Повне зібрання творів

Присвячую Леонові Верту 1

Я перепрошую дітей за присвяту цієї книжки дорослому чоловікові. Я маю поважне виправдання: цей дорослий – мій найщиріший приятель у світі. Я маю і друге виправдання: він здатний розуміти все, навіть дитячі книжки. Я маю ще й третє виправдання: він живе у Франції, де голодує і мерзне. Тому він потребує розради. Якщо цих усіх виправдань не досить, я хочу присвятити цю книжку дитині, якою колись був той дорослий. Усі дорослі спершу були дітьми. (Але мало хто з них пам’ятає про це). Тож я виправляю свою присвяту:

Присвячую Леонові Верту, коли він був хлопчиком

Розділ I

У шість років у книжці про праліс, яка мала назву «Невигадані пригоди», я побачив одного разу чудовий малюнок. Він зображував змія боа, що ковтав якогось хижака. Ось копія того малюнка.

У тій книжці писали: «Змії боа ковтають свою здобич цілою, не жують її. Потім боа не здатні ворушитись і сплять півроку, поки перетравлять».

Тоді я багато думав про пригоди в джунглях і зрештою й сам намалював кольоровим олівцем свій перший малюнок. Мій малюнок номер 1. Він був отакий:

Я показав свій шедевр дорослим і запитав, чи страшно їм від малюнка.

«Чому від капелюха має бути страшно?» – здивувались вони.

Але ж на моєму малюнку був не капелюх. Малюнок зображував змія боа, що перетравлював слона. Тоді я намалював середину змія, щоб дорослі таки зрозуміли. Дорослі завжди потребують пояснень. Мій малюнок номер 2 був отакий:

Але дорослі порадили кинути малювати зміїв боа, розрізаних або цілих, і взятися натомість до географії, історії, арифметики і граматики. Саме отак, у шестирічному віці, я й зрікся блискучої кар’єри художника. Я зневірився, бо обидва мої малюнки не мали успіху. Дорослі, коли самі, ніколи нічого не розуміють, а дітям нудно завжди і щоразу пояснювати їм.

Тож я був змушений обрати інший фах і навчився пілотувати літаки. Я літав потрохи в усьому світі. Географія справді стала мені у великій пригоді. Тільки глянувши, я зразу міг сказати, чи внизу Китай чи Аризона. Таке знання неоціненне, якщо заблукав серед ночі.

Протягом свого життя мені не раз траплялося знайомитись із багатьма серйозними людьми. Я довго жив серед дорослих. Я бачив їх зблизька. Але моя думка про них стала не набагато кращою.

Коли я натрапляв на дорослого, що видавався бодай трохи прозірливим, я робив над ним експеримент і показував свій малюнок номер 1, який завжди мав із собою. Мені кортіло дізнатися, чи цей дорослий справді тямущий. Але я завжди чув у відповідь: «Це капелюх». Тоді я вже не розповідав йому ані про зміїв боа, ані про давні ліси, ані про зорі. Переходив на його рівень. Розмовляв про бридж, гольф, політику й краватки. А дорослий радів знайомству з таким розважливим чоловіком.

Розділ II

Тож я жив отак сам, не маючи нікого, з ким можна щиро порозмовляти, аж поки шість років тому в Сахарській пустелі сталася аварія. Щось поламалося в моторі літака. Я не мав ні механіка, ні пасажирів і вирішив спробувати сам узятися за складний ремонт. Для мене то було питання життя або смерті. Питної води я мав щонайбільше на тиждень.

Першого вечора я заснув на піску за тисячу миль від усіх населених земель. Я був ще самотніший, ніж моряк із розтрощеного бурею корабля на плоту серед океану. Тож уявіть собі мій подив, коли вдосвіта мене розбудив дивний голосок. Він просив:

– Будь ласка, намалюй мені баранця!

– Га?

– Намалюй мені баранця…

Я зірвався на рівні ноги, немов уражений блискавкою. Протер очі. Глянув навколо. Побачив малого й дуже дивного хлопчика, що поважно дивився на мене. Ось його найкращий портрет, який згодом я зміг намалювати. Але мій малюнок, звичайно, аж ніяк не такий чарівний, як модель. І тут винен не я. Як я мав шість років, дорослі відохотили мене від кар’єри художника, і я нічого не навчився малювати, крім боа – цілих і розрізаних.

Я вирячив очі з подиву й роздивлявся ту постать. Не забувайте, я опинився за тисячу миль від усіх населених земель. А втім, анітрохи не здавалося, ніби той хлопчик заблукав, вмирає від утоми, спраги чи страху. Він аж ніяк не скидався на дитину, загублену серед пустелі за тисячу миль від людських осель. Коли я нарешті спромігся подати голос, то запитав:

– Але… що ти тут робиш?

А він повторив, тихесенько, наче щось дуже серйозне:

– Будь ласка… намалюй мені баранця…

Коли таємниця надто разюча, не смієш не коритися їй. Хоч якими безглуздими видалися мені ті дії за тисячу миль від усіх населених місць, і то в смертельній небезпеці, я дістав із кишені аркуш паперу й ручку. І раптом пригадав, що вивчав передусім географію, історію, арифметику та граматику, і (не без дрібки лихого гумору) сказав хлопчику, що не вмію малювати. Та він наполягав:

– Пусте. Намалюй мені баранця.

Я ніколи не малював баранців, тож знову намалював йому один із двох малюнків, на які був здатний. Зобразив цілого боа. І був приголомшений, почувши заперечення хлопчика:

– Ні-ні! Я не хочу слона в утробі боа. Цей змій украй небезпечний, а слон надто великий. А в мене все маленьке. Мені треба баранця. Намалюй мені баранця.

Тож я намалював.

Хлопчик уважно роздивився й мовив:

– Ні! Цей уже тяжко хворий. Намалюй мені іншого.

Я намалював:

Мій приятель лагідно, поблажливо всміхнувся:

– Ти ж і сам добре бачиш… це не баранець, а баран.

У нього роги…

Тож я намалював ще раз:

Але й цей малюнок не схвалили, як і решту:

– Цей надто старий. Я хочу баранця, який житиме довго.

Мені вже уривався терпець, бо я квапився розбирати мотор, тож я нашкрябав отакий малюнок.

І пояснив:

– Це ящик. Баранець, якого ти хочеш, там усередині.

Але я дивом дивувався, побачивши, як проясніло обличчя мого малого судді:

– Він точнісінько такий, як я хотів! Як по-твоєму, баранцеві треба багато трави?

– Чого ти запитуєш?

– Бо в мене все маленьке…

– Йому вистачить. Я намалював тобі малого баранця.

Хлопчик нахилився над малюнком:

– Не такого вже й малого… Ти ба! Він заснув…

Отак я познайомився з Маленьким Принцом.

Ось його найкращий портрет, який згодом я зміг намалювати.

Розділ III

Я довго не міг збагнути, звідки з’явився Маленький Принц. Він ставив мені багато запитань, але, здається, ніколи не чув моїх. Тільки випадково мовлені слова мало-помалу розкрили мені його таємницю. Скажімо, вперше помітивши мій літак (я не малюватиму його, для мене це надто складно), він запитав:

– Що це за річ?

– Це не річ. Він літає. Це літак. Мій літак.

Я пишався, сказавши малому, що вмію літати. А він аж вигукнув:

– Як? Ти впав із неба?

– Авжеж, – скромно кивнув я.

– Ох! Яка дивина!..

Маленький Принц задзвенів переливчастим сміхом, що страшенно роздратував мене. Я не хочу, щоб із мого лиха сміялися. А потім хлопчик додав:

– Що ж, отже, й ти небесний прибулець! А з якої планети?

Я одразу побачив просвіт у таємниці його присутності й притьмом запитав:

– То ти з іншої планети?

Та хлопчик не відповів. Він похитував головою, пильно роздивляючись мій літак:

– У такому ти й справді не міг прибути здалеку…

Хлопчик надовго поринув у роздуми. Потім, діставши з кишені баранця, прикипів очима до свого скарбу.

Уявіть собі, як мене здивувало оте напівпризнання про «інші планети». Я спробував дізнатися більше:

– Хлопчику, звідки ти? Ти кажеш «у мене», де це? Куди ти хочеш забрати баранця?

Він відповів після мовчазних роздумів:

– Ящик, який ти дав, добрий тим, що вночі буде баранцеві за кошару.

– Звичайно. А якщо ти такий дбайливий, я дам тобі ще й мотузку припинати його вдень. І кілочок.

Мої слова, здається, приголомшили Маленького Принца.

– Припинати? Що за дурниця!

– Бо, якщо не припнути, він піде невідомо куди і заблукає…

Мій приятель знову розсміявся:

– І куди, по-твоєму, він піде?

– Куди завгодно. Куди очі спадуть…

Але Маленький Принц, споважнівши, заперечив:

– Пусте, таж у мене таке все малесеньке!

І, мабуть, сумовито, додав:

– Куди очі спадуть, далеко не зайдеш…

Розділ IV

Отак я дізнався другу вкрай важливу річ: планета, з якої прибув Маленький Принц, навряд чи більша за будинок!

Це не дуже й здивувало мене. Я знав: крім великих планет, як-от Земля, Юпітер, Марс і Венера, яким дали назви, є сотні інших планет, інколи таких малих, що їх насилу можна помітити в телескоп. Коли який-небудь астроном відкриває одну з таких планет, він дає їй номер замість назви. Називає, наприклад, астероїд 3251.

Я маю поважні причини думати, що планета, з якої прибув Маленький Принц, – астероїд B-612. Цей астероїд бачив тільки раз у телескоп один турецький астроном 1909 року.

Потім він провів велику демонстрацію свого відкриття на Міжнародному конгресі астрономів. Але ніхто йому не повірив через його вбрання. Адже дорослі отакі.

На щастя для репутації астероїда B-612, один турецький диктатор під страхом смерті звелів своєму народові одягатися по-європейському. Астроном, одягнувшись у дуже елегантний костюм, повторив свою демонстрацію 1920 року. Цього разу всі погодилися з ним.

Я повідомляю вам такі подробиці про астероїд B-612 і назвав його номер тільки через дорослих. Адже дорослі люблять цифри. Коли розповісти їм про нового приятеля, вони ніколи не запитають про головне. Ніколи не поцікавляться: «Який у нього голос? Які ігри він любить? А він збирає метеликів?» Натомість запитують: «Скільки йому років? Скільки в нього братів? Скільки він важить? Скільки заробляє його батько?» Тільки почувши ці цифри, їм здається, ніби вони знають його. Якщо розказати дорослим: «Я бачив гарний будинок із рожевої цегли, з геранню у вікнах і голубами на покрівлі», – вони не зможуть уявити собі той будинок. Їм треба казати: «Я бачив будинок за сто тисяч франків». І тоді вони вигукнуть: «Яка краса!»

Тож якщо казати дорослим: «Доказом існування Маленького Принца є те, що він був милий, сміявся й хотів мати баранця. Якщо хочуть баранця, значить, існують», вони знизують плечима і вважають вас за дитину! Та якщо повідомити: «Планета, з якої він прибув, – астероїд B-612», тоді вони будуть переконані й дадуть вам спокій зі своїми запитаннями. Отакі вони. Не слід дорікати їм за це. Діти повинні бути дуже поблажливі до дорослих.

Але, звичайно, нам, тим, хто розуміє життя, нам начхати на цифри! Я б хотів почати цю книжку, як чарівну казку. Я б хотів написати:

«Був собі колись Маленький Принц, що жив на планеті, тільки трохи більшій за нього, і хотів мати приятеля…» Для тих, хто розуміє життя, в цих словах було б набагато більше правди.

Бо я не хочу, щоб мою книжку читали легковажно. Я відчуваю страшенний смуток, розповідаючи ці спогади. Вже шість років, як мій приятель зник разом зі своїм баранцем. Якщо я намагаюся тут описати його, то тільки тому, щоб не забути. Дуже сумно забувати приятеля. Не кожному судилося мати приятеля. Адже, забувши, і я можу стати таким, як дорослі, що цікавляться тільки цифрами. Саме тому я купив коробку з фарбами та олівці. В моєму віці важко знову братися до малювання, якщо я ніколи не пробував намалювати щось інше, крім – у шість років – боа цілого і боа розрізаного! Я намагатимусь, звичайно, малювати портрети якомога ближче до оригіналу. Але зовсім не певен, що мені вдасться. Один малюнок годиться, а другий уже не схожий. Я трохи не вгадав зріст. Тут Маленький Принц завеликий. А тут замалий. Я вагаюся і щодо барв його одягу. Тож пробую малювати і так, і так, більш-менш щось виходить. Зрештою, я можу помилитися в деяких важливих деталях. Але мені слід вибачити. Мій приятель ніколи нічого не пояснював. Певне, думав, я такий, як він. Та я, на жаль, не вмію бачити баранців у ящику. Я, мабуть, трохи такий, як дорослі. Мабуть, постарів.

Розділ V

Щовечора я дізнавався щось про планету Маленького Принца, про те, як він покинув її, про його подорож. Мало-помалу, під час принагідних роздумів про його слова, мені розкрилася правда. Скажімо, третього дня я почув про таке лихо, як баобаби.

І знову-таки завдяки баранцеві, бо Маленький Принц раптом запитав мене, немов опанований тяжким сумнівом:

– А правда, що баранці їдять кущі?

– Так, правда.

– Ох! Як добре!

Я не розумів, чому так важливо, щоб баранці їли кущі. Але Маленький Принц додав:

– Отже, їдять і баобаби?

Я розповів Маленькому Принцові, що баобаби – не кущі, а дерева, великі, наче церкви, тож, якби він узяв із собою ціле стадо слонів, воно б не з’їло одного баобаба.

Почувши про стадо слонів, Маленький Принц засміявся:

– Довелося б ставити їх один на одного…

Проте розважливо додав:

– Баобаби, до того як виростуть, народжуються маленькі.

– Авжеж! Але чому ти хочеш, щоб твої баранці їли маленькі баобаби?

– Гаразд, побачимо! – відповів Маленький Принц, мов ішлося про щось очевидне. Мені довелося добряче помізкувати, щоб самотужки зрозуміти його клопіт.

На планеті Маленького Принца, як і на всіх планетах, росли і добрі трави, і бур’яни. Тобто було й добре насіння добрих трав, і лихе насіння бур’янів. Але ж насіння невидиме. Воно спить у таємних закутках землі, аж поки котрійсь насінині заманеться прокинутись. Тоді вона потягується, і спершу несміливо пускає до сонця гарненьку безневинну стеблинку. Якщо то стеблинка редьки або троянди, можна дати їй рости, як вона хоче. Та якщо бур’ян, треба одразу вирвати рослину, тільки-но впізнаєш її. Але на планеті Маленького Принца було ще й страхітливе насіння, – насіння баобабів. Земля планети була заражена ним. А баобаба, якщо пізно взятися за нього, вже ніколи не пощастить позбутися. Він захаращує всю планету. Пронизує її своїм корінням. А якщо планета дуже мала, а баобабів надто багато, вони розірвуть її.

– Усе залежить від дисципліни, – сказав мені згодом Маленький Принц. – Уранці, вмившись, треба ретельно прибрати і планету. Треба змушувати себе регулярно виривати баобаби, тільки-но можна відрізнити їх від троянд, на які вони, молоденькі, страшенно схожі. Ця робота, хоч і дуже нудна, аж ніяк не важка.

Якось Маленький Принц порадив мені постаратись і намалювати гарний малюнок, щоб цю потребу добре зрозуміли й діти на моїй планеті.

– Якщо вони коли-небудь пустяться в подорож, – сказав він, – це може стати їм у пригоді. Інколи свою роботу можна відкласти на потім і не буде ніякої шкоди. Але, як є баобаби, це завжди катастрофа. Я знав одну планету, де жив ледар. Він знехтував три кущики…

За описом Маленького Принца я намалював ту планету. Я не люблю прибирати тон мораліста. Але про небезпеку баобабів знають так мало, а ризики, яких зазнає недбайливий на астероїді, такі великі, що цього разу я зроблю виняток і позбудуся своєї стриманості. Я кажу: «Діти! Стережіться баобабів!» Саме з метою попередити моїх приятелів про небезпеку, поряд з якою вони, як і я, ходять віддавна, навіть не здогадуючись про неї, я так ревно працював над цим малюнком. Наука, яку я даю, варта докладених зусиль. Ви, може, запитаєте: «Чому в цій книжці немає інших малюнків, не менш величних, ніж малюнок баобабів?» Відповідь дуже проста: я намагався малювати, але в мене не вийшло. А коли малював баобаби, мене надихало чуття нагальності.

Розділ VI

Ох! Маленький Принце, мало-помалу я зрозумів отак твоє мале і сповнене смутку життя. Ти давно вже не мав ніякої іншої розваги, крім змоги милуватись, як сідає лагідно сонце. Я дізнався про цю нову подробицю вранці четвертого дня, коли ти сказав мені:

– Я дуже люблю дивитись, як сідає сонце. Ходімо гляньмо, як воно сідає.

– Таж треба зачекати.

– Чого?

– Зачекати, щоб сонце сідало.

Спершу ти дуже здивувавсь, а потім нестримно розреготався. І сказав:

– Я й досі думаю, ніби я в себе!

Справді. Коли в США полудень, сонце, як знають усі, у Франції вже сідає. Було б досить мати змогу добутись до Франції за хвилину, щоб бачити, як заходить сонце. На жаль, до Франції дуже далеко. А на твоїй маленькій планеті тобі досить переставити стілець на кілька кроків. Ти милувався призахідним сонцем щоразу, коли хотів бачити його…

– Одного дня я бачив, як сонце сіло сорок чотири рази!

А трохи згодом ти додав:

– Знаєш… коли страшенно сумно, я люблю дивитись, як сідає сонце…

– Отже, того дня, коли сорок чотири рази сіло сонце, тобі було страшенно сумно?

Але Маленький Принц не відповів.

Розділ VII

П’ятого дня, знову-таки завдяки баранцеві, мені розкрилася таємниця життя Маленького Принца. Зненацька, без вступу, немов після довгих мовчазних роздумів, він запитав:

– А якщо баранець їсть кущі, то їсть і квіти?

– Баранець їсть усе, на що натрапить.

– Навіть якщо квіти мають колючки?

– Так, навіть квіти, які мають колючки.

– Тож навіщо тоді колючки?

Я не знав. Я тоді щосили намагався відкрутити один надміру затягнутий болт авіаційного мотора. Я мав чим перейматися, бо аварія, як я бачив, виявилась надто тяжкою, а мізерні рештки питної води спонукали боятися ще гіршого.

– Навіщо ж колючки?

Маленький Принц, поставивши запитання, вже ніколи не зрікався його. Мене дратував неподатливий болт, і я бовкнув, аби сказати що-небудь:

– Ті колючки – непотріб, це лише злоба, притаманна квітам!

– Ох!

Та, помовчавши, Маленький Принц злісно кинув мені:

– Я не вірю тобі! Квіти кволі. Наївні. Вони заспокоюють себе, як можуть. Думають, ніби страшні своїми колючками…

Я не відповів. Саме тоді я казав собі: «Якщо цей болт і тепер не піддасться, я виб’ю його молотом, і він розлетиться на друзки». Маленький Принц знову урвав мої роздуми:

– Тож, ти думаєш, квіти…

– Та ні! Ні! Нічого я не думаю! Я бовкнув казна-що. Я переймаюся серйозними речами!

Маленький Принц приголомшено глянув на мене:

– Серйозними речами!

Він дивився на мене, як я з молотком у руці і з чорними від мастила пальцями нахилився над предметом, який видавався йому гидким.

– Ти розмовляєш, як дорослі!

Від цих слів я засоромився. А він, не знаючи жалю, додав:

– Ти все плутаєш… усе змішуєш!

Маленький Принц справді дуже роздратувався і струснув під вітром золотавим волоссям:

– Я бачив планету, де жив один червонопикий добродій. Він ніколи не нюхав жодної квітки. Ніколи не дивився на зорі. Ніколи нікого не любив. Ніколи нічого не робив, а тільки додавав цифри. І цілісінький день повторював, як і ти: «Я серйозна людина! Я серйозна людина!» – і від цих слів аж надимався з пихи. Але це не людина, а гриб!

– Хто?

– Гриб!

Маленький Принц тепер аж збілів від гніву:

– Уже мільйони років, як квіти озброюються колючками. І мільйони років, як баранці однаково їдять квіти. Невже це не серйозно – намагатися зрозуміти, чому квіти завдають собі таких мук, щоб мати колючки, які ніколи не стають у пригоді? Невже це пусте – війна баранців і квітів? Невже ця війна не серйозніша й не має більшого значення, ніж підрахунки гладкого червонопикого добродія? А якщо я знав єдину у світі квітку, яка, крім моєї планети, більше ніде не росте, а якийсь баранець може, раз укусивши, знищити її, отак, коли-небудь уранці, і навіть не збагне, що скоїв, – невже це пусте?

Маленький Принц аж пашів, а згодом озвався знову:

– Якщо любити квітку, яка існує тільки в одному екземплярі серед мільйонів і мільйонів зір, тоді для щастя досить тільки дивитися на них. Тоді можна казати собі: «Моя квітка десь там…» Та, якщо баранець з’їсть квітку, здаватиметься, немов раптом згасли всі зорі! Невже це пусте?

Маленький Принц не зміг говорити далі. Він раптом розридався. Опустилася ніч. Я кинув інструменти. Мені стали байдужі й молоток, і болт, навіть спрага і смерть. Адже на зорі, на планеті, і то моїй, на Землі, є Маленький Принц і його треба втішити! Я обняв малого. Колисав його. Сказав йому:

– Квітці, яку ти любиш, ніщо не загрожує… Я намалюю баранцеві намордник… Намалюю твоїй квітці огорожу… Я…» Я не дуже знав, що казати. Я почувався вкрай незграбним. Я не знав, як підступити до Маленького Принца, як порозумітися з ним… Країна сліз напрочуд загадкова.

Розділ VIII

Невдовзі я більше дізнався про ту квітку. На планеті Маленького Принца завжди росли простенькі квіти, прикрашені одним рядочком пелюсток, ті квіти не займали місця й нікому не заважали. Вранці вони з’являлися в траві, а ввечері гаснули. А ця квітка проклюнулась одного дня з насінини, принесеної невідомо звідки, і Маленький Принц пильно придивлявся до паростка, не схожого на інші. То міг бути новий вид баобаба. Але кущик швидко припинив рости й почав готувати квітку. Маленький Принц, споглядаючи формування величезного пуп’янка, відчував, що він розпукне чимсь дивовижним, але квітка в затишку рідної зеленої хатки нескінченно довго готувалася розкрити свою красу. Ретельно добирала кольори. Повагом одягалася, одна за одною розправляла пелюстки. Вона не хотіла постати зіжмаканою, наче квіти маку. Вона хотіла з’явитися тільки в повному сяєві своєї краси. Ох! Так, вона страшенно кокетувала! Тому її таємничий туалет тривав нескінченні дні. Аж раптом якось уранці, саме тоді, коли сходило сонце, квітка показалася.

І, попрацювавши з такою докладністю, позіхнула і мовила:

– Ох! Я насилу прокинулась… Перепрошую… Я ще не встигла причепуритися…

А Маленький Принц не міг стримати захвату:

– Яка ви гарна!

– Правда ж? – тихесенько запитала квітка. – Та й народилася водночас із сонцем…

Маленький Принц здогадався, що квітка не дуже скромна, але ж як вона зворушувала й чарувала!

– Здається, вже пора снідати, – одразу додала квітка, – то чи не була б ваша ласка подбати про мене?

Збентежившись, Маленький Принц пішов по лійку зі свіжою водою й полив квітку.

І отак та квітка зі своїм хворобливим марнославством дуже скоро почала по-всякому дошкуляти Маленькому Принцові. Скажімо, одного разу, пишаючись своїми чотирма колючками, сказала йому:

– Нехай спробують напасти на мене тигри зі своїми пазурами!

– На моїй планеті немає тигрів, – пояснив Маленький Принц, – та й тигри не їдять трави.

– Я не трава, – лагідно заперечила квітка.

– Перепрошую..

– Тигри ніколи не злякають мене, але я дуже боюся протягів. Сподіваюсь, ширма у вас є?

«Дуже боюся протягів… не щастить, як для квітки, – подумав Маленький Принц. – Ця квітка не з простих…»

– А ввечері накриєте мене ковпаком. У вас дуже холодно. Поганеньке місце. Там, звідки я прибула…

Але квітка урвала себе. Адже її принесло у формі насінини. Вона не могла знати інших світів. Принижена, що мало не вдалася до такої наївної брехні, квітка двічі або тричі вдавано кашлянула, щоб Маленький Принц відчув свою провину: