Фiлософiя грошей
Георг Зимель
Бiблiотека класичноi свiтовоi науковоi думки
У досить розлогому i змiстовно розмаiтому творi «Фiлософiя грошей» класик нiмецькоi соцiологii й фiлософii культури Георг Зимель (1858–1918) розкривае перед читачами той багатий на фiлософськi сенси свiт, в якому грошi поступово перетворюються iз самого лише засобу обмiну на рушiя господарських вiдносин i навiть на визначальний чинник мiжлюдських стосункiв модерного суспiльства. Книга стане у пригодi не лише фахiвцям-науковцям, а й усiм тим, хто волiе дiзнатися про те, чим же насправдi е грошi, що повсякчас детермiнують наше життя.
Георг Зиммель
Фiлософiя грошей
© В. Терлецький, І. Андрущенко, переклад украiнською, 2019
© В. Терлецький, пiслямова, 2019
© О. Гугалова-Мешкова художне оформлення, 2019
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2017
* * *
Цей том серii «Бiблiотека класичноi свiтовоi науковоi думки» мiстить украiнський переклад твору знаного нiмецького фiлософа i соцiолога Георга Зимеля «Фiлософiя грошей». Ми пропонуемо увазi читачiв украй вагомий текст одного з класичних мислителiв XX столiття, присвячений соцiально-фiлософському дослiдженню одного з найзагадковiших феноменiв людськоi культури, що вiн мае неабиякий вплив на розвиток суспiльства, – феномену грошей. Автор твору не переймаеться питаннями, скажiмо, про iсторичну генезу грошей або про конкретнi рецепти збiльшення статкiв. Натомiсть iдеться про сутнiсть i природу цього засобу обмiну товарiв, про субстанцiю грошей, про кореляцiю грошей iз психiчними уявленнями людей, що визначають грошову вартiсть товарiв чи послуг, зрештою, про умови виникнення i стрiмкого поширення грошових стосункiв мiж людьми. Як демонструе Зимель, такi риси модерного суспiльства, як iндивiдуальнiсть, свобода i подiл працi викарбували специфiчну соцiальну структуру, що уможливила панiвний статус грошей аж до сьогодення.
Передмова
Кожна сфера дослiдження мае двi граничнi межi, в яких рух думки з точноi форми переходить у фiлософську. Припущення пiзнання взагалi, як аксiоми кожноi особливоi царини, переносять його виклад i перевiрку з цiеi останньоi в бiльш принципову науку, чия мета, що перебувае в нескiнченному, е такою: мислити без припущення – мета, у якiй окремi науки вiдмовляють собi, позаяк не роблять жодного кроку без доказу, а отже, без припущень об’ективноi й методичноi природи. Фiлософiя, яка зображуе й дослiджуе цi припущення, для себе вповнi не може усувати такi припущення; тут наявна вiдповiдно остання точка в пiзнаннi, у якiй наказ i заклик до недовiдного з’являеться в нас, i яка, звiсно, нiколи остаточно не буде безсумнiвною через поступ довiдних моментiв. Якщо початок фiлософськоi царини позначае тут нiби нижню граничну межу точного, то ii вища перебувае там, де завжди фрагментарнi змiсти позитивного знання прагнуть доповнюватися завдяки остаточним поняттям до якоiсь картини свiту i стосуватися цiлостi життя. Якщо iсторiя наук дiйсно показуе фiлософський спосiб пiзнання як примiтивний, як самий лише перехiд [?berschlag] через явища у загальнi поняття – то цей попереднiй метод все ж таки зайвий стосовно багатьох питань, а саме тих, що приналежать особливо до оцiнок i найзагальнiших взаемозв’язкiв духовного життя, на якi досi не можлива нi точна вiдповiдь, анi вiдмова вiн них. Так, мабуть, навiть досконала емпiрiя настiльки мало замiнила б фiлософiю як якесь тлумачення, забарвлювання й iндивiдуально вибране увиразнення дiйсного, як завершення механiчного вiдтворення явищ робило б зайвим образотворче мистецтво.
На пiдставi цього визначення мiсця фiлософii загалом властивi такi права, якi вона мае в одиничних предметах. Якщо мае бути якась фiлософiя грошей, то вона може перебувати лише по цей бiк i по той бiк економiчноi науки про грошi: з одного боку, вона може подавати припущення, якi, закладенi в психiчнiй конституцii, у соцiальних стосунках, у логiчнiй структурi дiйсностей i вартостей, надають грошам iхнього сенсу й iхнього практичного становища. Це не е питанням про виникнення грошей: бо останне належить до iсторii, а не до фiлософii. А ми так високо поцiновуемо той зиск, який добувае розумiння певного явища iз його iсторичного постання, все ж таки змiстовий сенс i значення посталого часто базуеться на взаемозв’язках поняттевоi, психологiчноi, етичноi природи, якi не часовi, а чисто предметнi, якi хоч i реалiзуються iсторичними силами, але не вичерпуються у випадковостi iх. Значливiсть, гiднiсть, змiст права або, скажiмо, релiгii, або пiзнання перебувае цiлком потойбiч питання про шляхи iх iсторичного здiйснення. Перша частина цiеi книжки таким чином розгортатиме грошi iз тих умов, якi тримають iхню сутнiсть i сенс iхнього iснування.
Історичне явище грошей, iдею й структуру якого я намагаюся розвинути iз почуттiв вартостi, iз практики щодо речей та iз стосункiв взаемностi людей як iх припущень, мае на метi тепер друга, синтетична частина, в iх впливах на внутрiшнiй свiт: на почуття життя iндивiдiв, на сполучення iхнiх доль, на загальну культуру. Отже, тут iдеться, з одного боку, про взаемозв’язки, якi за своею сутнiстю були б точними i зокрема пiдлягали б дослiдженню, але при теперiшньому станi знання такими не е i тому мають трактуватися згiдно з фiлософським типом: у загальному переходi, у представленнi окремих процесiв через вiдношення абстрактних понять; з iншого боку, йдеться про психiчнi спричинення, якi назавжди будуть справою гiпотетичного тлумачення i мистецького наслiдування, що нiколи цiлком не вiдокремлюване вiд iндивiдуального забарвлення. Це розгалуження принципу грошей разом iз розвоями й оцiнками внутрiшнього життя так само далеко перебувае позаду економiчноi науки про грошi, як проблемна сфера першоi частини перебувала перед нею. З одного боку, сутнiсть грошей слiд розтлумачувати з умов i обставин загального життя, з iншого – навпаки, сутнiсть i формування останнього – iз дiевостi грошей.
Жоден рядок цих дослiджень не мав на думцi нацiональну економiю. Це означае, що явища оцiнки й купiвлi, обмiну i засобу обмiну, форм виробництва i майнових вартостей, якi нацiональна економiя розглядае з певноi точки зору, тут розглядаються з якоiсь iншоi. Лише те, що ii схильна до нацiональноi економii сторона е практично найбiльш заiнтересованою, найгрунтовнiше опрацьованою, найточнiше зображуваною – лише це обгрунтовуе позiрне право цiлковито вважати iх «фактами нацiональноi економii». Але так само, як явище засновника релiгii в жодному разi не е лише релiгiйним явищем, а може дослiджуватися також у категорiях психологii, можливо навiть патологii, загальноi iсторii й соцiологii; так само, як вiрш е не тiльки фактом iсторii лiтератури, а й естетичним, фiлологiчним, бiографiчним фактом; так само, як узагалi точка зору певноi науки, що завжди заснована на подiлi працi, нiколи не вичерпуе цiлiсть реальностi – так само i те, що двi людини взаемно обмiнюють своi продукти, в жодному разi не е тiльки фактом нацiональноi економii; бо такого факту, тобто того, чий змiст був би вичерпаний його образом у нацiональнiй економii, взагалi немае. Радше той обмiн цiлком так само легiтимно може трактуватися як психологiчний, iсторично-звичаевий, навiть як естетичний факт. І навiть розглянутий як факт нацiональноi економii, вiн не досягнув тим самим кiнця якогось зазубня, а навiть у цьому формуваннi вiн стае предметом фiлософського розгляду, який перевiряе його припущення в неекономiчних поняттях i фактах та його наслiдки для неекономiчних вартостей i взаемозв’язкiв.
У цьому колi проблем грошi е тiльки засобом, матерiалом або прикладом для зображення тих вiдношень, якi iснують мiж найбiльш зовнiшнiми, реалiстичними, випадковими явищами i найбiльш iдеальними можливостями iснування, мiж найглибшими потоками окремого життя й iсторii. Сенс i мета цiлого лише така: iз поверховостi економiчноi подii видобувати напрямну в остаточнi вартостi й значливостi всього людського. Абстрактна будова фiлософськоi системи тримаеться на такiй вiдстанi вiд одиничних явищ, особливо практичного iснування, що вона, власне, лише постулюе iх порятунок з iзоляцii й бездуховностi, навiть неприемностi першого погляду. Але тут вiн мае виконуватися на якомусь прикладi, на якомусь такому, який, як i грошi, не тiльки показуе байдужiсть суто економiчноi технiки, а так би мовити е самою iндиферентнiстю, оскiльки цiлком усе iхне цiльове значення полягае не в них самих, а лише в iхньому перетвореннi в iншi вартостi. Отже, тимчасом як тут протилежнiсть мiж позiрно найбiльш зовнiшнiм й несуттевим та внутрiшньою субстанцiею життя напружуеться до крайньоi межi, вона мае замирюватися у найбiльш ефективний спосiб, якщо ця одиничнiсть, несучи i пiдтримуючи, уплiтаеться не лише в цiлий обсяг духовного свiту, а проявляе себе як символ суттевих форм руху цього свiту. Єднiсть цих дослiджень, отже, полягае не в твердженнi про якийсь одиничний змiст знання i в його поступово зростаючому доказi, а в можливостi, що може бути продемонстрована, знаходити в кожнiй одиничностi життя цiлiснiсть його сенсу. – Величезною перевагою мистецтва над фiлософiею е те, що воно покладае собi щораз одиничну, чiтко описану проблему: людина, ландшафт, настрiй – i тепер кожне ii розширення до загального, кожне долучення бiльших рис вiдчуття свiту даеться сприймати неначе збагачення, подарунок, немов незаслужене ощасливлення. Натомiсть фiлософiя, чиею проблемою одразу е сукупнiсть iснування, зазвичай звужуеться стосовно величi цiеi проблеми i дае менше, нiж вона, здаеться, зобов’язана. Тут же, навпаки, зроблена спроба сприймати проблему гранично обмежено i як невелику, щоб вiддавати iй належне через ii розширення i виведення до тотальностi та до найзагальнiшого.
З методичного погляду цей основний намiр можна висловити у такий спосiб: пiд iсторичний матерiалiзм треба пiдмурувати один ярус, таким чином, що включення економiчного життя в причини духовноi культури помiчае ii пояснювальну вартiсть, але якраз тi самi економiчнi форми визнаються як результат глибших оцiнок й течiй, психологiчних, навiть метафiзичних припущень. Для практики пiзнання це мае розвиватися в нескiнченнiй взаемностi: до кожного тлумачення якогось iдеального утворення завдяки економiчному мусить долучатися вимога осягати це останне з його боку з iдеальних глибин, тодi як для цих глибин знову потрiбно знаходити загальний економiчний пiдмурок, i так далi у нескiнченне. У такому чергуваннi й переплетеннi поняттево протилежних принципiв пiзнання постае для нас практичною i живою еднiсть речей, що здаеться невiдчутною нашому пiзнанню i все ж обгрунтовуе його взаемозв’язок.
Указанi разом iз цим намiри й методи не можуть вимагати жодного принципового права, якщо вони не могли б слугувати змiстовому розмаiттю фiлософських засадничих переконань. Сполучення одиничних i поверхових моментiв життя iз його найглибшими й найсуттевiшими порухами та iх тлумачення згiдно з його сукупним сенсом може вiдбуватися на пiдгрунтi як iдеалiзму, так й реалiзму, як розсудноi, так i вольовоi, як абсолютистськоi, так i релятивiстичноi iнтерпретацii буття. Те, що наступнi дослiдження вибудовуються на однiй iз цих картин свiту, яку я вважаю за найбiльш вiдповiдний вираз сучасних змiстiв знання й напрямiв емоцiйного життя, iз рiшучим вилученням протилежноi, у найгiршому випадку може надавати iм роль простого шкiльного прикладу, того, що коли воно об’ективно невiдповiдне, тим бiльше вирiзняеться своiм методичним значенням як формою майбутньоi правильностi.
Змiни в другому виданнi нiде не стосувалися суттевих мотивiв. Але я напевно спробував, завдяки новим прикладам i викладам, передусiм завдяки поглибленню пiдвалин, здобути бiльшу можливiсть для зрозумiлостi й прийнятностi цих мотивiв.
Аналiтична частина
Роздiл перший. Вартiсть i грошi
I
Той порядок, у якому речi з’являються як природнi дiйсностi, грунтуеться на припущеннi, що вся розмаiтiсть iхнiх властивостей спираеться на певну еднiсть сутностi: рiвнiсть перед законом природи, сталi кiлькостi матерii й енергii, здiйсненнiсть найбiльш вiдмiнних явищ замирювати одне в одне вiдстанi першого погляду до цiлковитоi спорiдненостi, рiвноправностi всього. Хоча, при ближчому спостереженнi, це поняття означае лише те, що витвори механiзму природи як такi перебувають потойбiч питання про право: iхня непорушна визначенiсть не допускае жодного виокремлення, вiд неi не можна дiйти нi до пiдтвердження, нi до заперечення iхнього буття i сутностi. Та все ж ця iндиферентна необхiднiсть, що становить природничо-наукову картину речей, не задовольняе нас стосовно них. Не переймаючись iхнiм порядком у тому рядi, ми надаемо iхнiй внутрiшнiй картинi iншого [порядку], в якому все-рiвнiсть цiлком порушена, в якому найвище пiднесення одного пункту межуе з найрiшучiшим приниженням iншого, найглибшою сутнiстю якого е не еднiсть, а вiдмiннiсть: ранжирування за вартостями. Суто за природним iснуванням i змiстом неможливо встановити вартiсть предметiв, думок, подiй; i iхнiй порядок, здiйснений згiдно з вартостями, значно вiдхиляеться вiд природного порядку. Безлiч разiв природа нищить те, що з погляду його вартостi мало б потребувати найдовшого тривання, i зберiгае найбiльш безвартiсне, навiть те, що вiдбирае простiр для iснування у сповненого вартостi. Тут не маеться на увазi принципова ворожiсть i цiлковите взаемовилучення обох рядiв; адже це завжди означало б якийсь стосунок одного до другого i в результатi поставав би диявольський свiт, але вже визначений з позицii вартостi, хоча i з протилежним знаком. Радше спiввiдношення мiж ними е абсолютною випадковiстю. З тiею ж iндиферентнiстю, з якою природа одного разу пропонуе нам предмети наших вартiсних оцiнок, другого разу вона вiдмовляе нам у них; тож якраз випадкова гармонiя обох рядiв, реалiзацiя вимог, що походять iз ряду вартостей, за допомогою ряду дiйсностi не менше виявляе цiлковиту вiдсутнiсть принципу iхнього спiввiдношення, нiж протилежний випадок. Той самий змiст життя може усвiдомлюватися нами i як дiйсний, i як вартiсний; але внутрiшньо пережитi долi, вiдчутi в першому i в другому випадках, мають абсолютно рiзний сенс. Ряди природних подiй можна було б описати з цiлковитою повнiстю, не натрапивши тут на вартостi речей, – точно так само, як шкала наших вартiсних оцiнок [Wertungen] зберiгае свiй сенс незалежно вiд того, як часто i чи взагалi ii змiст трапляеться в дiйсностi. До так званого готового, всебiчно визначеного в його дiйсностi об’ективного буття тепер долучаеться тiльки оцiнка, мов свiтло й тiнь, що походять не з нього самого, а лише звiдкiлясь. Проте потрiбно триматися подалi вiд того кривотлумачення, нiби утворення уявлення вартостi, як психологiчний факт, тим самим може уникати становлення згiдно з законами природи. Якийсь надлюдський дух, котрий з абсолютною повнiстю осягав би свiтовi подii згiдно з законами природи, поряд з iншими фактами цих подiй знайшов би i той, що люди мають уявлення вартостi. Але для нього, того, який пiзнае суто теоретично, цей факт не мав би жодного сенсу i жодноi значущостi понад його психологiчне iснування. Те, що тут заперечуеться в природi як механiчна каузальнiсть, е лише предметним, змiстовним значенням уявлення вартостi, тодi як психологiчна подiя, що перетворюе той змiст на факт нашоi свiдомостi, безсумнiвно, приналежить до природи. Вартiсна оцiнка, як дiйсний психологiчний процес, становить частину природного свiту; але те, що ми маемо на увазi пiд нею, ii поняттевий сенс, е чимось таким, що незалежно протистоiть цьому свiтовi i настiльки мало е його частиною, що воно, розглянуте з особливоi точки погляду, радше е цiлим свiтом. Ми рiдко даемо собi звiт у тому, що все наше життя в його свiдомiй частинi пробiгае у почуттях вартостi i в зважуваннях вартостi та й узагалi дiстае сенс i значення лише через те, що елементи дiйсностi, механiчно розвиваючись, понад свiй предметний умiст [Sachgehalt] мають для нас безмежно розмаiтi мiри й види вартостi. Кожноi митi, коли наша душа е не лише незацiкавленим вiдображенням дiйсностi, – а такою вона, можливо, не бувае нiколи, бо навiть об’ективне пiзнання може походити тiльки з його вартiсноi оцiнки, – вона живе у свiтi вартостей, який охоплюе змiсти дiйсностi в повнiстю автономному порядку.
Тим самим вартiсть утворюе певною мiрою протилежнiсть до буття i неодноразово порiвнювана з ним саме як всеохоплююча форма i категорiя картини свiту. Кант наголошував, що буття не е властивiстю речей; адже коли я скажу про об’ект, який досi iснував лише в моiх думках: вiн iснуе, то через це вiн не здобувае жодноi новоi властивостi; бо iнакше вже iснувала б не та сама рiч, про яку я перед цим думав, а якась iнша. Таким чином, якщо я назву рiч вартiсною, то через це iй не додасться нiякоi новоi властивостi; адже вона оцiнюеться якраз через тi властивостi, якими володiе: саме ii вже всебiчно визначене буття пiдноситься у сферу вартостi. Це спираеться на спроможностi нашого мислення до глибокого аналiзу. Ми здатнi мислити змiсти картини свiту, абсолютно не зважаючи на iхне реальне iснування чи не-iснування. Комплекси властивостей, що iх ми називаемо речами, разом з усiма законами iхнього взаемозв’язку i розвитку ми можемо уявляти в iхньому суто предметному, логiчному значеннi та (цiлком незалежно вiд цього) запитувати: чи здiйсненi, де i як часто здiйсненi всi цi поняття або внутрiшнi споглядання. Так само, як цього змiстовного сенсу i визначеностi об’ектiв не торкаеться питання, чи повторюються вони в буттi, так само мало стосуеться них й iнше питання, чи займають вони певне мiсце i яке саме мiсце в шкалi вартостей. Якщо ж це мае приводити нас, з одного боку, до теорii, а, з другого – до практики, про змiсти мислення ми мусимо запитувати в обох, i в обох аспектах нам не уникнути вiдповiдi. Радше в кожному випадку пiдлягати висловленню мае недвозначне «буття» чи «небуття», i в iерархii вартостей кожна мусить мати для нас цiлком визначене мiсце – вiд найвищих, через байдужiсть аж до негативних вартостей; адже байдужiсть являе собою вiдхилення вартiсноi оцiнки, що може бути дуже позитивною сутнiсною рисою, на ii тлi завжди перебувае можливiсть iнтересу, якою саме в даний момент не користаються. Принципове значення цiеi вимоги, що зумовлюе всю конституцiю нашоi картини свiту, звичайно, змiнюеться зовсiм не через те, що наших пiзнавальних засобiв часто замало для рiшення щодо реальностi понять i так само часто не вистачае обсягу i певностi наших почуттiв для вартiсного ранжирування речей, особливо для ранжирування постiйного чи загальнозначущого. Стосовно свiту самих лише понять, предметних якостей i визначень перебувають величнi категорii буття i вартостi – всеохоплюючi форми, що запозичують свiй матерiал зi свiту чистих змiстiв. Спiльним для обох е характер фундаментальностi, тобто неможливiсть бути зведеним один до одного або до простiших елементiв. Тому буття якоi-небудь речi безпосередньо нiколи логiчно не доказове; навпаки, буття е початковою формою нашого уявлення, яку можна вiдчути, пережити, в яку можна повiрити, але ii не може дедукувати той, хто з нею ще не обiзнаний. Якщо вона через чинення, що знаходиться потойбiч логiчного, бодай раз набула окремого змiсту, то логiчнi взаемозв’язки приймають ii в себе i тримають настiльки, наскiльки самi вони сягають цього змiсту. Звiсно, як правило, ми можемо сказати, чому допускаемо певну дiйснiсть: саме тому, що вже допустили якусь iншу, визначеностi якоi змiстовно пов’язанi з тiею першою. Хоча перша дiйснiсть може бути доведена лише через такий самий зворотний рух до ще фундаментальнiшоi дiйсностi. Однак у такому регресi мусить бути останнiй член, буття якого дане через безпосередне почуття переконання, ствердження, визнання або точнiше: дане як таке почуття. Точно так само поводить себе вартiсть щодо об’ектiв. Усi докази для вартостi такого об’екта означають лише примус визнавати вартiсть, що була вже припущена для якогось об’екта i безсумнiвна в цю мить, також за iншим, тепер розглядуваним об’ектом. Те, з огляду на якi мотиви ми це робимо, мае бути встановлено пiзнiше; тут лише зазначимо, що те, що ми осягаемо через докази вартостi, завжди становить лише переведення iснуючоi вартостi на новi об’екти, а не сутнiсть самоi вартостi та не пiдставу, чому вартiсть початково прикрiпилася до того предмета, який згодом поширюе ii на iншi.
Якщо ж е вартiсть, то iснують i шляхи ii здiйснення, можна рацiонально осягнути ii подальший розвиток, адже вiн дотримуеться – принаймнi частково – структури змiстiв дiйсностi. Але те, що [Da?] ii дае, – це першофеномен. Усiлякi дедукцii вартостi увиразнюють лише умови, з огляду на якi вона з’являеться, зрештою, цiлком неопосередковано, проте не створюючись iз них – так само, як усi теоретичнi докази можуть лише пiдготовлювати умови, з огляду на якi постае те почуття ствердження або iснування. Як мало можна було б сказати, що ж, власне, е буття, так само мало можна вiдповiсти на питання стосовно вартостi. І саме через те, що вони в такий спосiб мають формально однаковий стосунок до речей, вони так само чужi одне одному, як мислення i протяжнiсть у Спiнози, оскiльки виражають те саме, абсолютну субстанцiю, однак кожне у свiй спосiб i вповнi для самого себе, одне нiколи не може переходити в iнше. Вони нiде не стикаються, бо в осяганнi речей запитують про цiлковито рiзне. Але з цим недотичним спiвiснуванням [Nebeneinander] дiйсностi й вартостi свiт у жодному разi не розiрваний на безплiдну двоiну, при якiй нiколи не вгамовувалася б потреба духу в едностi – навiть якби його доля i формула його пошуку полягала в тому, щоб без кiнця рухатися вiд множинностi до едностi та вiд едностi до множинностi. Вище вартостi й дiйсностi лежить те, що спiльне для них: змiсти, те, що Платон, врештi, мав на думцi пiд «iдеями», характерне, якiсне, пiдвладне поняттевому схопленню в дiйсностi й у наших оцiнках, те, що однаковою мiрою може входити i в один, i в iнший порядок. Однак нижче обох них лежить те, з чим вони спiльнi: душа, що i одне й iнше приймае у свою таемну еднiсть або витворюе з неi. Дiйснiсть i вартiсть суть нiби двi рiзнi мови, якими змiсти свiту, що логiчно взаемно пов’язуються i значущi в iдеальнiй едностi, те, що називали його «що», розтлумачуються единiй душi – або ж мови, якими душа може виражати чистий образ цих змiстiв, що сам по собi перебувае ще потойбiч цiеi протилежностi. Й обидва цi узагальнення iх, пiзнавальне i оцiночне, мабуть, iще раз будуть охопленi метафiзичною еднiстю, для якоi мова не мае жодного слова, хiба що в релiгiйних символах. Либонь, iснуе якийсь грунт свiту, з погляду якого вже немае чужостей i розбiжностей, що iх ми вiдчуваемо мiж дiйснiстю i вартiстю, де обидва ряди розкриваються як один-единий – нехай так, що цiеi едностi взагалi не торкаються тi категорii, вона перебувае над ними в пiднесенiй iндиферентностi, нехай так, що вона означае цiлком гармонiйне, однорiдне в усiх точках переплетення обох iх, яке розтягуеться тiльки нашим способом схоплення нiби неякiсним органом зору, спотворюючись до фрагментiв i взаемовиключних напрямiв.
Характер вартостi, як вiн ранiше виявився в його контрастi з дiйснiстю, тепер зазвичай позначають як ii суб’ективнiсть. Оскiльки один i той самий предмет водночас може посiдати в однiй душi найвищий, а в iншiй – найнижчий ступiнь вартостi, i, навпаки, всебiчна й остаточна вiдмiннiсть об’ектiв узгоджуеться з тотожнiстю iхньоi вартостi, то, здаеться, пiдставою оцiнки залишаеться тiльки суб’ект з його нормальними або, у виглядi винятку, тривалими чи мiнливими настроями i способами реакцii. Навряд чи потрiбно згадувати, що ця суб’ективнiсть не мае нiчого спiльного з тiею, якiй вiддана сукупнiсть свiту, бо ж вiн е «мое уявлення». Адже суб’ективнiсть, що висловлюеться про вартiсть, протиставляе ii готовим, даним об’ектам, у повнiй байдужостi щодо того, в який спосiб самi вони стали дiйсними. Інакше кажучи: суб’ект, що охоплюе всi об’екти, iнший за того суб’екта, який протиставляе себе iм, при цьому зовсiм не береться до уваги суб’ективнiсть, яку вартiсть подiляе з усiма об’ектами. Їi суб’ективнiсть також не може мати сенсу довiльностi: уся та незалежнiсть вiд дiйсного не означае, нiби воля то тут, то там могла б розподiляти вартiсть з нiчим не зв’язаною або примхливою свободою. Свiдомiсть радше наперед знаходить ii як факт, в якому вона безпосередньо так мало може змiнити, як i в дiйсностi. Пiсля вилучення цих значень спершу залишаеться тiльки негативне значення суб’ективностi вартостi: те, що вартiсть притаманна самим об’ектам не в тому самому сенсi, як колiр чи температура, бо останнi, хоча i визначенi нашими властивостями чуттiв, все ж супроводжуються почуттям безпосередньоi залежностi вiд об’екта – почуттям, вiд якого, порiвняно з вартiстю, легко вiдмовлятися нас навчае осягнута iндиферентнiсть мiж рядом дiйсностi та рядом вартостi. Щоправда, бiльш iстотними й плiдними за це визначення е тi випадки, в яких психологiчнi факти, здаеться, все ж заперечують його.
Бодай у якому, емпiричному чи трансцендентальному, сенсi можна говорити про «речi» на вiдмiну вiд суб’екта, iхня «властивiсть» у жодному випадку не е вартiстю, а становить судження про них, що перебувае в суб’ектi. Однак нi глибокий сенс i змiст поняття вартостi, нi ii значення у межах iндивiдуального душевного життя, нi пов’язанi з нею практично-соцiальнi подii та формування достатньо не збагненнi разом з ii приписуванням до «суб’екта». Шляхи до цього збагнення починаються у такому шарi, з погляду якого та суб’ективнiсть виявляеться чимось суто попереднiм i, власне, не дуже iстотним.
Розмежування мiж суб’ектом i об’ектом не настiльки радикальне, як запевнюе про цi категорii цiлком легiтимний розподiл i практичного, i так само наукового свiту. Душевне життя розпочинаеться радше зi стану iндиферентностi, в якому «Я» i його об’екти перебувають iще не розмежованими, в якому враження або уявлення наповнюють свiдомiсть, але при цьому носiй цих змiстiв iще не вiдокремився вiд них самих. Той факт, що в актуально визначеному, у даний момент дiйсному станi певний суб’ект, який його мае, мусить вiдрiзнятися вiд змiсту, що ним вiн володiе, – це тiльки другорядне усвiдомлення, розкладання заднiм числом. Вочевидь, розвиток pari passu[1 - Тiею ж мiрою (лат.).] приводить до того, що людина промовляе до самоi себе «Я» i що вона визнае за сущi самi по собi об’екти поза цим «Я». Коли метафiзика iнодi гадае, мовляв, трансцендентна сутнiсть буття абсолютно едина, потойбiч протилежностi суб’екта – об’екта, то це знаходить свiй психологiчний вiдповiдник у простiй, примiтивнiй наповненостi змiстом уявлення, як це можна спостерiгати в дитинi, яка ще не говорить про себе як «Я», а в рудиментарний спосiб можна спостерiгати, мабуть, упродовж усього життя. Ця еднiсть, з якоi категорii суб’екта й об’екта розвиваються тiльки одна з iншою i через процес, який потрiбно ще розглянути, здаеться нам суб’ективною лише тому, що ми пiдступаемо до неi з поняттям об’ективностi, сформованим тiльки згодом, i тому, що ми не маемо жодного слушного вислову для таких едностей, а зазвичай називаемо iх вiдповiдно до одного з однобiчних елементiв, у взаемодii яких вони виявляються в наступному аналiзi. Так, стверджували, мовляв, усiлякi дii за своею абсолютною сутнiстю цiлковито егоiстичнi, тодi як егоiзм мае якийсь зрозумiлий змiст все ж тiльки в межах дiй i на противагу корелятивному йому альтруiзмовi; так, пантеiзм усю сукупнiсть буття назвав Богом, про якого, однак, можна здобути бодай яке позитивне поняття лиш у його вирiзненнi з-помiж усього емпiричного. Це еволюцiонiстське вiдношення мiж суб’ектом i об’ектом повторюються, зрештою, в найбiльшому масштабi: духовний свiт класичноi давнини вiдрiзняеться вiд Нового часу головно через те, що тiльки останнiй допровадив, з одного боку, до повноi глибини i гостроти поняття «Я» – як воно досягло свого апогею у невiдомому давнинi значеннi проблеми свободи, – з другого боку, до самостiйностi й iнтенсивностi поняття об’екта, як воно виражено в уявленнi непорушноi законностi природи. На вiдмiну вiд пiзнiших епох, давнина ще не дуже вiддалилася вiд стану iндиферентностi, в якому уявляються змiсти як такi, без розкладного проектування на суб’ект i об’ект.
Цей розгалужувальний розвиток в обидва його боки, здаеться, пiдтримувався одним i тим самим мотивом, який, проте, дiяв у рiзних шарах. Адже свiдомiсть бути суб’ектом сама е вже певного об’ективацiею. Тут криеться першофеномен особистiсноi форми духу; те, що ми можемо розглядати, знати, оцiнювати самих себе немов який-небудь «предмет», те, що ми все ж розкладаемо як еднiсть вiдчуте «Я» на уявлювального «Я» – суб’екта i на уявленого «Я» – об’екта, але при цьому воно не втрачае своеi едностi, бiльше того у цiй внутрiшнiй грi противностi [Gegenspiel] його еднiсть, власне, тiльки й усвiдомлюеться – це е фундаментальним досягненням нашого духу, що визначае все його формування. Взаемне вимагання суб’екта й об’екта тут зближено нiби в однiй точцi, воно охопило самого суб’екта, якому зазвичай протистоiть увесь свiт як об’ект. У такий спосiб людина, щойно вона усвiдомлюе саму себе, промовляе до самоi себе «Я», реалiзовуе засадничу форму свого ставлення до свiту, свого сприйняття свiту. Як за сенсом, так i за психiчним розвитком перед цiею формою лежить просте уявлення змiсту, яке не запитуе про суб’ект i об’ект, яке ще не зробило подiлу мiж ними. І з iншого погляду: сам цей змiст, як логiчне, поняттеве утворення, не менше перебувае потойбiч рiшення мiж суб’ективною й об’ективною реальнiстю. Будь-який довiльний предмет ми можемо мислити суто за його визначенням i його взаемозв’язком, анiтрохи не переймаючись питанням, чи даний або чи може бути даний цей iдеальний комплекс якостей i як об’ективне iснування. Звичайно, коли такий чистий предметний умiст [Sachgehalt] мислиться, вiн е уявленням i в цьому стосунку суб’ективним утворенням. Однак суб’ективне тут – це тiльки динамiчний акт уявлення, функцiя, що приймае той змiст [Inhalt]; сам вiн мислиться якраз як щось незалежне вiд того, що стае уявленим. Наш дух мае прикметну здатнiсть мислити змiсти як незалежнi вiд того, що вони стають мисленi – це якась його первинна властивiсть, що не може далi редукуватися; такi змiсти мають своi поняттевi або предметнi визначеностi й взаемозв’язки, що iх хоча i можна уявляти, проте вони не розчиняються в цьому, а значущi попри те, чи приймаються, чи нi вони моiм уявленням, а також попри те, чи приймаються, чи нi вони об’ективною реальнiстю: змiст уявлення не збiгаеться з уявленням змiсту. Наскiльки мало можна позначати як суб’ективне те примiтивне, недиференцiйоване уявлення, що полягае цiлковито лише в усвiдомлюваннi певного змiсту, бо воно ще взагалi не занурилося в протилежнiсть «суб’ект – об’ект», настiльки ж мало е чимось об’ективним цей чистий змiст речей або уявлень; вiн так само вiльний вiд цiеi диференцiйованоi форми, як i вiд ii протилежностi, i спершу готовий являти себе в однiй або в другiй. Суб’ект i об’ект народжуються в тому самому актi, в логiчному аспектi, коли чисто поняттевий, iдеальний предметний умiст, по-перше, даеться як змiст уявлення, по-друге, як змiст об’ективноi дiйсностi – а в психологiчному аспектi, коли ще позбавлене «Я» [ichlose] уявлення, що в станi iндиферентностi мiстить особу i рiч, розходиться в самому собi та мiж «Я» i його предметом постае вiддаль, через яку кожне з них тiльки й дiстае свою сутнiсть, що вирiзняеться на тлi iншого.
Цей процес, що, зрештою, створюе нашу iнтелектуальну картину свiту, здiйснюеться i в межах вольовоi практики. Тут також розмежування на суб’екта бажання, насолоди й оцiнки та на розцiненого як вартiсть об’екта не охоплюе анi всiх психiчних станiв, анi цiлком усiеi предметноi систематики практичноi сфери. Оскiльки людина насолоджуеться тiльки яким-небудь предметом, то тут мае мiсце вповнi единий у собi акт. У таку мить ми маемо певне вiдчуття, що не мiстить анi усвiдомлення об’екта як такого, що стоiть навпроти нас, анi усвiдомлення «Я», що було б вiдокремленим вiд його стану в даний момент. Тут трапляються явища найглибшого i найвищого рiзновиду. Грубий потяг, особливо потяг безособово-загальноi природи, лише сам собою хоче звiльнитися на якомусь предметi, йому вага лежить лише на його задоволеннi, байдуже, чим його досягнуто; свiдомiсть заповнюеться винятково насолодою, не звертаючись з рiзними акцентами нi до свого носiя, з одного боку, нi до свого предмета – з iншого. З другого погляду, вельми пiдвищена естетична насолода засвiдчуе ту саму форму. Також тут «ми забуваемо самих себе», але i мистецький твiр ми вiдчуваемо вже не як щось нам протистiйне [Gegen?berstehendes], бо душа вповнi злилася з ним, вiн так само знадив ii до себе, як вона вiддалася йому. І тут, i там протилежнiсть мiж суб’ектом i об’ектом або ще, або вже не зачiпае психологiчного стану; процес усвiдомлення, що по-новому розпочинаеться, тiльки викликае тi категорii з природноi едностi того стану i тiльки тепер розглядае чисту насолоду змiсту, з одного боку, як такий стан суб’екта, що протистоiть об’ектовi, з другого боку, як дiю об’екта, незалежного вiд суб’екта. Це напруження, що роздiляе наiвно-практичну еднiсть суб’екта й об’екта та тiльки-но породжуе обох iх – одного в iншому – для свiдомостi, спершу створюеться завдяки самому лише факту бажання. Коли ми бажаемо того, чого ще не маемо, але бажаемо ним насолоджуватися, його змiст виступае перед нами. Щоправда, у розвиненому емпiричному життi готовий предмет стоiть перед нами i його тiльки й бажають з огляду на це – вже тому, що крiм подiй волiння чимало iнших, теоретичних i емоцiйних, подiй сприяють тому, що психiчнi змiсти стають об’ективованими; однак у межах самого лише практичного свiту, з огляду на його внутрiшнiй порядок i його збагненiсть, постання об’екта як такого i його бажання суб’ектом е корелятивними поняттями, по сутi обома сторонами процесу диференцiацii, що розщеплюе безпосередню еднiсть процесу насолоди. Стверджують, мовляв, наше уявлення про об’ективну реальнiсть походить iз опору, якого ми зазнаемо з боку речей, особливо за допомогою чуття дотику. Це вiдразу можна перенести на проблему практики. Ми бажаемо речей тiльки потойбiч iхньоi безумовноi готовностi вiддачi нашому вжитку i нашiй насолодi, тобто коли вони протистоять саме цьому якомусь опоровi; змiст стае предметом, щойно вiн протистоiть нам, i то не лише в його вiдчутiй непроникностi, а i на вiдстанi ще-не-насолодження, суб’ективним аспектом якоi е бажання. Як колись казав Кант: можливiсть досвiду е можливiстю предметiв досвiду – бо здiйснювати досвiд означае, що наша свiдомiсть формуе чуттевi вiдчуття у предмети, – тому можливiсть бажання е можливiстю предметiв бажання. Таким чином здiйснений об’ект, схарактеризований через вiдстань суб’екта, бажання якого намагаеться ii так само зафiксувати, як i подолати, називаеться вартiстю [Wert]. Мить самоi насолоди, в якiй суб’ект i об’ект стирають своi протилежностi, наче споживае вартiсть; вона знову виникае тiльки у вiдмежуваннi вiд суб’екта як супротивного, як об’екта. Такi тривiальнi досвiди: що велике майно ми справдi поцiновуемо як вартiсть тiльки тодi, коли втратили його; що проста вiдмова вiд бажаноi речi часто надiлена певною вартiстю, якiй тiльки дуже незначною мiрою вiдповiдае досягнута насолода вiд неi; що вiддаленiсть вiд предметiв наших насолод – у будь-якому безпосередньому i переносному сенсi вiддалення – виявляе iх у сяючому свiтлi i збiльшенiй привабливостi, – усе це е похiдними, модифiкацiями, змiшаними формами того засадничого факту, що вартiсть бере початок не в цiлiснiй едностi моменту насолоди, а коли ii змiст як об’ект вiдокремлюеться вiд суб’екта i виступае для нього тiльки тепер бажаним, для здобуття якого потрiбно подолання вiдстаней, перешкод i труднощiв. Знову пiдхоплюючи вищевказану аналогiю: врештi-решт, не реальностi, мабуть, потрапляють у нашу свiдомiсть через опори, що iх вони чинять нам, а тi уявлення, з якими були б пов’язанi вiдчуття опору i почуття перешкоди, називалися б об’ективно реальними, такими, що перебувають незалежно вiд нас поза нами. Тож досягти речей не тому важко, що вони вартiснi, а ми називаемо вартiсними тi речi, якi завдають перешкод нашому бажанню iх досягти. Коли це бажання немов розбиваеться об них або призупиняеться, iз них походить певна значливiсть [Bedeutsamkeit], до визнання якоi нiчим нескута воля нiколи не вiдчувала б у собi спонуки.
Понад те, вартiсть, яка у такий спосiб водночас з’являеться з бажаючим «Я» як його корелят в одному й тому ж самому процесi диференцiацii, пiдпорядкована наступнiй категорii; ця остання е тiею самою, що мала значущiсть i для об’екта, здобутого теоретичним уявленням. Там виявилося, що змiсти, якi, з одного боку, реалiзованi в об’ективному свiтi, з другого – живуть в нас як суб’ективнi уявлення, обiймаючи потойбiч обох своерiдну iдеальну позитивну якiсть [Dignit?t]. Поняття трикутника або поняття органiзму, причиновiсть або закон тяжiння мають певний логiчний сенс, певну значущiсть своеi внутрiшньоi структури, з якою вони хоча i визначають своi здiйснення в просторi й у свiдомостi, проте, навiть якби справа нiколи не дiйшла до таких здiйснень, вони належали б до далi нерозкладноi категорii значущого або значливого i безумовно вiдрiзнялися б вiд фантастичних або суперечливих поняттевих утворень, з якими вони повнiстю однаковi вiдносно фiзичноi або психiчноi нереальностi. Аналогiчно – iз модифiкацiями, зумовленими змiною сфери – поводить себе вартiсть, яка долучаеться до об’ектiв суб’ективного бажання. Так само, як певнi твердження ми уявляемо як iстиннi, iз тiею супровiдною свiдомiстю, що iхня iстина незалежна вiд того, що вони стають уявленими, так само ми вiдчуваемо стосовно речей, людей, подiй, що вони не лише нами вiдчуваються як вартiснi, а були б вартiснi, навiть якби iх нiхто не поцiновував. Найпростiшим прикладом е та вартiсть, яку ми приписуемо способу переконання [Gesinnung] людей: моральному, шляхетному, енергiйному, прекрасному. Чи виявляються такi внутрiшнi якостi у вiдповiдних вчинках, що уможливлюють або змушують до визнання iхньоi вартостi, або чи рефлектуе сам iхнiй носiй над ними iз почуттям власноi вартостi, – це нам здаеться байдужим не лише для факту iхньоi вартостi, а ця байдужнiсть до визнавання i усвiдомлення iх якраз становить характерне забарвлення цих вартостей. І далi: iнтелектуальна енергiя i той факт, що вона пiдносить до рiвня свiдомостi найбiльш потаемнi сили i порядки природи; влада i ритм почуттiв, якi в тiсному просторi iндивiдуальноi душi все ж перевершують з безмежною значливiстю увесь зовнiшнiй свiт, навiть якщо слушним е песимiстичне твердження про надмiрнi страждання; те, що потойбiч людини природа взагалi рухаеться з надiйнiстю непохитних норм, що множиннiсть ii формоутворень усе-таки допускае глибоку еднiсть цiлого, що ii механiзм анi не пiдлягае тлумаченню згiдно з iдеями, анi не вiдмовляеться витворювати красу i грацiю – з огляду на все це ми уявляемо собi так: свiт якраз вартiсний, байдуже, вiдчувае свiдомiсть цю вартiсть, чи нi. І це зводиться аж до економiчноi величини вартостi, яку ми приписуемо об’ектовi мiновоi торгiвлi, навiть якщо нiхто не готовий погоджуватися на вiдповiдну цiну або навiть якщо вiн узагалi не користуеться попитом i залишаеться непроданим. Також у цьому напрямi виявляе себе фундаментальна здатнiсть духу: змiстам, якi вiн уявляе в собi, водночас протиставляти себе, уявляти iх, начебто вони незалежнi вiд того, що стають уявленими. Звiсно, будь-яка вартiсть, яку ми вiдчуваемо, до певноi мiри якраз е почуттям; однак те, що ми маемо на увазi пiд цим почуттям, становить сам по собi i для себе значливий змiст, що психологiчно хоч i реалiзуеться почуттям, але не тотожний йому i ним не вичерпуеться. Вочевидь, ця категорiя стае потойбiч суперечного питання про суб’ективнiсть чи об’ективнiсть вартостi, позаяк вона вiдхиляе корелятивнiсть до суб’екта, без якоi не можливий «об’ект»; радше вона являе собою якесь трете, iдеальне, що хоча i входить у ту подвiйнiсть, але не розходиться в нiй. Вiдповiдно до практичного характеру ii сфери вона мае особливу форму вiдношення до суб’екта, чого бракуе стриманостi лише абстрактно «значущого» змiсту наших теоретичних уявлень. Цю форму можна позначати як вимогу або домагання. Вартiсть, яка властива якiйсь речi, особi, стосунку, подii, наполягае на тому, щоб бути визнаною. Це наполягання як подiя, природно, може траплятися тiльки в нас, суб’ектах; проте, коли ми його виконуемо, вiдчуваемо, що цим ми не просто задовольняемо якусь нами самими поставлену вимогу до нас самих – звичайно, настiльки ж мало, як ми змальовуемо якусь визначенiсть об’екта. Значення якого-небудь тiлесного символу полягае в тому, щоб збуджувати в нас релiгiйне почуття; моральна вимога певних життевих обставин полягае в тому, щоб перетворювати або облишити незмiнними iх, розвинути далi або залишити нерозвинутими iх; вiдчуття обов’язку полягае в тому, щоб не залишатися байдужим до великих подiй, а реагувати на них нашим внутрiшнiм еством [Innerlichkeit]; право чогось образного полягае в тому, щоб не просто бути сприйнятим, а з’являтися у зв’язках естетичного поцiнування – усе це е тими домаганнями, якi хоча i вiдчуваються або здiйснюються винятково всерединi «Я», не знаходячи якогось вiдображення чи предметноi пiдпори в самих об’ектах, але, як домагання, iх настiльки мало потрiбно помiщати в «Я», як i в предмети, яких вони стосуються. Хоча пiд кутом зору природноi предметностi таке домагання i може видаватися суб’ективним, а з позицii суб’екта – чимось об’ективним; насправдi, це третя категорiя, що не може складатися з тих двох, нiби щось помiж нами i речами. Я казав, що вартiсть речей належить до тих змiстовних утворень, якi ми, уявляючи iх, усе ж вiдчуваемо водночас як щось самостiйне в межах того, що стае уявленим, як щось вiдокремлене вiд тiеi функцii, завдяки якiй воно живе в нас; це «уявлення» в тому випадку, коли вартiсть утворюе його змiст, при докладнiшому розглядi становить саме певне вiдчуття домагання, а та «функцiя» – вимогу, що як така не iснуе поза нами, але за своiм змiстом усе ж походить iз царства iдеального, яке перебувае не в нас, яке i не властиве об’ектам вартiсноi оцiнки як якась iхня якiсть; радше воно полягае в тому значеннi, яке вони запосiдають для нас як суб’ектiв через свое становище в порядках того царства iдеального. Ця вартiсть, яку ми мислимо незалежно вiд того, що вона стае визнаною, являе собою метафiзичну категорiю; як така вона точно так само перебувае потойбiч дуалiзму суб’екта й об’екта, як i безпосередне насолодження перебувало по цей бiк нього. Це останне е конкретною еднiстю, до якоi ще не застосовано тi диференцiйованi категорii, а та перша [вартiсть] е абстрактна чи iдеальна еднiсть, в чийому для-самого-себе-сущому значеннi вона знову зникла – так само, як у всеохоплюючому зв’язку свiдомостi, що його Фiхте називае «Я», зникла протилежнiсть емпiричного «Я» й емпiричного «Не-Я». Так само, як насолоду не можна назвати суб’ективною в момент повного злиття функцii з ii змiстом, бо жоден протистiйний об’ект не виправдовуе поняття суб’екта, так i ця для себе суща, сама по собi значуща вартiсть не е нiчим об’ективним, бо вона мислиться незалежно якраз вiд суб’екта, який ii мислить; щоправда, вона з’являеться в межах суб’екта у виглядi вимоги того, щоб стати визнаною, але i через невиконання цiеi вимоги вона нiчого не втрачае вiд своеi сутностi.
Для вiдчуттiв вартостi, у яких пробiгае щоденна життева практика, не береться до уваги ця метафiзична одухотворенiсть поняття. Тут йдеться тiльки про вартiсть, що iснуе в свiдомостi суб’ектiв, i про ту об’ективнiсть, яка виникае в цьому психологiчному процесi вартiсноi оцiнки як ii предмет. Вище я показав, що цей процес формування вартостi здiйснюеться зi зростанням вiдстанi мiж тим, хто насолоджуеться, i причиною його насолоди. І тимчасом як величина цiеi вiдстанi змiнюеться – вимiряна виходячи не з насолоди, в якiй вона зникла, а iз бажання, яке виникае з нею i яке вона прагне подолати, – тiльки тепер з’являються тi вiдмiнностi в наголошеннi вартостi, якi можна розрiзняти як суб’ективнi й об’ективнi. Принаймнi для тих об’ектiв, на оцiнцi яких грунтуеться економiка, вартiсть, правда, становить корелят бажання – так само, як свiт буття е мое уявлення, так i свiт вартостi е мое бажання; але попри ту логiчно-фiзичну необхiднiсть, що кожен потяг бажання очiкуе на свое задоволення вiд певного предмета, у багатьох випадках вiн за своею психологiчною структурою все-таки спрямовуеться на саме це задоволення, так що сам предмет е цiлком байдужим, якщо тiльки вiн вгамовуе потяг. Якщо чоловiка може вдовольнити будь-яка жiнка без iндивiдуального вибору, якщо вiн iсть усе, що тiльки може жувати i перетравлювати; якщо вiн спить на будь-якому лiжку, якщо рiвень його культурних потреб може бути задоволений найпростiшим, прямо вiд природи запропонованим матерiалом – то практична свiдомiсть ще цiлковито суб’ективна, вона сповнюеться винятково власним станом суб’екта, його збудженням i заспокоенням, й iнтерес до речей обмежуеться тим, що вони являють собою безпосередню причину цих наслiдкiв. Щоправда, це приховуе наiвна потреба в проекцii примiтивноi людини, ii спрямоване назовнi життя, що самозрозумiло сприймае внутрiшне ество. Однак саме лише свiдоме бажання не завжди може важити за достатнiй покажчик дiйсно дiевого вiдчуття вартостi. Легко осяжна доцiльнiсть у керуваннi нашими практичними силами досить часто подае нам предмет як вартiсний, тодi як те, що нас властиво збуджуе, полягае не в його змiстовному значеннi, а е суб’ективним задоволенням потреби, яке вiн повинен надати нам. Із цього стану – який, звичайно, мае вважатися не завжди першим у часi, а найпростiшим, фундаментальним, немов систематично першим – свiдомiсть скеровуеться на сам об’ект двома шляхами, якi, проте, знову об’еднуються. Щойно та сама потреба вiдкидае певну множину можливостей задоволення, iмовiрно, навiть усi до единоi, отже, там, де стае бажаним не тiльки задоволення взагалi, а й задоволення певним предметом, започатковуеться принципове звернення вiд суб’екта до об’екта. Звiсно, можна було б заперечити: мовляв, у кожному разi все-таки йдеться лише про суб’ективне задоволення цього бажання; тiльки в останньому випадку сам потяг уже iз самого себе диференцiйований таким чином, що його може задовольняти точно визначений об’ект; отже, i тут предмет оцiнюеться тiльки як причина вiдчуття, але не сам по собi. Однак це заперечення скасувало б розглядувану рiзницю, якби диференцiацiя потягу винятково таким чином дiйсно загострила його до одного-единого об’екта, який задовольняе потяг, що задоволення iншими взагалi було б виключено. Утiм, це доволi рiдкiсний виняток. Ширший базис, iз якого розвиваються навiть найбiльш диференцiйованi потяги, початкова загальнiсть потреби, що мiстить якраз лиш те, щоб мати прагнення, але ще не мiстить жодноi окремоi визначеностi мети, зазвичай i надалi залишаеться тим пiдгрунтям, на якому звуження бажань задоволення тiльки й усвiдомлюють свою iндивiдуальну особливiсть. Тимчасом як витонченiсть суб’екта обмежуе обшир об’ектiв, що задовольняють його потреби, предмети свого бажання вiн чiтко протиставляе всiм iншим предметам, якi також вгамовували б потребу саму по собi, але попри те iх тепер уже не шукають. Згiдно з вiдомими психологiчними дослiдами [Erfahrungen] ця рiзниця мiж об’ектами в надзвичайнiй мiрi спрямовуе свiдомiсть на них i виявляе iх у нiй як предмети самостiйноi значливостi. На цiй стадii потреба здаеться визначеною предметом, практичне вiдчування в тiй мiрi, в якiй потяг уже не грунтуеться на будь-якому, навiть можливому, задоволеннi, а дедалi бiльше скеровуеться своiм terminus ad quem замiсть terminus a quo[2 - Хронологiчна кiнцева межа, точка – хронологiчна початкова межа, точка (лат.).]; тож збiльшуеться простiр, що його запосiдае у свiдомостi об’ект як такий. Усе це перебувае ще i в такому зв’язку. Наскiльки людина приневолена своiми потягами, свiт для неi становить, власне, нерозрiзнювальну масу; адже оскiльки вiн означае для неi лише сам по собi нерелевантний засiб задоволення потягу i ця дiя, крiм того, може випливати з рiзноманiтних причин, то з предметом у його самостiйнiй сутностi тривалий час не пов’язуеться жоден iнтерес. Але те, що ми потребуемо зовсiм особливого, одного-единого об’екта, пiдносить до чiткоi свiдомостi той факт, що ми взагалi потребуемо якогось об’екта. Втiм, ця свiдомiсть певною мiрою е бiльш теоретичною свiдомiстю, яка зменшуе слiпу енергiю потягу, що спрямований тiльки на свое власне тамування.
Тимчасом як диференцiювальне загострення потреби плiч-о-плiч прямуе з послабленням ii елементарноi сили, у свiдомостi з’являеться бiльше мiсця для об’екта. Або з другого погляду: позаяк витонченiсть i спецiалiзацiя потреби змушуе свiдомiсть до бiльшоi вiдданостi об’ектовi, солiпсистська потреба втрачае певну величину сили. Послаблення афектiв, тобто безумовна вiдданiсть «Я» своему почуттевому змiстовi в даний момент, скрiзь перебувае у взаемовiдношеннi з об’ективацiею уявлень, iз iхнiм виставленням [Неraussetzung] у протистiйну нам форму iснування. Так, наприклад, можливiсть висловитися е одним з найпотужнiших засобiв заспокоення афектiв. У словi внутрiшнiй процес проектуеться мовби назовнi, тепер його мають перед собою немов сприймане утворення i заразом виведена запальнiсть афекту. Заспокоення пристрастей i уявлення об’ективного як такого в його iснуваннi й значеннi суть лише двома боками одного й того самого засадничого процесу. Звернення внутрiшнього iнтересу вiд самоi лише потреби та ii задоволення до об’екта за допомогою зменшеноi кiлькостi можливостей задоволення можна здiйснити i збiльшити, вочевидь, точно так само з боку об’екта – коли вiн задоволення робить складним, рiдкiсним, досяжним тiльки кружними шляхами i через докладання особливих зусиль. Навiть якщо ми припускаемо дуже диференцiйоване, спрямоване на цiлком вибранi об’екти бажання, то i воно сприйматиме свое задоволення все ще вiдносно, як i самозрозумiло, поки задоволення не запропонуе себе без труднощiв i опору. Вiд чого залежить пiзнання властивого значення речей, так це вiд вiддалi, яка утворюеться мiж ними i нашим сприйманням [Aufnehmen]. Це лиш один з багатьох випадкiв, коли треба вiдступати вiд речей, покладати мiж нами i ними певний простiр, аби здобути iх об’ективного образу. Певно, такий образ не менш суб’ективно-оптично визначений, нiж нечiткий або спотворений образ при занадто великiй чи занадто малiй вiдстанi; тiльки з внутрiшнiх пiдстав доцiльностi пiзнання суб’ективнiсть дiстае специфiчного наголосу саме в крайнiх точках вiддалi. Початково об’ект iснуе лише в нашому стосунку до нього, зовсiм розчинений у ньому i постае перед нами тiльки в тiй мiрi, в якiй вiн одразу вже не вкладаеться в цей стосунок. До властивого бажання речей, що визнае iхне для-себе-буття, намагаючись якраз подолати його, справа доходить лише там, де бажання i виконання не збiгаються. Можливiсть насолоди, немов якийсь образ майбутнього, мусить бути вiдокремлена вiд нашого стану в дану мить, щоб ми бажали речi, якi перебувають вiд нас на вiддалi. Так само, як у сферi iнтелекту початкова еднiсть споглядання, яку ми спостерiгаемо ще в дiтей, тiльки поступово розпадаеться на усвiдомлення «Я» i усвiдомлення протистiйного йому об’екта, так i наiвна насолода тiльки тодi допускатиме свiдомiсть значення речi, начебто повагу до неi, коли рiч вислизае вiд неi. Також тут проступае зв’язок мiж послабленням афектiв бажання i починаючою об’ективацiею вартостей, коли зменшення елементарноi запальностi волiння i вiдчування сприяе усвiдомленню «Я». Доки особистiсть нестримно вiддаеться миттьовому афектовi, цiлковито сповнюеться i охоплюеться ним, «Я» ще не може виформуватися; радше усвiдомленiсть «Я», що перебувае потойбiч його окремих збуджень, може виявляти себе тiльки тодi як постiйне [das Beharrende] в усiлякiй змiнi цих збуджень, коли кожне з них бiльше не захоплюе цiлу людину; радше вони мусять залишати неохопленою яку-небудь частину ii свiдомостi, що утворюе iндиферентну точку iхнiх протилежностей, тож лише певне iх зменшення й обмеження дозволяе виникнути «Я» як завжди однаковому носiевi неоднакових змiстiв. Але так само, як «Я» i об’ект у всiх можливих сферах нашого iснування становлять корелятивнi поняття, що ще нероздiльнi у початковiй формi уявлення i тiльки диференцiюються з неi, одне в iншому, – так i самостiйна вартiсть об’ектiв могла б розгортатися тiльки в протилежностi до самостiйного посталого «Я». Лише вiдштовхування, що ми iх зазнаемо вiд об’екта, труднощi в його досягненнi, час очiкування i час дiяльностi, що закрадаються помiж бажання i задоволення, роздiляють «Я» i об’ект, якi у безпосередньому спiв-перебуваннi потреби й задоволення мiстяться нерозвинутими i без особливого наголосу. Нехай дiеве тут визначення об’екта полягае у самiй лише його рiдкiсностi – вiдносно до його бажаностi – або в позитивних зусиллях iз його засвоення, у кожному разi тiльки через це вiн встановлюе ту вiдстань мiж ним i нами, що дозволяе, нарештi, надавати йому певноi вартостi потойбiч того, що вiн стае просто спожитим.
У такий спосiб можна сказати, що вартiсть об’екта хоча i грунтуеться на тому, що його бажають, проте на такому бажаннi, що втратило свою абсолютну властивiсть потягу [Triebhaftigkeit]. Однак об’ект, якщо вiн повинен залишатися економiчною вартiстю, так само мало може збiльшувати свою величину вартостi до того рiвня, при якому вiн практично дiе немов абсолютний об’ект. Вiдстань мiж «Я» i предметом його бажання може ставати такою великою – нехай через об’ективнi труднощi надбання, нехай через надмiрно високу цiну, нехай через сумнiви звичаевого або iншого рiзновиду, що опираються прагненню до нього, – що справа не доходить до жодного реального вольового акту, а бажання або згасае, або стае невиразним хотiнням. Вiдстань мiж суб’ектом i об’ектом, зi зростанням якоi постае вартiсть принаймнi в економiчному сенсi мае, отже, нижню i верхню межу, тож формулювання, нiби рiвень вартостi дорiвнюе рiвневi опору, що протистоiть досягненню бажаних речей згiдно з природними, виробничими i соцiальними можливостями [Chancen], не вiдповiдае становi речей. Певно, залiзо не було б жодною економiчною вартiстю, якби його досягненню не протистояли бiльшi труднощi, нiж, скажiмо, при досягненнi повiтря для дихання; але, з iншого боку, цi труднощi мусили знизитися до певного рiвня, щоб залiзо взагалi можна було переробити на те багатство знарядь, яке зробило його вартiсним. Або так: стверджують, мовляв, твори плiдного маляра при однаковiй мистецькiй досконалостi були б менш коштовними, нiж твори менш продуктивного; це слушно тiльки вище певноi якiсноi межi. Адже потрiбно якраз вказати на певне багатство витворiв якогось маляра, щоб одного разу вiн узагалi зажив тiеi слави, яка пiдвищуе цiну його картин. Далi, в деяких краiнах iз паперовою валютою саме рiдкiснiсть золота призвела до того, що простолюд узагалi вже не може приймати золота, коли воно йому випадково запропоноване. Бо саме вiдносно шляхетних металiв, чию придатнiсть до грошовоi субстанцii зазвичай угрунтовують на iхнiй рiдкiсностi, теорiя не мае права не помiчати того, що це значення рiдкiсностi може з’являтися тiльки вище якоiсь вельми високоi численностi, без якоi цi метали взагалi не могли б служити практичнiй потребi в грошах i, отже, зовсiм не могли б досягати тiеi вартостi, якою вони володiють як грошовий матерiал. Мабуть, лише практична ненаситнiсть, жадання якоi поширюеться понад будь-яку дану величину добра i якiй через це кожна вартiсть здаеться занадто мiзерною, нехтуе тим, що не рiдкiснiсть, а певне середне мiж рiдкiснiстю i не-рiдкiснiстю утворюе умову вартостi в бiльшостi випадкiв. Як показуе нескладне мiркування, момент рiдкiсностi може вносити ранжирування в значення чутливостi рiзницi; момент численностi – у значення узвичаення. Як i життя скрiзь визначаеться пропорцiею обох цих фактiв – тим, що ми так само потребуемо рiзницi й змiни його змiстiв, як i узвичаення до кожного з них, – так i ця загальна необхiднiсть являе себе тут у спецiальнiй формi, що вартiсть речей потребуе, з одного боку, якоiсь рiдкiсностi, отже вирiзнення себе i особливоi уваги, а, з другого боку, певноi широчини, численностi i тривання, щоб речi взагалi переступали порiг вартостi.
На одному прикладi, який зовсiм далекий вiд економiчних вартостей i саме тому придатний для унаочнення також iхньоi принциповоi сторони, я хочу зобразити загальне значення вiддалення для об’ективно уявленоi оцiнки: на естетичному прикладi. Те, що ми тепер називаемо втiхою вiд краси речей, розвинулося вiдносно пiзно в iсторii людства. Адже хоч би скiльки ще й тепер виявляв ii окремий випадок безпосередньо чуттеве насолодження, ii специфiчне все ж грунтуеться на свiдомостi поцiновувати рiч [Sache] i насолоджуватися нею, а не е тiльки станом чуттевоi чи надчуттевоi збудженостi, що його вона викликае в нас. Кожна культурна людина з великою певнiстю в принципi розрiзнятиме мiж естетичною i чуттевою втiхою вiд жiночоi краси, хоч би як мало вона, мабуть, могла вiдмежувати одне вiд одного цi компоненти всього свого почуття стосовно цього окремого явища. В одному стосунку ми вiддаемося об’ектовi, в iншому – предмет дае себе нам. Навiть якщо естетична вартiсть, як i будь-яка вартiсть, може бути чужою для властивостi самих речей i поставати якоюсь проекцiею почуття на них, все ж iй притаманна досконалiсть цiеi проекцii, тобто змiст почуття немовби повнiстю входить у предмет i виявляеться значливiстю з властивою нормою, що протистоiть суб’ектовi, виявляеться чимось, чим е предмет. Бодай як в iсторично-психологiчному планi дiйшли до цiеi об’ективноi, естетичноi втiхи вiд речей, все ж чи неодмiнно пов’язана примiтивна насолода ними, iз якоi мусить походити будь-яка вища, лише з iх суб’ективно-безпосередньою придатнiстю до ужитку [Genie?barkeit] i кориснiстю? Імовiрно, дуже просте спостереження дае нам ключ для цього. Якщо який-небудь об’ект викликае в нас велику втiху чи схвалення, то при кожному наступному поглядi на цей об’ект у нас присутне почуття втiхи, i навiть тодi, коли вже не йдеться про його використання чи насолодження ним. Ця втiха, що нагадуе вiдлуння, мае цiлком властивий психологiчний характер, визначений тим, що тепер ми бiльше нiчого не волiемо вiд предмета; мiсце конкретного стосунку, що ранiше пов’язував нас iз ним, тепер заступае саме лише його споглядання як причина приемного вiдчуття; тепер ми його не зачiпаемо в його буттi, тож наше почуття пов’язуеться лише з його явищем, але не з тим, що е споживчим у ньому в будь-якому сенсi. Коротко кажучи, тимчасом як ранiше предмет був вартiсним для нас як засiб для наших практичних або евдемонiстичних цiлей, тепер вiн е самим лише образом споглядання, що приносить нам утiху, коли ми при цьому ставимося до нього стриманiше, на бiльшiй вiддалi, не торкаючись його. У цьому, менi здаеться, вже наперед сформованi вирiшальнi риси естетичного, яке одразу проявляеться без жодних сумнiвiв, якщо це перетворення [Umsetzung] вiдчуттiв простежити вiд iндивiдуально-психологiчного до родового розвитку. Вже давно хотiли вивести красу з корисностi, однак, як правило, залишалися в неуцькому огрубiннi прекрасного, позаяк занадто наближували одне до одного. Цього огрубiння даеться уникнути, якщо зовнiшню доцiльнiсть i чуттево-евдемонiстичну безпосереднiсть досить далеко вiдсунути назад в iсторiю роду, таким чином, щоб iз образом цих речей у нашому органiзмi було пов’язано подiбне до iнстинкту чи до рефлексу почуття задоволення, яке стае дiевим в окремому iндивiдi, що успадкував цей фiзично-психологiчний зв’язок, навiть без усвiдомлення чи iснування корисностi предмета для нього самого. Менi не потрiбно зупинятися на контроверзах про успадкування таким чином набутих зв’язкiв, оскiльки для нашого контексту досить того, що явища пробiгають так, немовби [als ob] набутi властивостi е спадковi. Так, прекрасним для нас було б спочатку те, що виявилося корисним для роду, i сприйняття чого викликае в нас через це задоволення, хоча ми як iндивiди не мали якогось конкретного iнтересу до цього об’екта – що, звичайно, не означае нi одноманiтностi, нi сковування iндивiдуального смаку середнiм рiвнем чи рiвнем роду. Тi вiдлуння загальноi корисностi сприймаються усiм рiзноманiттям iндивiдуальних душ i далi розвиваються до наперед зовсiм не визначених особливостей – тож, мабуть, можна було б сказати, що те вiдокремлення почуття задоволення вiд реальностi його початковоi спонуки перетворилося б, зрештою, на форму нашоi свiдомостi, незалежно вiд тих перших змiстiв, якi спонукали ii формування, i вона виявляе готовнiсть приймати в себе будь-якi iншi [змiсти], якi вростають у неi завдяки психiчнiй констеляцii. У випадках, коли ми ще маемо спонуку до реалiстичного задоволення, наше почуття стосовно речi не е специфiчно естетичним, а конкретним, воно зазнае метаморфози щодо неi тiльки через певне вiддалення, абстрагування або сублiмацiю. Тут дуже часто трапляеться, що пiсля встановлення певного зв’язку якийсь зв’язувальний елемент втрачае чиннiсть, бо бiльше не потрiбнi його послуги. Зв’язок мiж певними корисними об’ектами i почуттями задоволення став настiльки мiцним у родi внаслiдок успадкованого або якось iнакше переданого механiзму, що тепер уже простий погляд на цi об’екти перетворюеться для нас на задоволення, навiть без того, щоб ми насолоджувалися iх кориснiстю. На пiдставi цього можна пояснити те, що Кант називае естетичною незаiнтересованiстю, байдужнiстю до реального iснування предмета, якщо дана тiльки його «форма», тобто його зримiсть; звiдси те прославлення i та надземнiсть прекрасного – остання викликана часовою далечiнню реальних мотивiв, на грунтi яких ми вiдчуваемо естетичне; звiдси в уявленнi, мовляв, прекрасне е чимось типовим, надiндивiдуальним, загальнозначущим – адже родовий розвиток давно геть вичистив iз цих внутрiшнiх порухiв усе специфiчне, суто iндивiдуальне в окремих мотивах i досвiдах; звiдси досить часта неможливiсть рацiонально обгрунтовувати естетичне судження i та протилежнiсть, в яку воно iнколи ставить себе до того, що корисно або приемно нам як iндивiдам. Увесь цей розвиток речей вiд iхньоi вартостi корисностi до iхньоi вартостi краси являе собою процес об’ективацii. Коли я називаю рiч прекрасною, ii якiсть i значення у зовсiм iнший спосiб незалежна вiд диспозицiй i потреб суб’екта, нiж коли вона суто корисна. Доки речi тiльки такi, вони замiннi, тобто кожна може замiняти iншу рiч, яка мае той самий результат при використаннi. Щойно вони постають прекрасними, вони дiстають iндивiдуальне для-себе-буття, тож вартiсть, яку одна рiч мае для нас, зовсiм не може замiнитися вартiстю iншоi речi, яка у своему рiзновидi так само прекрасна. Нам не треба простежувати генезу естетичного iз цих мiзерних натякiв у багатствi iх формоутворень, аби пiзнати: об’ективацiя вартостi виникае у вiдношеннi вiддалi, яке утворюеться мiж суб’ективно-безпосереднiм витоком оцiнки об’екта i нашим вiдчуттям його в даний момент. Чим бiльше вiддалена у часi i забута як така кориснiсть для роду певноi речi, яка спочатку дозволяе пов’язати iнтерес i вартiсть iз предметом, тим чистiшою е естетична втiха вiд самоi лише форми i споглядання об’екта, тобто тим бiльше вiн протистоiть нам iз власним достоiнством, тим бiльше ми надаемо йому значення, що не розчиняеться в тому, що вiн у випадковий спосiб стае суб’ективно спожитим, тим бiльше той стосунок, в якому ми оцiнюемо речi тiльки як засiб для нас, звiльняе мiсце для почуття iхньоi самостiйноi вартостi.
Я обрав цей приклад через те, що об’ективувальна дiя того, що я називаю вiддаленням, особливо унаочнюеться на часовiй вiдстанi. Звичайно, цей процес е iнтенсивним i якiсним, так що суто символiчною е кiлькiсна характеристика через певну вiддаль. Тому однаковий ефект може бути викликаний рядом iнших моментiв, як це фактично вже було показано: через рiдкiснiсть об’екта, через труднiсть досягнення, через необхiднiсть вiдмови. Навiть якщо в цих суттевих для господарства випадках значливiсть речей завжди становить значливiсть для нас i через це залишаеться залежною вiд нашого визнання, усе-таки вирiшальний момент полягае в тому, що згiдно з цими лiнiями розвитку вони протистоять нам мов сила до сили, як свiт субстанцiй i сил, якi своiми властивостями визначають, чи задовольняють вони нас i наскiльки саме задовольняють нашi бажання, i наскiльки вони вимагають вiд нас боротьби i зусиль, перш нiж вiддадуть себе нам. Тiльки коли постае питання вiдмови – вiдмови вiд вiдчуття, на якому, зрештою, лежить вага, – мае мiсце спонука до спрямування свiдомостi на предмет цього вiдчуття. Стан, що його стилiзуе уявлення раю i в якому ще не роз’едналися суб’ект i об’ект, бажання i виконання – стан не якоiсь там iсторично обмеженоi епохи, а такий, що постае всюди i в дуже рiзноманiтних ступенях, – такий стан, звiсно, приречений до розладу, але саме через те i знову до замирення: сенс будь-якого вiддалення полягае в тому, щоб воно долалося. Туга, зусилля, жертовнiсть, якi рухаються помiж нами й речами, i е тим, що повинно спрямовувати iх до нас. Вiддалення i наближення суть замiннi поняття також у практичному досвiдi, кожне припускае iнше й обидва утворюють сторони того стосунку до речей, який ми суб’ективно називаемо нашим бажанням, а об’ективно – iхньою вартiстю. Звiсно, спожитий предмет ми маемо вiддалити вiд себе, щоб його знову бажати; однак на противагу далекому це бажання е першим щаблем наближення, першим iдеальним стосунком до нього. Це подвiйне значення бажання – що воно може виникати лише на вiддалi щодо речей, яку воно прагне якраз подолати, але все-таки вже припускае яке-небудь близьке буття мiж речами i нами, щоб узагалi вiдчувати наявну вiддаль – Платон висловив у прекрасних словах, мовляв, любов е середнiм станом мiж володiнням i не-володiнням. Необхiднiсть жертви, той досвiд, що бажання недарма вгамовуеться, е лише загостренням чи посиленням цього спiввiдношення: вiн доводить до найбiльш переконливоi свiдомостi вiддаленiсть мiж нашим теперiшнiм «Я» i насолодою речей; одначе саме через те, що вiн спрямовуе нас на шлях до подолання вiддаленостi. Цей внутрiшнiй розвиток до одночасного зростання вiддалi й наближення виразно постае i як iсторичний процес диференцiацii. Культура спричинюе збiльшення обводу iнтересiв, тобто периферiя, на якiй перебувають предмети iнтересу, дедалi бiльше вiдсуваеться вiд центру, себто вiд «Я». Проте ця вiддаленiсть можлива лише завдяки одночасному наближенню. Якщо для сучасноi людини вiтальне значення мають об’екти, особи й процеси, що вiддаленi вiд неi на сотнi чи тисячi миль, то вони спершу мусять бути наближенi до неi порiвняно з первiсною людиною, для якоi взагалi не iснуе таких; тому для цiеi останньоi вони взагалi перебувають iще потойбiч позитивних визначень: близькiсть i вiддаленiсть. Обидва поняття зазвичай розвиваються тiльки у взаемодii на пiдставi того iндиферентного стану. Сучасна людина мусить працювати зовсiм iнакше, докладати цiлком iншоi iнтенсивностi зусиль, нiж первiсна людина, тобто вiдстань мiж нею i предметами ii волiння надзвичайно бiльша, набагато жорсткiшi умови перебувають мiж обома ними; однак зате набагато бiльшою е величина того, що вона наближуе до себе iдеально, через свое бажання, i реально, завдяки своiй жертовнiй працi. Процес культури – саме той, який переводить суб’ективнi стани потягу i насолоди в оцiнку об’ектiв – дедалi швидше розпорошуе елементи нашого подвiйного ставлення близькостi та вiддаленостi щодо речей.
Суб’ективнi процеси потягу i насолоди об’ективуються у вартостi, тобто з об’ективних спiввiдношень перед нами виростають перешкоди, нестатки i вимоги якоi-небудь «цiни», через якi причина або предметний умiст потягу i насолоди взагалi тiльки вiдступають вiд нас i разом з цим в одному й тому самому актi перетворюються для нас на властивий «об’ект» i на вартiсть. Отже, поняттево-радикальне питання про суб’ективнiсть чи об’ективнiсть вартостi поставлене взагалi хибно. Особливо ж його рiшення в сенсi суб’ективностi дуже помилково грунтуеться на тому, що жоден предмет не може досягти цiлковитоi загальностi мiри вартостi, а вона змiнюеться вiд мiсця до мiсця, вiд особи до особи, навiть вiд години до години. Тут криеться змiшення суб’ективностi й iндивiдуальностi вартостi. Те, що я бажаю насолоджуватися або насолоджуюся, звiсно, е чимось суто суб’ективним, у цьому не мiститься жодного самостiйного наголосу на свiдомостi чи iнтересi для предмета як такого. Але тепер настае зовсiм новий процес, процес оцiнки: змiст волi i почуття набувае форми об’екта. Останнiй же протистоiть суб’ектовi з певною мiрою самостiйностi, надаючи себе йому або вiдмовляючи йому, пов’язуючи з його здобутком вимоги, через якi початковий волевияв його вибору пiднесено до законного порядку, в якому суб’ект спiзнае цiлком необхiднi долi й умовностi. Для цього зовсiм не вагомий той факт, що змiсти, якi набирають форми об’ективностi, не тотожнi для всiх суб’ектiв. Припустiмо, що все людство здiйснило б в точностi однакову оцiнку, то тим самим у неi не побiльшало б жодноi мiри «об’ективностi» понад ту, якою вона володiе вже в цiлком iндивiдуальному випадку; адже коли оцiнюеться певний змiст узагалi замiсть того, щоб функцiонувати суто як задоволення потягу, як насолода, вiн перебувае на об’ективнiй вiддалi вiд нас, яка встановлена низкою предметних визначеностей: перешкодами, необхiдною боротьбою, здобутком i втратою, зважуваннями i цiнами. Пiдстава, через яку знов i знов ставиться хибне питання про об’ективнiсть чи суб’ективнiсть вартостi, е такою: що в розвиненому емпiричному станi ми наперед знаходимо необмежене число об’ектiв, якi постали такими iз чисто уявлюваних причин. Але щойно в нашiй свiдомостi перебувае якийсь готовий об’ект, то, звiсно, йому притаманна вартiсть, яка, як видаеться, мiститься винятково на боцi суб’екта; перший аспект, з якого я виходив, розташування змiстiв у ряди буття i вартостi, здаеться просто синонiмiчним до iх подiлу на об’ективнiсть i суб’ективнiсть. Щоправда, при цьому не зважають на те, що об’ект волi як такий е чимось iншим, нiж об’ект уявлення. Навiть якщо обидва вони дуже добре можуть перебувати в тому самому мiстi просторового, часового i якiсного рядiв, жаданий предмет зовсiм iнакше протистоiть нам, означае для нас щось цiлком iнше, нiж уявлений об’ект. Я нагадаю аналогiю любовi. Людина, яку ми любимо, зовсiм не е таким самим утворенням, яке ми уявляемо вiдповiдно до пiзнання. При цьому я маю на увазi не вiдхилення чи фальшування, якi, скажiмо, привносить афект у пiзнавальний образ. Адже цей образ завжди залишаеться в сферi уявлення i в межах iнтелектуальних категорiй, бодай як модифiкувався iхнiй змiст. Однак грунтовно iншим е спосiб, у який кохана людина е для нас об’ектом, на вiдмiну вiд iнтелектуально уявленоi людини; попри всiляку логiчну тотожнiсть вона означае для нас щось iнше, приблизно так, як мармур Венери Мiлоськоi означае для кристалографа щось iнше, нiж для естетика. Так, певний елемент буття, рекогносцирований за певними визначеностями як «один i той самий», може ставати для нас об’ектом у зовсiм рiзнi способи: уявлення i бажання. В рамках кожноi з цих категорiй протиставлення суб’екта й об’екта мае iншi спонуки й iншi наслiдки, тож тiльки спричинюеться плутанина, коли практичний стосунок мiж людиною та ii об’ектами ставлять перед тiею альтернативою мiж суб’ективнiстю i об’ективнiстю, яка може мати значущiсть лише у сферi iнтелектуального уявлення. Бо хоча вартiсть певного предмета i не об’ективна в тому самому сенсi, як його колiр чи вага, то з цiеi причини вона в жодному разi не суб’ективна у вiдповiдному цiй об’ективностi сенсi; така суб’ективнiсть радше притаманна якомусь забарвленню, яке виникае внаслiдок чуттевоi омани, або якiйсь якостi речi, яку iй приписуе хибний висновок, або якомусь буттю, реальнiсть якого навiюе нам марновiрство. Натомiсть практичне ставлення до речей витворюе цiлком iнший рiзновид об’ективностi: через те, що обставини дiйсностi вiдтiсняють змiст бажання i насолоди вiд самоi цiеi суб’ективноi подii i тим самим створюють для них своерiдну категорiю, яку ми називаемо iх вартiстю.
У межах економiки цей процес пробiгае так, що змiст жертви або вiдмови, який постае мiж людиною i предметом ii бажання, водночас може бути предметом бажання iншоi людини: одна мусить вiдмовитися вiд певного володiння або певноi насолоди на користь iншоi, щоб спонукати цю останню до вiдмови вiд того, чим вона володiе i чого бажае та перша людина. Я доведу, що i економiку iзольованих виробникiв для власного споживання е змога редукувати до цiеi самоi формули. Отже, два утворення вартостi переплiтаються одне з одним, i потрiбно використати одну вартiсть, аби здобути iншу вартiсть. Тим самим явище мае такий перебiг, немовби речi взаемно визначали свою вартiсть. Адже коли вони вимiнюються одна на одну, кожна набувае практичного здiйснення i мiри своеi вартостi в iншiй. Це являе собою найбiльш вирiшальний наслiдок i вираження вiддалення предметiв вiд суб’екта. Доки вони безпосередньо близькi йому, доки диференцiйованiсть бажань, рiдкiснiсть трапляння, труднощi й опори в досягненнi не вiдтiсняють iх вiд суб’екта, доти вони для нього е так би мовити бажанням i насолодою, але ще не предметом обох iх. Вказаний процес, разом з яким вони стають цим предметом, завершуеться через те, що спецiально для цiеi мети виготовляеться предмет, що вiддаляе i водночас долае вiддаль. Тим самим здобуваеться найчистiша економiчна об’ективнiсть, виокремлення предмета iз суб’ективного стосунку до особистостi; i коли це виготовлення вiдбуваеться для iншого, який береться за вiдповiдне виготовлення для того першого, предмети вступають у взаемне об’ективне вiдношення. Форма, яку набирае вартiсть в обмiнi, уводить вартiсть у ту описану категорiю, яка перебувае потойбiч строгого сенсу суб’ективностi й об’ективностi; в обмiнi вартiсть постае надсуб’ективною, надiндивiдуальною, не стаючи предметною якiстю i дiйснiстю в самих речах: вона з’являеться нiби як вимога речi, що сягае поза межi iманентноi предметностi речi, будучи вiдданою лише за вiдповiдний еквiвалент i будучи здобутою лише за такий еквiвалент. «Я», хоч i загальне джерело вартостей узагалi, настiльки далеко вiдступае вiд своiх сотворiнь, що вони можуть вимiрювати своi значення одна по однiй, без зворотного стосунку щораз до «Я». Це чисто предметне спiввiдношення вартостей мiж собою, яке здiйснюеться в обмiнi i спираеться на нього, мае, однак, свою мету вочевидь у завершальному суб’ективному iх споживаннi, тобто в тому, що нас цiкавить iх бiльше число й iнтенсивнiсть, нiж це було б можливо без цiеi вiддачi та об’ективного врiвноваження мiновоi торгiвлi. Як казали про божественний принцип, мовляв, пiсля надання елементам свiту iхнiх сил вiн вiдступив i полишив iх на взаемну гру цих сил, тож тепер ми можемо говорити про об’ективний свiт, що дотримуеться своiх власних вiдношень i законiв; але так само, як божественна сила це iз-себе-встановлення [Aus-sich-heraussetzen] свiтового процесу обрала як найпридатнiший засiб для найбiльш досконалого досягнення своiх цiлей за допомогою свiту, так i в рамках економiки ми надаемо речам вбрання вартiсноi величини немов iхньоi власноi якостi, а потiм полишаемо iх на процеси обмiну, об’ективно визначений тими величинами механiзм, взаемнiсть безособових впливiв вартостей – з яких вони, придатнi до вжитку в бiльшiй та iнтенсивнiшiй мiрi, повертаються до своеi кiнцевоi мети, яка була iхнiм вихiдним пунктом – вiдчування суб’екта. Разом iз цим обгрунтований i розпочатий той напрям утворення вартостi, в якому здiйснюеться економiка i наслiдки якого пiдтримують сенс грошей. До його викладу ми i маемо тепер звернутися.
II
Технiчна форма для економiчного обiгу створюе царство вартостей, яке бiльш або менш повно вiдокремлене вiд свого суб’ективно-особистiсного пiдгрунтя. Наскiльки iндивiд купуе предмет, позаяк вiн цiнуе i бажае споживати його, настiльки ж вiн дiйсно виражае це бажання лише разом iз та в предметi, що його вiн обмiнюе на тi вартостi; тим самим суб’ективний процес, в чиiй диференцiацii та збiльшувальнiй напруженостi мiж функцiею i змiстом цей останнiй постае «вартiстю», перетворюеться на об’ективне [sachlichen], надособистiсне вiдношення мiж предметами. Особи, яких iхнi бажання i поцiнування спонукають до здiйснення або того, або цього обмiну, реалiзують цим для своеi свiдомостi лише вартiснi спiввiдношення, змiст яких уже мiститься в самих речах: величина якогось одного об’екта вiдповiдае за вартiстю певнiй величинi iншого об’екта, i ця пропорцiя, як щось об’ективно домiрне i нiби законне, так само стосуеться до тих особистiсних мотивiв (iз яких вона походить i в яких вона закiнчуеться), як ми сприймаемо це вiдповiдно в об’ективних вартостях моральноi й iншоi сфери. Так принаймнi видаеться явище вповнi розвиненого господарства. В ньому предмети циркулюють за нормами i мiрами, якi чiтко встановленi в будь-яку дану мить i з якими вони протистоять iндивiду як об’ективне царство; вiн може бути причетним до нього або не бути причетним, проте якщо вiн хоче цього, то спроможний цього лише як носiй або виконавець цих потойбiчних йому визначеностей. Господарство прагне до певного – нiде вповнi недiйсного i нiде вповнi нездiйсненого – ступеня розвитку, на якому речi взаемно визначаються своiми мiрами вартостi мов за допомогою якогось самодiяльного механiзму – не зашкоджуючи питанню, наскiльки суб’ективне почування перейняло в себе цей механiзм як свою передумову або як свiй матерiал. Але саме через те, що за певний предмет вiддаеться якийсь iнший, уся його вартiсть набувае зримостi й вiдчутностi, якоi вiн узагалi приступний. Взаемнiсть компенсування, яким будь-який об’ект господарювання виражае свою вартiсть в iншому предметi, виокремлюе обох iх iз iхнього простого значення почуття: вiдноснiсть визначення вартостi означае ii об’ективацiю. При цьому припускаеться засадниче ставлення до людини, в чийому почуттевому життi, звiсно, розгортаються всi процеси оцiнки, те ставлення так би мовити вросло в речi, i надiленi ним вони вступають у те взаемне зважування, яке е не наслiдком iхньоi господарськоi вартостi, а вже ii носiем або змiстом.
Отже, факт економiчного обмiну вiдокремлюе речi вiд злитностi [Eingeschmolzensein] в самiй лише суб’ективностi суб’екта i дае iм змогу, iнвестуючи iхню економiчну функцiю в них самих, взаемно визначатися. Практично дiеву вартiсть надае предметовi не те, що вiн один стае бажаним, а те, що стае бажаним якийсь iнший. Їi характеризуе не вiдношення до суб’екта вiдчуття, а те, що цього вiдношення досягають тiльки цiною жертви, тодi як з iншого погляду ця жертва здаеться споживчою вартiстю, а сама та цiна здаеться жертвою. Тим самим об’екти дiстають певноi взаемностi компенсування, яка в цiлком особливий спосiб виявляе вартiсть як iм самим об’ективно притаманну властивiсть. Оскiльки домовляються про предмет – а це означае, що фiксуеться жертва, яку вiн являе собою, – його значення для обох контрагентiв виявляеться радше чимось таким, що стоiть поза ними самими, начебто iндивiд сприймае це останне лише в свое вiдношення до самого себе; i ми згодом побачимо, яким чином навiть iзольоване господарство, ставлячи перед господарником вимоги природи, накладае на нього таку саму необхiднiсть жертви за набуття об’екта, тож i тут подiбне вiдношення, яке змiнило лиш одного з носiiв, може надiляти предмет тим самим самостiйним, незалежним вiд його власних об’ективних умов значенням. Бажання i почуття суб’екта, звичайно, стоять за усiм тим як спонукальна сила, але з неi самоi по собi не могла б походити ця форма вартостi, яка радше притаманна лише компенсуванню об’ектiв мiж собою. Господарство спрямовуе потiк оцiнок через форму обмiну, створюючи нiбито мiжцарство помiж бажаннями, з яких струмениться будь-який рух людського свiту i задоволення споживання, в яке вiн виливаеться. Специфiчнiсть господарства як особливоi форми вiдносин i поведiнки полягае – якщо не лякатися парадоксального вислову – не так у тому, що воно вимiнюе вартостi, як у тому, що воно вимiнюе вартостi. Звiсно, те значення, яке речi набувають у та разом iз обмiном, нiколи не бувае цiлком iзольованим поряд iз iхнiм суб’ективно-безпосереднiм значенням, що початково i вирiшуе про вiдношення; радше обидва вони взаемно приналежнi, як взаемно приналежать форма i змiст. Щоправда, об’ективний i досить часто також панiвний над свiдомiстю iндивiду процес так би мовити абстрагуеться вiд того, що iснують вартостi, якi утворюють його матерiал, i здобувае свою найвластивiшу сутнiсть в iх рiвностi – приблизно так, як геометрiя знаходить своi задачi лише у вiдношеннях величин речей, не долучаючи субстанцiй, тiльки в яких реально iснують тi вiдношення. Те, що не лише розгляд господарства, а саме господарство так би мовити в реальнiй абстракцii складаеться iз охопноi дiйсностi процесiв оцiнки, не е таким дивним, як спершу здаеться, щойно ясно усвiдомимо собi, наскiльки широко людська поведiнка обраховуе за допомогою абстракцiй у рамцях будь-якоi психiчноi сфери. Сили, вiдношення, якостi речей – тiею мiрою, якою до них належить i наша власна сутнiсть – об’ективно утворюють едине сплетiння [Ineinander], яке розщеплюеться на множиннiсть самостiйних рядiв або мотивiв тiльки долученими нашими iнтересами i з метою iх опрацювання нами. Так, будь-яка наука дослiджуе явища, якi тiльки пiд встановленим нею кутом зору мають якусь замкнену в собi еднiсть i чiтке вiдмежування вiд проблем iнших наук, тодi як дiйснiсть не переймаеться цими розмежувальними лiнiями, а кожен фрагмент свiту являе собою конгломерат завдань для рiзноманiтних наук. Так само наша практика виокремлюе iз зовнiшньоi або внутрiшньоi комплексностi речей однобiчнi ряди й тiльки у такий спосiб створюе великi системи iнтересiв культури. Те ж саме проступае в дiяльностi почуття. Там, де ми маемо релiгiйнi або соцiальнi вiдчуття, де ми налаштованi меланхолiйно або приязно до свiту, завжди наявнi абстракцii iз цiлого дiйсностi, якi сповнюють нас як предмети нашого почуття – нехай так, що наша здатнiсть до реакцiй схоплюе iз запропонованих вражень лише тi, якi належать тому чи цьому спiльному поняттю iнтересу; нехай так, що вона сама собою надае будь-якому предметовi певного забарвлення, чия пiдстава, закладена в самому предметi в його цiлостi, разом iз обгрунтуваннями iнших забарвлень переплiтаеться в об’ективно нерозрiзнену еднiсть. Тож i це становить одну з формул, в якiй можна викласти ставлення людини до свiту: з абсолютноi едностi й нерозривноi переплетеностi речей, в якiй кожна тримае iншу i всi iснують з однаковим правом, наша практика не менш, нiж наша теорiя, безперервно абстрагуе одиничнi елементи, щоб сполучити iх у вiдноснi едностi й цiлостi. Ми не маемо жодного стосунку до тотальностi буття, хiба що в зовсiм загальних почуттях: тiльки коли на пiдставi потреб нашого мислення i наших дiй ми постiйно видобуваемо абстракцii з явищ i надiляемо iх вiдносною самостiйнiстю суто внутрiшнього взаемозв’язку, самостiйнiстю, яка вiдмовляе об’ективному буттю тих явищ у безперервностi свiтових рухiв, ми здобуваемо визначене в своiх деталях ставлення до свiту. Господарська система, звичайно, в такий спосiб заснована на абстракцii, на вiдношеннi взаемностi обмiну, балансi жертви i набуття, тодi як у дiйсному процесi, в якому ця система реалiзуеться, вона нерозривно злита зi своiм пiдгрунтям i своiм результатом: бажаннями i споживаннями. Але ця форма iснування не вiдрiзняе ii вiд решти сфер, на якi ми розкладаемо сукупнiсть явищ задля наших iнтересiв.
Вирiшальним для об’ективностi господарськоi вартостi, яка [об’ективнiсть] вiдмежовуе господарську сферу як самостiйну, постае принципове перевищення значущостi [G?ltigkeit] вартостi поза межi одиничного суб’екта. Внаслiдок того, що за певний предмет мусить бути даний якийсь iнший, виявляеться, що вiн чогось вартий не лише для мене, а й сам по собi, тобто також для когось iншого. В господарськiй формi вартостей рiвняння «об’ективнiсть = значущiсть для суб’ектiв узагалi» знаходить одне зi своiх найвиразнiших виправдань. Через еквiвалентнiсть, яка взагалi тiльки з нагоди обмiну стае усвiдомленою i набирае iнтересу, у вартостi зростае специфiчна характерна риса об’ективностi. Адже хоч би яким суто особистiсним або лише суб’ективно вартiсним був кожен з елементiв – те, що вони рiвнi один одному, становить об’ективний момент, що не мiститься в жодному з цих елементiв окремо i все ж не перебувае поза ними. Обмiн припускае об’ективне вимiрювання суб’ективних оцiнок, але не в сенсi часового передування, а так, що обидва вони iснують в одному актi.
Тут слiд ясно усвiдомити, що множину стосункiв мiж людьми можна вважати обмiном; водночас вiн е найбiльш чистою i сильною взаемодiею, яка зi свого боку означае людське життя, щойно воно хоче здобути якогось матерiалу й змiсту. Спочатку досить часто не звертали уваги на те, як багато з того, що на перший погляд видаеться суто однобiчно виконаною дiею, фактично включае взаемодiю: промовець здаеться для зiбрання единою постаттю, яка провадить i впливае, вчитель – для класу, журналiст – для своеi публiки; фактично кожен у такiй ситуацii вiдчувае визначальну i керiвну зворотну дiю на позiр суто пасивноi маси; для полiтичних партiй усюди залишаються чинними слова: «Я ваш ватажок, отож я мушу йти за вами»; ба, один видатний гiпнотизер нещодавно наголосив, мовляв, при гiпнотичному навiюваннi – вочевидь, у найбiльш вирiшальному випадку чистоi активностi, з одного боку, i при безумовнiй пасивностi [Beeinflu?heit], з iншого, – вiдбуваеться складно описувана дiя загiпнотизованого на гiпнотизера, без якоi ефект не був би досягнутий. Але будь-яку взаемодiю потрiбно розглядати як певний обмiн: усяка розмова, усяка любов (навiть там, де на неi вiдповiдають iншими почуттями), усяка гра, усякий погляд на себе. І якщо, здаеться, iснуе вiдмiннiсть, нiби у взаемодii дають те, чого самi не мають, а в обмiнi лише те, чого мають, то це все ж виявляеться безгрунтовним. Справдi-бо, те, що здiйснюють у взаемодii, завжди може бути лише власною енергiею, вiддачею власноi субстанцii; i навпаки, обмiн вiдбуваеться не задля предмета, яким ранiше володiв iнший, а для власного емоцiйного рефлексу, яким ранiше не володiв iнший; бо ж сенс обмiну – сума вартостi пiсля нього бiльша, нiж сума вартостi перед ним – усе ж означае, що кожен дае iншому бiльше, нiж вiн сам володiв. Звiсно, взаемодiя е ширшим, а обмiн вужчим поняттями; правда, в людських стосунках перша з’являеться переважно в таких формах, якi дозволяють ii розглядати як обмiн. Наша природна доля, яка кожен день сполучае з безперервностi набуття i втрати, надходження i вiдтiкання змiстiв життя, одухотворяеться в обмiнi, свiдомо покладаючи одне з них замiсть iншого. Той самий духовно-синтетичний процес, який iз послiдовностi речей узагалi створюе «одне-поряд-з-iншим» i «одне-для-iншого», те саме «Я», яке, внутрiшньо пронизуючи чуттевi даностi, вбудовуе в них форму своеi власноi едностi – разом iз обмiном схопили той природно даний ритм нашого iснування i зорганiзували його елементи в осмислену пов’язанiсть. І якраз обмiн господарських вартостей найменше уникае забарвленостi жертви. Там, де ми обмiнюемося коханням, ми зазвичай геть не знаемо, що робити з виявленою в цьому внутрiшньою енергiею; коли ми ii вiддаемо, ми – незважаючи на зовнiшнi наслiдки цiеi дiяльностi – не приносимо собi жодноi користi; коли в розмовi ми повiдомляемо iнтелектуальнi змiсти, то з цiеi причини вони не применшуються; коли ми презентуемо образ своеi особистостi нашому оточенню, приймаючи в себе образ iнших, цей обмiн у жоден спосiб не зменшуе нашу власнiсть. При всiх цих обмiнах збiльшення вартостi вiдбуваеться не через пiдрахунок набуття i втрати, а внесок кожноi сторони перебувае або цiлком потойбiч цiеi протилежностi, або вiн сам по собi е вже набуттям, його можна лише вiддати, так що вiддяку ми вiдчуваемо як якийсь незаслужений подарунок попри наш власний дарунок; натомiсть господарський обмiн – хай вiн стосуеться субстанцiй або працi, або iнвестованоi в субстанцii робочоi сили – завжди означае жертву якогось по-iншому корисного товару, хоч би скiльки в кiнцевому результатi переважало евдемонiстичне примноження.
Те, що будь-яке господарство е взаемодiею, i то в специфiчному сенсi жертовного обмiну, може вiдхиляти той закид, який висунули проти ототожнення господарськоi вартостi взагалi iз мiновою вартiстю. Мовляв, навiть зовсiм iзольований господар – який не купуе i не продае – все ж мусить складати оцiнку своiм виробам i засобам виробництва, отже, мусить утворити незалежне вiд усякого обмiну поняття вартостi, якщо його видатки i прибутки повиннi перебувати у правильному спiввiдношеннi. Щоправда, цей факт доводить якраз те, що вiн повинен спростовувати. Адже будь-яке зважування, чи виправдовуе певний продукт певнi витрати на працю або iншi матерiали, для господарюючого суб’екта е точно таким самим, як i оцiнка при обмiнi того, що вiддають за те, що одержують. Тобто, щодо поняття обмiну часто учиняеться та невтямливiсть, внаслiдок якоi про певне вiдношення, про певний стосунок говорять так, немовби вiн був чимось поза тими елементами, мiж якими вiн вiдбуваеться. Втiм вiн означае лише стан або змiну в будь-якому такому станi, однак нiщо з того, що iснуе помiж ними, в сенсi просторового вiдокремлення об’екта, що перебувае помiж двома iншими. Коли обидва акти або змiни стану, що вiдбуваються в дiйсностi, узагальнюють у поняттi «обмiн», спокусливо напрошуеться уявлення, нiби разом iз обмiном вiдбулося щось поряд iз або над тим, що вiдбуваеться в одному i в другому контрагентах – на кшталт того, як поняттева субстанцiалiзацiя в поняттi «поцiлунку», яким також «обмiнюються», зваблювала б уважати поцiлунок за щось, що перебувае десь поза обома парами вуст, поза iхнiми рухами i вiдчуттями. З огляду на його безпосереднiй змiст обмiн становить лише каузально пов’язану дворазовiсть того факту, що суб’ект тепер мае щось, чого ранiше не мав, i за це вiн не мае чогось, що ранiше мав. Але тодi той iзольований господар, який мусить приносити жертву для досягнення певних результатiв, поводить себе точно так, як той, хто здiйснюе обмiн – лише з тiею вiдмiннiстю, що його контрагентом е не другий бажаючий суб’ект, а природний порядок i закономiрнiсть речей, якi зазвичай настiльки мало сповнюють нашi бажання без якоiсь жертви з нашого боку, наскiльки це робить iнша людина. Його обчислення вартостi, згiдно з якими вiн визначае своi вчинки, назагал точно такi самi, як при обмiнi. Для господарюючого суб’екта як такого, певно, цiлком байдуже, чи пускае вiн у землю субстанцii або робочi сили, що перебувають у його володiннi, чи вiддае iншiй людинi, якщо тiльки результат вiддачi для нього однаковий. Цей суб’ективний процес жертвування i набування в окремiй душi в жодному разi не е лише чимось другорядним або вiдтвореним порiвняно з мiжiндивiдуальним обмiном, а навпаки: обмiн мiж вiддачею i здобутком в iндивiдi становить засадниче припущення i немов суттеву субстанцiю будь-якого двостороннього обмiну. Цей останнiй – тiльки пiдвид того першого, а саме такий, при якому вiддача спонукувана вимогою iншого iндивiда, тодi як ii, з таким самим успiхом для суб’екта, можуть спонукати речi та iхня технiчно-природна властивiсть. Надзвичайно вагомо здiйснювати цю редукцiю господарського процесу до того, що вiдбуваеться дiйсно, тобто в душi кожного господарюючого. Через те, що при обмiнi цей процес взаемний, зумовлений таким самим процесом в iншому [iндивiдi], не можна пiддаватися помилцi з приводу того, що натуральне i так би мовити солiпсичне господарство зводиться до тiеi самоi основноi форми, що i двостороннiй обмiн: до процесу зрiвноваження мiж двома суб’ективними процесами в iндивiдi; цього останнього самого по собi не торкаеться другорядне питання, чи походить спонукання до нього вiд природи речей, чи вiд природи людини, чи воно суто натурально-господарське, чи мiново-господарське. Отже, всi вiдчуття вартостi, якi викликанi об’ектами, що пiдлягають придбанню, загалом можуть бути досягнутi лише через вiдмову вiд iнших вартостей, так само, як i подiбна вiдмова полягае не тiльки в тiй безпосереднiй працi для нас самих, що постае працею для iнших, а досить часто в цiлком безпосереднiй працi для наших власних цiлей. Тим самим стае особливо помiтно, що обмiн рiвно настiльки продуктивний i утворюе вартiсть, наскiльки i властиве так зване виробництво. В обох випадках iдеться про те, щоб отримувати товари за цiною iнших, якi вiддають, i то так, щоб кiнцевий стан виявлявся збiльшенням почуттiв задоволення порiвняно зi станом перед такою акцiею. Ми не в змозi наново створювати нi матерiали, нi сили, а можемо тiльки перемiщати данi матерiали й сили так, щоб якомога бiльше тих, що перебувають у рядi дiйсностi [Wirklichkeitsreihe], водночас сходили до ряду вартостi [Wertreihe]. Але це формальне перемiщення в межах даного матерiалу обмiн мiж людьми здiйснюе точно так, як обмiн iз природою, який ми називаемо виробництвом, отже, обидва вони належать до того самого поняття вартостi: в обох iдеться про те, щоб порожне мiсце вiдданого заповнити об’ектом бiльшоi вартостi, i тiльки в цьому русi об’ект, що перед тим був злитий iз потребуючим i споживчим «Я», вiдокремлюеться вiд нього i перетворюеться на вартiсть. На цей глибокий взаемозв’язок мiж вартiстю i обмiном, який дае змогу зумовлювати не лише останнiй через першу, а й першу через останнiй, вказуе вже однаковiсть того обсягу, в якому обидва вони угрунтовують практичне життя. Хоч наскiльки наше життя здаеться визначеним через механiзм i об’ективнiсть [Sachlichkeit] речей, насправдi ми не можемо зробити жодного кроку i мислити жодноi думки без того, щоб наше вiдчування не надiляло речей вартостями i не скеровувало вiдповiдно до них нашi дii. Однак самi цi дii виконуються за схемою обмiну: вiд найницiшого задоволення потреб аж до набуття найвищих iнтелектуальних i релiгiйних благ завжди мусить встановлюватися вартiсть, аби здобувати iншу вартiсть. Що тут становить вихiдний пункт, а що наслiдок, мабуть, не можна визначити. Адже або обох iх не можна вiдокремлювати у фундаментальних процесах, а вони утворюють еднiсть практичного життя, яку ми – позаяк ми не можемо безпосередньо схоплювати ii як таку – звiсно, розкладаемо на тi моменти; або ж мiж обома вiдбуваеться нескiнченний процес, i то так, що хоча будь-який обмiн зводиться до вартостi, а ця вартiсть зi свого боку зводиться до певного обмiну. Утiм плiднiшим i властиво пояснювальним, принаймнi для нашого розгляду, е шлях вiд обмiну до вартостi, бо протилежне видаеться нам бiльш вiдомим i самозрозумiлим. – Те, що вартiсть постае перед нами результатом жертовного процесу, виявляе нескiнченне багатство, яким наше життя завдячуе цiй основнiй формi. Прагнення якомога бiльшого зменшення жертви i ii болiсного вiдчуття спонукае нас вiрити, що тiльки ii цiлковите зникнення пiднесе життя до його найвищого вартiсного рiвня. Однак при цьому ми проглядаемо, що жертва не завжди е зовнiшнiм бар’ером, а внутрiшньою умовою самоi мети i шляху до неi. Загадкову еднiсть нашого практичного ставлення до речей ми розкладаемо на жертву i здобуток, перешкоду i досягнення, i коли життя в своiх диференцiйованих стадiях часто вiддiляе в часi iх обох, ми забуваемо, що якщо мета була дана нам без такоi перепони, яку потрiбно здолати, вона вже геть не буде тiею самою метою. Опiр, що його мае знищувати наша сила, тiльки й дае iй можливiсть виявити себе; грiх, пiсля здолання якого душа пiдноситься до спасiння, тiльки й забезпечуе iй ту «радiсть на небесах», яка там не пов’язана iз праведниками з самого початку; будь-який синтез потребуе одночасно дiевого аналiтичного принципу, який i заперечуе його (бо вiн без нього був би не синтезом багатьох елементiв, а абсолютною одиницею), i так само будь-який аналiз потребуе синтезу, в чийому скасуваннi вiн i полягае (адже аналiз все ще вимагае певного сполучення [Zusammengeh?ren] приналежностi, без якого вiн був би самою лише незв’язнiстю: навiть найзаклятiша ворожiсть являе собою ще бiльший зв’язок, нiж проста байдужiсть, а байдужiсть – ще бiльший [зв’язок], нiж просте не-знання-одне-про-одного). Коротко кажучи, перешкоджаючий протилежний рух, усунення якого якраз i означае жертву, часто е (а з огляду на елементарнi процеси, мабуть, навiть завжди е) позитивним припущенням самоi мети. Жертва в жодному разi не належить до категорii того, що не-повинно-бути [Nicht-sein-Sollenden], як могли б навiвати поверховiсть i жадiбнiсть [Habgier]. Вона становить не лише умову одиничних вартостей, а, в рамцях господарськоi сфери, яка нас тут цiкавить, умову вартостi взагалi; не лише цiну, яку потрiбно сплатити за одиничну, вже встановлену вартiсть, а й цiну, тiльки через яку можна дiйти до вартостей.
Обмiн здiйснюеться в двох формах, на якi я хочу тут натякнути лише для вартостi працi. Оскiльки iснуе прагнення дозвiлля або простоi гри сил, яка сама себе задовольняе, або уникнення самого по собi обтяжливого зусилля, будь-яка праця безперечно е жертовнiстю. Щоправда, поряд iз цими спонуками мiститься певна величина латентноi робочоi енергii, з якою [величиною] ми або знаемо, що робити, або яка виявляеться через потяг до добровiльних, не викликаних нi потребою, нi етичними мотивами видiв працi. За цю величину робочоi сили, чия вiддача сама по собi не становить жодноi жертовностi, конкуруе множина вимог, для сукупностi яких ii не вистачае. Отже, при будь-якому використаннi сили потрiбно жертвувати одним або багатьма можливими i бажаними ii використаннями. Якщо силу, з якою ми виконуе працю А, ми не можемо iз користю використати для працi В, то та перша геть не коштуе нам жертви; те саме чинне також для В, якщо ми здiйснюемо ii замiсть А. Отже, те, що – при евдемонiстичному пом’якшеннi – вiддаеться, являе собою не працю, а якраз не-працю [Nichtarbeit]; ми платимо за А не жертву працi – адже вiддавати цю останню для нас, як ми тут припускаемо, саме по собi не становить жодних труднощiв, – а вiдмову вiд В. Тож та жертва, яку ми вiддаемо в обмiнi при працi, одного разу е так би мовити абсолютною, iншого разу вiдносною: страждання, що ним ми переймаемося, одного разу е безпосередньо пов’язаним iз працею стражданням – де вона виявляеться зусиллями i муками, iншого ж разу воно е непрямим стражданням – де ми можемо досягати одного об’екта лише при вiдмовi вiд iншого, при евдемонiстичнiй невагомостi або навiть позитивнiй вартостi самоi працi. Тим самим навiть випадки охоче виконаноi працi зведенi до форми сповненого зречення обмiну, яким скрiзь характеризують господарство.
Те, що в предметах iснуе певний рiвень вартостi, з яким вони вступають у вiдношення господарства, коли кожен iз двох об’ектiв якоiсь трансакцii для одного з контрагентiв означае жаданий здобуток, а для iншого – принесену жертву: це мае чиннiсть, мабуть, для розвиненого господарства, але не для тих засадничих процесiв, якi тiльки й утворюють його. Така логiчна складнiсть, що двi речi могли б мати рiвну вартiсть лише в тому разi, якщо спершу кожна з них мае певну вартiсть для себе, виявляеться, мабуть, через ту аналогiю, що i двi лiнii могли б бути однаково довгими лише тодi, коли кожна з них уже мала б певну довжину перед порiвнянням. Однак, точнiше придивившись, вона мае цю довжину насправдi тiльки в момент порiвняння з iншою. Адже визначення своеi довжини – вона ж бо не «довга» безумовно – вона не може дiставати через саму себе, а лише через iншу довжину, якою вона вимiрюеться i якiй вона саме цим надае подiбну послугу, хоча результат вимiрювання залежить не вiд самого цього акту, а вiд будь-якого вимiрювання, наскiльки воно незалежне вiд iншого. Пригадаймо категорiю, пiд якою нам стае збагненним об’ективне судження вартостi, яке я назвав метафiзичним: вимога, що розгортаеться у стосунку мiж нами й речами, здiйснювати певне судження, змiст якого все-таки не полягае в самих речах. Так поводить себе i судження про довжину: вiд речей спрямовуеться до нас нiби домагання, щоб ми здiйснювали його з певним змiстом, але цей змiст наперед не накреслений у речах, а пiдлягае реалiзацii лише завдяки акту в нас. Те, що довжина встановлюеться взагалi тiльки в процесi порiвняння i, отже, прихована для одиничного об’екта як такого, вiд якого вона залежить, легко заховуеться вiд нас через те, що iз одиничних вiдносних довжин ми абстрагували загальне поняття довжини – в якому, отже, якраз вiдкинута визначенiсть, без якоi не може бути жодноi конкретноi довжини – i тепер, проектуючи це поняття на речi, вважаемо: цi останнi спочатку все ж узагалi мусять мати довжину, перш нiж ii можна окремо визначити через порiвняння. До цього додаеться те, що iз численних, утворюючих довжину порiвнянь викристалiзувалися надiйнi масштаби, завдяки порiвнянню з якими визначаються довжини всiх одиничних просторових утворень, так що цi довжини тепер, нiби утiлення того абстрактного поняття довжини, видаються далекими вiд вiдносностi, позаяк хоча все i мiряеться по ним, проте вони самi вже не вимiрюються – це не мiзернiша помилка, нiж коли гадають, нiби яблуко, яке падае, притягуеться землею, але земля не притягуеться яблуком. Зрештою, якась довжина, сама по собi притаманна одиничнiй лiнii, увижаеться нам внаслiдок того, що в ii одиничних частинах ми маемо вже множиннiсть елементiв, у спiввiдношеннi яких полягае множина. Якщо ми уявимо, нiби в цiлому свiтi iснуе лише одна едина лiнiя, то вона взагалi не була б «довгою», бо iй бракувало б кореляцii з iншими лiнiями, – через що в загально визнаний спосiб i не можна висловити жодного визначення мiри про свiт як цiле, бо поза собою вiн не мае нiчого такого, у вiдношеннi з чим вiн мiг би мати певну величину. Одначе в такому становищi фактично перебувае будь-яка лiнiя, поки ii розглядають без порiвняння з iншими, вiдповiдно, без порiвняння ii частин одна з одною: вона не коротка, не довга, а перебувае ще потойбiч всiеi цiеi категорii. Отже, ця аналогiя замiсть спростування вiдносностi господарськоi вартостi радше пояснюе ii.
Якщо ми мусимо вважати господарство спецiальним випадком загальноi живоi форми обмiну, вiддачi за певний здобуток, то вже з самого початку ми припускатимемо в рамцях ii i такий випадок: вартiсть здобутку не приноситься так би мовити у готовому виглядi, а почасти або навiть цiлковито приростае до бажаного об’екта тiльки через мiру потрiбноi для цього жертви. Звiсно, цi випадки, настiльки частi, наскiльки ж вагомi для вчення про вартiсть, здаеться, заховують у собi якусь внутрiшню суперечнiсть: нiби вони спонукають нас приносити жертву вартостi за речi, якi для нас самi по собi безвартiснi. Все ж розумним чином нiхто не вiддае певноi вартостi, не одержуючи за це принаймнi вартостi однакового рiвня, i, навпаки, мета одержати свою вартiсть тiльки цiною, яку ми мусимо дати за це, може траплятися лишень у спотвореному свiтi [verkehrtenWelt]. Звичайно, це вже слушно для безпосередньоi свiдомостi, навiть бiльш слушно, нiж уважае та популярна позицiя в iнших випадках. Фактично вартiсть, яку суб’ект вiддае за iншу вартiсть, для самого цього суб’екта (за фактичних обставин даного моменту) нiколи не може бути бiльшою за ту, на яку вiн вимiнюе. Будь-яка протилежна позiрнiсть грунтуеться на змiшуваннi дiйсно вiдчутоi суб’ектом вартостi з тiею, яка притаманна вiдповiдному предметовi обмiну згiдно з iншою середньою оцiнкою [Taxierung] або такою, що здаеться об’ективною. Так, хтось при голодоморi вiддае клейнод за шматок хлiба, бо за даних обставин останнiй йому бiльше вартiсний, нiж перший. Однак певнi обставини завжди належать до того, що з об’ектом пов’язуеться певне вiдчуття вартостi, бо кожне таке вiдчуття тримаеться на цiлому багаточленному, охопленому сталим плином, пристосуванням i перетворенням, комплексi нашого почування; вочевидь, принципово байдуже, чи цi обставини одноразовi, чи вiдносно постiйнi. Тим фактом, що голодний вiддае клейнод, вiн недвозначно доводить, що хлiб йому бiльше вартiсний. Отже, не пiдлягае сумнiву, що в момент обмiну, принесення жертви, вартiсть вимiняного предмета утворюе межу, до якоi найбiльше може пiднiматися вартiсть вiдданого предмета. Зовсiм незалежно вiд цього мае мiсце питання, звiдки ж бере той перший об’ект свою так потрiбну вартiсть, i чи не з жертви, яку вiн мае принести за це, так що еквiвалентнiсть мiж здобутком i цiною встановлювалася нiби a posteriori та на пiдставi цiеi жертви. Незабаром ми побачимо, як часто вартiсть психологiчно виникае в спосiб, що видаеться нелогiчним. Але якщо вона одного разу стала дiйсною, то, звичайно, i для неi не менше, нiж для вартостi, конституйованоi в будь-який iнший спосiб, iснуе психологiчна необхiднiсть вважати ii за принаймнi таке ж велике позитивне благо, як жертвування за неi – негативне. Насправдi, вже поверховому психологiчному розгляду вiдомий ряд випадкiв, у яких жертва не лише збiльшуе вартiсть мети, а навiть сама продукуе ii. Спершу це е задоволенням вiд випробування сил, вiд подолання труднощiв, а часто задоволенням вiд суперечностi, яке висловлюеться в цьому процесi. Необхiдний кружний шлях до досягання певних речей часто постае нагодою, а часто i причиною вiдчувати iх як вартостi. У стосунках мiж людьми, найчастiше i найвиразнiше в еротичних, ми помiчаемо, як стриманiсть, байдужiсть або вiдмова запалюють якраз пристрасне бажання перемогти цi перешкоди i спонукають нас до зусиль i жертв, цiль яких, певно, часто не видавалася б нам гiдною без цих опорiв. Для багатьох людей естетичний результат [Ausbeute] вiд великих сходжень на Альпи не був би бiльш вартим уваги, якби вони не вимагали цiни надзвичайних зусиль i небезпек та лишень через це дiставали увиразнення, привабливостi й присвяти. Принаднiсть старожитностей i курйозiв часто не iнша; якщо до них не мають жодного естетичного або iсторичного iнтересу, то вiн замiнюеться простою складнiстю iх досягання: вони вартiснi настiльки, скiльки вони коштують, що в такому разi тiльки в другу чергу видаеться так, нiби вони коштують так багато, як вони вартiснi. Далi: будь-яка моральна заслуга означае, що тiльки заради морально бажаного вчинку мусять бути поборенi та пожертвуванi протилежнi потяги i бажання. Якщо вiн вiдбуваеться без якогось подолання, мов самозрозумiлий успiх неприборканих iмпульсiв, то йому все-таки не в тому самому сенсi приписують – хоч яким об’ективно бажаним е його змiст – суб’ективно моральну вартiсть. Радше лише через жертву ницих i все ж спокусливих благ досягаеться рiвень моральноi заслуги, i вiн тим вищий, чим звабливiшi спокуси i чим глибшою i всеохопнiшою була iх жертва. Якщо ми придивимося, якi людськi звершення удостоюються найвищих пошанувань i поцiнувань, то вони завжди е тими, якi виявляють або принаймнi здаеться, що виявляють, максимум заглиблення, витрати сил, постiйноi концентрацii всiеi сутностi – отже, тим самим також максимум зречення, жертвування всiм стороннiм, вiддачi суб’ективного об’ективнiй iдеi. І якщо на противагу цьому естетична продукцiя i все легке, грацiйне, плинне зi самозрозумiлостi потягу розкривае непорiвнянну принаднiсть, то ця остання завдячуе своею особливiстю все ж i ширяючому поряд почуттю тягаря i жертви, якi зазвичай виступають умовою такого самого здобутку. Рухливiсть i невичерпна здатнiсть до комбiнацiй наших психологiчних змiстiв часто викликае те, що значливiсть певного зв’язку переноситься на його пряме обертання, приблизно так, як асоцiацiя мiж двома уявленнями так само здiйснюеться через те, що вони приписуються одне одному, як i через те, що вони заперечують одне одного. Цiлком специфiчну вартiсть того, що ми здобуваемо без подоланоi трудностi i мов подарунок щасливого випадку, ми вiдчуваемо все ж лише на грунтi того значення, яке для нас мае саме важко роздобуте, вимiряне жертвою – це е тiею самою вартiстю, але з негативним показником, i ця остання [вартiсть] е первинною, з якоi може виводитися та перша, але не навпаки!
Звiсно, це можуть бути перебiльшенi або винятковi випадки. Щоб знайти iхнiй тип в усьому обширi господарськоi сфери вартостi, здаеться, спочатку потрiбно господарнiсть, як специфiчну вiдмiннiсть або форму, поняттево вiдмежувати вiд факту вартостей як загального, або вiд iх субстанцii. Якщо ми сприймемо вартiсть як щось дане i наразi не дискусiйне, то пiсля всього попереднього безсумнiвно принаймнi те, що господарська вартiсть як така притаманна певному предметовi не в його iзольованому для-себе-буттi, а лише внаслiдок використання iншого предмета, що вiддаеться за нього. Дикий плiд, якого збирають без зусиль i який не обмiнюють, а безпосередньо споживають, не е господарським товаром; за такий його можна вважати в крайньому разi тодi, коли його споживання заощаджуе, скажiмо, якусь iншу господарську витрату. Але якби всi потреби способу життя були задоволенi таким чином, що жертва не пов’язувалася б iз жодною точкою, то люди якраз не господарювали б, так само мало, як птахи, риби або мешканцi казковоi краiни. Бодай яким шляхом два об’екти А i В стали вартостями: господарською вартiстю А стае тiльки через те, що я мушу дати за нього В, а В тiльки через те, що я можу одержати за нього А – при чому, як зазначалося, принципово байдуже, чи здiйснюеться жертва шляхом вiддачi певноi вартостi iншiй людинi, отже, шляхом мiжiндивiдуального обмiну, або в сферi iнтересiв iндивiдууму, шляхом пiдрахунку зусиль i результатiв. В об’ектах господарства цiлковито не знайти нiчого, крiм значення, яке кожен iз них прямо або непрямо мае для нашого споживання, i вимiну, що вiдбуваеться мiж ними. Оскiльки, як визнано, самого лише першого ще не вистачае для того, щоб зробити предмет господарським, то тiльки останнiй може додавати йому специфiчноi вiдмiнностi, яку ми називаемо господарською. Щоправда, це вiдмежування вартостi i ii господарськоi форми руху штучне. Якщо спочатку господарство здаеться самою лише формою в тому сенсi, що воно вже припускае вартостi як своi змiсти, аби могти залучити iх у рух зрiвноваження мiж жертвою i здобутком, то насправдi той самий процес, що утворюе припущенi вартостi для господарства, можна наступним чином викласти як витворювача [Erzeuger] самих господарських вартостей.
Господарська форма вартостi перебувае мiж двома граничними межами: з одного боку, мiж бажанням об’екта, яке долучаеться до передбаченого почуття задоволення вiд володiння i споживання ним, з iншого – мiж самим цим споживанням, яке, придивившись докладнiше, не становить жодного господарського акту. Справдi, тiльки якщо допускають щойно викладене – що вiдбуваеться, мабуть, загалом, – що безпосередне споживання дикого плоду не е господарською дiею i саме воно, отже, не являе собою господарськоi вартостi (хiба що воно якраз заощаджуе виробництво господарських вартостей), – то i споживання самих властивих господарських вартостей бiльше не е господарським: бо акт споживання в цьому останньому випадку абсолютно не вiдрiзняеться вiд такого акту в першому випадку: чи плiд, який хтось iсть, вiн випадково знайшов, украв, сам дiстав або купив – це для нього не утворюе найменшоi рiзницi в самому актi iжi та його безпосереднiх наслiдках. Як ми побачили, предмет узагалi ще не е жодною вартiстю, доки вiн як безпосереднiй збудник вiдчуттiв iще злитий iз суб’ективним процесом, утворюючи нiби якусь самозрозумiлу компетенцiю нашоi почуттевоi спроможностi. Вiн мусить бути спершу вiдмежований вiд цiеi спроможностi, аби набути для нас властивого значення, яке ми називаемо вартiстю. Адже не тiльки певно те, що бажання саме по собi взагалi не могло б обгрунтовувати жодноi вартостi, якби воно не наштовхувалося на перешкоди: якби будь-яке бажання без боротьби i вповнi знаходило свое задоволення, то нiколи не виник би не тiльки господарський обiг вартостей, а й саме бажання нiколи не пiднялося б до значного рiвня, якби воно вiдразу могло задовольнятися. Тiльки вiдтермiнування задоволення перешкодою, побоюванням, що об’ект може вислизнути, напружене докладання зусиль для цього, пiдсумовуе моменти бажання: iнтенсивнiсть волiння i безперервнiсть здобування. Але якби навiть найвища сила бажання виникла суто зсередини, то об’ектовi – як багато разiв наголошувалося, – який задовольняе його, все ж не приписувалася б жодна вартiсть, якби ми одержували його в необмеженiй повнотi. В такому разi для нас вагомим був би цiлий рiд, iснування якого гарантуе нам задоволення наших прагнень, а не та часткова величина, якою ми фактично оволодiли, бо ii так само без великих зусиль можна замiнити iншою; але i та сукупнiсть при цьому набувала б свiдомостi вартостi лише на пiдставi думки ii можливого недолiку. В цьому випадку наша свiдомiсть була б просто сповнена ритмом суб’ективних бажань i задоволень, не пов’язуючись до опосередкувального об’екта. З одного боку, потреба, з iншого – споживання окремо для себе не мiстять анi вартостi, анi господарства. Обидва здiйснюються одночасно тiльки через обмiн мiж двома суб’ектами, кожен з яких вiдмову iншому перетворюе на умову вiдчуття задоволення, вiдповiдно, через його подiбнiсть у солiпсистському господарствi. Внаслiдок вимiну, тож господарства, водночас виникають вартостi господарства, оскiльки вiн е носiем або продуцентом дистанцii мiж суб’ектом i об’ектом, яка суб’ективний почуттевий стан переводить в об’ективну оцiнку. Вище я вже наводив пiдсумок Кантового вчення про пiзнання: умови досвiду водночас е умовами предметiв досвiду – пiд чим вiн мав на увазi те, що процес, який ми називаемо досвiдом, i уявлення, якi утворюють його змiсти або предмети, пiдлягають одним i тим самим законам розсуду. Предмети можуть входити в наш досвiд, досвiдчуватися нами через те, що вони суть уявлення в нас, i та сама сила, яка утворюе i визначае досвiд, виявляе себе в утвореннi тих предметiв. У тому самому сенсi ми можемо сказати тут: можливiсть господарства водночас е можливiстю предметiв господарства. Саме процес мiж двома власниками об’ектiв (субстанцiй, робочих сил, прав, будь-чого, що пiдлягае передаванню), який приводить iх у названий «господарством» стосунок, а саме у стосунок взаемноi вiддачi, водночас тiльки й пiдносить кожен з цих об’ектiв до категорii вартостi. Тепер усунена труднiсть, що загрожуе з боку логiки, мовляв, вартостi все ж спершу iснують, мусять бути як вартостi, аби вступати у форму i рух господарства, а саме усунена завдяки осягнутому значенню того психiчного стосунку, який ми позначали як дистанцiю мiж нами i речами; адже вiн диференцiюе початково суб’ективний почуттевий стан на суб’екта, який тiльки й передбачае, бажае певнi почуття, i на об’екта, який протистоiть йому, тепер мiстить у собi вартiсть – тодi як дистанцiя зi свого боку встановлюеться в сферi господарства через обмiн, тобто через двосторонне спричинення меж, перешкоди, вiдмови. Отже, вартостi господарства витворюються в тiй самi взаемностi та вiдносностi, в якiй полягае господарнiсть вартостей.
