Світове місто Харків

Слово до читачів

Дорогі читачі!

Якщо ви тримаєте в руках цю книжку, отже, ви любите своє місто й цікавитеся його історією. Ви, безумовно, знайомі з головними вулицями й майданами Харкова. Із сотень пам’ятників Великому Кобзарю ви вирізняєте саме наш видатний монумент Тарасові Шевченкові – іншого такого нема ніде в світі. Центральний парк імені Максима Горького, вулиця Сумська, Дзеркальний струмінь – це ті перлини, славні місця, які створюють неповторне обличчя Харкова.

І ви, ясна річ, задумувалися: як виникло наше улюблене місто? Скільки йому років? Хто його створював? Які видатні люди тут жили, працювали, училися, споруджували історичні об’єкти, творили музику, писали картини, робили наукові відкриття? Чому Харків називають науковою столицею України?

Щоб відповісти на ці питання, і була написана книжка «Світове місто Харків». Прочитайте її, і місто занурить вас у свою історію, відкриє свої таємниці.

Маю надію, що, читаючи цю книжку, ви так само, як і я, забажаєте не лише захоплюватися величчю й красою нашого міста, але й примножувати його багатства.

Адже де б ви не перебували в майбутньому, чим би не займалися, ви назавжди залишитеся харків’янами. Саме це об’єднує всіх нас, таких різних мешканців столиці Слобожанщини.

З побажаннями успіхів і удачі —

Скільки років Харкову?

Здавалося б, наука, зокрема й історична, знає чимало. Але, на жаль, не все. Коли з’явилося в заплавині п’яти річок – Лопані, Харкова, Уд, Немишлі (Немишлянки) й Нетечі – місто Харків?

Це було так давно, що вчені й краєзнавці сперечаються про точну дату.

Перша відома історикам письмова згадка про Харків припадає на 1656 рік, коли чугуївський воєвода Сухотін отримав царську грамоту на будівництво укріплень над річкою Лопань.

Офіційною ж датою заснування міста, від якого й ведеться нині його літопис, вважається 1654 рік. Саме тоді тут з’явилися служиві люди для спорудження перших міських мурів, а через два роки Харків став центром воєводства.

Отже, в 2019 році, коли виходить у світ ця книжка, нашому улюбленому місту виповнюється вже 365 років.

В основі міського герба – геральдичний щит, на зеленому полі якого зображені навперехрест наповнений плодами й уквітчаний ріг достатку й оповитий сріблястими зміями кадуцей. Із рогу виглядають червоні яблука, жовті груші й сливи, оранжеві абрикоси й синій виноград.

Зелений колір у геральдиці символізує надію, радість, добробут. Ріг достатку – природні багатства. Кадуцей – неодмінний атрибут античного бога торговців, мандрівників, парламентаріїв Меркурія. Змії довкола кадуцея засвідчують мудрість.

Походження Харкова розглядається і в унікальній монографії Д. І. Багалія і Д. П. Міллера «Історія міста Харкова за 250 років його існування», котра писалася понад десять років і вийшла в двох томах-фоліянтах у 1905-му і 1912 роках.

Міста на землях Дикого Поля будувалися як опорні фортеці для захисту від набігів татар. Цікаво, що під Харковом була прокладена система приміщень і підземних ходів для укриття жителів і евакуювання. Частково таємничі підземелля збереглися до наших днів.

Загадка народження міста

Та як же так? Невже наше місто таке молоде? Усього 365 років! Звісно ж, і в Україні, і в світі є міста набагато давніші – на сотні й навіть тисячі років. А давніше місто – давніша і його історія, отже, більше нагод ним пишатися.

Можливо, є сенс зазирнути вглиб століть: чи не мешкали на нашому досить зручному для життя місці ще більш первісні поселенці?

А місцевість справді дивовижна. Три сотні років тому наші річки повнилися рибою, у густих хащах довкола водилася дичина, а столітні дубові діброви давали чудовий будівельний матеріал для спорудження фортеці й житла.

Кожне нове покоління харків’ян ретельно шукає сліди перших засновників рідного міста. І відшукує!

Так, віднайдені документи, у яких іще з 1644 року згадується межиріччя Харкова й Лопані, як землі, що належали чугуївським служивим. У 1653 році сюди прибула перша партія поселенців – 33 особи.

Є підстави думати, що й набагато раніше люди облюбовували ці місця для проживання.

На території нинішнього Харкова віднайдені близько 70 археологічних пам’яток різних епох. Найдавнішій із них – стоянці первісних мисливців кам’яного віку біля станції Основа – 10 000 років. На південному заході, на правому березі річки Уди, знаходиться знаменита пам’ятка археології – Донецьке городище. Тут у другій половині Х століття виникло давньоруське місто Донець, яке згадується в Іпатіївському літописі за 1185 рік у зв’язку з походом новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича проти половців.

У 2006 році Слобідська археологічна служба провела розкопки на вулиці Квітки-Основ’яненка, де вчені виявили кераміку, яку датували ХІІІ—ХІV століттями. Це неабияк потішило харків’ян: адже знахідка засвідчувала, що тут спинялися поселенці в добу Золотої Орди. І якщо відраховувати з того часу, то місту вже не менше 600 років.

Та поки що роком народження сучасного міста Харкова наука вважає все-таки 1654-й. І в місті навіть сьогодні є родини, що ведуть свій рід від перших поселенців і, отже, живуть тут із покоління в покоління понад 300 років.

Що таке Шарукань?

Деякі автори пов’язують Харків із половецькою столицею Шарукань (Харукань) ХІ – ХІІІ століття. Ось хоча б такий авторитетний учений, як академік Б. Рибаков (1908—2001), ототожнював Шарукань із Донецьким городищем (усього за 10 км від центру нинішнього Харкова).

Одні вважають, що слово «шарукань» половецькою означає «стійбище пастухів», від слів «шару» – пастух і «кань» – місце. Інші ж, що це – від «Шарук-хан», імені половецького хана.

Вдумливий письменник Василь Ян (1875—1954), автор роману «Чингіз-хан», також дотримувався цієї версії. Існує й така думка, що слово «Харків» – це трансформоване «харкобе», тобто в перекладі з тюркської мови – «мілка річка».

Усі ці припущення будять фантазію й кличуть нас до нових досліджень. Адже науковим відкриттям немає кінця. Можливо, майбутні покоління харків’ян виявлять іще дивовижніші свідчення й знайдуть переконливіші докази більш раннього заснування Харкова.

Хто такий Харко?

Ви вже звернули увагу на могутню кінну статую «козака Харка», котрий, піднявши свій спис, прямує верхи на захід сонця нинішнім проспектом Науки.

Це збірний образ козака-першопоселенця Харкова, в якому втілилися основні характеристики служивої людини того часу. У нього мав бути й вірний кінь, і гострий спис, і сила молодецька. Це козак-воїн, захисник кордонів рідної землі.

Хто ж міг бути прототипом легендарного Харка?

У 1767 році в хронографічному описові Харкова, підписаному осавулом Максимом Горленським, уперше згаданий Іван Каркач, осадник (поселенець-засновник) невеликого дерев’яного городища. Видатний історик Дмитро Іванович Багалій (1857—1932) схилявся до думки, що така особа існувала насправді, стверджуючи, що Каркач і є перший осадник Харкова.

Закладку фортеці на місці харківського городища пов’язують з іменем іншого воїна – московського воєводи Селіфонтова.

Часи були неспокійні. Практично все ХVII століття тривали війни: то польські війська наступали із заходу, то з південного сходу нападали на наших предків турки й татари. Татар успішно громив на підступах до міста молодецький полковник Григорій Донець.

Під захист воїнів сюди кинулися втікачі – переселенці із Західної України, котрих вигнала з рідних місць війна з Польщею. Сюди ж з’їхалися служиві люди й ремісники з ближніх територій Московського царства. Вони селилися як на місці городища, так і довкола нього – у слободах. Ось чому ці місця й отримали назву Слобідська Україна, Слобожанщина.

То чи жив насправді на берегах річки Харкова козак на ім’я Харко, або це був звичайний слобідський осадник – пасічник, якого звали Харитон, він же – Харко?

Дмитро Іванович Багалій розшукав в архіві й опублікував список перших жителів, які називали себе «харківцями». Так стали відомі їхні імена й прізвища: Іваненко, Тимошенко, Юхименко, Гордієнко, Олексієнко, Мельник, Колісник, Коваль, Кушнір, Котляр, Ткач, Кравець, Журавель, Дудка, Стріха, Ломака, Тетеря, Сироїжка, Горобець, Тихий, Дурний, Кривий, Недбаєнко, Москаль.

І серед них є чоловік із дивовижним прізвищем: Яків Шарков-зять! Прізвища грамотний писар фіксував на слух. То, можливо, все-таки це – (Ш)Харков-зять, котрий на Харка (Харитона) доньці одружився? У притаманній козакам швидкомовці неважко було жонглювати спорідненими звуками.

Але більшість учених вважає, що свою назву місто отримало від річки Харків. Назва ця вперше згадується в «Книге Большого Чертежа» (детальному описові територій), складеній у 1627 році. Однак і походження назви річки досі лишається нез’ясованим.

Ось які загадки зоставили нам попередні покоління. Треба тільки навчитися уважно вслухуватися, учитуватися в імена, назви і звуки. Так наші далекі предки крізь віки продовжують розповідати про себе. І кінська статуя на проспекті Науки втілює в собі й Івана Каркача, і воєводу Селіфонтова, і Григорія Донця, і пасічника Харитона, котрий за небезпечних обставин теж сідлав коня і брався за зброю для захисту своєї сім’ї і рідної землі.

Харків довгий час лишався полковим містом Слобідського козачого полку. Козацьке об’єднання було поділене на сотні й десятки на чолі з отаманом, сотниками й десятниками.

Що створив Квітка?

Давня легенда пов’язує виникнення Харкова з родиною Квіток. Григорій Квітка-Основ’яненко написав оповідання «Заснування Харкова. Старовинний переказ».

Першим поселенцем, що прийшов на землі Харкова, письменник називає свого предка, а місцем, із якого в середині XVII століття починалося місто, – історичний район Основу. «Основа» і «заснування» – слова однокореневі. Не дивно, що слободу Основу – родовий маєток Квіток – класик української літератури пов’язує із заснуванням Харкова.

На початку XVII століття хлопчик Андрій, син московського боярина, котрий утік за кордон і там помер, опиняється в Києві і стає вихованцем пана Яселковського. За красу й добру вдачу панська донька прозвала Андрія Квіткою. Невдовзі юнак оселяється в будинку київського воєводи й закохується в його дочку.

Юні Ромео і Джульєтта наважуються на втечу з Києва й таємне вінчання. Закохані спиняються аж на березі річки Лопань.

Андрій Квітка, маючи добру вдачу, радо приймає втікачів із Наддніпрянської України, котрі рятуються від утисків польських панів. Так наша місцевість обростає поселеннями-слободами, і невдовзі весь обширний регіон від Полтавщини до курських земель отримує назву Слобожанщина.

Ясна річ, старовинна легенда, передана Григорієм Квіткою-Основ’яненком, не розглядається істориками як певний доказ заснування міста, це – прекрасна романтична казка, написана талановитим письменником.

Якщо ж відштовхнутися від пушкінських слів, які українською звучать так: «Казка бреше й натяка! В ній урок для мастака», – то в нашому випадку натяк у тому, що харків’янами, тобто жителями міста, ставали найрізноманітніші поселенці, котрі приходили сюди і з заходу, і зі сходу, і з півдня, і з півночі. Чудове місце Харків – перехрестя багатьох доріг! Це сприяло добросусідству, зростанню чисельності містян, розвиткові торгівлі й ремесел.

Уже в другій половині XVII століття в Харкові з’являються перші вулиці, більшість із яких виникає уздовж доріг, що прямують до інших міст. Вони променями пролягали від фортеці, між ними лишався незабудований і незаселений простір – так звані левади.

Харківська фортеця

Вежі фортеці: 1 – Микільська кутова вістова; 2 – Московська проїзна (нова на місці Шаповалівської); 3 – Протопопівська кутова; 4 – Чугуївська проїзна; 5 – Різдвяна кутова; 6 – Тайницька водозвідна; 7 – Глуха; 8 – Лопанська проїзна; 9 – Деркачівська кутова; 10 – Московська проїзна (стара); 11 – Микільська проїзна; 12 – Кутова; 13 – Троїцька проїзна; 14 – Кутова; 15 – Різдвяна проїзна. Церкви: 16 – Успенський собор; 17 – Покровська; 18 – Миколаївська; 19 – Вознесенська; 20 – Троїцька. (Публікується за джерелом: http:/balakliets.kharkov.ua/ocherki/kontury-kreposti).

Кожне старовинне місто, яке шанувало себе, починалося з фортеці. Харків зміцнювався на горі, навколо якої несли свої води річки Харків і Лопань (сьогодні ця місцина називається Університетською гіркою).

Так на околиці тодішнього Московського царства виросла найсправжнісінька фортеця з десятьма вежами, три з яких були проїжджі, тобто через них можна було заїжджати до фортеці й виїжджати з неї.

Будували фортецю жителі поселення під керівництвом представника воєводи Селіфонтова. Дубова стіна, довжина якої по периметру перевищувала кілометр, була подвійною, а перед нею – глибокий рів і вал.

Східна стіна фортеці проходила краєм нинішнього майдану Конституції від Університету мистецтв до Палацу праці, південна – від Палацу праці до ЦУМу, західна – краєм Університетської гірки до Каскадного скверу, і північна – від Каскадного скверу до Університету мистецтв.

Вежі фортеці були кутовими й мали назви: Микільська (найвища вежа фортеці), Різдвяна, Протопопівська і Деркачівська. Північно-східну Микільську вежу заввишки 19,5 м називали також Вістовою, і саме на ній перебував постійний сторожовий пост для спостереження за підступами до фортеці. 1663 року вона набула вже грізного вигляду: на її озброєнні знаходилися 12 гармат, 402 ядра і 8 бочок пороху.

Усередині фортеці розташувалися пороховий погріб і «государів двір», де в хоромах жив воєвода, була «наказна хата» – там зберігалися документи, грамоти, іменні книги харківських поселенців і служивих людей, поряд містилися стайня і амбар.

Цікаво, що вже з 1670 року, коли під Університетською гіркою на Подолі існувало укріплене поселення, фортецю почали називати «старим містом».

На початку XVIII століття, напередодні вирішальної битви зі шведами під Полтавою, цар Петро І об’їжджав ряд укріплених міст України і 2 червня 1709 року заїхав до Харкова. За його наказом наша фортеця була істотно розширена на північ і довкола неї побудували захисний вал. Наприкінці XVIII століття, коли місто втратило військове значення, стіни фортеці розібрали, однак іще довго стояли вцілілі вежі.

Звідки з’явилися старовинні гармати на майдані Конституції?

Біля головного входу в Історичний музей на майдані Конституції кожен може побачити чавунні гармати XVIII століття. Вони мають 6-дюймовий калібр, а довжина ствола сягає 315 см.

У монографії Д. І. Багалія і Д. П. Міллера «Історія міста Харкова за 250 років його існування» (1905, т. 1) цитується стаття Г. Ф. Квітки, опублікована в «Литературной газете» (1843, № 36) під назвою «Гармати біля будинку Дворянського зібрання»:

«Коли населявся тутешній край збіглим народом від утисків польського уряду, то пани, котрі переселялися сюди з усім своїм скарбом, вивозили і свої власні гармати. На деяких із них були викарбувані родові герби власників. Коли ж із цих утікачів створювали козачі полки і довелося їм відбиватися від кримських і ногайських татар, що намагалися втримати цей край за собою, тоді гармати пішли на захист фортець… Гармати виконували своє призначення справно, нападників татар проганяли добряче, відборонили місце й довели до того, що ця «нечисть» не сміла вже показуватися до нас, і слобідські козаки стали мирними жителями, утворилася на загальній підставі губернія, розвалені фортеці знищені, а колишні в них гармати відвезені до Харкова.

Непридатні до вжитку були сотнями скинуті за містом, на порожньому місці, біля церкви Жінок-Мироносиць, там, де був міський цвинтар…

Узимку зібрали й ті гармати, що валялися за містом на вказаному місці, і відправили всі придатні й непридатні за приналежністю. Але, збираючи їх, обдивилися дві, вбиті в землю, вони так і лишилися. Довго би там лежали вони, та наш військовий губернатор міста Харкова і цивільний усієї губернії, князь Петро Іванович Трубецькой, дізнавшись про ті гармати, подав про те, куди слід, і отримав височайше повеління: «Згідно з поданням його, віддати ті гармати харківському Дворянському зібранню із тим, щоб вони були поставлені при виїзді з будинку у вигляді тумб»».

Будівля Дворянського зібрання була зруйнована під час Другої світової війни, а старовинні гармати збереглися для нащадків і стоять біля входу в Історичний музей.

Свято-Покровський чоловічий монастир і собор

1689 року в північно-західній частині фортеці над річкою Лопань харків’яни побудували одну з перших кам’яних будівель – Покровський собор. Він присвячений православному святу Покрови Пресвятої Богородиці.

Спершу собор Покрови був козацьким парафіяльним храмом. Він стояв на своєрідному п’єдесталі, де розташована зимова церква на честь Воздвиження Хреста Господнього.

1726 року в Харкові заснували чоловічий Свято-Покровський монастир із навчальним закладом, тому монастир називався «училищним».

1799 року створюється Слобідсько-Українська Харківська єпархія православної церкви. Відтак у Свято-Покровському училищному монастирі перебувають керівні архиєреї.

На території монастиря міститься Архиєрейський будинок – резиденція митрополита Харківського і Богодухівського і єпархіальне управління. А перед Архиєрейським будинком уже в наш час установили пам’ятні знаки, присвячені 2000-літтю Різдва Христового (пам’ятник Ісусові Христові) і 200-ліття Харківської єпархії.

Головною святинею Свято-Покровського монастиря віддавна вважали Озерянську ікону Божої Матері, котра оберігала Харків і всю Слобідську Україну.

Покровителька Харкова і всієї землі Слобідської

Озерянська ікона Божої Матері – шанована в православній церкві чудотворна ікона Богородиці; головна святиня й покровителька міста Харкова і всієї Слобожанщини.

За старовинним переказом, образ явився в кінці XVI століття біля села Озеряни якомусь селянину, що косив траву і випадково розітнув косою образ Божої Матері навпіл… Дуже сильно засмутившись прикрою подією, він підняв обидві половини ікони, із благоговінням помістив їх на покутті в себе вдома, запалив перед ними свічку, гаряче помолився, розкаюючись у заподіяному, а вранці побачив ікону цілою й непошкодженою – лишився лише тонкий слід від коси.

У 1797 році Озерянська ікона опинилася в Курязькому монастирі, де перебувала 47 років.

Зберігся переказ із біографії Григорія Квітки-Основ’яненка. У дитинстві він осліп. Лікарі не змогли допомогти хлопчикові, і тоді мати із сином відправилися до Куряжа в Преображенський монастир, де тоді зберігалася Озерянська ікона. Мати довго молилася перед чудотворним образом, а потім обмила синове обличчя святою водою. Зір у хлопчика поліпшився.

16 жовтня 1843 року імператор Микола І затвердив прохання мешканців Харкова про хресний хід для перенесення Озерянської ікони Божої Матері із Курязького монастиря в харківський Покровський кафедральний собор. Хресні ходи мали відбутися 30 вересня (із Куряжа в Харків) і 22 квітня (із Харкова в Куряж) відповідно до престольних свят харківського Покровського собору (1 жовтня) і Курязького монастиря (23 квітня).

На пожертвування жителів Харкова в кінці ХІХ століття на території Покровського монастиря збудували Озерянську церкву, куди й помістили чудотворну ікону.

Іще одну Озерянську церкву спорудили на Холодній горі. Звідси, з Холодної гори, харківські архиєреї благословляли чудотворною іконою наше місто. Однак у 30-ті роки минулого століття святиня була втрачена, лишилися тільки численні списки.

Дзвони Покровського монастиря

Біля пам’ятника 2000-ліття Різдва Христового ви, напевно, бачили старовинні дзвони, виставлені у дворі Покровського монастиря на загальний огляд.

Ці дзвони – визнані шедеври українського національного ливарного мистецтва, чудові зразки історії, культури, майстерності й технологій свого часу.

В одному ряду стоять чотири дзвони, перший ліворуч – найбільший «Козацький священика Григорія», відлитий у Харкові 1715 року.

Другий і третій дзвони виготовлені в селі Пісочин, що під Харковом, на заводі, власником якого був відомий харківський промисловець Павло Павлович Рижов (1885—1917).

Четвертий дзвін відлитий у Воронезі на заводі братів Самофалових. У його декорі можна побачити образ Святого Миколая в сяянні.

Чимало дзвонів створювалося, щоб люди пам’ятали про важливі події для країни й народу, деякі з них знаменували воєнні перемоги.

Харківський колегіум

Спершу в Харкові існувала переведена з Білгорода школа-семінарія, яка йменувалася греко-латино-слов’янською, а з 1734 року – Харківським колегіумом.

Поряд із Києво-Могилянським і Чернігівським колегіумами наш навчальний заклад став зразковим духовно-світським училищем XVIII століття. Одночасно тут навчалися близько 500 дітей із різних станів Східної України.

Завдяки йому і сам Харків почав набувати центрального значення серед решти полкових міст Слобожанщини.

У Харківському колегіумі, пізніше переробленому в духовну семінарію, викладали поетику, риторику, філософію, богослів’я, грецьку, латинську і російську мови. У 1765 році відкрили додаткові класи з вивчення французької й німецької мов, музики, математики, малювання, інженерної справи, артилерії, геодезії, будівництва. У 1795 році введені до програми фізика й природознавство, а на початку ХІХ століття – іще й сільське господарство і медицина.