Діамант Раджі=The Rajah’s Diamond

Серія «Видання з паралельним текстом» заснована у 2011 році

Robert Louis Stevenson THE rajah’s Diamond

Англійською та українською мовами

Переклад з англійської Петра Таращука

Художник-оформлювач Максим Мендор

© П. В. Таращук, переклад українською, 1994

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2011

© П. В. Таращук, переклад українською, 1994

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2011

Пригода з коробкою

До шістнадцяти років, спершу в приватній школі, а потім в одному з тих величних закладів, якими так по праву славиться Англія, Гаррі Гартлі здобув звичайну на той час джентльменську освіту. Та потім виявив напрочуд велику знехіть до навчання, а позаяк мати його була надто млява і неосвічена, тож хлопець без перешкод марнував свій час на гонитву за модою та інший нікчемний дріб’язок. Ще через два роки він став сиротою і мусив мало не жебрати на прожиток. Вдачу й навички він мав такі, що не годився ні для якої роботи чи діяльності. Вмів співати романси і потроху награвати на піаніно, полюбляв грати в шахи і був милий, хоч і несміливий кавалер, дарма що природа пустила його у світ з найчарівнішим обличчям, яке тільки можна уявити. Білявий і витончений, з лагідними очима і ласкавою усмішкою, він завжди здавався журливим і ніжним, мав милі, делікатні манери. Одне слово, коли все вже сказано, хлопець не годився ні носити військовий риштунок, ні головувати на засіданнях державної ради.

Завдяки щасливому випадкові й певній протекції Гаррі, осиротівши, дістав посаду особистого секретаря генерал-майора сера Томаса Ванделера, кавалера ордена Лазні. Шістдесятирічний сер Томас був норовливий і владний, його гучний голос луною озивався по кімнатах. За якісь послуги, про характер яких часто шепотілися, а потім не раз спростовували ті чутки, кашґарський раджа подарував цьому офіцерові шостий із уславлених у світі діамантів. Подарунок з незаможного генерала Ванделера зробив багатія, а з невідомого і не дуже люб’язного солдата – справжнього світського лева: власника Діаманта Раджі запрошували в найвишуканіші кола, знайшов він собі й дружину – молоду, вродливу, шляхетного роду, ладну назвати той діамант своїм навіть коштом шлюбу з сером Томасом Ванделером; всі тоді гомоніли, що коштовні камені притягують один одного: адже леді Ванделер не тільки сама була самоцвітом найчистішої води, а й з’являлась у товаристві в найкоштовнішій оправі, чимало тямущих людей казало, що вона належить до гурту отих трьох або чотирьох жінок, що найкраще вдягаються в Англії.

Секретарські обов’язки Гаррі були ніби й не дуже обтяжливі, але він відчував знехіть до всякої тривалої роботи, замастити пальці чорнилом – завеликий для нього клопіт; натомість чар і туалети леді Ванделер часто витягали його з бібліотеки до будуара. Гаррі найлюб’язніше поводився з жінками, залюбки теревенив про моди і був найщасливіший, коли траплялася нагода покритикувати відтінок стрічки або побігти з дорученням до модистки. Одне слово, папери сера Томаса припадали порохом, а наша леді здобула ще одну покоївку.

Зрештою генерала, навіть як на військового командира не вельми терплячого, прорвало, він підвівся й повідомив секретаря, що вже не потребує його послуг, додавши до своїх слів пояснювальний жест, який украй рідко вживається між джентльменами. Двері, на жаль, були відчинені, і Гаррі сторч головою полетів сходами вниз.

Підвівся Гаррі, трохи забившись і тяжко засмутившись. Життя в генераловім домі напрочуд відповідало його вподобанням: він, хоч і не дуже певно, але підтанцьовував у шляхетному товаристві, майже нічого не робив, їв найласіші страви і щиро тішився можливістю бути поряд з леді Ванделер, яку в своєму серці називав найніжнішими іменами.

Відчувши на собі гнів офіцерської ноги, Гаррі заквапився в будуар і розповів про своє нещастя.

– Любий Гаррі, – відповіла леді Ванделер, звучи його на ім’я, мов дитину чи хатнього слугу, – вам дуже добре відомо, що ви ніколи ні за яких обставин не виконували того, що вам казав генерал. Ви, правда, зауважите, що і я така сама. Але тут інша річ. За цілий рік непослуху жінка заробить собі прощення, скорившись один раз найслушнішої миті, а по-друге, ніхто ж не одружується зі своїм особистим секретарем. Я сумуватиму за вами, та оскільки ви вже не можете зоставатися в домі, де вас образили, я зичу вам щастя і обіцяю вичитати генералові за його поведінку.

Гаррі втратив самовладання, з очей йому закапали сльози, і він з лагідним докором подивився на леді Ванделер.

– Пані, – проказав він, – що та образа? Мене мало обходить, якщо хто й справді не може простити такого дріб’язку, але втратити друзів, розірвати зв’язки приязні…

Гаррі не доказав, захлинувшись надміром почуттів, задушившись риданнями.

Леді Ванделер з цікавістю глянула на нього. «Цей дурник, – думала вона, – втовкмачив собі в голову, що закоханий у мене. А чом би йому не стати з генералового моїм служником? Він добрий, люб’язний, розуміється на уборах; крім того, це порятує його з біди. Все ж він надто гарненький, щоб його відпускати».

Увечері вона поговорила з генералом, який уже трохи соромився свого миттєвого шаленства, і Гаррі перевели на жіночу половину, де почалося для нього справжнє раювання. Він найелегантніше вдягався, носив у петлиці вишукані квіти, міг тактовно й люб’язно розважити гостя. Він пишався своїм служінням вродливій жінці, доручення леді Ванделер були йому ніби знаками прихильності, його тішило нахвалятись перед іншими чоловіками, що зневажливо глузували з нього, своїм становищем чи то покоївки, чи то модистки. Він не замислювався над оцінкою свого існування з погляду моралі. Нечестя, на його думку, були властиві самим чоловікам, а проводити свої дні з гарненькою жінкою і перейматися здебільшого тільки її прикрасами – однаково, що жити на зачарованому острові, заховавшись від життєвих бур.

Одного ранку Гаррі зайшов до вітальні й почав стиха награвати на піаніно. В другому кінці покою леді Ванделер трохи заголосно розмовляла зі своїм братом Чарлі Пендрагоном, підстаркуватим молодиком, що дуже кульгав на одну ногу і взагалі вже звівся на пси, шукаючи розваг. Секретар, на якого вони й уваги не звернули, не міг не чути їхньої бесіди.

– Коли ж, як не сьогодні? – казала леді. – Треба зробити сьогодні, одразу й назавжди.

– Сьогодні й зроблю, – відповів брат, зітхнувши. – І все-таки, Кларо, це хибний крок, нас чекає руїна, ми ще тяжко розкаємось.

Леді Ванделер пильно і якось дивно глянула на брата.

– Ти забуваєш, – сказала вона, – що людина, зрештою, смертна.

– Присягаюся, Кларо, – відповів Пендрагон, – що ти найбездушніша негідниця в усій Англії.

– Ви, чоловіки, – заперечила леді, – такі товстошкірі, що ніколи не розумієте відтінків значення. Та ви самі зажерливі, хижі, жорстокі й нетямущі, а найменша думка про майбутнє вас приголомшує. Терпцю нема з отаким народом. Краще зневажайте дурість банкірів, а не шукайте її в нас.

– Може, ти й маєш рацію, – погодився брат. – Ти завжди була розумніша за мене. І, хай там як, ти знаєш моє гасло: родина – передусім.

– Так, Чарлі, – підхопила сестра, обома руками беручи його руку. – Я знаю твоє гасло краще, ніж ти. А Клара – попереду родини, – це ж його друга частина? Ти й справді найкращий із братів. Я люблю тебе.

Пендрагон підвівся, трохи збентежений тими сестринськими пестощами.

– Мені краще не показуватись, – промовив він. – Я чудово зрозумів свою роль і не спускатиму ока з нашого телятка.

– Гаразд, – кивнула сестра, – це жалюгідне створіння може нам усе зіпсувати. – Поцілувала собі пучки і приязно передала той поцілунок братові, що через будуар і чорні сходи вийшов на вулицю.

– Гаррі, – проказала леді Ванделер, повертаючись до секретаря, щойно вони зосталися самі, – сьогодні я маю для вас доручення, тільки найміть карету: я не хочу, щоб мій секретар укривсь ластовинням.

Клара, наголосивши останні слова, дивилася на свого секретаря з напівматеринськими гордощами; вельми вдоволений, бідолаха радий був нагоді прислужитися своїй господині.

– Це одна з наших великих таємниць, – лукаво всміхаючись, вела вона далі. – Ніхто, крім мене і мого секретаря, не повинен про неї знати. Серу Томасові це б завдало зайвого клопоту, – якби ви тільки знали, як мені остогидли ті сцени! Ох, Гаррі, Гаррі, чи можете ви мені пояснити, через віщо ви, чоловіки, такі несправедливі й брутальні? Хоча я знаю, що не можете, ви єдиний чоловік у світі, якому не звісні ганебні почування. Ви такий милий, Гаррі, такий добрий; ви, зрештою, можете щиро приятелювати з жінкою. І знаєте що? Від порівняння з вами всі інші чоловіки видаються мені іще гидкішими.

– Просто ви, – галантно відповів Гаррі, – дуже ласкаві до мене. Ви ставитесь до мене наче…

– Наче мати, – завершила леді Ванделер. – Я намагаюсь бути вам матір’ю. Або, – всміхнувшись, виправилася вона, – майже матір’ю. Боюсь, я дуже молода, щоб справді бути вам за матір. Вважаймо, я ваш друг, найщиріший друг.

Леді Ванделер замовкла, чекаючи, поки її слова справлять потрібне враження на сентиментальні струночки Гаррі, і знову заговорила, не даючи йому відповісти:

– Але все це з нашим ділом не пов’язане. Вам треба знайти коробку в лівій половинці дубової шафи; на ній зверху лежить червона спідниця, яку я надягала в середу під мережану сукню. Негайно відвезіть її за цією адресою, – Клара подала йому смужку паперу. – Але ні за яких обставин не випускайте її з рук, поки вам не покажуть розписку, написану моєю рукою. Ви зрозуміли? Кажіть же, будь ласка, кажіть! Це вкрай важливо, і я прошу вас слухати пильніше.

Гаррі заспокоїв господиню, слово в слово переповівши всі її настанови; вона ще щось збиралася сказати, аж тут у покої вбіг червоний від гніву генерал Ванделер, вимахуючи довгим і вельми докладним рахунком від модистки.

– Мадам, може, ви глянете на це? – кричав він. – Будьте ласкаві подивитися на оцей документ! Я дуже добре знаю, що ви одружилися зі мною заради грошей, проте сподівався, що витрати не перевершать тих, які може собі дозволити людина на державній службі, а тепер, присягаюся Господом, я покладу край цьому безсоромному марнотратству.

– Містере Гартлі, – проказала леді Ванделер, – я сподіваюся, ви зрозуміли, що вам треба робити. Тільки прошу, вирушайте одразу.

– Стійте, – звелів генерал, звертаючись до Гаррі, – перш ніж підете, нам треба поговорити. – І додав, повертаючись до леді Ванделер: – Яке ж доручення ви дасте цьому неоціненному хлопцеві? Я жодному його слову не повірю, то скажіть мені ви. Якби він мав хоч якусь дрібку честі, то давно б уже пішов з цього дому, а що він тут робить за свою платню – таємниця для всього світу. Мадам, яке ж його доручення? Чого це вам так приспіло відсилати його?

– Я гадаю, нам краще поговорити наодинці, – відповіла Клара.

– Ви говорили про доручення, – не вгавав генерал. – Не намагайтеся дурити мене, коли я в отакому гуморі. Я ж чув, ви казали про доручення.

– Якщо ви наполягаєте, щоб слуга був присутній при нашій принизливій сварці, – промовила леді Ванделер, – то нехай містер Гартлі краще сяде. Ні? Що ж, Гартлі, – вела вона далі, – можете йти. Гадаю, ви запам’ятали все, що вам довелося почути в цій кімнаті, це вам, може, придасться.

Гаррі мерщій вийшов з вітальні, а беручися сходами вгору, чув, як гучно вичитує дружині генерал і як леді Ванделер тонким голосом гостро й дотепно відповідає на кожен закид. Як щиро бідолашний Гаррі захоплювався генераловою дружиною! Як спритно вона уникає тяжких запитань, з якою безмежною зухвалістю повторила свої настанови під самісінькими жерлами ворожих гармат! А, з другого боку, як він ненавидів її чоловіка.

Загалом у вранішніх подіях не було нічого незвичайного, бо Гаррі не раз уже виконував потаємні доручення леді Ванделер, здебільшого пов’язані з крамницею капелюшків. Гаррі добре знав, що подружжя живе в незлагоді. Нестримні забаганки й таємні борги дружини вже давно проковтнули її власні статки і що день, то дужче загрожували занапастити й чоловікові. Раз або двічі на рік викриття і руїна здавалися неминучими, але Гаррі підтюпцем оббігав крамниці всіх постачальників і, де брешучи, де сплачуючи хоч малу частину чималенького боргу, домагався, що реченець остаточної виплати відсували, і тоді господиня та її вірний секретар могли відітхнути. Адже Гаррі у своїй подвійній ролі був душею цих фінансових воєн, він не тільки обожнював леді Ванделер і боявся й ненавидів її чоловіка, а й, цілком природно, схвалював її потяг до розкошів, бо й сам усі гроші пускав на кравця.

Гаррі знайшов коробку там, де йому й казали, вдягнувся, ретельно добираючи одяг, і вийшов з будинку. Яскраво світило сонце, йти треба було чимало, і він із жахом згадав, що генерал, так зненацька забігши в покої, перешкодив леді Ванделер дати йому гроші на карету. Такого спекотного дня його обличчя безперечно попечеться на сонці, а йти через увесь Лондон з коробкою в руці – приниження, майже нестерпне для юнака з вдачею Гаррі Гартлі. Гаррі зупинився й замислився. Ванделери жили на Ітонському майдані, дійти він мав майже до Нотінг-Гіла, – одне слово, він міг піти навпростець через парк, ховаючись від сонця й обираючи найбезлюдніші алеї. Гаррі подякував своїм зорям, збагнувши, що день тілько-но починається.

Прагнучи чимшвидше позбутися клятої коробки, Гаррі пішов хутчіш, ніж звичайно, і вже майже проминув Кенсінгтонські садки, як у безлюдному місці між дерев його перестрів генерал.

– Перепрошую, сер Томас, – вибачився Гаррі, чемно відступаючи вбік, бо генерал стояв просто посередині стежки.

– Куди це ви йдете? – запитав генерал.

– Просто гуляю між деревами, – відповів хлопець.

– З оцим? – крикнув генерал, ударивши ціпком по коробці. – Ви брешете і чудово це знаєте.

– Сер Томас, – зауважив Гаррі, – я не звик, щоб зі мною розмовляли таким тоном.

– Ви не розумієте свого становища, – відказав генерал. – Ви слуга, ще й слуга, проти якого я маю найсерйозніші підозри. Звідки мені знати, що у вашому ящику нема столового срібла?

– У ньому циліндр мого приятеля, – пояснив Гаррі.

– Дуже добре, – відповів генерал Ванделер. – А я хочу поглянути на циліндр вашого приятеля. У мене, – додав він, похмуро всміхаючись, – надзвичайна цікавість до капелюхів. Гадаю, ви знаєте, що для цього є певні підстави.

– Сер Томас, перепрошую, я дуже шкодую, – вибачився Гаррі, – але це й справді суто приватна справа.

Генерал однією рукою грубо схопив Гаррі за плече й замахнувся ціпком, ладний от-от ударити. Гаррі вже вважав себе пропащим, але тієї ж миті небеса подарували йому несподіваного оборонця в особі Чарлі Пендрагона, що доти ховався за деревами.

– Ну-бо, генерале, притримайте свою руку! – крикнув він. – Це неґречно і навіть не по-джентльменському.

– Ага! – заревів генерал, повертаючись до нового супротивника. – Містере Пендрагон! Невже, містере Пендрагон, ви гадаєте, що, коли мені трапилось нещастя побратися з вашою сестрою, я маю терпіти цькування і погрози такого розбещеного марнотрата й банкрута, як ви? Моє знайомство з леді Ванделер, сер, відбило в мене всяку охоту бачити решту членів її родини.

– Невже, генерале Ванделер, вам приверзлося, – відповів Чарлі, – що коли моїй сестрі трапилось нещастя побратися з вами, то вона зразу ж утратила всі права й привілеї леді? На мою думку, сер, цим учинком вона принизила себе дужче, ніж її міг принизити хтось чужий, але для мене вона й далі належить до роду Пендрагонів. Я вважаю за свій обов’язок захищати її від негідних образ, і якби ви навіть десять разів були її чоловіком, я вам не дозволю обмежувати її свободи, не дам силоміць затримати її особистого посланця.

– Гартлі, що це означає? – запитав генерал. – Містер Пендрагон, здається, такої ж думки, як я. Він теж підозрює, що леді Ванделер якось причетна до циліндра вашого приятеля.

Чарлі збагнув, що дав непрощенного хука, і заквапився все поправити.

– Як, сер? – скрикнув він. – Ви кажете, я підозрюю? Я нічого не підозрюю. Але там, де вдаються до насильства й упосліджують слабких, я не можу не втрутитись.

Проказавши це, він кивнув Гаррі, але хлопець був надто розгублений чи стривожений, щоб той знак зрозуміти.

– Сер, як мені розуміти вашу поведінку? – запитав Ванделер.

– Як хочете, так і розумійте, – відрубав Пендрагон. Генерал знову замахнувся ціпком, наміряючись ударити Чарлі по голові, але той, дарма що каліка, спритно відбився парасолькою, підскочив і вчепився у свого ворога.

– Біжи, Гартлі, біжи! – крикнув він. – Утікай, бовдуре!

Гаррі на мить закам’янів, дивлячись, як чоловіки люто торсають один одного, потім повернувся й побіг. Озирнувшись назад, він побачив, що генерал простерся на землі, придушений Пендрагоновим коліном, проте не полишає відчайдушних спроб змінити ситуацію; сад, здавалося, наповнювався людьми, що збігалися звідусіль до місця бійки. Від такої картини секретар полетів, мов на крилах, і не зводив духу, аж поки добіг до Бейсвотерського шляху й повернув навмання в один із тихих завулків.

Сцена брутальної бійки двох знайомих йому джентльменів глибоко вразила бідолаху Гаррі. Він намагався забути її, а насамперед прагнув якомога далі відійти від генерала Ванделера; ревно перейнявшись цим прагненням, він геть забув про доручення і квапливо, тремтячи всім тілом, ішов галасвіта. Пригадавши, що леді Ванделер – дружина одного і сестра другого з тих гладіаторів, Гаррі відчув у серці гаряче співчуття до жінки, якій так не поталанило в житті. Після цієї бійки навіть його місце в генераловім домі вже не видавалося таким безпечним і певним.

Поринувши в роздуми, Гаррі знай простував уперед, аж поки, припадком зіткнувшись із перехожим, побачив, що в руці у нього і досі коробка.

– Господи! – зойкнув він. – Геть памороки забило! Куди це я йду?

Видобувши конверта, якого дала йому леді Ванделер, Гаррі перечитав адресу. Дивно, прізвища не було. Гаррі просто звеліли знайти добродія, який чекає пакунка від леді Ванделер, а якщо вдома нікого не буде, діждатись його. Добродій, додавалось у записці, повинен показати папірець, власноруч написаний леді. Все це видавалось украй таємничим, Гаррі над усе дивувало, що нема прізвища і потрібно вимагати якусь розписку. Гаррі мало над цим замислювався, отримуючи доручення, але, перечитавши папірець, усе зваживши і поєднавши з іще деякими дивними подробицями, переконався, що встряв у якусь небезпечну халепу. На півмиті він навіть засумнівався у самій леді Ванделер: адже ця неясна оборудка трохи негідна такої високої леді; критицизму ще побільшало, коли ті таємниці почали обертатися й проти нього. Однак його дух був такий покірний леді Ванделер, що Гаррі відкинув підозри і гостро дорікав собі тільки за те, що вони виникли.

В одному, правда, збігалися його обов’язок й інтереси, його великодушність і страхи – слід якнайшвидше позбутися коробки.

Гаррі підійшов до першого полісмена і чемно розпитав про дорогу. Виявилось, що до мети вже недалеко, і через кілька хвилин він підійшов до невеличкого, нещодавно пофарбованого і якнайретельніше доглянутого будинку. Дверний молоточок і ручка дзвоника просто сяяли, на підвіконнях то тут, то там видніли горщики з квітами, завіси з якоїсь пишної тканини закривали кімнати від очей цікавих перехожих. Увесь будинок дихав спокоєм і таємничістю, і Гаррі так перейнявся його духом, що тихіше, ніж звичайно, опустив молоток і чимстаранніше витер черевики.

Майже зразу двері відчинилися, Гаррі побачив досить привабливу молоденьку служницю, що з цікавістю стала розглядати його.

– Я приніс пакунок від леді Ванделер, – почав Гаррі.

– Знаю, – кивнувши головою, відповіла дівчина, – але господаря нема вдома. Може, ви залишите мені?

– Не можу, – зітхнув Гаррі. – Мені звеліли передати йому тільки з певною умовою, отож, боюсь, я мушу просити у вас дозволу зачекати.

– Що ж, гадаю, мені можна вас впустити. Мені тут досить самотньо, а ви, скажу вам, ніби не такі, щоб з’їли дівчину. Але шануйтесь і не питайте імені господаря, однаково я не скажу.

– І ви таке кажете? – скрикнув Гаррі. – Ну й дивина! Сьогодні на мене всюди чигають несподіванки. Все-таки про одне я, мабуть, можу спитати, не порушивши заборони. Він власник цього будинку?

– Ні, він тільки наймає, ще й тижня не минуло, – відповіла дівчина. – А тепер і я вас запитаю: ви знаєте леді Ванделер?

– Я її особистий секретар, – запишався Гаррі.

– Вона гарна, правда ж? – знову спитала дівчина.

– О, прекрасна! – вигукнув Гаррі. – Напрочуд мила, ласкава, добра!

– Та й ви нівроку, – зауважила дівчина. – Закладаюсь, ви варті цілого десятка леді Ванделер.

– Я? – вкрай розгубився Гаррі. – Я тільки секретар!

– Це ви для мене кажете? – аж ніби образилась дівчина. – Певне, тому, що я, коли ваша ласка, тільки служниця. – Але побачивши, що Гаррі щиро збентежився, пожаліла його: – Ні, я вірю, ви не мали такого на увазі, просто ви сподобались мені, а про леді Ванделер я й думати не хочу. Ох ті панії! – зітхнула вона. – Як можна серед білого дня посилати з коробкою під пахвою такого стеменного джентльмена, як ви!

Розмовляючи, Гаррі і дівчина не сходили з місця, вона стояла на порозі, а він на хіднику, тримаючи коробку і скинувши капелюха, щоб прохолонути. Та після останніх слів дівчини Гаррі, вже не витримуючи таких одвертих компліментів своїй зовнішності і тим паче підохотливих поглядів, якими вони супроводились, став перебирати ногами і зніяковіло туди-сюди поводити очима. Ненароком глянувши в долішній бік завулка, він, на свій несказанний жах, зустрівся очима з генералом Ванделером. Розгніваний, розпашілий генерал гасав вулицями, женучись за швагром, але, впізнавши невірного секретаря, одразу надумав інше, його лють дістала новий вихід, він щодуху припустив по завулку, лаючись і вимахуючи руками.

Гаррі враз заскочив у будинок, посунувши дівчину, двері захряснулись перед самим носом його ворога.

– Тут є засув? Вони замикаються? – питав переляканий Гаррі, а тим часом несамовитий стукіт молотка луною розлягався у передпокої.

– Ой, що з вами трапилось? – занепокоїлась дівчина. – Ви тікаєте від того старого добродія?

– Якщо він піймає мене, я пропав, – зашепотів Гаррі. – Він ганяється за мною цілий день, а в нього ціпок зі шпагою всередині, це офіцер з Індії!

– Ото гарні манери! – скрикнула дівчина. – А як, коли ваша ласка, його звати?

– Це генерал, мій пан, – мовив Гаррі. – Він хоче забрати коробку.

– Хіба ж я вам не казала! – переможно засміялася дівчина. – Я ж казала, що та ваша леді нікчема, і, якщо маєте очі, давно слід побачити, як вона вас трактує. То невдячна хвойда, ось що я вам скажу!

Генерал знову шарпнув за молоток, нетерпеливлячись, що його не пускають, а потім став гатити в двері кулаками.

– Добре, – зауважила дівчина, – що я сама в домі, хай ваш генерал гамселить скільки влізе, ніхто йому не відчинить. Ходімо!

Дівчина завела Гаррі на кухню, посадила, а сама, поклавши руку йому на плече, не криючись, милувалася ним. Гуркіт біля дверей не вщухав, навпаки, дедалі посилювався, і в бідолашного секретаря холонуло в серці.

– Як вас звати? – запитала дівчина.

– Гаррі Гартлі.

– А мене – Пруденс. Вам подобається це ім’я?

– Дуже, – промовив Гаррі. – Але послухайте, як розходився генерал. Господи, він напевне висадить двері, і тоді мені тільки смерті сподіватися!

– Ви надто переймаєтесь, – заспокоїла його Пруденс. – Нехай той генерал грюкає донесхочу, тільки руки собі наб’є. Ви гадаєте, я б вас тримала, якби не могла порятувати? О ні, тим, хто мені подобається, я щирий приятель. У нас є задні двері, що виходять в інший завулок. Але, – додала вона, стримуючи Гаррі, що, зачувши благословенну вістку, одразу зірвався на ноги, – я не покажу вам, де вони, поки ви не поцілуєте мене. Поцілуєте, Гаррі?

– Аякже! – згадав за галантність Гаррі. – Тільки не за ті задні двері, а тому, що ви гарненькі й милі. – І двічі або тричі палко поцілував дівчину, що не менш ласкаво відповіла йому.

Пруденс відвела Гаррі до садової хвіртки і спитала, витягаючи ключа:

– Ви ще прийдете до мене?

– Неодмінно, – хіба ж не вам я завдячую життям?

– А тепер, – напутила дівчина, відчиняючи хвіртку, – біжіть чимдужче, бо я зараз відкрию генералові.

Гаррі навряд чи потребував таких напучень, страх гнав його в потилицю, і він ревно пустився бігти. Ще кілька кроків, гадалося йому, і він зможе спокійно і з честю повернутися до леді Ванделер. Та перш ніж йому пощастило пробігти ті кілька кроків, бідолаха зачув чоловічий голос, хтось, лаючись, гукав його на ім’я. Озирнувшись, Гаррі помітив Чарлі Пендрагона, що махав обома руками, аби він повернувся. Цей новий удар заскочив бідолаху так зненацька, вразив так глибоко, що Гаррі, перебуваючи в стані надмірного нервового збудження, навіть не подумавши, що робить, побіг іще дужче. Коли б він пригадав сцену в Кенсінгтонських садках, то, певне ж, виснував, що коли генерал йому ворог, то Чарлі Пендрагон не хто інший, як приятель. Та в голові у Гаррі все сплуталося, наче в гарячці, думка не могла зосередитись, секретар знай тупотів ногами.