Микола Зеров

Серія «Знамениті українці» заснована у 2009 році

Художник-оформлювач О. Гугалова-Мєшкова

© Є. Кужавська, 2019

© О. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2019

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

Передмова

Микола Костянтинович Зеров за своє коротке життя, яке трагічно обірвалось у сумнозвісному урочищі Сандармох, встиг згуртувати навколо себе кращі сили української творчої інтелігенції, зажити слави метра групи київських неокласиків і неперевершеного оратора-золотоуста, непримиренного борця за якість і високий стиль української літератури. Він був активним учасником літературного процесу в найбуремніші революційні роки, як літературний критик першим реагував на появу нових творів, як історик літератури – зумів систематизувати літературні надбання попередників, як перекладач – відкрив для українського читача невідомі раніше твори римських і грецьких авторів, дав змогу заговорити українською героям Шекспіра і Лонгфелло, Пушкіна і Вергілія, продемонстрував неймовірну силу і красу рідної мови та літератури, вказав напрями їхнього розвитку шляхом перекладацької діяльності.

Микола Зеров був тим, хто одним із перших відгукнувся на появу збірки «Сонячні кларнети» Павла Тичини, створив студії про Лесю Українку та Івана Франка, Тараса Шевченка і Пантелеймона Куліша, вступаючи в дискусію з метрами літературознавства Миколою Євшаном і Сергієм Єфремовим. Він виявився одним із найстрашніших ворогів радянської влади, бо самим фактом свого існування повністю руйнував міф про вторинність, провінційність, художню меншовартість української літератури. Зеров у власних поезіях і перекладах звертався до вічних тем, крізь призму яких демонстрував сучасний йому стан речей. Він закликав поетів і письменників відточувати власний стиль, навчатись на класичних зразках римської, грецької, французської, німецької, англійської та російської літератур, переосмислювати досвід і створювати власні зразки літератури вищого ґатунку, а не копіювати прийоми і засоби інших авторів.

Микола Зеров у часи літературної дискусії 1925–1928 рр., без сумніву, став на захист позиції Миколи Хвильового, який закликав обрати європейський напрям орієнтації української літератури. З елегантною іронією інтелігента він відбивав нападки критиків і лихословів, однак не зміг уберегтися від неминучого. Сталінська репресивна машина не оминула увагою того, кого вважали мистецьким еталоном, на який орієнтувалися всі сили творчої української еліти у 20—30-х рр. ХХ століття.

Біографія Миколи Костянтиновича Зерова

Микола Костянтинович Зеров народився 14 січня (26 січня за новим стилем) 1890 року в м. Зінькові на Полтавщині. З автобіографічного листа Миколи Костьовича дізнаємось: «Батько учитель, потім – завідуючий городською школою, нарешті – у 1905 р. – інспектор народних шкіл; мати – з дрібного землевласницького роду Яреськів – з-під Диканьки, роду козацького, але доказующого дворянство». Імовірно, саме від батька професор Зеров успадкував неабиякий педагогічний хист. Містечко Зіньків і дитинство в батьківському домі, за словами Максима Рильського, людини «непересічної і талановитої», наклало свій відбиток на життя Миколи Зерова.

Костянтин Іраклійович Зеров 1881 року закінчив Глухівський учительський інститут, став викладачем історії та географії в Зіньківській жіночій прогімназії, а потім працював інспектором народних училищ дев’ятого району Чернігівської губернії. Як згадує дружина Миколи Зерова Софія, «Батько його був людиною широко освіченою, розумною, доброзичливою й тактовною, мати була іншого складу, в чоловікові справи не надто вглядалася, натомість пильнувала господарства й виховання дітей. Зеров завжди з великою вдячністю згадував батька, який прищепив йому ще за ранніх юнацьких років любов до античних мов і літератур». Інспектор Зеров їздив від школи до школи на велосипеді, відвідував лекції молодих учителів, час від часу й сам давав зразкові уроки. Нерідко на велосипеді його помічали з вудками чи рушницею. Вивчав природу, занурювався в ліси, вчив дітей помічати і розрізняти різні рослини. Чи ж не тому двоє з його п’яти синів стали ботаніками. Цікаво й те, що свої прогулянки лісами й полями описував в оповіданнях, які читав дітям та онукам. Кар’єру Костянтин Іраклійович закінчив у статусі колезького радника, був нагороджений орденами Станіслава 2 та 3 ступенів, двома орденами Анни 3 ступеня. Батько Миколи Зерова цікавився астрономією і це захоплення зумів передати синові. Не випадково в 1920–1922 рр. з-під пера Миколи Зерова вийдуть «зоряні сонети» циклу «Зодіак». До цієї ж теми він повернеться і в 1930–1933 рр., завершивши цикл. Навряд чи Зеров планував створити поезії про всі дванадцять сузір’їв (нам відомі чотири сонети з промовистими назвами «Діва», «Скорпіон», «Близнята», «Водник»).

Мати, у дівоцтві – Марія Яківна Яреськів, лишила синові у спадок любов до пісень, особливо українських, яких знала без ліку: співала і давні, козацькі, і весільні. Батько був російським чиновником, тож не дуже схвалював бажання дружини прищепити дітям любов до української пісні й мови. Однак матері, яка «походила з роду вільних козаків, які ніколи не були кріпаками», вдалося зробити так, аби українська була частиною мовного середовища, в якому росли діти. Батько ж, у свою чергу, прищепив майбутньому професорові Зерову акуратність у діловодстві, про що згадуватиме Микола Костянтинович у листі до дружини із Соловків: «[…] навыков канцелярского типа мне не занимать, стать, благодаря папе, который с малолетства приучал нас к делопроизводству».

Навчання Микола Зеров розпочав у Зінківській двокласній школі в одній группі з майбутнім Остапом Вишнею – Павлом Губенком. А 1900 року вступив до Охтирської гімназії, у стінах якої провів три роки. З 1903 року починається київське життя майбутнього неокласика – після співбесіди з директором Першої київської гімназії його зарахували до одного з найповажніших навчальних закладів міста. Гімназія могла похвалитися плеядою відомих випускників, найцікавіше, що після Зерова її закінчив Михайло Булгаков (1909 року) і Костянтин Паустовський (1912 року). У списках учнів гімназії тих років є й інші відомі імена: Сергій Пилипенко, Освальд Бургардт. Перший очолить літературну організацію «Плуг» і стане одним із найпалкіших опонентів Зерова у літературній дискусії, другий – увійде в п’ятірку «неокласиків». Спогади про Зерова залишив його однокласник Олександр Шульгін. Він відзначав його начитаність і неймовірну пам’ять, згадував, що Зеров завжди носив з собою книги і був надзвичайно веселим: «[…] мав біляве волосся, ясні очі, широке обличчя, трохи піднятий ніс; рот його здавався дуже великим – може, тому, що йому завжди хотілося сміятися. Сміятися усім нам в ті часи було легко, але, здається, що Зеров був найвеселішим…»

Варто згадати гімназійного викладача давніх мов, до яких Зеров відчув потяг, певно, в ті роки, – латиніста Станіслава Болеславовича Трашба. Оскільки він викладав ще й у приватній гімназії Володимира Науменка, у коло його учнів потрапив і Максим Рильський. Тож Станіслав Трашба прищеплював любов до античного світу і мистецтва відразу трьом «неокласикам»: Миколі Зерову, Освальдові Бургардту і Максимові Рильському. Гімназійний клас, у якому навчався Микола Зеров, викладачі вважали «найреволюційнішим», про причини такого ставлення розповідає у спогадах О.Шульгин: «До українства в ті часи Зеров ще не признавався, мабуть, і не знав нічого про нього (а якщо і знав, то хіба що від мене). З огляду на його прізвище, а може, і на його білявість, я думав, що його родина російського походження, і тільки від М. Ореста (брата М. Зерова. – В. П.) я довідався, що батько М. Зерова – корінний чернігівець (прадід Миколи походив з Ніжинського повіту), а мати – корінна полтавка. Українське питання серед нас, гімназистів, усе ж виникало і з боку Зерова не викликало жодних заперечень. Ми виробили низку різних вимог, і серед них була одна: щоб у нашій гімназії введено було українську мову й історію. Коли я перед усією клясою прочитав ці пункти вчителеві німецької мови Юліянові Яворському, відомому вченому-москвофілові з Підкарпаття, він засміявся: “Академії не знають, чи є така мова, а ви хочете, щоб її викладали?”». Клас оголосив Яворському бойкот, гімназисти відмовились ходити на його лекції.

Гімназійні роки відзначились також тим, що Зеров разом із другом видавали гумористичний журнал «Скучающий осьмиклассник», який сприймався як опозиційний до адміністрації закладу. У ті самі роки родина Зерових перебралась до Кролевця, де й проводив вакації гімназист. У Кролевці він заприятелював із Петром Горецьким, майбутнім мовознавцем. Разом із Горецьким Зеров вступив до університету святого Володимира в Києві на історико-філологічний факультет. Петро Горецький у спогадах відзначав: «Закінчивши у 1908 році гімназію, обидва ми, я і Микола, можливо, змовившись листовно, а, може, й особисто (бо протягом канікул 1908 р. ми іноді зустрічались в Кролевці), вступили на філологічний факультет Київського університету. Восени 1908 року ми поїхали разом на навчання в Київ і оселились вдвох в одній кімнаті». Потім до товаришів приєднався Віктор Романовський, який оселився на тій самій вулиці в Києві – Паньківській. Так утворилась «трійця» друзів, про яку Зеров колись створить сонет «Трьом мандрівникам». Горецький згадував: «Ми, члени ‘‘трійці’’, як і члени київської університетської громади, уживали української мови на знак протесту проти пригнічення царизмом української культури та мови. Крім того, уже на перших курсах університетського навчання ми виробили такі погляди: немає безнаціональних народів; кожний народ у своєму поступі ставить собі прогресивні інтернаціональні завдання, але здійснює ці завдання в національних формах… Найважливішою ознакою нації є мова – засіб найширшого культурного розвитку. Тому ми, наш невеличкий гурток (‘‘трійця’’) і багато членів київської університетської громади, старалися підтримувати українську мову і сприяти її розвиткові та вдосконаленню як в усній, так і в писемній формі».

Архівіст Романовський не згадав номер будинку, у якому жив Зеров, а майбутня дружина Софія, з якою Микола Костьович познайомився у студентські роки, навесні 1912 року, не знала його адреси, бо вважала неприйнятним ходити додому до знайомого юнака.

Початок університетьського навчання Зерова і Горецького ознаменувався відкриттям у Києві Українського клубу «Родина», головою правління якого був Микола Віталійович Лисенко. Микола Зеров став постійним відвідувачем вечорів клубу за адресою: вул. Володимирська, 42. Саме в цьому клубі він міг би познайомитися з Максимом Рильським, однак їхня зустріч і знайомство відбудуться аж 1923 року. Рильський залишив спогад про ті вечори: «З часу відкриття клубу я, гімназистик, раз у раз ‘‘нелегально’’, знявши з кашкета герб, ходив на щотижневі клубні вечірки-концерти. То бували не тільки ‘‘просвітянські’’ ‘‘музично-вокальні вечори’’ з неодмінним ‘‘Ой казала мені мати…’’, а часто й серйозні концерти камерної музики, з найдіяльнішою в них участю Лисенка таки. Мали вони безперечне виховальне для нашого суспільства значення. Тут виконувались і речі таких класиків, як Гайдн, Моцарт і Бетховен (інколи вперше в Києві), і твори новіших композиторів».

Максим Рильський уже 1910 року мав видану збірку «На білий островах», а Микола Зеров вперше побачив своє прізвище надрукованим у збірнику Сергія Єфремова «Над могилою Б. Грінченка. Автобіографія, похорон, спомини, статті» (К., 1910) – упорядник включив до збірника виступ Зерова на похороні. Про атмосферу в Києві того часу писав і О. Шульгин: «Приїжджаючи на вакації до батьків, я майже завжди сходився з Зеровим. При перших же зустрічах я відразу відчув, що в університеті Зеров знайшов справжніх учителів. Він дуже серйозно працював над клясичною філософією і літературою, які його глибоко захопили. Пам’ятаю, як щиро я його з цим поздоровляв. А в один з дальших приїздів я довідався від мого покійного брата Володимира – який був тоді одним з тих студентів, коло яких гуртувалася українська молодь, – що на зборах у нього в хаті бувають брати Зерови (Микола і Дмитро. – В. П.). Я побачився з Миколою і вже тоді ясно помітив, що ‘‘принципи’’ свої він таки знайшов, що він став глибоко свідомим українцем…»

З майбутньою дружиною – Софією Федорівною Лободою – Микола Зеров познайомився у студентській їдальні, що розташовувалась поблизу Володимирського собору на вулиці Гімназійній (нині – Леонтовича). Студент-ерудит розважав за обідом усіх трьох сестер Лобод: разом із Сонею обідали курсистка і гімназистка – Євгенія і Ганна. Сестри називали його «енциклопедією» за уміння підтримати розмову на будь-яку тему. Зеров розважав їх дотепами і цікавими історіями, а коли довго не міг дочекатись, лишав записку на серветці:

Софія Федорівна у спогадах про чоловіка відзначала: «Життя людини проминає дуже швидко. Тільки молодість не бачить цього, не думає про це. Ніколи не писала я щоденників, не зберігала листів. Усе це здавалося зайвим… А все ж багато чого з дорогого, далекого минулого пам’ять таки зберегла. Незважаючи на те, що життя моє склалося не просто, я вдячна своїй долі за мою зустріч із Зеровим, за мої радощі й печалі, що їх ця зустріч подарувала мені… Коли я пригадую молоді роки, образ Миколи Костьовича постає переді мною цілком виразно. Він був середнього зросту, досить стрункий, рухливий, худорлявий. Одягався скромно, але дбайливо; взуття було вбоге, як в усіх студентів в ті роки, але завжди чисте. Гарним на вроду назвати його не можна було, але й не помітити його серед натовпу студентів теж було неможливо. Він явно вирізнявся вмінням поводитися, якоюсь милою та природною інтелігенцією, життєрадісністю».

У жартівливому циклі сонетів «Зламався зуб» Зеров, змішуючи стилі, згадує і «Сонічку» і свого конкурента Сергія (напевно, Сергія Назимова, який теж виявляв знаки уваги до Соні Лободи і покинув Київ разом із білогвардійцями).

У 1911–1912 рр. Зеров починає друкуватися в журналі «Світло», з’являються його літературно-критичні публікації, невеликі за обсягом презентації українських книжкових новинок. То було періодичне педагогічне видання, що боролося за українську школу, редактором-видавцем якого була Марія Старицька. Столипінські циркуляри оголошували боротьбу з українством державним завданням, «Світло» ж намагалося відстояти рубежі українства бодай на педагогічній ниві. Трохи більш ніж за півроку в оперному театрі у Столипіна стрілятиме колишній випускник 1-ї київської гімназії Дмитро Богров. На цю подію відреагує в листі до Романовського Микола Зеров: «А Столипін таки дав дуба». Хоч сам Зеров не намагався зануритися в стихію політичної боротьби і визначав своїм завданням культурницьку роботу. На сторінках «Слова» він уперше вступає в полеміку із Сергієм Єфремовим, висловлює сумніви щодо його теорії культурної залежності міста від села і вбачає перспективи національно-культурного порятунку в залученні до цього процесу урбаністичного сегмента. У «Світлі», окрім бібліографічних розвідок, Зеров починає друкувати і літературно-критичні статті, наприклад стаття «Пам’яті М. Коцюбинського» («Світло», 1913, № 8), рецензія на монографію С. Єфремова про Івана Франка «Співець боротьби і контрастів»: поступово бібліограф Зеров перетворюється на літературного критика.

У наступні 1913–1914 рр. Микола Костянтинович працює над дипломною роботою під керівництвом приват-доцента Василя Данилевича. Тема дипломної роботи: «‘‘Исторіи презільной брані’’ Григорія Грабянки». Про наукового керівника Зеров був не надто високої думки, той просто не заважав йому працювати. Можливо, саме тому, що не знайшов собі сильного керівника, який міг би забезпечити йому протекцію, Микола Костянтинович не залишився при університеті. Тож із серпня 1914 року наказом попечителя Київського навчального округу Зерова призначають викладачем історії в златопільську чоловічу гімназію. Так починається златопільське «заслання», яке протриває аж до весни 1917 року.

З початком війни майбутня дружина Миколи Костянтиновича Софія Лобода вирушить на фронт як сестра-господиня на харчувальному пункті для робітників, Микола Зеров зустріне світову війну у відкритому всім вітрам Златополі. Тут викладач Зеров стає улюбленцем двох гімназій – жіночої і чоловічої. У жіночій він починає викладати з 1916 року. І хоч його гімназійний друг Олексій Гольденвейзер був здивований, дізнавшись, що однокласник приміряв педагогічне амплуа, Микола Костянтинович уперше продемонстрував викладацький хист саме у Златополі. Гольденвейзер, з яким Зеров випускав того самого «Скучающего осьмиклассника» писав йому у листі: «Итак, Вы педагог! Простите, но с трудом представляю себе Вашу ироническую физиономию на учительской кафедре». Однак учні Миколи Костьовича згадували лекції як цікаві, адже виклад думок професора вражав ясністю, легкістю, мав гарну структуру. Нерідко у спогадах відзначали гарну дикцію і приємний голос, а також найдивніше – «внутрішнє сяйво», яке й робило викладача особливим. Студентам імпонувало і те, що їхній професор – вправний спортсмен, неабиякий ковзаняр.

У Златополі Зеров пише поезії, переважно російською, присвячуючи їх місцевим музам – сестрам Ромасюковим, перекладає французьких поетів, якими захоплювались однокласники під час навчання в гімназії, переписує вірші Анни Ахматової (в архіві збереглося кілька її поезій, переписаних рукою Миколи Зерова).

Як згадує Віра Ромасюкова: «Він був тоді якийсь самотній, тому, можливо, й горнувся до нашої сім’ї. У нас все-таки тримався український дух, а він був щирим українцем…»

Златопільське заслання, відрізаність від культурного київського життя тяжко даються Зерову – тут він втратив зуби, а потім змушений був лікуватися від нервової хвороби в київських водолікарнях. Віктор Петров писав, що Зеров у той період життя «повстає проти себе, рве з дійсністю, руйнує цілковито дійсність назовні, щоби ствердити єдину й виключну, абсолютну дійсність свого ізольованого ‘‘я’’. Шлях у хворобу, шлях нервового потрясіння, абсолютної свободи суб’єктивного. Я вже згадував: таке було. Була нервова хвороба, лікування у водолікарнях…»

Революція звільнила Миколу Зерова від Златополя. Можемо припустити й інший варіант і погодитись із думкою Віктора Петрова: у Златополі Зерову довелося опинитися на зламі долі й обирати шлях – провінційного вчителя з перспективою дослужитися до звання статського радника чи повернення у столицю у вир національно-культурної боротьби. Знаємо, що обрав останнє. У спогадах Софії Зерової читаємо: «Його учні влаштували для нього врочисті й зворушливі проводи, виголошували промови, на які він також відповідав, а потім схвильована молодь, що його гаряче полюбила, внесла Зерова на руках до вагона поїзда».

З вересня 1917 року Микола Зеров починає викладати у Другій українській державній гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства, що відкрилась на підставі постанови Тимчасового уряду від 8 серпня 1917 року у приміщенні художньої школи на Сінному Базарі. Про це згадує П. Филипович: «Хвиля національного відродження прокотилася широкими просторами України, народ воскрес до нового життя. Лише тепер Микола Костьович зміг виявити своє українське єство і випростати крила для дальшого лету. Разом зі своїм другом А. Пінчуком він кидається у вир українського культурно-громадського життя. Вони вдвох організовують українське життя в Златополі, виступають з читанням публічних лекцій про видатних діячів української культури. Але це тривало недовго… Через кілька місяців проголошення державної незалежності Микола Костьович отримав запрошення від Другої Київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства на посаду викладача української мови. Звичайно, столиця України, де творилася нова культура молодої нації, вабила його».

У Києві Микола Костянтинович оселяється в будинку під номером 17 на вулиці Велика Підвальна (нині – Ярославів Вал). Маршрут від Сінного базару до Золотих воріт стає звичним у житті Зерова, його однодумці та друзі оселяються у квартирах уздовж цього маршруту, Микола Костянтинович потрохи починає поринати у насичене культурне життя Києва. Пише рецензії, перекладає римлян, викладає в гімназії латину, а також працює бібліотекарем, відвідує салон Марії Іванівни Прохорової – дочки Івана Тобілевича. Про її салон читаємо у спогадах Михайла Рудницького: «Очевидно, Вороний тільки що одержав адресу Марії Іванівни Прохорової – дочки Івана Тобілевича, де звичайно в суботу ввечері збирались її друзі. Були там не тільки літератори, а й такі любителі літератури, як математики Кравчук, Шарко та її товариші по роботі – гімназичні вчителі».

З 1918 року Микола Зеров починає викладати ще й у Київському архітектурному інституті. Політичний контекст – більшовицький переворот у Росії, ухвалення III Універсалу Центральної Ради, який проголошував створення Української Народної Республіки, захоплення більшовиками Харкова у грудні 1917-го – не могли не впливати на життя і діяльність Зерова. З півночі насувались загони Муравйова, у місті ширились анархічні настрої, захищати УНР зі зброєю в руках було нікому. Професор Зеров став свідком того, як мобілізацію оголосила студентська молодь. У Студентський січовий курінь записалися й учні 7–8 класів 2-ї Української гімназії, які й узяли участь в обороні Києва від військ Муравйова. Микола Костянтинович вів протоколи педагогічної ради, він же й вніс до них список учнів, що загинули під Крутами. Припускають, що він був саме тим неназваним професором, що на похороні крутян порівняв їхній подвиг з подвигом спартанців під Термопілами.

Розбивши крутян, більшовики розчистили шлях до Києва, почався артилерійський обстріл міста, а потім Київ захопили неперевершенні майстри мародерства. Більшовики не випадково оголосили Юрія Коцюбинського «народним секретарем» з військових справ – прикривались його іменем. Сергій Єфремов 28 січня 1918 року на сторінках «Ради» опублікує «Лист без конверта», адресований синові Михайла Коцюбинского, у якому звинувачуватиме: «Десять днів смерть літає над головами невинних людей. Десять днів творяться страхи, – я бачив їх, пане Коцюбинський, – від яких божеволіють люди. Десять днів конає українська воля. І ви, син великого батька, що любив – і це я знаю – наше місто, – ви його не захистили. Та ви не тільки покриваєте злочинства – ви робите нові».

Українська влада увійде в Київ разом із союзниками – німцями. Місто на деякий час повернеться до спокійного життя – кияни потім згадуватимуть, що найспокійніше жилося «при німцях». 29 квітня 1918 року на з’їзді хліборобів гетьманом було проголошено Павла Скоропадського, Центральна Рада з потьм’янілим політичним капіталом змушена була зійти з авансцени боротьби за владу. Микола Зеров в ті роки стає учасником елітарного гуртка Георгія Нарбута, відновлює спілкування зі Софією Лободою, а з березня 1919 року починає редагувати бібліографічний журнал «Книгар». Нарбут, як і багато інших, був «петроградським біженцем». Він любив усе українське, особливо рідний Глухів, про який часто розповідав учасникам театралізовано-непретензійних вечорів у своєму домі на Георгіївському провулку, навпроти брами Заборовського. У Київ він прибув із родиною, аби приєднатися до української «культурної революції». Нарбутівський гурток обростав міфами і починав нагадувати масонську ложу. До гуртка входили режисер Лесь Курбас, футурист Михайль Семенко, поет Павло Тичина, архівіст і кращий друг Нарбута – Вадим Модзалевський. Як згадував Микола Зеров: «Серед різних гуртків українських, в яких мені доводилось бувати й обертатись, починаючи з останніх класів гімназії, я нічого не можу пригадати собі такого непретензійно-веселого і без застережень талановитого, як співробітницький круг “Нашого Минулого” з його “трьома стовпами”: Г. І. Нарбутом, П. І. Зайцевим, В. Л. Модзалевським – та не періодичними на помешканні Г. І. Нарбута сходинами. Там, на Георгієвськім провулкові, проти славетньої брами Заборовського, у великих світлих кімнатах з стильовими меблями та колекціями старого скла, збиралися: художники, історики, історики мистецтва, критики, видавці, історики письменства. Панував щиро-товаристський, привітний тон. Нарбут вносив до того гурту широкий розмах і сміливість. […] Мене ввів до гурту П. І. Зайцев, десь по-весні 1918 року. Я викладав тоді в 2-ій українській гімназії, де П. І. мав кілька лекцій української літератури. Наші розмови в перерві між лекціями – в книгозбірні, учительській, на коридорі – наблизили нас одне до одного і П. І., як завжди темпераментний, експансивний, став втягати мене в різні справи. Ввів до кола найближчих співробітників “Книгаря”».