Казка про білченя Горіхама. Казка про Джеміму Качку ОЗерну

Казка про Тімоті Навшпинька

Моїм незнайомим маленьким друзям, включно з Монікою

Жив-був собі якось містер Тімоті на прізвисько Навшпинько. Він був товстенькою й порядною сірою білкою і мешкав високо на дереві у кубельці з покрівлею з листя. І була в нього маленька білочка-жіночка, яку звали Файна.

Якось Тіммі Навшпинько сидів на гілці, помахуючи хвостом і радіючи приємному вітерцеві.

– Жіночко Файночко, – погукав він, – горіхи вже достигли, нам треба зробити запаси на зиму й весну.

Файна саме конопатила покрівлю мохом: – Ми так утеплили кубло, що міцно спатимемо всю зиму. – Тоді ми прокинемося зовсім худими, а їсти весною не буде чого, – відповів передбачливий Тімоті.

Коли Тіммі й Файна Навшпиньки зайшли в зарості ліщини, то побачили, що там вже було чимало інших білок.

Тіммі зняв свою куртку і повісив її на сучок. Вони спокійно собі працювали окремо від решти.

Кожного дня вони робили кілька ходок і назбирали багацько горіхів. Вони носили їх у лантухах і складали у кількох порожніх усередині пнів неподалік від дерева, на якому збудували собі кубло.

Коли пні були вже заповнені, вони почали висипати свої лантухи в дупло високо на дереві, в якому колись мешкав дятел. Горіхи з торохкотінням летіли кудись униз, униз, униз.

– А як ти збираєшся їх звідтіля діставати назад? Це ж як якась копилка! – сказала Файна.

– Поки весна прийде, я буду куди худішим, люба моя, – відповів Тіммі Навшпинько, зазираючи у дупло.

А назбирали вони справді дуже багато – тому що вони не губили своїх горіхів! Білки, які закопують свої припаси в землю, втрачають більше половини, бо не можуть потім пригадати місця.

Найбільш забудькуватою білкою в усьому лісі був пан Сріблохвіст. Він починав копати, і виявлялося, що не там. А потім знову брався копати й натрапляв на горіхи, які йому не належали, і починалися бійки. І тоді й інші білки починали все перекопувати – веремія охоплювала весь ліс!

Як на біду, саме в цей час там пролітала зграйка маленьких пташок. Вони пурхали від куща до куща, шукаючи зелених гусениць і павуків. Там були різні види птичок, які щебетали різні пісеньки. Перша співала: – А хто накопав горішків моїх? А-хто-нако-пав-го-рішків-мо-їх? – А інша виводила: – Трошки хліба, та немає сиру! Тро-шки-хлі-ба, та не-має-си-ру!

Усі білки уважно прислухалися. Перша маленька пташка полетіла в кущі, туди, де Тіммі й Файна Навшпиньки спокійно зав’язували свої мішки, й завела своєї: – А хто накопав горішків моїх? А хто накопав горішків моїх?

Тіммі Навшпинько продовжив працювати, нічого не відповідаючи. Насправді ж птичка й не очікувала відповіді. Вона просто співала ту пісеньку, якою її наділила природа і яка зовсім нічого не означала.

Але коли інші білки почули цю пісеньку, вони накинулися на Тіммі Навшпинька й стали його лупцювати й дряпати, а також перевернули його мішок із горіхами. Невинна маленька пташка, яка й спричинила все це лихо, перелякалася й полетіла геть!

Тіммі перекочувався по землі, а потім накивав хвостом, помчавши до свого кубельця. А за ним неслася зграя білок і вигукувала: «А хто нако-пав го-рішків мо-їх?»

Вони упіймали його й потягнули на те саме дерево, де було маленьке кругле дупло й запхали його туди. Дупло було для Навшпинькової статури занадто малим. Тож білки страшенно його здавили, це ще справжнє чудо, що не поламали ребра. – Нехай і сидить там, аж поки в усьому не зізнається, – сказав Сріблохвіст, а потім закричав у дупло: – А-хто-нако-пав-го-рішків-мо-їх?

Тіммі Навшпинько не відповів. Він звалився вниз, у нутрощі дерева і лежав на купі горіхів, які йому ж і належали, безтямний і непорушний.

Файна Навшпинько узяла лантухи з горіхами й рушила додому. Вона заварила для Тіммі чашку чаю, але він усе не приходив і не приходив.

Файна Навшпинько провела самотню й моторошну ніч. Наступного ранку вона наважилася піти назад у горішник і пошукати чоловіка там, але інші злі білки прогнали її геть.

Вона блукала по всьому лісу й кликала:

– Тіммі Навшпиньку! Тіммі Навшпиньку! О де ж це мій Тіммі Навшпинько?

Тимчасом Тіммі Навшпинько прийшов до тями. Він побачив, що лежить затиснутий у маленькому ліжкові, застеленому мохом, і почувається вельми кепсько. Навколо панувала майже темрява, було схоже, що це десь під землею. Тіммі кашлянув і застогнав, бо всі ребра в нього боліли. А потім почув якесь човгання, і до нього підійшов маленький смугастий бурундук із нічним світильником у руці й запитав, чи не почувається він краще?

Бурундук був дуже добрий до Тіммі Навшпинька, позичив йому свій спальний ковпак, а в домі в нього було повно харчів.

Бурундук пояснив, що нещодавно на нього з верху дерева сипалися цілі зливи з горіхів. – А крім того, я знайшов ще трохи закопаних у землю. – Він реготав і хихотів, коли почув історію Тіммі. Поки Тіммі був прикутий до ліжка, він загодовував його, як тільки міг. – Але ж як я вилізу звідсіля через те дупло, якщо не схудну? Моя дружина непокоїтиметься! – Та ще хоч один горішок! Або два! Давай-но я тобі їх розлущу, – говорив Бурундук. Тіммі Навшпинько ставав дедалі гладкішим і гладкішим.

А Файна Навшпинько мусила братися до роботи сама. Вона більше не засипала горіхів у дятлове дупло, бо завжди сумнівалася, що вони зможуть їх звідтіля дістати. Вона ховала їх під коренем дерева, і вони з торохкотінням падали вниз, вниз і вниз. Одного разу, коли Файна висипала туди особливо великий мішок, знизу почувся обурений писк. А коли Файна наступного разу притягла лантух горіхів, із ями під коренем поспішно вилізла маленька смугаста Бурундучиха.

– Там уже сходи майже заповнені, вітальня вся повна, а вони все котяться по проходу, а мій чоловік Бурун Дундук утік і залишив мене одну. Ну, і як ви поясните ці зливи з горіхів?

– Ой, я звісно ж дуже перепрошую, я ж не знала, що тут хтось живе! – вигукнула Файна Навшпинько. – А куди ж подівся пан Бурун Дундук? Мій чоловік, Тіммі Навшпинько, теж десь утік. – Я-то знаю, де мій Бурун, мені одна маленька птичка розказала, – відповіла місіс Дундук.

Вона відвела Файну до дятлового дерева, й вони прислухалися, що робиться в дуплі.

Там глибоко внизу хтось із тріском лущив горіхи, і два білячі голоси – один низький, а другий високий – виводили разом пісеньку:

– А ти можеш пролізти через цей маленький круглий отвір? – запитала Файна Навшпинько. – Так, я-то могла б, – відповіла Бурундучиха, – але мій чоловік, Бурун Дундук, такий, що може й покусати!

А внизу було чутно, як хтось розколює горіхи й зі смаком їх гризе. А потім низький білячий голос і високий білячий голос заспівали такої:

Тоді Файна зазирнула в дупло й погукала: – Тіммі Навшпинько! Де ж ти пропадаєш, Тіммі Навшпинько!

І Тіммі відгукнувся: – Це ти, Файно Навшпинько? Ну, звісно ж, це ти!

Він піднявся вгору й поцілував Файну через отвір дупла, але вибратися з нього не міг, бо став занадто дебелим.

Бурун Дундук не був занадто дебелим, він просто не бажав виходити, залишився собі внизу й тільки посміювався.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.