Усе що вiдбулось далi, чолов’яга у дверях одразу не зрозумiв. Помiтив лишень, що замок його самопала вiдламався й упав на пiдлогу. Натомiсть шабля шляхтича незрозумiлим чином перемiстилась з пiхов при боцi у руку останнього.
– Але… так не можна! – прошепотiв чолов’яга.
– Чому? – Паливода закинув зброю у пiхви. – Стрiляй.
До сторожа лише тепер почало доходити, на яку небезпеку вiн наразив себе власною необачною поведiнкою. Шляхтичу варто лише доповiсти, що на нього було вчинено збройний напад. Цього цiлком вистачить для суду. Адже особа будь-кого з нобiлiтету Речi Посполитоi е недоторканною. Результатом подiбноi сутички зазвичай був смертний вирок для нахаби з простого народу, який смiв погрожувати зброею людинi з шляхетними привiлеями.
– Не губи, ясний пане! – забубонiв вiн. – Все розповiм! Наляканi ми… Не знаемо, кого боятись.
– От i добре, – Паливода вказав на дверi будинку для слуг. – Проходьте, добродii. Розмова буде довгою.
Роздiл VI
Коваль склав iнструменти на полицю, довго й ретельно вимивав своi мозолистi руки, пiсля чого витер iх рушником i оглянув закiптюжене примiщення кузнi. Тут, серед гарячого вогню й дзвiнкого металу, от уже два десятки лiт вiн проводив переважну бiльшiсть свого часу. І нiколи не жалкував про обрану професiю. Крихiтне вiконце, на стiнi кiлька полиць з рiзноманiтними клiщами, гаками й молотками. Посерединi велика дубова колода, на якiй закрiплено ковадло. Поряд кувалда з вiдполiрованим до тьмяного блиску рукiв’ям. В кутку горнило з мiхами, у якому коваль розiгрiвав крицю перед тим, як взятись за ii перетворення. Поруч з горнилом купа вугiлля i дiжка з водою. Стара скриня з пiдковами, серпами, ножами i ще казна-яким металевим мотлохом. У горнилi все ще теплився вогник – там закiнчували свое життя останнi жаринки. На сьогоднi роботу можна було закiнчувати. Пiдмайстра i учня вiн вiдпустив годину тому, тож тепер настала пора самому вирушати додому. Туди, де чекали на нього тепла родинна атмосфера, гаряча вечеря i жаданий вiдпочинок вiд праведних трудiв. Просте невигадливе життя трудящоi людини.
Коваль плеснув у горнило кiвш води, остаточно загасивши жар. Скинув свiй шкiряний фартух, повiсив його на вбитий у стiну гак i збирався зняти з вiшалки кожух. Саме цiеi митi дверi кузнi вiдчинились. Коваль не очiкував на вiдвiдувачiв, але й не здивувався. До кузнi часто заходили незнайомi люди, на те вона й кузня. Найбiльш важлива частина роботи – отримати замовлення вiд того, хто бажае заплатити кiлька монет за його працю. Але не сьогоднi. Надто пiзно. І вiн надто стомився.
– Я закiнчив роботу, чоловiче. Зможу допомогти лише завтра, тодi й приходь, – добродушно мовив коваль, роздивляючись вiзитера.
Перед ним стояв чоловiк середнього зросту, зодягнений у шкiряний плащ з вiдлогою поверх овечого кожуха. Ретельно виголене обличчя, при поясi пiхви з шаблею. Придивившись, коваль вiдзначив, що клинок незнайомця не був схожий на тi, якi зазвичай йому доводилось бачити. Вiн був короткий, але надзвичайно широкий, з ледь вигнутим вiстрям. Втiм, навiть не шабля прикувала до себе увагу коваля. Його дивував, навiть лякав божевiльний погляд сталевих очей незнайомця.
– Хiба? – з нахабною посмiшкою сказав вiдвiдувач.
– Так. На сьогоднi з мене досить. Було багато роботи.
– До вечора ще далеко. Лише починае темнiти, – заперечив вiдвiдувач.
Коваль вiдчув, що спiлкування з незнайомцем стае йому неприемним. Вiн нiкому не дозволяв розмовляти з собою подiбним тоном у себе в кузнi. Зрештою, вiн не крiпак, а вiльний майстер. Без п’яти хвилин цехмiстер. Тож мае право вимагати поваги до себе i своеi працi.
– Ось що, чоловiче, – зiтхнув коваль. – Коли ти вiд свiтанку помахаеш кувалдою, я подивлюсь, чи надто важливим буде для тебе сонце, що не встигло опуститись за обрiй.
– Сонце завжди буде важливим, – незрозумiло до чого бовкнув вiдвiдувач.
Коваль зiтхнув. Сперечатись вiн не мав намiру. Лише зачинити кузню й простувати додому.
– Так, сонце – це важливо. Але е iншi важливi речi.
– Якi?
– Руки. Вони почнуть болiти значно ранiше. Крiм того, навряд чи у моiй роботi е речi, якi б не змогли потерпiти до завтра. Що у тебе?
– Є одна справа, – загадково знизав плечами вiдвiдувач.
– Я кую грати, огорожi, цвяхи й скоби. Якщо тобi шаблю або шпагу, ти не туди потрапив.
Вiдвiдувач посмiхнувся ще ширше.
– Менi не потрiбна шабля. У мене е, ти ж бачиш.
– Бачу, – коваль побiжно оглянув зброю при боцi у вiзитера. – Дивний клинок. Я таких не зустрiчав.
– Це абордажна шабля, – вiдповiв незнайомець. – Клинок короткий, проте широкий i мiцний. Таким зручно орудувати на палубi корабля. Бiльше шансiв не зачепити такелаж або тих бiдолах, що сидять на нiй, зчепленi докупи за допомогою кайданiв. Знаеш, на палубi завжди обмаль мiсця.
Коваль зняв з гачка кожух i заходився одягатись, демонструючи, що збираеться йти.
– Отже, шабля тобi не потрiбна, – сказав вiн.
– Свята правда, – з посмiшкою вiдповiв вiдвiдувач.
– Що ж потрiбно?
– Не що, а хто.
Коваль не зрозумiв, до чого веде дивний незнайомець, але вiдчув у його словах загрозу. Вiн вiдступив на кiлька крокiв i взяв до рук молоток, що лежав поряд з ковадлом.
– Ось що, розумнику, – сказав рiшуче. – Йди пiд три чорти. На сьогоднi з мене досить роботи i пустих розмов. Я хочу чарку оковитоi, полумисок борщу i вiдпочити у спокоi. Прийдеш завтра вранцi i розповiдатимеш про абордажнi шаблi й все, що у тебе наболiло. Домовились?
Незнайомець поглянув на молоток, що його тримав у руках коваль, i повiльно похитав головою.
– Завтра не вийде.
– Чому?
– Тебе не буде серед живих.
– З чого ти взяв? – коваль вiдчув, як у нього в грудях похолодiло.
Незнайомець розвiв руками.
– Тому, що сонце хоче пiти вiд нас. Залишити на самотi своiх дiтей. Але сонце для нас – це все. Ти сам щойно пiдтвердив. Без сонця не буде нас.
Коваль вiдступив ще на крок i мiцнiше охопив рукiв’я молотка.
– Добродiю, – сказав вiн. – Ти маеш пiти. Цiеi ж митi. Інакше я проломлю тобi голову.
– Голову? – у очах вiдвiдувача спалахнули божевiльнi вогники. – Нi. Не проломиш.
– Ти впевнений?
– Так.
– І чому ж?
Незнайомець пройшовся кузнею, слiдкуючи за тим, щоб залишатись мiж ковалем i дверима.
– Скажи менi свое iм’я, – мовив нарештi.
– Що? – коваль вiдчув, що перше роздратування i страх поступились у ньому мiсцем холоднiй ненавистi. Скорiш за все до нього завiтав звичайний злодюжка, який хоче розжитись за його рахунок. Хоч i надто дивний для злодюжки.
