Кінець неволі

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2019

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

І

Ще довго після того, як пароплав «Софала», змінивши курс, повернув до суходолу, низький багнистий берег здавався тільки темною плямою по той бік осяйної стяги. Пекуче сонячне проміння падало на спокійне море і немов розбивалось об його діамантову поверхню на мерехтливий порох, на огняне марево, що сліпило очі і втомлювало мозок мінливим своїм блиском.

Капітан Уоллей не дивився на берег ані на море. Коли його серанґ[1], наблизившись до просторого тростяного крісла, де він сидів, сказав йому стиха, що треба змінити курс, він відразу звівся на ноги і стояв обличчям наперед, доки ніс його судна окреслював чверть кола. Він не вимовив ні слова, не звелів навіть закріпити стерно. Серанґ, підстаркуватий спритний маленький малаєць, із дуже темною шкірою, сам дав пошепки стерничому наказа. І тоді капітан Уоллей знову сів повільно у крісло, на капітанському містку, і втупив очі в палубу поміж своїми ногами.

На цьому морському шляху не сподівався він побачити нічого нового. Він плавав уздовж цих берегів останні три роки. Від Низького рогу до Малантаїна було п’ятдесят миль, – шість годин дороги старій суднині – за припливу, і сім годин – під час відпливу. Потім пароплав брався до суходолу, і помалу вимальовувалися на небі три високі і стрункі пальми. Розкуйовдженими своїми верхами вони нахилились одна до одної, неначе критикуючи конфіденціально нетрі темних мангровій. «Софала» пливла навскіс до берега, і певного часу спалахувало на тьмяній пасмузі узбережжя кілька блискучих заломів – повноводе гирло ріки. Рудою рідиною, де на три чверті було води, а на одну чверть чорної землі, геть та геть поміж низькими берегами, – на три чверті з чорної землі і на чверть із солонуватої води, – пробивалась устріч течії «Софала». Це робила вона вже сім літ, коли не більше, ще задовго перед тим, як довідався капітан Уоллей про її існування, ще коли він і гадки такої не мав, що візьме участь у незмінних її подорожах. Старе судно, напевно, краще знало свою путь, аніж його екіпаж, бо команда мінялася; краще за вірного серанґа, якого взяв собі капітан за помічника зі свого останнього корабля; краще за нього самого, що був капітаном на «Софалі» лише три останні роки. На «Софалу» завжди можна було звіритися в дорозі. Її компаси ніколи не псувались. З нею не було жодного клопоту, так наче похилий вік наділив її знанням, мудрістю та непохитністю. Приставала вона до берега в певному місці, певного часу, майже хвилина в хвилину. Коли капітан сидів понурившись на містку або лежав безсонний у ліжку, він міг будь-якої хвилини, знаючи день і час, точно визначити, де саме перебувало тепер судно. Знав він добре і ці одноманітні мандри дрібних крамарів-корабельників угору і вниз по Протоці[2], знав розпорядок і методу торгівлі, знав людей. Перша зупинка була в Малацці удень, а присмерком судно рушало в дорогу, щоб перетяти цей великий шлях Далекого Сходу, залишаючи позад себе простий фосфоричний слід. Темрява і переблиск води, ясні зорі на чорному небі, коли-не-коли вогні європейського пароплава, який прямує серединою протоки, іноді униклива тінь тубільного корабля з рогожаними вітрилами, що тріпотять безгучно в повітрі, а вдень, по другий бік, не щезає з очей низький берег. Опівдні витають три пальми – ознака другої зупинки, при березі дрімливої ріки. Живе там одним-один білий – молодий відслужений моряк, і з ним під час своїх незліченних подорожей капітан заприязнився. Ще шістдесят миль, і знову пристань, у глибокій бухті, а на березі тільки й є два будинки. Отак прямуючи, кидаючи подекуди якір, підбираючи вантаж на зупинках і пропливши наостанку сотню миль серед лабіринту острівців, підходить «Софала» до великого тубільного міста, крайнього пункту свого рейсу. Там старе судно відпочиває три дні, і потім капітан подається назад, бачить ті самі береги в поворотному напрямку, чує ті самі голоси на тих самих місцях і нарешті повертається до того порту, де зареєстрована «Софала». У цьому порту, на великім шляху на Схід, пароплав стоятиме на якорі майже навпроти великої кам’яниці – портової управи, доки знову не вирушить у ту саму путь, роблячи 1600 миль за тридцять день. Не дуже-то розгонисте життя капітанові Уоллею, Генрі Уоллею, інакше Очайдушному Гаррі, Уоллею з «Кондора», – прославленого свого часу кліпера. Ні, не цікаве це життя для людини, що служила у славетних фірмах, плавала на славетних вітрильниках (і декотрі з них були її власні), для людини, що відбувала славетні рейси, відкривала нові шляхи і нові торгові пункти, плавала в недосліджених просторах південних морів і бачила схід сонця на незанотованих на картах островах. П’ятдесят років на морі, і сорок, зокрема, – на Сході («непоганий моряцький стаж», говорив він посміхаючись) зробили його ім’я почесно відомим цілому поколінню судновласників і купців в усіх портах від Бомбея до роздоріжжя Сходу і Заходу – берегів обох Америк. Його славу відзначено навіть не дуже широкомовно, та досить виразно, на адміралтейських картах. Хіба немає отам десь між Австралією і Китаєм острова Уоллея і рифу Кондора? На цю небезпечну коралову скелю наскочив був знаменитий кліпер, і три дні капітан і команда скидали одною рукою вантаж за борт, а другою – відбивалися від озброєної флотилії дикунів. На ту пору ні острова, ні рифу на картах не існувало. Згодом офіцери парового його королівської величності судна «Стрілець» здобули наказ дослідити нову путь і, назвавши острів і риф цими йменнями, віддали належне заповзяттю людини і витривалості корабля. А до того кожний, кому це цікаво, може побачити, що в «Загальному покажчикові», том II, стор. 410, – опис перегону Малоту або Уоллея починається словами: «Цю зручну путь відкрив, р. 1850, Уоллей, капітан корабля «Кондор» тощо, і кінчиться щирою порадою плисти цією дорогою всім тим суднам, що вирушають з китайських портів на південь будь-якого з п’яти місяців від грудня по квітень включно.

То був найчистіший прибуток, що перепав йому від життя. Цієї слави ніхто не міг украсти в нього. Прориття Суецького каналу, мов прорив греблі, відкрило дорогу на Схід силі нових кораблів, новим людям, новим методам торгівлі. Змінилися на вигляд східні моря, змінився самий дух життя, і новій генерації моряків уже був ні до чого досвід капітана Уоллея.

За тої давнини через його руки перейшло чимало тисяч фунтів – хазяйських і його власних грошей. Він служив вірою й правдою судновласникам, фрахтівникам і страховим товариствам, хоч їхні інтереси не завжди збігалися. Він не загубив жодного судна, не пішов на жодну сумнівну угоду. Він дуже зажився на світі, і наостанку пережив ті умови, що дали його імені славу. Він поховав свою жінку (у Печілійській затоці), віддав дочку свою за чоловіка, на якому спинилась вона невдалим вибором, і втратив свою більше ніж заможність, коли збанкрутувало відоме Траванкорсько-Деканське банкірське товариство, струсонувши, мов землетрус, увесь Схід своїм падінням. І було капітанові Уоллею шістдесят п’ять років.

II

Він легко ніс свій вік і зубожіння свого не стидався. Не він один вірив у тривалість банкірського товариства. Люди, тямущі на фінансових справах не менше, ніж він тямить на пароплавстві, визнавали, що капітал покладено до надійного банку, і самі втратили багацько грошей під час великого краху. Тільки й було різниці поміж ним і ними, що він утратив усе чисто. Дещо, зрештою, йому лишилося. Від загиблого багатства йому зостався маленький гарненький вітрильник «Красуня». Він купив його, щоб мати чим забавити своє дозвілля, коли подасться на спокій, – «щоб було з чим погратися», як він сам висловлювався.

За рік перед доччиним одруженням він формально об’явив, що йому докучило море. Та коли молоде подружжя оселилось у Мельбурні, він зрозумів, що не може почувати себе щасливим на суходолі. Він надто довго служив у торговому флоті, щоб мореплавство задля розваги могло його вдовольнити. Йому потрібна була ілюзія праці, і придбання «Красуні» допомогло йому жити так, як він жив передніше. Своїм знайомим він відрекомендував її за останнє судно, що плаває під його командуванням. Коли він так спорохніє, що йому не можна буде доручити корабля, то розснастить її і зійде на берег, і нехай поховають його на суходолі. У своєму заповіті він накаже, щоб у день похорону «Красуню» вивели на буксирі з гавані, провертіли у ній дірки і затопили пристойно на глибокому місці. Дочка не ремствуватиме на нього за його бажання, щоб ніхто не порядкував на останньому судні, яким він командував. Проти того майна, що він їй залишить, вартість 500-тонного баркасу нічого не важить. Усе це він говорив жартівливо, підморгуючи оком: кремезний дід був надто повний життєвої сили, щоб відчувати сентиментальну розчуленість. Але заразом була в його очах під час тих розмов і якась задума, бо він любив життя і щиро втішався його дарами – своєю доброю славою і багатством, любов’ю до дочки і радощами, які давало йому судно, – забавка його самотнього дозвілля.

Каюту він опорядив згідно з простим своїм ідеалом комфорту на морі. Одну стіну зайняла книжкова шафа (він кохався в читанні); навпроти ліжка висів портрет олійними фарбами його покійної дружини: профіль молодої жінки, довгий чорний кучер подовж щоки. Три годинники присипляли капітана цоканням і вітали його навперебивки своїм дзвоном, коли він прокидався вдосвіта. Він вставав щодня о п’ятій годині. Помічник, вистоюючи ранкову вахту, пив біля стернового колеса вранішню каву і чув крізь широку відтулину мідного вентилятора, як полоскався, чмихав і гомонів капітан, відбуваючи свій туалет. Ці шелести заступало приглушене, стримане бурмотіння гучного поважного голосу, що проказував отченаш. По п’яти хвилинах голова і плечі капітана Уоллея виринали знизу. Зупинившись на сходинці трапу, він обводив оком обрій, дивився на поставу вітрил, глибоко вдихав свіже повітря. Тільки після цього здіймався він на ют і, піднісши руку до козирка кашкета, велично й ласкаво вітався: «Доброго вам ранку». Рівно до восьмої години він ходив по палубі. Інколи – не частіше, ніж двічі на рік, – він спирався на грубу, як дрючок, палицю, бо йому затерпало стегно. На думку капітанову, то був легкий напад ревматизму. Опріч цього не знав він інших фізичних хвороб. Коли дзвінок кликав до сніданку, капітан спускався вниз, годував своїх канарок, накручував годинники і сідав на чільному місці за столом. Перед його очима на кленовій перебірці кают-компанії висіли в чорних рамках великі фотографії дочки, її чоловіка і двох немовлят з пухкими ніжками – капітанових онуків. По сніданкові капітан своїми руками стирав хусточкою порох із скла цих фотографій і обмітав олійний жінчин портрет мітелкою, що висіла на мідному гачку поряд важкої позолоченої рами. Потім, зачинивши двері своєї каюти, він усідався на канапі під портретом, щоб прочитати розділ із грубої кишенькової Біблії – її Біблії. Але часом він сидів там мало не півгодини, заклавши пальця поміж сторінки і не розгортаючи книжки, що лежала у нього на колінах. Може, в такі хвилини він згадував раптом, як любила небіжка море.

Вона була йому вірна жінка і справжній товариш. Капітан непохитно вірив, що не було і не могло бути ні на воді, ні на суходолі розкішнішої, веселішої господи, ніж та його домівка на кормі «Кондора», з великою – білою з золотом – кают-компанією, оздобленою, немов для безнастанного свята, вічно свіжою гірляндою. Посередині кожної панелини, вгорі, місіс Уоллей намалювала по букетові європейських квіток. Дванадцять місяців пішло на цю роботу, виконану з найбільшою любов’ю. Капітан завжди вважав її за диво мистецтва, за найвище досягнення смаку і таланту, а старий Свінберн, його помічник, раз у раз, спускаючись у кают-компанію до столу, зупинявся і споглядав, пойнятий захватом, як посувалася праця. «Здається, що можна почути, як пахнуть ці троянди», говорив він, вдихаючи легкий дух скипідару. В той час у кают-компанії завжди тхнуло скипідаром, і цей пах (признавався згодом помічник) таки відбивав йому хіть до їжі. Зате тішитися з її співів йому не заважало ніщо. «Пані Уоллей співає, пане капітане, як справжній соловейко», – говорив він глибокодумно, уважно дослухавши над заскленим люком кінця пісні. Погожої години, на вранішній вахті, капітан і помічник прислухалися до її трелей та рулад у супроводі піаніно, що долітали знизу. Він виписав піаніно з Лондона того ж дня, коли вони заручилися, але інструмент прибув лише через рік по їх одруженні, обійшовши ріг Доброї Надії. Великий ящик був частиною першого вантажу, заадресованого прямо на Гонконзький порт. Юрбам на діловитих сьогочасних набережних ця подія видається такою ж туманно-далекою, як темні віки історії. Але капітан Уоллей міг за півгодини самоти пережити вдруге все своє життя з усім його романтизмом, ідилічністю і горем. Йому самому випало закрити їй очі. Її ховали з-під прапора[3]: вона відійшла, як жінка моряка, і сама – моряк душею. Він читав над нею молитви з її ж власного молитовника, і голос йому ні разу не ввірвався. Підводячи очі, він бачив перед собою старого Свінберна, що притискував до грудей свого кашкета; сльози текли по суворому, запаленому вітром, нерухомому обличчю, що скидалося на змочений зливою обтісок червоного граніту. Добре було цьому старому морському вовкові, що міг він плакати. А капітан Уоллей мусів дочитати до кінця. Але кілька день після того, як сплеснула вода, капітан ходив, мов стуманілий. Літній матрос, вміючи орудувати голкою, пошив дитині жалобне вбраннячко з чорної небіжчиної спідниці.

Забути її він не міг. Але ж не можна загатити життя, мов дрімотний струмок. Воно вирве греблю, заллє смуток людини, зіступиться над журбою, як ізступилося море над мертвим тілом, хоч яке велике кохання пішло на дно. Та й світ не такий уже кепський. Люди поставилися добре до нього, а надто місіс Ґарднер, жінка старшого спільника фірми «Ґарднер, Петтісон і К°», що їй належав «Кондор». Місіс Ґарднер із власної волі взялася доглядати дівчинку, а потім відвезла її до Англії (тоді це була чималенька подорож), разом із трьома своїми доньками – доходити освіти. І тільки через десять років побачив він знову свою дочку.

Малою дитиною вона не боялась негоди і завжди просилася, щоб її винесли на палубу. Він тримав її на руках, обтуливши своїм цератовим пальтом, а вона дивилась, як розбиваються об борти «Кондора» величезні хвилі. Вири і рев води, здавалось, перехоплювали їй дух і виповняли захватом її маленьке серце. «Розбещений хлопчисько», – говорив він жартом про неї. Він назвав її Айві[4], бо любив це ім’я, а до того ще був зачарований якоюсь неясною асоціацією ідей. Вона обвилася тісно круг його серця, і він хотів, щоб завжди горнулась вона до свого батька, мов до непереможної вежі. Поки Айві була мала, він забував, що згодом вона, мабуть, захоче, як повелося те на світі, пригорнутися до когось іншого. Але він дуже любив життя і, не зважаючи на передчування особистої втрати, навіть у цій думці знаходив певне задоволення.

Купивши «Красуню», щоб забавити своє дозвілля, він поквапився взяти невигідний фрахт до Австралії з єдиною метою: відвідати дочку в її власній господі. Він побачив там, що дочка його тулиться тепер до іншого. Та не те його засмутило: сумно було виявити, пильніше придивившись, що підпора, яку вибрала собі Айві, – лиш «мізерна жердина» навіть щодо здоров’я. Урочиста зятева ввічливість, мабуть, чи не більше не сподобалася йому, ніж його манера поводитися з тими грішми, що дісталися Айві від батька. А втім, про побоювання свої не прохопився капітан Уоллей і словом. Тільки в день від’їзду, на прощанні, взяв він руки Айвині в свої руки і, пильно дивлячись у доньчині очі, промовив: «Пам’ятай, моя люба, – все, що я маю, належить тобі і твоїм дітям. Пиши мені відверто». Вона кивнула йому на відповідь ледве помітно головою. Вона скидалася на матір кольором очей, на матір була схожа вдачею і тим, що розуміла його без слів.

І справді, їй довелося писати. Читаючи декотрі з цих листів, капітан Уоллей підводив свої сиві брови. Проте він уважав, що життя щедро нагородило його, давши йому змогу задовольняти її прохання. З того часу, як померла жінка, він ніколи ще так не тішився. Досить характерно для капітана Уоллея, що повсякчасні невдачі зятеві викликали в ньому на віддаленні своєрідну прихильність до цієї людини. Хлопець так часто черкався мілини, що було б очевидною несправедливістю поясняти ці аварії лише необережною плавбою. Ні! Капітанові було відомо, у чому тут справа. Талану бідолаха не має! Йому самому на диво добре велося, але на своєму віку він бачив силу добрих людей, моряків та інших, що потопали під тягарем недолі. Отже, не міг він не пізнати фатальних знаків. Він міркував про те, як би зберегти кожний пенні, що має припасти дочці, коли нараз розійшлися перші лункі чутки (їх відгомін наздогнав його у Шанхаї), а потім ударив і грім великого банкрутства. Остовпіння, недовіра, обурення, – він перейшов усі ці фази, і нарешті мусів визнати, що залишити на спадок своїй дочці не зможе нічого.

Його пристерігало ще одне лихо: той безталанний мельбурнський невдаха немовби тільки й чекав на цю катастрофу, щоб зректися своєї втратної гри і остаточно сісти на мілині – цим разом у крісло інваліда. «Він ніколи не зможе ходити», – писала його дружина. І вперше за свого життя капітан Уоллей похитнувся.

Тепер «Красуня» мала взятися насправжки до гіркої праці. Вже не про те йшлося, щоб підтримувати в східних морях пам’ять про Очайдушного Гаррі Уоллея чи то постачати старому дрібняки на щоденні витрати, на вбрання та яку сотню першосортних сигар – під кінець року. Він мусів підтягти пояса і перевести на голодну пайку позолоти ліпну оздобу на носі і кормі «Красуні».

Нестаток відкрив йому очі, і він побачив, які величезні зміни зайшли на світі. Від минулого залишились подекуди тільки знайомі ймення, а речі та люди, що їх він знав, позникали без сліду. Ґарднерове і Петтісонове імена ще майоріли на стінах прибережних торгових складів, на мідних табличках та вітринах по ділових кварталах кількох східних портів, але ж у фірмі вже не було ні Ґарднера, ні Петтісона. У приватній конторі фірми капітан Уоллей уже не міг сподіватися на вигідне крісло, щиру гостинність та зисковний фрахт, який доручали давньому приятелеві заради колишніх його послуг. Зяті Ґарднерові сиділи за бюрками в тій самій кімнаті, куди, за старого Ґарднера, капітан мав вільний доступ ще довго після того, як покинув службу. На їхніх суднах стриміли тепер жовті димарі з чорними верхами, а в конторі висів розпис пароплавних рейсів, схожий на отой мерзенний розпис трамвайного руху. Грудневі й червневі вітри їх не бентежили; їхні капітани (хороші хлопці – цього він був певний), звичайно, добре знали острів Уоллей, бо уряд спорудив недавно білоогнистий маяк на північнім кінці острова і поставив червоне поплавище близько рифу Кондора, але вони дивом здивувались би, коли б довідалися, що й сам капітан Уоллей ще існує на світі, – старий дідуган, що блукає по всіх кутках та закутках, силкуючись підхопити, де тільки можна, вантаж для своєї маленької барки.

І скрізь було те саме. Перевелися люди, що кивали похвально головою, зачувши його ім’я, і вважали за справу своєї честі зробити щось для Очайдушного Гаррі Уоллея. Минулися добрі нагоди, які він знав би, як використати, а заразом розлетілась і білокрила зграя кліперів, що жила по мінливій волі буйного вітру, збираючи скарби, мов шумовиння з пінявих хвиль. У світі, здатному перераховувати два рази за день свої вільні фрахти, у світі, де можливість заробити дійшла мінімуму, а мізерні умови перехоплює телеграф за три місяці наперед, – у такому світі нема надії на добрий заробіток, та навряд чи й є місце під сонцем людині, що мандрує навмання із своєю маленькою баркою.

Жити дедалі було скрутніше. Він дуже страждав, що має змогу посилати дочці лише невеличкі суми. Тим часом він кинув курити добрі гавани і обмежив себе шістьма на день другосортними сигарами. Про свій скрут він їй ніколи не згадував, а вона не розводилася ніколи про свої злидні. Вони вірили одне одному, і пояснення були їм зайві, а розуміючи одне одного, не потребували широкомовних подяк, ані жалощів. Він був би неприємно вражений, якби їй спало на думку подякувати йому багатослівно, але вважав за річ цілком природну її повідомлення, що їй потрібні двісті фунтів.

Шукаючи фрахтів, він зайшов із «Красунею», з баластом замість вантажу, до того порту, де була зареєстрована «Софала», і тут одержав листа від дочки. Зміст листа був той, що не варт прикрашати факти. Єдиний їй порятунок – відкрити мебльовані кімнати. Вигляди на успіх, гадала вона, були безперечні. Отож, рада вона чи не рада, а мусить відверто його повідомити, що з двомастами фунтів вона могла б почати. Він похапки розірвав конверт на палубі, де йому подав листа посланець корабельного постачальника, коли «Красуня» закидала якір. І другий раз за свого життя жахнувся капітан Уоллей. Він зупинивсь, як прикипів до місця, біля дверей каюти, а лист тремтів йому в руці. Держати мебльовані кімнати! Двісті фунтів на початок! Єдиний порятунок! А він не знав, де б розжитися на двісті пенсів.

Усю ту ніч він ходив по палубі, на юті свого судна, що стояло на якорі, немов збирався підійти до берега за густого туману, і не міг визначити, де саме опинився він із своїм кораблем по довгій низці сірих днів, коли не видно було ні сонця, ні місяця, ні зір. Чорна ніч блимала вказівними вогнями гавані і простою лінією берегових огнів. Навкруг «Красуні» мандрівні вогники суден кидали мерехтливі пасма на воду рейду. Але капітан Уоллей не бачив ані проблиску світла, доки не розвидніло, і він помітив, що одежа на ньому наскрізь набралася важкої роси.

Судно його прокинулось. Він зупинився, провів рукою по вогкій своїй бороді і спустився втомлено з юту. Побачивши його, перший помічник, що тинявся півсонний по шканцях, застиг із роззявленим ротом, не докінчивши могутнього удосвітнього позіху.

– Доброго дня вам, – урочисто промовив капітан Уоллей, простуючи до каюти. Але на дверях він зупинився і сказав не обертаючись:

– До речі, десь там у шпиталі має бути порожній дерев’яний ящик. Він ще не розібраний, га?

Помічник затулив рота і потім, мов приголомшений, спитав:

– Який порожній ящик, пане?

– Великий плаский ящик з-під того портрета, що висить у моїй каюті. Звеліть винести його на палубу, і хай тесля його огляне. Він може бути мені потрібний.

Перший помічник стояв, мов укопаний, доки не почув, як грюкнули за капітаном двері каюти. Тоді він кивнув пальцем до другого помічника і повідомив його, що «в повітрі на щось заноситься».

Коли продзвонив дзвінок, владний капітанів голос вигукнув крізь зачинені двері: «Сідайте до столу і не ждіть на мене». І вражені помічники сіли по своїх місцях, перезираючись та перешіптуючись через стіл один з одним. Як! Не снідатиме? Та ще після того, як, мабуть, усю ніч міряв палубу кроками? Ясно, що в повітрі таки на щось заносилось. Над їхніми головами, нахиленими в задумі над тарілками, погойдувались і дзеленькотіли біля заскленого люку три дротяні клітки, де плигали стурбовані, голодні канарки. Помічникам було чути, як порається неквапно в своїй каюті їх «старий». Готуючись з повсякчасною своєю повільною пунктуальністю зійти на берег, капітан Уоллей методично накручував годинники, змітав порох з портрета небіжки жінки, діставав з комода чисту білу сорочку. Того ранку їжа не йшла йому до горла. Він поклав продати «Красуню».

III

Саме того часу японці нишпорили по всіх усюдах, вишукуючи судна європейської будови, і йому не важко було знайти покупця, спекулянта, що хоч і дуже збив ціну, але заплатив за «Красуню» готовими грішми, сподіваючись вигідно її перепродати. Отож настала днина, коли капітан Уоллей вийшов опівдні з одної з найважливіших у східних морях поштових контор[5] і спускався сходами, тримаючи в руці клаптик синявого паперу. То був квиток рекомендованого листа з долученим чеком на двісті фунтів, відісланого до Мельбурна. Капітан Уоллей засунув папірець у кишеню жилета, взяв з-під пахви у руку палицю і пішов вулицею.

Це був недавно прокладений, неохайний проспект з недоробленими пішоходами, вкритий м’яким, як пуховиця, шаром пороху. Один його кінець притикав до брудної вулиці з китайськими крамничками, недалеко гавані, а другий – тягся милі зо дві серед порослих бур’яном і схожих на джунглі незабудованих дільниць аж до воріт нового «Об’єднаного товариства доків». Невикінчені чола нових урядових будинків чергувались із наскрізними парканами пустирів, і незамкнене будівлями небо неначе робило ще розлогішим шир алеї. На ній було порожньо. Тубільці обминали її після того, як завмирало тут ділове життя, немов боялись, аби один з тих тигрів, що не перевелися ще в околиці нових водогінних споруджень на пагорбку, не збіг учвал з гори, щоб запопасти собі на вечерю якогось крамаря-китайця. Але пустинність велично спланованої вулиці не принизила капітана Уоллея: він мав для цього надто солідну статуру. Це була самотня постать замисленої людини. Довга сива борода робила його схожим на пілігрима, а його груба палиця видавалася зброєю. По один бік визирали присадисті колони низького неопорядженого кружґанку при новому будинкові судової палати, приховані кількома старими деревами. По другий бік павільйон нової колоніальної скарбниці виніс свої крила до самої вулиці. Минаючи ці будівлі, капітан Уоллей, який не мав тепер ні судна, ні власної хати, пригадав собі, що, приїхавши замолоду з Англії, він побачив на цьому самому місці рибальську слобідку: кілька хатин з рогожаними стінами зносилися на палях поміж болотяною річкою і багнуватою стежкою, що вилась і губилась у гущавнику, – не було тут ні доків, ні водогінних споруджень.