинив спроби вгамувати кобилу й зіскочив на землю. – Де тут заїжджий двір? І бажано такий, де не годують тухлятиною й не крадуть взуття.

– Заїжджий двір? – здавалося, старий напружено згадує. – То ви приїхали з тією валкою, що йшла за кварцяною хоругвою?

– Так.

– І хто ж ту валку вів, прошу пана?

– Ротмістр Виговський. Щойно біля брами з ним розпрощалися.

– Це той, який Остафій? Але ж він…

– Ні, той, котрий Ян. Старший із синів Остафія.

– То ваш кревний, мосцьпане?

– Ні, – очі модника, які до того блукали виставленим крамом, зупинилися на обличчі єврея. – Ти забагато питаєш.

– Вибачте мені, ваша мосць, я такий балакучий та іноді верзу казна-що. То, звісно, є гріхом, але всі ми під Ним грішні та недосконалі, – у руках старого виник камзол із довгою баскою, критий синім сукном і кантований чорною повстю. – Але ж подивиться на це, мосць-пане, – він приклав камзол до плечей модника. – Вам буде в чому йти на весілля. Цей камзол шили на самого коронного підкоморія, але той не дожив до третьої примірки. Ви подивіться, він підбитий правдивим шовком!

– А це що таке? – модник ткнув у гроно заштопаних дірочок.

– Ви хіба не бачили молі? – гмикнув бородань. – То така комашка, зіло маленька. І я скину аж тридцять грошей, хоча при всьому дворі ясновельможного не знайдеться й трьох гострооких, які б помітили такі нікчемні втрати. Навіть більше скину, цілих шість шостаків. Як для вашої милості.

– То цей несвіжий каптан коштує лише півталяра?

– Сили небесні є свідками, що ви таки вмієте торгуватися, – шмигнув носом старий; відтак посміхнувся, показуючи втрати в зубних шерегах. – До речі, мене кличуть Бенахом, до ваших послуг.

Якщо він мав надію, що знайомство відволіче покупця від ретельного вивчення товару, то мусив би визнати даремність своїх сподівань.

– О, ще одна дірка… Й тут, де повстяна доточка, також… А шкіряний кант пришитий пусто, – модник обмацував камзол з виглядом знавця. – Петлі прометані. Так у Парижі і Дрездені шиють хіба що для старих шкарбунів… А дроти з еполетів лізуть, наче солома з хлопського ліжника… Ним що, підлогу витирали? Я за це дрантя більше шістдесяти грошей не дам.

– Побійтеся Бога! – схопився за бороду продавець. – Я три дні тому за гірший, набагато гірший камзолик взяв з ливонця сотню апфельгрошенів, себто наших півтораків. А насправді цей коштує двадцять повноважних ортів, себто двісті грошей Жигимонтових. А якщо врахувати, що срібляки тепер не ті, як колись, то правдива ціна йому є чотири нові биті таляри6. Або ж два дукати. Й то як для вас.

– Які там дукати, нехристе, – фиркнув модник. – Ти з мене смієшся? Може свіжим він й коштував двадцять ортів, але тепер й трьох не дам.

– То не є розмова, милостивий кавалере, то суцільна ганьба.

– Ганьба за твоє матацтво7.

– Не гнівіть Бога.

– Ну то й на добре, – модник крутнувся й вставив ліву у стремено.

Численні зморшки на обличчі бороданя раптом перегрупувалися.

– Хіба все впирається в гроші? – старий кинув камзол під ноги, наче непотріб. – Ви, мосцьпане, сьогодні придбаєте не камзол, ви придбаєте корисні поради щодо тутешніх заїжджих дворів, веселих дівчат та всього, що робиться в цьому місті. Як нині приїжджому й без підтримки, тобто сукурсу, це вийде в економію не десяти, не двадцяти, а цілої сотні ортів. Послухайте старого Бенаха, й ви не пожалкуєте.

– Тоді я придбаю у тебе цього камзола на ранок після першої ночі у тутешньому hotel’і.

– Як скажете, – знизав плечима бородань. – Але ж я думав, що такому ясному панові є важливішими перспективні знайомства. Тим більше, що на весілля зібралися корисні люди зі всіх коронних земель, а також не менш корисні з Литви, з угрів, від німців і з Семиграддя. Я ж бачу по ваших очах, що ви готові поставити свою високу вченість на службу якомусь щедрому на золото дигнітарію8. Тому вам пасувало б зупинитися не в смердючнику, а в пристойному домі, де вас мали б за гостя, а не за дірявий гаман.

– Якщо ти порадиш щось ділове…

– Бенах порадить вам ділове. В мене аж шість братів і кожний, повірте мені, при справі. Один знає все, що нині робиться в покоях ясновельможного. Другий тримає шинок, до якого ходять балакучі люди. Третій веде листування однієї вельми пенькної панни… Я не втомив ласкавого пана?

– Ось, – модник поклав у зморшкувату долоню Бенаха новісіньку срібну монетку. – В рахунок цього камзола.

– Ну, звісно, – всміхнувся крамар. – Лише в рахунок камзола і ніяк інакше.

Ще три монети зникли у жмені старого, наче в тій легендарній шкіряній прірві, куди грошва сама лізе й звідки ніколи не вертається.

– Вам, ваша мосць, дуже пощастило й то двічі. Перший раз вам пощастило, бо ви приїхали сюди з сином старого Виговського. А другий раз із тим, що зустріли таку людину як я.

– А якби ти пояснив…

– Весь до ваших послуг, ваша мосць. Молодий Виговський щойно призначений військовим писарем до козацького комісара Яцека Шемберга, що поїхав до Корсуня правити реєстровими і взяв з собою коронні дукати. Здоровенну скриню з дукатами, оковану двадцятьма грубими залізними смугами. Думаю, що сюди писар заїхав ненадовго. Можливо заради весілля, можливо аби вшанувати ясновельможного пана-князя, а можливо… Все можливо в цьому доброму місті, але потім він рушить до Поля. За Шембергом закріпили такий край, де золото лежить під ногами. Треба лише нахилятися і брати. Чи ясно я все пояснюю?

– Ясніше не буває.

– Тому вам тепер вигідно йти в шинок «Під княжою корабелою», що на Вірменському кінці. Арель вас проведе. Там нині весело. Веселіше, навіть ніж на княжому дворі. Як будете там, зрозумієте. Якщо схочете пристати до тамтешньої компанії, придивіться до такого собі Яна Демковича, фіскала. Він вже шостий день живе в удови Скибицької, і щось мені підказує, що й ви у тім домі знайдете свій інтерес.

– І що ж тобі підказує, нехристе?

– То мій клопіт, – всміхнувся старий. – Навіщо вам ті зайві знання, які у скорботах пливуть незліченних… Але ж ви, мосцьпане, так себе й не назвали.

– А хіба те «щось» тобі не підказало?

– Замовкло, кляте.

– То, може, й не треба?

– Я ж мушу знати, кому продав найпишніший з камзолів коронного підкоморія.

– То ж знай, нехристе, – гордо задер підборіддя модник, – що продав його Мечиславові, сину хирлицького підстарости Маркіяна Данилевича, лицарю славного герба Рилі.

Вже за годину Мечислав сидів у компанії молодих шляхтичів, кожний з яких був у своєму роді вельми приємним співрозмовником. Тон застіллю задавав смаглявий та жвавий, подібний до волоха юнак, що назвався Михалом Себелем герба Кіт Морський. За гербом його тут знали як Кота.

При ньому був густо обшитий вензелями капшук, у котрому – як на Мечиславове відчуття – водилися не лише талери і флорини, але й золоті дукати. Приятель Кота на ім’я Ревула, подібний не так до шляхтича, як до продувного братчика, натякав, що Кіт користується прихильністю однієї дуже заможної та нечувано авантажної містянки.

Кіт не заперечував, хитро посміхався крізь густі, солом’яного кольору, вуса. Обидва приятелі в чотири вуха слухали Мечиславові байки про Париж і Дрезден, пили стару венгржину, жирно закусували та очевидно заздрили пригодам сина підстарости.

Шинкар про гроші не питав і видно було, що далеко не вперше бачив Кота з Ревулою. Фарширована грибами гуска заступила місце свинячому окостові, а на рожен вже насаджували перепілок. Компанія їла лише м’ясо й не взяла жодної проби з пирогів і прийманої капусти. Обслуга наповнювала глеки без нагадувань й по саме вінце.

Коли застілля досягло розпалу, до компанії приєднався небідно одягнений чоловік. Чорна борода, стрижена «під ятаган» за угорським звичаєм, відтінювала його бліде обличчя. Кіт повівся з ним церемонно й несподівано припустив, що він є свояком Мечислава.

– Він, як і ти, з Даниловичів, – кивнув він на сина хирлицького підстарости.

Мечислав негайно виправив його помилку. Адже з досвіду знав, що у високому товаристві родовід є найпершою справою. Він знову назвав себе повним ім’ям та наголосив, що він аж ніяк не з руських Даниловичів, котрі належали, що відомо, до славного герба Сас, а з волинських Данилевичів не менш славного герба Рилі.

Чорнобородий економно кивнув головою чи то на знак згоди, чи то на знак розуміння й назвався у відповідь. Він виявився онуком Яна Даниловича, колишнього львівського каштеляна та руського воєводи, вельми прославленого подвигами та щедрістю. Звався молодий Данилович Агріппою, що наштовхнуло сина підстарости на деякі книжні співставлення, які він вирішив лишити за собою. Військового чину Агріппа до титулу не додав, хоча й мав при собі шаблю.

Почувши, що Мечислав прибув із Дрездена, Агріппа пожвавився й розповів, як два роки тому блукав Саксонією та наражався там на амурні пригоди. Він, певне, мав добру пам’ять, бо вільно оперував назвами дрезденських трактирів, іменами веселих панянок та відважних матрон, що зраджували зайнятим війною чоловікам. Деякі з назв здалися Мечиславові знайомими; та й за смачними подробицями він впевнився, що онук воєводи дійсно бував у німцях та бачив спідні не однієї тамтешньої сильфіди.

Ріжучи м’ясо, Агріппа спритно орудував ножем, на руків’я якого було прироблено масивного срібного черепа. Прикраса притягувала погляди всієї компанії. Мечиславу здалося, що Кіт з Ревулою знають про цю «кальву» щось цікаве, але розпитувати не наважився. Хоча нові знайомі ставилися до нього приязно, він все ж таки не відчувався своїм серед таких несхожих, проте добре знайомих між собою чоловіків.

Тим часом розмова перестрибнула з далеких земель на місцеві плітки, й поміж різним промайнуло ім’я Яна Демковича, якого компанія називала також Креховецьким. Мечислав напружився й вже прочистив горло для запитання. Втім якесь передчуття знов змусило його вдатися до удаваної байдужості.

«Ще подумають, що я чиясь нишпорка», – подумав він.

І щирим ковтком підтримав здравицю, змісту якої не почув через роздуми та вагання. Сину підстарости здалося, що Кіт зауважив його відстороненість.

«Ну й нехай, – сказав він собі. – Я занадто переймаюся настроями цих людей. Зрештою, вони для мене лише випадкові приятелі».

– А, до речі, Креховецький все ще воює в Зосиному ліжку? – за кілька хвилин поцікавився Агріппа.

Він наче ні до кого не звертався, але Мечислав здогадався, що запитання адресувалось Ревулі, який в розмові про місцеві справи щоразу виявляв фронтальну обізнаність.

– Німфа ще терпить, – відізвався той.

– Дивовижно, – немов смакуючи невидиме, онук воєводи порухав губами. – Деякі зі спільних знайомих присягалися на ясній зброї, що вже після третьої ночі вона вимагає в чергового мурчика реверції9. Що воно так само незворотньо, як схід сонця або ж татарська навала взимку.

– Можна припустити, що схизмат має здоровенного прутня, – смикнув плечами Кіт.

– Amor ordinem nescit10, – зауважив Мечислав, сподіваючись, що висока латина зробить доречнішим його втручання до розмови про незнайомих персон.

– Ніби й так, – кивнув Агріппа й вираз чи то невдоволення, чи то злої іронії на мить ускладнив його обличчя. – Але ж, пане Мечиславе, ви просто не уявляєте собі ані Зосі Скибицької, ані зануди Яна. Якби ви побачили їх поряд, то, повірте мені, оцінили б всю абсурдність ситуації, її повне протиріччя з законами натури. Тут вже любов не лише не знає порядку, але й не розрізняє породи. Тут зливаються в обіймах несумісні стихії. Сеча і полум’я, лайно і роза, вайлуватий кентавр і бурхлива німфа. Cancer leporem capit!11

– Лайно і роза! Оце, ясна курва, влучно! – Ревула щиро розреготався, відтак затяжно закашлявся. Приятель штурхнув його в спину.

– Не вдавися, – сказав Кіт.

І, як здалося сину підстарости, кинув на Мечислава сумний погляд, наче вибачаючись за присутність в компанії грубіяна.

– А давайте наб’ємося до Зосі в гості, – відкашлявшись, запропонував Ревула. – Вони не чекають, а ми отакі туди прийдемо, привітаємося як старі знайомі і все там перевернемо. Чи ми, курва, того не варті?

– Лише як старі знайомі? – гмикнув Агріппа.

– І між іншим розвідаємо, чим причаровують бурхливих німф, – докинув Кіт.

– Хочеш побачити, який задовгий у зануди прутень? – знов реготнув Ревула.

– Зараз ти мій побачиш. І заплатиш за себе.

– Пропозиція дика й саме тому мені подобається, – підсумував Агріппа й звернувся до Мечислава:

– Пан з нами?