Чорт зна що. У кiгтях Хапуна
Антология
Юрiй Павлович Винничук
Юрiй Винничук рекомендуе
Книга «Чорт зна що. У кiгтях Хапуна» – унiкальна антологiя, присвячена найпопулярнiшому персонажевi украiнськоi мiтологii – чортовi. Тут представленi найцiкавiшi твори нашоi лiтератури, де дiе ця лиха, хитра, пiдступна, а деколи кумедна, добродушна i навiть добра iстота, яка iнколи ще й здатна на шляхетнi вчинки i палке кохання.
До неi увiйшли середньовiчнi апокрифи та житiя святих, моторошнi оповiдi отцiв церкви XVI–XVIII ст.: Петра Могили, Стефана Яворського, лiтописця Самiйла Величка, оповiдання класикiв – Олекси Стороженка, Володимира Короленка, Наталени Королевоi, сучасних авторiв – Емми Андiевськоi, Володимира Єшкiлева та багатьох iнших. Чимало творiв перекладенi зi староукраiнськоi, росiйськоi, польськоi та латинськоi мов.
Багатюща спадщина украiнськоi лiтератури, часто-густо присипана порохом сторiч, ув’язнена у малодоступнi часописи й рукописи, чекае на свое друге народження.
Антология
Чорт зна що. У кiгтях Хапуна
© Ю. П. Винничук, упорядкування, передмова, 2019
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2019
Вибрики украiнського чорта
Антологiя украiнськоi лiтератури, присвячена темi чорта, творилася багато рокiв. А почалося усе з укладання збiрника украiнськоi фантастики першоi половини ХІХ ст., який видрукувало видавництво «Молодь» у 1989 р. пiд назвою «Огненний змiй». Визбируючи по старих часописах маловiдомi твори, я побачив, що насправдi подiбних антологiй може бути бiльше. І тодi вирiшив згрупувати iх тематично. Досi цi антологii iснували винятково у моiх записах i в моiй пам’ятi. Несприятлива ситуацiя для видавничоi справи в Украiнi не дозволяла iх видати ранiше. Щойно зараз цей проект зрушився з мiсця. Наступнi томи будуть присвяченi вiдьмам i чорнокнижникам, русалкам i мавкам, вовкулакам та упирям, пеклу, янголам i раю, снам та маревам. І все це будуть твори лише украiнських письменникiв.
Украiнська фантастична лiтература достатньо багата й цiкава, а вишукування досi не вiдомих творiв давно забутих письменникiв схоже на пiрнання за скарбами. Одним iз найпопулярнiших демонологiчних персонажiв у свiтовiй лiтературi став той, вiд кого власне й веде свiй родовiд уся нечиста сила, – чорт. Хоча у середнi вiки вiн частенько ввижався святим отцям, але вже епоха европейського Просвiтництва пiдiрвала вiру в iснування диявола. Освiченi люди перестали вiрити в гидку iстоту з хвостом, рогами i копитами. Та досить було дияволу надiйно щезнути з народноi свiдомостi, як ним вiдразу зацiкавилися митцi та фiлософи. У добу романтизму чорт i загалом нечиста сила стали улюбленими персонажами свiтовоi лiтератури. Байрон, Гьоте, Шиллер, Шамiссо, Готье, Лермонтов, Гофман, Бальзак розгортають цiлу галерею «демонiв» або ж «демонiчних» людей i настроiв, причому цi «демони» вiдзначаються неабияким iнтелектом, вони дотепнi, освiченi, сповненi пристрастей, одним словом, привабливi, ба навiть можуть викликати спiвчуття.
Вiд зарубiжних письменникiв не вiдставали i вiтчизнянi. Персонажi украiнськоi мiтольогii або тi, кого в народi називають нечистою силою, давно вже надiйно прижилися в нашiй лiтературi, ставши подекуди не тiльки епiзодичними героями, а й головними. Та найцiкавiше, що пiд впливом письменницькоi фантазii вони усе бiльше набирали рис людських, привабливих, викликаючи в читача замiсть страху симпатiю або смiх. Згадаймо такi класичнi твори, як оповiдання Миколи Гоголя та Григорiя Квiтки-Основ’яненка, драматичнi поеми «Лiсова пiсня» Лесi Украiнки та «Нiч на полонинi» Олександра Олеся або повiсть Михайла Коцюбинського «Тiнi забутих предкiв».
Родовiд украiнського лiтературного чорта починаеться з «Повiстi врем’яних лiт», iз житiй святих, з апокрифiв про створення свiту. У тi часи чорта ще сприймали цiлком поважно, його боялись, шукали вiд нього захисту i в щоденному побутi вбачали слiди його пiдступноi дiяльностi. Але починаючи з XVI ст. украiнський диявол набирае гротескноi форми, численнi народнi оповiдки дають безлiч свiдчень про те, що диявол поступаеться людинi. Оповiдей про грiзного чорта, який чигае на людину, стае усе менше i менше. Судячи iз окремих переказiв, iснувало переконання, що диявола завиграшки можна перехитрувати спритнiстю чи кием легше, анiж молитвою.
Львiвський письменник XVIII ст. Йозеф Максимiлiан Оссолiнський писав: «Колись няньки i пестунки страшили дiтей чортом. Нинi чорти слугують ляльками, якими старi бавляться; нинi вже не няньки i пестунки про них плетуть, а священики пишуть».
У вступнiй статтi до збiрки «Казки» Н. Кобринська витлумачила традицiйний украiнський образ чорта: «Ще бiльшу славу у всесвiтнiй лiтературi мае чорт. Вiн виступае не лиш алегорично символом абстракцiйних iдей, розв’язуе фiлософiчнi проблеми i суспiльнi напрями, але часто пропагуе морально-дидактичнi цiлi. Вiдповiдно до тих задач прибирае вiн i вiдповiднi цiхи характеру.
Наш народний чорт не вiдзначаеться такими високими аспiрацiями. Вiн зичить грошi, краде, носить горiвку. Сидить у пустих хатах, болотi, дуплявих вербах та корчах бузини. Робить людям пакостi, але лиш тогди, як його розсердять. Задержуе, однак, загальну i вельми поважну рису: жадобу панування над чоловiком i вельми оригiнальну черту, приписувану його демонiчнiй властi, як: сила людського таланту».
У творах украiнських письменникiв чорт практично уже нiчим не вiдрiзняеться вiд людини: вiн i закохуеться, i страждае, i гуляе, i байдикуе, i навiть допомагае людям. В окремих творах викликае читацьке спiвчуття i симпатiю. Чорт став бiльше блазнем, нiж пострахом.
Незважаючи на те, чи вiрить хто-небудь у чорта, чи нi, незримо вiн присутнiй завжди i всюди, особливо у прокльонах та приказках: «от чорт!», «що за чортiвня?», «чорти б тебе дерли!», «чорт-ма», «чорт зна що (хто, де, куди, як)», «до чорта i трохи» i т. д. Щоправда, до згадування лихого народ завше ставився з осторогою i осудженням. Особливо це стосувалося вечiрнього i нiчного часу, коли, називаючи чорта, мовби його викликаеш. Саме тому народ витворив чимало евфемiзмiв, якi замiняли слово «чорт»: лихий; той, що в скалi сидить; той, що греблi рве; нечистий; куций; рогатий; не при хатi згаданий i т. д.
Герой оповiдання «Хвора душа» Олександра Кониського (1936–1900) без чорта i дня прожити не мiг. «Перша вада у мого чоловiка була та, – нарiкала жiнка, – що вiн вельми любив чортiв згадувати: i встаючи, й лягаючи, з чортом, було, не розминеться, i за обiдом, i за вечерею без чорта не обiйдеться; повсякчас черкае, на що вже й гiрше: хлiб святий почне, було, рiзати – i тут чорта згадае: «Яка оце чортяка нiж витупила», або: «Чортiв нiж хлiба не бере…» Страх i згадати, як мене вражае, було, отаке черкання! Ну, нащо йому здалися отi чорти? Яка йому з них користь? Чи вже ж вiн не тямить, що за чорта добра не буде довiку.
Отак, було, мiркую собi, та й ну його благати: «Антоне! Чоловiче мiй любий! Голубе мiй сизоперий! Покинь ти чортiв! Не займай ти iх, бог з ними!.. Призначено iм вiд Бога по болотах в купинах та в очеретах кублитися – нехай же вони там собi й живуть i здихають: не наводь ти iх у хату; в нас же в хатi образи на покутi, хрест святий на сволоцi, а ти чортiв сюди пхаеш. Чи до ладу ж воно? Подумай, розкинь головою! Вона ж у тебе не повстяна i не цвяшком бита…»
Вiн оце i схаменеться: тихцем любенько погомонить собi в уса та буцiм i послухаеться мене. Іншим разом цiлий день не згадае дiдька; а по вечерi, аби взявся за люльку, так i не втерпить, щоб не черконути – коли не сакви з тютюном чорт сховав, так вже ж нiхто, як чорт, чубук так засмоктав, що й протикачка не бере. Або оце, було, собака на кого гавкне – i тут без чорта не можна: «Який там чорт ходить»; «На якого лисого диявола вона бреше».
– Отаку нестатечну людину надiлив менi Бог за чоловiка! Одначе ж тридцять i одно лiтечко я за ним прожила i добра нажила, а все-таки до черкання до отого не призвичаiлася. І що воно за знак? Що воно за причина, що так йому чорти муляли? Неначе на самому кiнчику язика чортяка раз у раз у нього так i сидить, було; аби роззявив рота, вiн i вилетить; один вилетить, а другий зараз натомiсть сяде…
І вже чого тiльки я не робила, чого i проти тих гаспидiв не чинила! І язик йому хрестила, i свяченою вербою обводила, i маковiiвською водою пiднебiння обмивала – не помогло!.. А молилася скiльки!.. Що свiчок тих попоставила! І отець Лука молебнi служив, i язик йому мирував, i смирну з-пiд плащаницi за зуби йому клав! Овва!.. Нiчого не брало! Билася я, побивалася, та й «годi» сказала. Дала йому волю: нехай черкае! І не начеркався вiн до самоi домовини. А я, було, чую, та вже нiмую: не поможу, кажу собi на думцi, так нехай моi скорботи сидять у затишку, у мене в душi, щоб люди iх не чули, не бачили».
Зовсiм умиротвореними i нешкiдливими виглядають чорти у вiршi Богдана-Ігоря Антонича (1909–1937) «Чортiвський бридж»:
В маленькiй, бiленькiй хатинi сон мрii колише в колисцi дитинi.
По усточках сонних, мов тiнi по сiнi, блукаеться усмiшки брижа.
Лиш сутiнкiв рожi в кiмнатi заклятi кладуться на «завтра» й на «нинi».
Навколо колиски чортiв чотирьох посiдало та грають у бриджа.
І мрiйно, спокiйно i тихо. Лиш день похилився над лихом у вiкнах.
На шибах задзенькали мухи й без руху присiли, побачивши гай.
Нi миша не скрипне. І тиша кладе своi пальцi на очi привiтна.
Бiси грали в карти невпинно. Дитинi приснився тодi вперше – рай.
Компонуючи цю антологiю, я намагався якнайповнiше представити чортiвську тематику в нашiй лiтературi вiд давнини до сучасностi, а тому, можливо, не все з умiщеного тут викличе захват сучасного читача. Зважаючи на те, що давнi нашi письменники рiдко зазнавали втручання редактора, у випадку, якщо це не стосувалося класикiв, я дозволяв собi цi тексти редагувати, водночас зберiгаючи мовно-стилiстичнi особливостi першодрукiв. Твори розташованi у хронологiчному порядку в межах кожного тематичного роздiлу. Авторiв представляють бiографiчнi довiдки, вичерпнiсть яких залежить вiд того, наскiльки цей автор вiдомий ширшому коловi читачiв. Оскiльки iмена окремих авторiв повторюються, то при публiкацii наступного твору довiдка вiдсутня i шукати ii слiд у попереднiх роздiлах.
Юрiй Винничук
Степан Томашiвський
Народився 9.01.1875 р., с. Купновичi Рудкiвського повiту. Історик, публiцист i полiтик, закiнчив Львiвський унiверситет. У 1900–1910 рр. вчителював у гiмназiях Бережан i Львова, з 1910 р. – доцент iсторii Австрii у Львiвському унiверситетi. У 1914–1918 рр. член Бойовоi Управи Украiнських Сiчових Стрiльцiв, 1919 р. – радник делегацii ЗУHP на мировiй конференцii в Парижi, у 1920–1925 рр. голова ii дипломатичноi мiсii в Лондонi та Берлiнi. У 1926 р. вчителював у Львовi. Науковi дослiдження С. Томашiвського присвяченi головно Хмельниччинi й Мазепинськiй добi.
Помер 21.ХІІ.1930 р. у Краковi. Стаття про iсторiю вiрувань у чорта подаеться за часописом «Жите i Слово» (т. 5. Книга 3–4, 1896).
Нарис iсторii вiри в чорта
Вступнi уваги
Часто можна почути голоси жалю за часами минулими, часами повноi, щироi вiри, надii i потiхи серед горя, яку давала людям релiгiя. Ми тому не станемо перечити, та все-таки погляд такий одностороннiй i опертий на незнаннi духового життя минувшини. Не треба забувати, що в тих часах (йдеться нам про середнi вiки) поза Христом, що справдi цiлющий бальзам виливав на рани бiдних грiшних – стояв величезний силою Сатана, що в цi рани рiвночасно впускав отруту. А побожний християнин висiв завсiгди мiж небом i землею, повний страху i внутрiшнiх болiв. Доказом того – житiя святих. Не трудно розумiти, який з тих вiдносин фатальний був вплив на загал людей, на iх освiту, моральнiсть i соцiальнi вiдносини. Факт, що нiколи в iсторii не стрiчаемо побiч себе таких проявiв аскетизму релiгiйного (сполученого з фанатизмом) разом з якнайогиднiшою розпустою i варварством, як саме в згаданих часах.
Тому-то погляд на вiру в чорта не такий дрiбний та маловажний, як може здаватися. Чорт у християнствi – се половина виображiнь релiгiйних, а затим дуже важна сторона в iсторii середньовiчних народiв. Не маемо тут на думцi подати читачам повний образ, оригiнальний науковий дослiд, а лишень пiдсумуемо новiшi дослiди на тому полi з гадкою – показати, як нинi стоiть в науцi iсторiя вiри в чорта.
а) Джерело вiри в чорта i стан ii в часах дохристиянських. Нiхто, щойно трохи мае науковоi освiти, не вiрить нинi, мов би то дикi релiгii були попсованими зостатками якоiсь первiсноi релiгii доскональноi. Нинi ясно, що рiч маеться якраз противно, що вiд простих релiгiй витворилися вищi, з основою етичною. Тут проте, у вiрах диких i старинних народiв, шукати треба почину сеi темноi постатi чорта. Вiдколи чоловiк появився на свiтi, мусiв усе боротися з природою о свое iснування. Вiн стрiчав на кождiм кроцi якiсь перепони, що не давали йому або поживитися або спочити i т. i. З другого ж боку не одно ставало йому до помочи в добуванню поживи або в пригодi. Звiдси вiн почав розрiжнювати рiчи йому кориснi i шкiдливi. Розумiесь, що роздiл сей не був тривкий, а залежав вiд того, в яких обставинах географiчних та культурних був чоловiк; примiром блискавка i перун страшили його, огонь здавався шкiдливим, але, пiзнавши добру силу огню, чоловiк мусiв пiзнати, що шкiдливiсть якоiсь рiчи залежать вiд обставин.
По довгих досвiдах життевих, по обсервацii, зiставлюванню вражiнь, а при тiм, не вмiючи розслiдити причин багатьох явищ корисних i шкiдливих, вiн уявляе iх собi живими. Спочатку, як оточення було рiзнорiдне, так i рiзнорiднi були, по його думцi, сi живi iстоти. Вони були йому прихильнi або нi. Збираючи всi вражiння приемнi, яких дiзнавав, стикаючись iз рiчами добрими, вiн дiйшов до поняття приемности вже яко абстракцii. Затим i тi сили, що викликували явища приемнi, прибрали один характер загальний i стали персонiфiкацiею приемности, стали богами добрими. Подiбно справа йшла з рiчами шкiдливими: по такiй самiй дорозi дiйшов чоловiк до абстрактного поняття шкiдливости, а з тим до поняття божества, що приносило шкоду, божества злого.
У такий спосiб чоловiк перейшов зi сфери осуду сенсуалiстичного до етичного. Розвiй тих виображiнь iшов вiдповiдно до обставин мiсцевих, культурних, iсторичних i вiдповiдно до вдачi поодиноких народiв. Природно, тi два свiти, добрий i злий, бувши виразом власних противних вражiнь чоловiка, мусiли зайняти i в його виображеннях релiгiйних вороже становище. Дух шкiдливий, принцип злого, стараесь шкодити чоловiкови, а добрий – помагати. Один засвiчуе сонце, другий висувае темну нiч, один каже виростати рослинам пожиточним, другий насилае вiтер, мороз, сiе хабаззя… З тим принципом зла в’яжеться поняття чорта, що мае на метi псувати дiла доброго духа, головно шкодити чоловiкови. Вiн тiсно в’яжеться з дуалiзмом, себто релiгiею, що приймае два противнi божества, добре i зле.
Не у всiх народiв роздiл мiж добром а злом розвинувся в сильний антагонiзм дуалiстичний. Первiсний дуалiзм не мае в собi зовсiм домiшки етичноi, як загалом не мають ii первiснi релiгii. Не бачимо дуалiзму i в релiгii Грекiв та Римлян; до етичного дуалiзму не дiйшли й релiгii Фiнiкiйцiв та Єгиптян. Так само у Жидiв, окрiм Ягве, нема властиво другого бога, сильного як вiн, з прикметами i стремлiннями противними йому. Вiн самодержець i нi з ким не дiлить власти. Аж з часом пiд впливом перського дуалiзму наступають в тому напрямi змiни. Все ж таки у багатьох народiв можна добачувати слiди первiсного дуалiзму в бiльш або менш виразнiй формi. Так, у Єгиптян Сет-Тифон, противник Озiрiса, вбивае сього свiтлого бога, та його поборюе син Озiрiса Горус, по чiм Озiрiс воскресае. Найвиразнiше зазначився дуалiзм у Персiв. Ормузд, бог свiтла, мусiв усе боротися з Арiманом, богом темноти i шкоди, о власть над свiтом. Тут бiльше, як де, переконуемося, що прикмети i характер злого духа вiдповiдають вiдносинам краевим. Мешканець гарячого краю пiзнае дiло злого духа в гострiм пустельнiм вiтрi, що спалюе збiжжя; мешканець пiвнiчноi краiни зове його богом зимна, що все живуче умертвляе. Там знов есть вiн причиною трясiння землi, тим-то й релiгiя есть зложений результат рiжнородних причин, що не все дадуть ся зiбрати i уложити в систему.
У Грекiв та Римлян хоча б можна знайти деякi основи дуалiзму (наприклад, боротьба за олiмпiйський престол по уступленню Кроноса), все-таки релiгiя не мае персонiфiкацii зла, не мае чорта; е се вельми характерно, що народ, котрий обожав стiлько абстрактних понять, не утворив правдивого божества зла. Треба тут мати на увазi, що анi у Грекiв, анi у Римлян не було нiякоi святоi книги релiгiйноi анi теократичного праводавства.
Дуалiзм приймае осiбну форму i властивий характер в юдаiзмi. Ще в книгах, знаних пiд назвою Мойсеевих, Сатана займае доволi мале мiсце. Тут вуж райський тiлько наймудрiший та найхитрiший звiр, i аж опiсля через тлумачення на iншi мови змiнюеться вiн на чорта-спокусника. Деякi ученi думають, що Євреi аж пiсля неволi вавилонськоi набрали понять о демонах. Стинаючися з маздеiзмом, себто релiгiею перською, перейняли вони його науки. Така думка не е несумнiвна; певна рiч, що й перед неволею поняття злих духiв жидам не були чужi, та чорт аж у книгах, писаних пiсля неволi, приймае властивий характер. У книзi Йова являеться Сатана посеред ангелiв в небi i не е зовсiм противником Бога. Вiн сумнiвавсь о побожности i вiрности Йова i стае тiльки причиною тяжкого досвiду. Вiн ще не радуесь злим, вiн ще не спокусник, а причина спокуси.
Далi росте чорт i доповнюеться. Пророк Захарiя вважае його ворогом i оскаржувачем вибраного народу, що бажае вiдвернути вiд нього ласку Божу. В книзi Мудрости чорт псуе i нищить дiла Божеськi, вiн з зависти звiв перших людей i сим внiс смерть на землю. В апокрифiчнiй книзi Єноха чорти не е нiчим, як ангелами, що позалюблювалися в земськi дiвчата, а з тих любовних зносин повстала молода генерацiя чортiв. Як бачимо, в Старому Завiтi розвiй дуалiзму поступае, i побiч Бога виринае чим раз виразнiше постать чорта. Хибна се думка, мовбито жиди вiрили лишень в одного бога; вони тiльки признавали власть i опiку над собою одного найсильнiшого бога. Сама заповiдь Божа «не будеш мати iнших богiв, окрiм мене» не каже ще: «не вiр в iнших богiв», але: «не признавай iх своiми». Тому-то в початках юдаiзму бачимо лише тiнь дуалiзму. Ягве – бог деспотичний, вiн не зносить противника. Отже, хоча опiсля сторона негативна (не без впливу стороннiх релiгiй) розвиваеться, то все ж таки до повного розвитку супротив всемогутнього Ягве не дiйшла. Сатана нiколи не виступае ворожо проти Бога, а е лишень персонiфiкацiею абстрактноi нечистоти, пiдозрiнником, оскаржувачем, що навiть спроваджуе смерть.
б) Чорт в християнствi. До повного розвитку щодо форми i сутi доходить чорт аж у християнствi, релiгii, що мала на метi доповнити жидiвську вiру, з якоi вийшла, а одначе не в однiм противиться iй. Сила i форма Сатани росте рiвномiрно з удосконаленням самого Ягве, а саме його коштом. В жидiвськiй вiрi абсолютний бог лучить в собi багато прикмет, якi опiсля в християнствi перейшли на чорта. «Я сiю свiтло i вношу темноту, даю супокiй i спроваджую нещастя. Я пан, що все те робить», – каже вiн устами пророка Ісайi. Ягве гнiвний, жорстокий, невмолимий, кари вiд нього не вiдповiдають блудам покараних, нiмота його страшна i безумна, паде без рiжницi на винних i невинних, людей i звiрiв; вiн велить свойому народови вирiзувати цiле населення здобутих мiст… З виступом Христа сей бог, котрого годi любити, а треба лише боятись, змiнюесь в бога добра, любови, що для людей життя свое дае… Та рiвночасно пiдноситься його противник, негацiя божеських прикмет. Його сила дорiвнюе майже в кiнцi силi божеськiй. Уже сам Син Божий тому тiльки сходить на землю, що свiт дiстався в руки чорта. Його сила вже неабияка, коли для викупу людей з-пiд його власти Бог мусить аж сина свойого одинокого передати на муки i смерть. І чи вповнi довершив дiла Христос, чи увiльнив людей вiд пекла? Можемо сказати, що нi. Сила чорта пiсля вiдкупу не зменшилася, противно, бачимо, як вона росте, коли може псувати овочi дiла Божого. Вiн посуваесь аж до тоi границi, що самого Вiдкупителя спокутуе; вiн лев ревучий, що шукае, кого пожерти. Його власть об’являеться в iдолопоклонствi,
Диявол виступае в поганських пророцтвах, в самiм навiть юдаiзмi, в заслiпленню проти правди Євангелiя, у ворожнечi проти науки Христа, в зiпсуттi обичаiв свiта. Вiн доказуе свою власть на одному з ученикiв Христових, входить в нову громаду i там засiвае кукiль мiж пшеницю. Апостоли Павло та Іоанн зовуть його князем i богом сього свiта, принцом зла, що пануе над свiтом i перечить правдi. Дивне диво! Мiж людьми нiколи не було стiлько мови про чорта, нiколи його бiльше не боялися, як саме пiсля побiди Христовоi, пiсля вiдкуплення роду людського!.. Вiн пiднiмае цiлу силу поганства супроти новоi вiри; цiлий тодiшнiй уклад суспiльний, уся цивiлiзацiя поганська в очах вiрних стала дiлом сього ворога. Се й не диво: цiле внутрiшне життя поганства було вповнi перейняте змисловiстю. Християнин, що вступив помiж поган, бачив себе окруженим демонами. Тертулiан уважае, що то рука чорта виробляе рiчи, що служать для релiгiйних цiлей поган. Звiдси вiдраза у християн до штуки (мистецтва. – Ю. В.), що мае цiлу свою iсторiю. З конфлiкту мiж тими двома свiтами, де справдi тогочасна iдея державна була загрожена, виходять гонення християн, приписуванi, розумiесь, також чортови. Вiн витворюе ересi, ворожi зорганiзованiй вже тодi громадi християнськiй.
Александрiйська освiта, сей фермент в процесi церковно-християнськоi науки, мала вплив i на писателiв новозавiтних. Вже в евангелiях бачимо початки розрiзу мiж тiлом а духом. А пiд впливом Александрiйцiв з розширенням вiри Христовоi в Азii, входить до християнства чим раз бiльше елементiв мiстичних, основаних на дуалiзмi душi i тiла. Таким способом чорт став нерозлучним чинником життя чоловiка. Єресi, як гностицизм, манiхеiзм, що допроваджували сю iдею до екстремiв, були, щоправда, ворожi церквi, та все-таки iх погляди, що приймались виключно у верстви бiльш освiченоi, не могли не мати свойого впливу на вiтцiв церкви, а доказом того – Орiген i Тертулiан. Той розрiз мiж душею i тiлом, мешканням чорта, полишився в повнiй силi в християнствi. Поборювати свою природу стало девiзою побожних християн. Взагалi майже неможливо представити собi докладно сi впливи, що витворювали чорта. Супротилежнi науки, фiлософiчнi спекуляцii, передовсiм неоплатонiзму та кабалiзму, фантазii мiстичнi разом з хиткою ще догмою, ось де загальнi чинники зросту чорта.
