Казка про Рудого і Квашеного

Казка про Тома Кошеня

Присвячується всім пустунам, особливо тим, що люблять забиратися на мур навколо мого саду

Жили-були собі троє кошенят, а звали їх Пушинка, Том Кошеня і Манюня.

У них була чудова м’якенька шерстка – справжні маленькі шубки! І вони любили борюкатися на крильці й гратися у пилюці.

Але одного дня до їхньої мами місіс Табіти Хап мали прийти гості на чай. Отож вона покликала дітей у дім, щоб вимити й одягти їх перед приходом вишуканого товариства.

Спочатку вона умила й витерла їм обличчя (це на малюнку Манюня).

Потім вичистила щіткою їхнє хутро (а це Пушинка).

А після того розпушила їхні хвостики й вусики (а тут уже Том Кошеня). Том був страшенно вередливий і дряпався.

Місіс Табіта Хап одягла на Манюню й Пушинку чисті фартушки й платтячка з мережаними комірцями. А потім подіставала всілякі нарядні, але незручні одежинки з усіх скринь і комодів, аби гарно вбрати свого сина Томаса.

Том Кошеня був товстуном та ще й нівроку підріс, тож кілька ґудзиків відлетіли відразу. Мама мусила попришивати їх назад.

Коли усі троє кошенят були готові, місіс Табіта необачно відправила їх гуляти в садок, аби вони не заважали їй готувати гарячі тости з маслом.

– Тільки ж дивіться не забрудніть свої платтячка, дітки! Тепер мусите ходити на задніх лапках. І тримайтеся подалі від бруднючої ями з жужелицею, і від Курочки Саллі, і від свинарника, і від Качок-О’Зерних!

Манюня і Пушинка пішли по садовій стежці невпевненим кроком. Зрештою вони наступили на свої фартушки і гепнулися носами в траву.

Коли вони піднялися, на їхніх платтячках було по кілька зелених плям!

– А давайте видряпаємося по купах каміння й усядемося на садовому мурі, – сказала Манюня.

Вони повдягали свої фартушки задом наперед, і полізли вгору – стриб-скок з каменя на камінь. Біле мереживо з плаття Манюні відірвалося й упало вниз на дорогу.

А Том Кошеня зовсім не міг стрибати, оскільки мусив ходити на задніх лапах та ще й у штанях. Він продирався вгору по камінню поступово, ламаючи стебла папороті й сіючи ґудзики направо й наліво.

Том був геть змучений, коли нарешті вибрався на верх муру.

Манюня й Пушинка намагалися зібрати його докупи. Його капелюх злетів з голови, а ґудзики повідривалися всі до решти.

Поки вони боролися з цими негараздами, знизу почулося – чап-чап, чап-чалап! Це три Качки-О’Зерні йшли вгору крутою дорогою, крокуючи одна за одною качиним маршем – чап-чап, чап-чалап! чап-чап, чап-чалап!

Вони зупинилися, стоячи вервечкою, й утупилися поглядом у кошенят. Очиці в них були дуже маленькі і виглядали вони здивованими.

Тоді дві качки, Ребекка і Джеміма Качки-О’Зерні, підняли з землі капелюха й мереживо й одягли їх на себе.

Пушинка розреготалася так, що впала з муру. Манюня й Том полізли вниз услід за нею, фартушки й решта Томового одягу позлітали, доки вони спускалися.

– Ходіть сюди, пане Дрейку Качуре, – сказала Манюня, – ходіть допоможіть нам одягти Тома. Застібніть його!

Містер Дрейк Качур-О’Зерний наблизився, трохи перевальцем, й попіднімав із землі різні предмети одягу.

Але одягнув він їх на себе самого! Сиділи вони на ньому ще гірше, ніж на Томові Кошеняті.

– Який сьогодні гарний ранок! – промовив містер Дрейк Качур-О’Зерний.

І він, а також Джеміма та Ребекка Качки-О’Зерні попрямували далі своєю дорогою, тримаючи крок – чап-чап, чап-чалап! чап-чап, чап-чалап!

Потім у садок вийшла Табіта Хап і побачила, як її кошенята сидять на мурі зовсім без одежі.

Вона стягла їх зі стіни, дала прочухана і забрала додому.

– Мої друзі з’являться з хвилини на хвилину, і як я вас таких їм покажу?! Який пасаж! – вигукнула місіс Табіта Хап.

Вона відправила їх у кімнату нагорі і, мені неприємно про це розповідати, сказала своїм приятелям, що діти захворіли на кір і лежать у ліжку, хоча це й була неправда.

Зовсім навпаки, вони не були в ліжку, не лежали в ньому принаймні.

Якимось чином нагорі здійнявся такий страшний гармидер, що це геть зіпсувало шляхетність і статечність чаювання.

А я гадаю, що мені доведеться написати ще одну, більшу книжку, аби розповісти інші історії про Тома Кошеня.

А щодо Качок-О’Зерян, то вони пішли на ставок.

Увесь одяг із них відразу ж зліз, бо на ньому не було ґудзиків.

І відтоді містер Дрейк Качур-О’Зерний, і Джеміма, і Ребекка усе ще його намагаються знайти.

Казка про Рудого і Квашеного

Присвячується зі щирою повагою старому містерові Джону Тейлору, який гадає, що може зійти за мишку Вовчка (три роки прикутий до ліжка і жодної скарги!) 1

В одному селі стояла собі колись крамничка. Назва її була написана на вивісці над вікном: «Рудий і Квашений».

Це була невеличка крамничка, що за розміром саме пасувала лялькам, – Лусінда та її лялька-кухарка Джейн завжди купляли собі бакалійні товари в Рудого й Квашеного.

Прилавок усередині за висотою якраз підходив для кроликів. Рудий і Квашений продавали червоні в горошок носові хусточки за пенні й три фартинги.

А ще вони торгували цукром, нюхальним тютюном і галошами.

Фактично, хоча це й була маленька крамничка, у ній продавалося майже все – за винятком хіба кількох речей, які вам можуть раптом знадобитися, – наприклад, шнурків для ботинок, заколок для волосся чи відбивних із баранини.

Рудий і Квашений були господарями, які тримали крамничку. Рудий був котом із рудою шерстю, а Квашений – собакою-тер’єром.

Кролики завжди трохи побоювалися Квашеного.

Постійними відвідувачами крамнички були й миші – тільки вони більше боялися Рудого.

Рудий зазвичай просив Квашеного обслужити мишей, оскільки, як він казав, у нього починала текти слина.

– Мені просто несила дивитися, – пояснював Рудий, – як вони виходять із дверей магазина зі своїми маленькими пакунками.

– А в мене такі ж відчуття щодо щурів, – відповідав Квашений. – Але ж не годиться нам їсти своїх власних клієнтів, бо тоді вони підуть від нас у магазин Табіти Хап.

– Якраз навпаки, тоді вони вже нікуди не підуть, – відповів Рудий похмуро.

(Табіта Хап тримала єдину іншу крамницю в селі. Й вона не давала кредитів.)

А Рудий і Квашений давали необмежені кредити.

Власне «кредит» полягав ось у чому: коли якась господиня купляла брусок мила, то замість того, щоб дістати гаманця й заплатити за нього, вона просто казала, що заплатить іншим разом.

А Квашений робив глибокий уклін і промовляв:

– Як зволите, мадам, – і тоді у спеціальній книзі робився запис.

Покупці приходили знову й знову і накуповували багато всякої всячини, незважаючи на те, що вони побоювалися Рудого й Квашеного.

Проте від слів «іншим разом» грошей більше не ставало!

Клієнти з’являлися юрбами кожного дня й купляли всього досхочу, особливо ж любителі карамельок. Але завжди без грошей, вони ніколи не платили, хіба що пенні за пучок м’яти.

Зате обсяги продажу були величезні, у десять разів більші, ніж у Табіти Хап.

Оскільки грошей ніколи не було, Рудий і Квашений змушені були харчуватися своїми власними товарами.

Квашений їв печиво, а Рудий – сушену тріску.

Вони підвечерювали при світлі свічки після того, як магазинчик зачинявся.

Коли настало перше січня, грошей усе ще не було, і Квашений не міг купити собі собачу ліцензію.

– Це дуже неприємно, я боюся поліції, – казав він.

– Це твоя власна провина, що ти тер’єр, от мені не треба ліцензії, і Кепові теж не треба, бо він собака колі.

– Це мене надзвичайно тривожить, я боюся, що мене викличуть на допит. Я марно намагався отримати ліцензію в кредит у на пошті, – бідкався Квашений. – У селищі повно поліцейських. Я зустрів одного, коли йшов додому.

– Послухай-но, Рудий, надішлімо рахунок Самюелеві Вусаневі, він винен нам 22 шилінги 9 пенсів за бекон.

– Я сумніваюся, що він нам узагалі збирається платити, – зауважив Рудий.

– А я переконаний, що Анна-Марія цупить у нас продукти – куди поділися всі вершкові крекери?

– Та ти ж їх сам усі поїв, – відповів Рудий.

Рудий і Квашений перейшли до підсобки.

Вони зайнялися підрахунками. До одних чисел додавали інші числа, а до них іще інші числа.

– У Самюеля Вусаня рахунок уже такий довгий, як його хвіст; із жовтня він набрав у нас цілу унцію з трьома чвертями нюхального тютюну.

– А як щодо семи фунтів масла по шилінгу й три пенси, палички сургучу і чотирьох коробок сірників?

– Розішли іще раз усі рахунки усім боржникам «із глибокою повагою, – порадив Рудий.

Через деякий час вони почули якийсь шум у крамниці, так наче хтось штовхнув ухідні двері. Вони вийшли з підсобки. На прилавку лежав конверт, а поряд стояв поліцейський і щось записував у блокнот!

З Квашеним ледве припадок не стався, він почав гавкати, гавкати і мало не кидатися на поліцейського.

– Укуси його, Квашений, укуси! – шипів Рудий з-за бочки із цукром. – Це ж просто німецька лялька!

Поліцейський і далі щось занотовував у записникові; двічі він наслинив олівця в роті, а один раз вмочив його в патоку.

Квашений гавкав, аж поки не захрип. Але поліцейський так і не звернув на нього уваги. У нього були очі з бусинок, а шолом пришитий до голови нитками.

Нарешті під час останньої спроби кинутися на поліцейського Квашений помітив, що крамничка порожня. Поліцейський зник.

Проте конверт залишився.

– Як ти гадаєш, він часом не пішов, щоб привести справжнього поліцейського? Боюся, що мене заберуть, – сказав Квашений.

– Ні, – відказав Рудий, який саме розпечатав конверт, – це тарифи й податки. Три фунти, 19 шилінгів, 11 пенні й 3 фартинги.

– Це вже остання крапля, – зітхнув Квашений. – Доведеться закривати крамницю.

Вони зачинили віконниці й з’їхали. Але залишилися жити по сусідству. Правду кажучи, деякі б хотіли, щоб вони помандрували кудись набагато далі.

Рудий тепер мешкає біля кролячого селища. Я не знаю, яке в нього тепер заняття, але виглядає він солідно й удоволено.

А Квашений працює єгером.

Закриття крамнички спричинило великі незручності. Табіта Хап негайно підняла ціни на всі товари аж на півпенні, і вона й далі відмовлялася давати кредит.

Звісно, існують роз’їзні торговці – м’ясник, рибалка й Тімоті Пекар.

Але ж не можна жити на одних булочках із кмином, і бісквітах, і здобах, навіть якщо бісквіти такі смачнючі, як у Тімоті!

Через деякий час містер Джон Вовчок разом із дочками почав торгувати м’ятними цукерками і свічками. Але в них не було звичних зручних свічок, а для того, щоб винести з магазина свічку довжиною в сім дюймів, потрібно було аж п’ять мишей.

Крім того, свічки, які вони продавали, при спекотній погоді поводили себе дуже дивно.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

1

Казка присвячена власникові крамниці Джону Тейлору, який був прикутий до ліжка. Він дуже хотів стати одним з героїв книжок Беатрікс Поттер і казав, що може зійти за мишу вовчка. Беатрікс Поттер увела його в казку як Джона Вовчка.