По той бiк принципу задоволення
Зигмунд Фройд
Зарубiжнi авторськi зiбрання
«По той бiк принципу задоволення» – збiрка наукових праць, якi були опублiкованi у 20–30 рр. ХХ столiття й присвяченi розгляду понять «свiдоме» та «несвiдоме». Його висновок стосовно наявностi у несвiдомому потягу до смертi, що базувався на аналiзi поведiнки ветеранiв та iнвалiдiв Першоi свiтовоi вiйни, й сьогоднi е актуальним для терапii травматичних неврозiв та е шляхом розумiння природи неврозу нав’язливих станiв, меланхолii та депресii.
У своiй працi «Я i Воно» З. Фройд розкривае суть класичноi для психоаналiзу моделi психiки, складовi якоi Воно – несвiдоме, Я – свiдоме, або Его та Над-Свiдоме – Супер-Его, або Цензор та iх взаемодiя.
У статтi «Майбутне однiеi iлюзii» – однiй iз пiзнiх праць науковця – з погляду психоаналiзу розглянуто вплив моральних чинникiв на взаемини всерединi суспiльства та причини виникнення релiгiйних вiрувань.
Зигмунд Фрейд
По той бiк принципу задоволення
© В. Б. Чайковський, переклад украiнською, 2019
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2019
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
По той бiк принципу задоволення
І
У теорii психоаналiзу ми, не вагаючись, приймаемо твердження, що перебiг психiчних процесiв автоматично регулюеться принципом задоволення [Lustprinzip][1 - Ужитий автором термiн Lustprinzip iнодi перекладають як «принцип насолоди», оскiльки у нiмецькiй мовi слово Lust переважно використовуеться у значеннях «жадання», «насолода»; однак у Фройда термiнологiчно Lust у загальнiшому значеннi (вiдчуття) задоволення, завжди передбачае наявнiсть пари, Unlust – у так само загальному значеннi (вiдчуття) невдоволення, а такий дуалiзм втрачаеться за iнтерпретацii Lust як «насолоди» й Unlust як «вiдрази» (прим. пер.).], коли будь-який процес, що викликае неприемне почуття невдоволення [Unlust] i подальше збудження, скеровуе органiзм на зменшення цiеi напруги шляхом усунення неприемного чинника або створення вiдчуття задоволення [Lust]. Розглядаючи дослiджуванi психiчнi процеси у контекстi такого характеру iх перебiгу, ми запроваджуемо у свою роботу «економiчний» погляд. На нашу думку, теорiя, що, крiм топографiчного та динамiчного аспектiв, бере до уваги ще й економiчний[2 - Тут i далi, згадуючи про «економiчний» аспект психiчного явища, автор мае на увазi баланс набуття/витрати органiзмом користi у виглядi, наприклад, задоволення (прим. пер.).], е найповнiшою, яку на сьогоднi можемо собi уявити, i заслуговуе на спецiальне визначення метапсихологiчноi.
Ідучи таким шляхом, ми не надто переймаемося, наскiльки запровадження «принципу задоволення» наближае нашу роботу до якоiсь певноi, iсторично обгрунтованоi фiлософськоi системи. Ми пiдходимо до своiх теоретичних висновкiв шляхом ретельноi реестрацii фактiв, якi щоденно спостерiгаемо пiд час нашоi дiяльностi. Прiоритет i оригiнальнiсть не е метою психоаналiтичноi роботи, i явища, якi призвели нас до формулювання принципу задоволення, настiльки очевиднi, що не помiтити iх майже неможливо. З iншого боку, ми були б надзвичайно вдячнi тим фiлософськiй або психологiчнiй теорiям, якi зумiли б нам пояснити значення того iмперативного характеру, якi мають для нас почуття задоволення або невдоволення.
На жаль, нам не пропонують у цьому розумiннi нiчого прийнятного. Ця царина психiчного життя залишаеться найтемнiшою й недоступнiшою, тож, якщо не маемо можливостi обминути ii, то, на мою думку, найлiпшою буде найбiльш гнучка гiпотеза. Ми зважилися поставити задоволення i невдоволення в залежнiсть вiд обсягу в душевному життi незв’язаного збудження, пiдвищенню рiвня якого вiдповiдае невдоволення, а зниженню – задоволення. Водночас ми не схильнi думати, що мiж силою згаданих почуттiв i змiнами рiвня збудження е проста кiлькiсна залежнiсть, а надто – з огляду на данi психофiзiологii – пряма пропорцiйнiсть; ймовiрно, вирiшальним чинником для почуття е iнтенсивнiсть зростання або зменшення збудження впродовж визначеного вiдтинку часу. Можливо, експериментальнi дослiдження змогли б вiдкрити доступ до цiеi царини, однак нам, психоаналiтикам, не варто далi заглиблюватися у проблему, доки не матимемо обгрунтування у виглядi абсолютно точних спостережень.
Водночас нас не може залишити байдужими те, що такий поважний дослiдник, як Т. Фехнер, висунув теорiю задоволення i невдоволення, яка у найiстотнiших положеннях збiгаеться з гiпотезою, до якоi нас призводить психоаналiтична робота. Твердження Фехнера, викладенi у невеличкiй статтi[3 - Einige Ideen zur Schop-fimgs und Entwicklungsgeschichte der Organismen, 1873, Abschn. 9. Zusatz, S.94, (Прим. – авт.).], зводяться до такого: «Оскiльки свiдомi iмпульси завжди пов’язанi iз задоволенням або невдоволенням, можна також задоволення i невдоволення розглядати у психофiзичному зв’язку з умовами стабiльностi та нестабiльностi, i на цю обставину спираеться гiпотеза, яку я маю намiр надалi опрацювати й розвинути в iншiй роботi: кожна психофiзична дiя, що пiднiмаеться над порогом свiдомостi, наповнюеться задоволенням пропорцiйно до того, наскiльки вона наближаеться, подолавши певну межу, до повноi рiвноваги, i невдоволенням, пропорцiйно до того, наскiльки вiдхиляеться вiд неi, теж вiд певноi межi; при цьому мiж двома межами, якi можна позначити, як якiснi пороги задоволення i невдоволення, залишаеться певна дiлянка чуттевоi байдужостi…».
Факти, що спонукали нас визнати панування принципу задоволення у психiчному життi, виявляються також у припущеннi, згiдно з яким психiчний апарат мае схильнiсть утримувати наявну в ньому кiлькiсть збудження на якомога нижчому або, принаймнi, на постiйному рiвнi. Такi варiацii рiвнозначнi за своiм ефектом, бо, оскiльки робота психiчного апарату спрямована на утримання обсягу збудження на низькому рiвнi, саме те, що сприяе зростанню напруги, мае сприйматися як порушення нормальноi функцii органiзму – тобто як невдоволення. Принцип задоволення виводиться з принципу константностi, себто сталостi [Konstanzprinzip]. Насправдi, до принципу сталостi нас призводять тi ж самi факти, що змушують нас визнати принцип задоволення. Детальне вивчення цих фактiв показуе також, як побачимо, що стверджена нами тенденцiя душевного апарату може розглядатися як окремий випадок сформульованоi Фехнером тенденцii до стабiльностi, у залежнiсть вiд якоi вiн поставив вiдчуття задоволення i невдоволення.
Мусимо, однак, зазначити, що неправильно було б стверджувати, буцiмто принцип задоволення керуе перебiгом психiчних процесiв. Якби так було, то переважна бiльшiсть наших психiчних процесiв мала б супроводжуватися задоволенням або призводити до задоволення, тим часом як весь наш повсякденний досвiд рiзко суперечить цьому. Напевне, справжнiй стан речей такий, що у душi пануе тенденцiя до переважання принципу задоволення, якiй, однак, протистоять розмаiтi iншi сили або умови, i, таким чином, кiнцевий результат психiчних процесiв не завжди вiдповiдае принципу задоволення. Порiвняемо примiтку Фехнера щодо подiбного мiркування[4 - Там само, с. 90.]: «При цьому слiд зазначити, що тенденцiя до досягнення мети не передбачае ii досягнення i що, загалом, мета лише приблизно досяжна…». Якщо ми тепер звернемося до запитання, якi обставини можуть ускладнити здiйснення принципу задоволення, то знову ступимо на твердий i добре дослiджений грунт, отримуючи нагоду широкою мiрою використати наш аналiтичний досвiд.
Перший закономiрний випадок гальмування принципу задоволення добре нам вiдомий iз практики. Ми знаемо, що принцип задоволення притаманний первинному способу роботи психiчного апарату i що для самозбереження органiзму у складних умовах довкiлля вiн виявляеться непридатним i значною мiрою небезпечним вiд самiсiнького початку.
Пiд впливом прагнення органiзму до самозбереження цей принцип змiнюеться «принципом реальностi», який, не зрiкаючись кiнцевоi мети – досягнення задоволення – вiдтермiновуе ii та тимчасово мириться з невдоволенням на манiвцях до задоволення. Принцип задоволення тривалий час iще зберiгае панiвнi позицii у сферi сексуальних потягiв, що особливо важко пiддаються «вихованню», i часто трапляеться, що саме у цiй сферi або у Я як такому бере гору над принципом реальностi – нехай навiть на шкоду всьому органiзму.
Не пiдлягае сумнiву, що замiна принципу задоволення принципом реальностi пояснюе хiба що незначну, i до того не найголовнiшу, частину досвiду, пов’язаного з невдоволенням. Отже, iнше, не менш закономiрне, джерело невдоволення полягае у конфлiктах i розщепленнях усерединi психiчного апарату, тодi як Я розбудовуе складнiшi форми своеi органiзацii. Майже вся енергiя, що сповнюе душевний апарат, виникае з присутнiх у ньому потягiв, але не всi цi потяги допускаються до однакових ступенiв розвитку. Водночас постiйно трапляеться так, що окремi потяги або iхнi компоненти виявляються несумiсними з iншими у своiх цiлях або вимогах, тож не можуть об’еднатися у всеосяжну еднiсть нашого Я. Завдяки процесу витискання вони вiдколюються вiд цiеi едностi, затримуючись на нижчих щаблях психiчного розвитку, i iм протягом найближчого часу вiдмовлено в можливостi задоволення. Та якщо iм щастить обхiдним шляхом досягти прямого задоволення або замiщення такого, що особливо легко трапляеться з витiсненими сексуальними потягами, то цей успiх, який загалом-то мiг би бути задоволенням, сприймаеться нашим Я як невдоволення. Унаслiдок давнього конфлiкту, який притуплюеться витисканням, принцип задоволення зазнае чергового гальмування саме тодi, коли певнi потяги були близькi до нового задоволення, згiдно з тим саме принципом. Деталi цього процесу, унаслiдок якого витiснення перетворюе можливiсть задоволення у джерело невдоволення, ще недостатньо зрозумiлi або не пiддаються чiткому визначенню, але цiлком ясно, що будь-яке невротичне невдоволення е такого саме штибу задоволенням, що як задоволення не може бути сприйняте.
Обидва зазначених тут джерела невдоволення аж нiяк не вичерпують повнiстю всього розмаiття наших неприемних вiдчуттiв, але щодо решти таких можна, мабуть, упевнено ствердити, що iх iснування не суперечить пануванню принципу задоволення. Адже найчастiше невдоволення нам трапляеться вiдчувати вiд сприйняття [Wahrnehmungsunlust]: чи то сприйняття напруги вiд невдоволених потягiв, чи то сприйняття зовнiшнiх подразникiв незалежно вiд того, чи вони болiснi самi собою, чи збуджують неприемнi очiкування у психiчному апаратi, якi вiн визнае «небезпеками». Реакцiю на вимоги невдоволених потягiв i зовнiшнi сигнали небезпеки, у яких, власне, виявляеться дiяльнiсть психiчного апарату, може належним чином спрямовувати принцип задоволення або, замiняючи його, принцип реальностi. Таким чином, здаеться, немае потреби обговорювати тут подальшi обмеження принципу задоволення; проте, саме дослiдження психiчноi реакцii на зовнiшню небезпеку може надати новий матерiал i поставити новi запитання до проблеми, яку ми тут розглядаемо…
II
Уже давно описаний стан, що мае назву «травматичного неврозу» i який виникае пiсля таких тяжких механiчних потрясiнь, як зiткнення поiздiв та iншi нещаснi випадки, пов’язанi з небезпекою для життя. Жахлива, нещодавно пережита вiйна, створила умови для виникнення великоi кiлькостi випадкiв такого захворювання i поклала край спробам звести його природу до органiчного ураження нервовоi системи внаслiдок впливу механiчного чинника. Картина стану травматичного неврозу наближаеться до картини iстерii за багатством подiбних моторних симптомiв, але, зазвичай, перевищуе ii за виявленiстю ознак суб’ективних страждань, близькою до картини iпохондрii або меланхолii, i симптомами глибокоi загальноi слабкостi та порушення психiчних функцiй. Повного розумiння як вiйськових неврозiв, так травматичних неврозiв мирного часу ми ще не досягли. У вiйськових неврозах, з одного боку, прояснюе справу, а з iншого – заплутуе та обставина, що така сама картина хвороби iнодi виникала навiть без участi грубого механiчного пошкодження. У звичайному травматичному неврозi привертають увагу двi основнi версii перебiгу хвороби: перша – якщо головним етiологiчним чинником е момент раптового переляку, i друга – якщо отримане поранення або ушкодження водночас перешкоджало виникненню неврозу.
Cинонiми «переляк» [Schreck], «тривога» [Angst] i «страх» [Furcht] неправильно вважають iдентичними[5 - Строго кажучи, у нiмецькiй мовi слово Angst мае значення як власне «тривоги», так «страху», i наближаеться тим до Furcht. Імовiрно, цим викликана засторога. Варто також зазначити, що у росiйських (здебiльшого, застарiлих) перекладах iз Фройда Angst перекладали як «страх»; однак подальше пояснення автора (див.) вказуе, що – принаймнi, термiнологiчно – йдеться саме про тривогу/тривожнiсть (прим. пер.).] за значенням. У контекстi уявлення про небезпеку iх нескладно розмежувати. Тривога означае певний стан очiкування небезпеки та пiдготування до неi, навiть якщо ii конкретна причина невiдома; страх передбачае певний об’ект, якого е пiдстави боятися; переляк – це стан, що виникае за появи небезпеки, особливо, якщо суб’ект виявляеться до неi не пiдготованим, тут пiдкреслюеться аспект несподiванки. Я не думаю, що тривога може викликати травматичний невроз – тривога мiстить елемент захисту вiд переляку, а отже, захищае також вiд неврозу, що його викликае переляк. До цiеi тези ми ще повернемося згодом.
Вивчення снiв варто розглядати як найнадiйнiший шлях до дослiдження глибинних психiчних процесiв. Стан хворого на травматичний невроз пiд час сну мае особливий характер, цiкавий тим, що вiн постiйно повертае хворого у ситуацiю катастрофи, що призвела до його захворювання, i пацiент прокидаеться вiд нового переляку. На жаль, цьому факту не придiляють уваги. Зазвичай, його вважають тiльки доказом глибини враження, справленого травматичним досвiдом, якщо це враження не залишае хворого навiть увi снi. Пацiент – дозволимо собi так це сформулювати – психiчно фiксований на травмi. Такого типу фiксацiя на враженнях, що викликали хворобу, давно вже нам вiдома за симптоматикою iстерii. Бройер i Фройд 1893 року висунули таку тезу: iстерики здебiльшого страждають вiд спогадiв. У разi так званих «вiйськових» неврозiв дослiдники – наприклад, Ференцi й Сiммель – теж пояснюють деякi моторнi симптоми як наслiдок фiксацii на моментi травми.
Однак менi невiдомi випадки, коли хворi на травматичний невроз у притомному станi надто переймалися б спогадами про нещасний випадок, що iх спiткав. Вони, радше, намагатимуться геть про нього не думати. Уважаючи самоочевидним, що сон знову повертае iх в обставини, якi викликали травму, вони, зазвичай, не замислюються над природою сну. А природi сну бiльше вiдповiдала б ситуацiя, коли сновиддя малювало б хворому сцени з того часу, коли вiн був здоровий або картини очiкуваного одужання. Якщо ми не хочемо, щоб сни травматичних невротикiв увели нас в оману щодо тенденцii снiв виконувати бажання, маемо зробити висновок, що в цьому станi функцiя сну так само порушена та вiдхилена вiд своiх цiлей, як чимало iншого, або iнакше ми мусимо зробити припущення про загадковi мазохiстськi тенденцii Я.
Я пропоную залишити темну i похмуру тему травматичного неврозу i звернутися до вивчення роботи психiчного апарату в його найбiльш раннiх нормальних формах дiяльностi. Я маю на увазi дитячу гру.
Рiзнi теорii дитячоi гри лише нещодавно порiвняв i оцiнив iз психоаналiтичного погляду З. Пфайфер у Imago (V, с. 243), тож я можу послатися на цю роботу. Згаданi теорii намагаються розгадати мотиви дитячоi гри, що не висувають на перший план економiчний аспект, тобто без огляду на отримання задоволення. Не маючи на метi охопити все розмаiття виявiв гри, я скористався нагодою, щоб роз’яснити першу самостiйно вигадану пiвторарiчною дитиною гру. Ідеться аж нiяк не про швидкоплинне спостереження, оскiльки я упродовж кiлькох тижнiв мешкав пiд одним дахом iз цiею дитиною та ii батьками, тож спостереження моi тривали достатнiй для того час, щоб ця загадкова i постiйно повторювана дiя нарештi розкрила менi свiй сенс.
Хлопчик був не надто розвинений iнтелектуально; вiн у своi вiсiмнадцять мiсяцiв виразно вимовляв лише лiченi слова, але видавав, крiм того, багато сповнених значення звукiв, зрозумiлих його близьким. Вiн добре розумiв батькiв i едину в домi служку, i його хвалили за «добру» поведiнку. Вiн не дiймав батькiв ночами, чесно дотримувався заборони чiпати недозволенi предмети i ходити, куди не можна, а головне, не плакав, коли мати залишала його самого на кiлька годин, хоча й був нiжно прив’язаний до матерi, яка не тiльки сама годувала малого, але без жодноi сторонньоi допомоги доглядала i бавила його. Це славне маля, попри свою лагiдну вдачу, мало неспокiйну звичку: всi дрiбнi предмети, що потрапляли йому до рук, закидати далеко вiд себе, у куток кiмнати, пiд лiжко або деiнде, через що розшукування та збирання його iграшок становило непросту роботу. Причому, розкидаючи iграшки, вiн iз зацiкавленим i вдоволеним виглядом вимовляв гучне i протягле «О-о-о-о!», яке, на одностайну думку матерi та мою, було не просто вигуком, а означало «геть» [Fort!]. Зрештою, я збагнув, що це гра i що дитина всi своi iграшки вживае за призначенням, тобто, вiдкидаючи iх геть вiд себе, тiльки бавиться ними у «бути геть» [Fortsein]. Одного разу я зробив спостереження, що змiцнило таке мое припущення. У малого була дерев’яна шпуля з намотаною на неi шворкою. Йому нiколи не спадало на думку, наприклад, тягати ii за собою по пiдлозi, тобто бавитися з нею, як iз вiзочком, натомiсть вiн, ухопивши ii за шворку, дуже спритно закидав iграшку за спинку свого лiжечка, так, що шпуля зникала за ним, i вимовляв при цьому свое багатозначне «О-о-о-о!», потiм знову витягав шпулю за шворку з-за лiжка i зустрiчав ii появу радiсним «тут» [Da!]. Це була завершена гра iз зникненням i появою, хоча здебiльшого можна було спостерiгати тiльки перший ii акт, повторюваний невтомно i захоплено, попри те, що найбiльше задоволення, безперечно, пов’язувалося з другим актом[6 - Подальше спостереження пiдтвердило цю iнтерпретацiю. Одного разу, коли мама пiшла на кiлька годин, по поверненнi малюк зустрiв ii повiдомленням «Малеча o-o-o-o», яке спочатку залишалося незрозумiлим. Невдовзi з’ясувалося, однак, що впродовж самотнiх годин малий знайшов спосiб бавитися у власне зникнення. Вiн виявив свое вiддзеркалення у видовженому дзеркалi, що трохи не дiставало до пiдлоги, а потiм причаiвся перед ним так, що вiдображення пiшло «геть» (прим. авт.).].
Тлумачення гри вiдтак не становило вже труднощiв. Вона походила з великоi культурноi роботи, яку дитина проробила над собою, обмежуючи своi потяги (вiдмовою вiд iх задоволення), i яка виявилася у тому, що малий не опирався бiльше вiдходу матерi. Вiн вiдшкодовував собi цю вiдмову тим, що, послуговуючись доступними йому предметами, нiби iнсценував зникнення i появу – вiдхiд i повернення. Для афективного оцiнювання цiеi гри байдуже, звiсно, сама дитина ii винайшла чи засвоiла з чийогось прикладу. Наш iнтерес зосереджуеться на iншому аспектi. У разi вiдходу матерi дитина не може бути задоволеною чи бодай байдужою. То як узгоджуеться з принципом задоволення те, що свое болiсне переживання дитина повторюе у виглядi гри? Можливо, вiдповiдь на це запитання полягае в тому, що вiдхiд виступае передумовою радiсноi подii повернення, яке, насправдi, е метою гри? Цьому припущенню суперечить спостереження, яке показуе, що перший акт, вiдхiд, iнсценiзувався заради самого себе, заради головноi забави, i набагато частiше, нiж уся гра загалом, доведена до приемного завершення.
Аналiз одного окремого випадку не може переконливо розв’язати проблему. Об’ективне мiркування схиляе до враження, що дитина зробила це переживання предметом своеi гри з iнших мотивiв. Початково малюк грав у ситуацii пасивну роль, вiн зазнав переживання, а тепер ставить себе в активну позицiю, повторюючи той самий досвiд у формi гри, попри те, що досвiд пов’язаний iз невдоволенням. Це спонукання можна було пов’язати з прагненням до оволодiння [Bemachtigungstrieb], яке виникае незалежно вiд того, чи приемним е спогад як такий, чи нi. Утiм, можна спробувати дати ситуацii iнше тлумачення. Вiдкидання предмета так, щоб вiн зник з очей, може бути задоволенням згнiченого в реальному життi iмпульсу помсти матерi за те, що вона пiшла геть, i може мати значення бунту: «Так, iди геть, ти менi не потрiбна, я сам тебе вiдсилаю геть». Той-таки хлопчик за рiк по тому, як я спостерiгав його за його першою грою, мав звичку кидати об пiдлогу iграшкою, на яку вiн гнiвався, i наказувати: «Йди на вiйну!»; йому тодi розповiдали, що його батька немае вдома тому, що вiн на вiйнi, а малий нiтрохи не переймався вiдсутнiстю батька, але ясно виявляв небажання того, щоб хто-небудь заважав йому самому володiти увагою матерi[7 - Коли малому було п’ять i три чвертi рокiв, його мама померла. Тепер, коли вона справдi пiшла, хлопчик не виявив жалю за нею. Щоправда, народження другоi дитини перед тим викликало у нього сильнi ревнощi (прим. авт.).]. Ми знаемо приклади iнших дiтей, якi намагаються висловити подiбнi агресивнi iмпульси, вiдкидаючи геть предмети, замiсть осiб[8 - Пор. Eine Kindheitserinnerung aus “Dichtung und Wahrheit” в Imago, 1917, V, с. 49 (прим. авт.).]. Тут виникае сумнiв, чи може прагнення психiчно переробити будь-яке сильне враження, повнiстю оволодiти ним виявитися як щось первинне i незалежне вiд принципу задоволення. В обговорюваному випадку дитина могла повторювати у грi неприемне враження тiльки тому, що з цим повторенням було пов’язане iнше, але безпосередне задоволення.
Подальше дослiдження проблеми дитячоi гри не дае нам нагоди визначитися i обрати одну з двох розглянутих концепцiй. Часто можна бачити, що дiти повторюють у своiй грi все, що у життi справляе на них сильне враження, що вони можуть при цьому регулювати силу враження i ставати, так би мовити, господарями становища. З iншого боку, вочевидь, що будь-яка iхня гра вiдбуваеться пiд впливом бажання – панiвного у iхньому вiцi – стати дорослими i робити все i так, що i як роблять дорослi. Можна спостерiгати також, що неприемний характер враження не завжди робить його непридатним для застосування у грi. Якщо лiкар оглядав горло дитини або зробив iй якусь медичну манiпуляцiю, то ця страшна подiя, напевне, стане предметом найближчоi гри, хоча тут не можна не зазначити, що задоволення при цьому виникае з iншого джерела: переходячи вiд пасивноi ролi у реальнiй подii до активноi ролi у грi, дитина переносить те неприемне, що iй самiй випало пережити, на товариша по грi та мститься таким чином тому, кого цей партнер замiщае у грi.
З викладеного у будь-якому разi випливае, що не варто переоцiнювати роль потягу до наслiдування як мотив для гри. Нагадаемо також, що драматичне мистецтво, артистична гра у свiтi дорослих, на вiдмiну вiд дитячоi, розрахована на глядачiв, завдае дорослим людям – наприклад, у випадку трагедii – найболючiшi враження, а однак, може сприйматися ними як найвища насолода. Ми приходимо, таким чином, до переконання, що й за панування принципу задоволення е засоби i шляхи, якi дозволяють щось саме по собi неприемне зробити предметом спогадiв i психiчного оброблення. Полишимо цi випадки i ситуацii, що у прикiнцевому пiдсумку виливаються у задоволення, на розсуд естетики – вона грунтуеться на економiчному принципi; а для наших цiлей вони нiчого не дають, передбачаючи панування принципу задоволення i не виявляють тих тенденцiй, що перебувають по той бiк принципу задоволення – тобто тенденцiй давнiшого походження i незалежних вiд принципу задоволення.
III
Двадцять п’ять рокiв iнтенсивноi роботи призвели до того, що безпосереднi завдання психоаналiтичноi технiки сьогоднi геть iншi, нiж були на початку. Колись лiкар-психоаналiтик не мiг прагнути нiчого бiльшого, як визначити у пацiента приховане несвiдоме, надати цiй iнформацii належний вигляд i, за слушних обставин, повiдомити ii пацiентовi. Психоаналiз насамперед був мистецтвом тлумачення. Оскiльки терапевтична мета цим не досягалася, незабаром виникло нове прагнення – спонукати пацiента до пiдтвердження висновкiв психоаналiтика за допомогою власних спогадiв. На цьому етапi головна увага придiлялася опору хворого – мистецтво аналiтика тепер полягало в тому, щоб якомога швидше виявити цей опiр, указати на нього хворому i шляхом дружнього переконання спонукати до вiдмови вiд опору (тут залишаеться мiсце для навiювання, що дiе як перенесення).
Поступово ставало дедалi яснiше, що прихована мета – зробити свiдомим несвiдоме – таким шляхом теж не зовсiм досяжна. Хворий може згадати не все витiснене; крiм того, вiн не зможе згадати найголовнiше i переконатися у правильностi повiдомленого йому. Вiн швидше змушений повторити витiснене у виглядi нових переживань, нiж згадати його як частину колишнiх переживань, як того хотiв би лiкар[9 - Див. Tech Zur Technik der Psychoanalyse. II. Erinnern, Wiederholen und Durcharbeiten. Sammlung kleiner Schriften zur Neurosenlehre. IV. Folge, 1918, с. 441 (прим. авт.).]. Це вiдтворення, що виступае з такою несподiваною точнiстю i правдивiстю, завжди мiстить частину iнфантильного сексуального життя, Едiпового комплексу або його модифiкацiй, i закономiрно вiдбиваеться в областi перенесення, тобто на стосунках iз лiкарем. Якщо у процесi лiкування справа зайшла так далеко, то можна сказати, що колишнiй невроз замiнився на новий – невроз перенесення. Лiкар намагався, наскiльки можливо, обмежити сферу цього неврозу перенесення, якомога глибше проникнути у спогади i якомога менше допускати повторення. Вiдносини, що усталюються мiж спогадами та вiдтвореннями, у кожному випадку бувають рiзними. Лiкар, зазвичай, не може оминути цю фазу лiкування. Вiн мае змусити пацiента знову пережити частину забутого життя i стежити за тим, щоб у належний спосiб з’ясувалося те, що схиляе хворого сприймати позiрну реальнiсть як вiдображення забутого минулого. Якщо це вдаеться, то вдаеться також достатньою мiрою переконати хворого, вiд чого й залежить лiкувальний ефект.
Щоб чiткiше виявити це «нав’язливе повторення» [Wiederholungszwang], що виявляеться у процесi психоаналiтичного лiкування неврозiв, слiд насамперед звiльнитися вiд помилковоi думки, нiби пiд час подолання опору маеш справу з опором несвiдомого. Несвiдоме, тобто витiснене, не робить жодного опору зусиллям лiкаря, воно саме тiльки того й прагне, щоб прорватися до свiдомостi, попри весь тиск, що на нього чиниться, або виявитися у формi реального вчинку. Опiр лiкуванню походить iз тих-таки вищих сфер i систем психiки, якi свого часу здiйснили витiснення. Оскiльки мотиви опору i навiть опiр як такий уявляються нам пiд час лiкування несвiдомими, то ми змушенi обрати найбiльш доцiльний спосiб висловлення. Ми уникнемо неясностi, якщо замiсть протиставлення несвiдомого свiдомому протиставлятимемо когерентне Я i витiснене. Багато що в самому Я, безперечно, е несвiдомим, а саме те, що слiд назвати ядром Я. Лише незначну частину цього Я ми можемо назвати передсвiдомим. Пiсля такоi замiни суто описового звороту виразом систематичним або динамiчним, ми можемо сказати, що опiр аналiзованих пацiентiв походить з iхнього Я, i тодi ми негайно починаемо розумiти, що «нав’язливе повторення» слiд приписати витiсненому несвiдомому. Ця тенденцiя, ймовiрно, могла б виявитися не ранiше, нiж зустрiчнi зусилля лiкування послаблять витiснення.
Немае сумнiву в тому, що опiр свiдомого i передсвiдомого Я послуговуе принципу задоволення, маючи на метi уникнути невдоволення, яке виникае внаслiдок звiльнення витiсненого, i нашi зусилля спрямовуються на те, щоб за допомогою принципу реальностi досягти примирення з поточним невдоволенням. Проте у яких вiдносинах iз принципом задоволення перебувае «нав’язливе повторення» як прояв витiсненого? Ясно, що велика частина з того, що «нав’язливе повторення» змушуе нас пережити знову, мае завдавати Я прикрощiв (невдоволення), оскiльки сприяе здiйсненню витiснених потягiв, а це, як ми зазначили, означае невдоволення, що не суперечить «принципу задоволення»: невдоволення для однiеi системи е водночас задоволенням для iншоi. Новий i дивовижний факт, який ми хочемо тепер змалювати, полягае в тому, що «нав’язливе повторення» вiдтворюе також тi переживання з минулого, якi не передбачають жодноi можливостi задоволення, що не могли спричинити задоволення навiть ранiше витiснених потягiв.
Раннiй вияв iнфантильноi сексуальностi приречений на загасання внаслiдок несумiсностi панiвних у цей перiод бажань iз реальнiстю i недостатнiм розвитком дитини. Рання сексуальнiсть жорстоко придушуеться, що спричиняе болiснi й глибокi переживання. Втрати й невдачi у сферi сексуальностi залишають тривале порушення самопочуття у виглядi нарцисичного рубця; за моiми спостереженнями та дослiдженнями Марцiновського[10 - Marcinowski: Die erotischen Quellen der Minderwertigkeitsgef?hle, Zeitschrift f?r Sexualwissenschaft, 1918, IV. I (прим. авт.).], це найважливiший елемент у поширеному серед невротикiв почуттi неповноцiнностi. Сексуальне дослiдження, обмежене недостатнiм фiзичним розвитком дитини, не призводить до жодного задовiльного результату; звiдси пiзнiшi нарiкання, мовляв, я нi до чого не здатний, менi нiколи не щастить. Нiжний емоцiйний зв’язок з одним iз батькiв – здебiльшого, протилежноi статi – призводить до неминучого розчарування, до марного очiкування задоволення, до ревнощiв у разi народження новоi дитини, що недвозначно вказуе на «невiрнiсть» коханого батька або матерi; власна ж спроба зробити таке дитя, розпочата з трагiчною серйознiстю, ганебно провалюеться; обмеження пестощiв, якi вiддаються тепер маленькому братику, зростання виховальних вимог, суворi слова, а iнодi навiть покарання – усе це, зрештою, розкривае повним обсягом тяжку образу, яка випала дитинi. Є декiлька типiв такого переживання, що регулярно повертаються пiсля того, як настае кiнець доби iнфантильноi любовi.
Усi цi тяжкi залишки досвiду i хворобливi афективнi стани повторюються невротиками шляхом перенесення i переживаються знову й знову з великою майстернiстю. Невротики схильнi до зривання незавершеного лiкування, вони вiдтворюють для себе повторне переживання образи, змушують лiкаря вдаватися до рiзких слiв i холодного ставлення, знаходять вiдповiднi об’екти для своiх ревнощiв – вони замiнюють палке дитяче жадання iнфантильного перiоду на обiцянку великого дарунку, який, зазвичай, залишаеться так само нереалiстичним i нездiйсненним, як тодiшне бажання. Нiщо з усього цього нiколи не могло принести жодного задоволення; слiд би припустити, що, виявляючись як елементи пам’ятi, спогади завдають трохи меншого болю, нiж коли iх переживають, як новий досвiд. Звiсно, йдеться про дiю iмпульсiв, якi мають спричинити задоволення, але досвiд нагадуе, що вони й тодi, до витiснення, спричиняли невдоволення. Та попри болiсний характер досвiду пiд впливом потужноi примусовоi сили цi дii повторюються, незважаючи нi на що.
Те саме перенесення, що психоаналiз розкривае у невротикiв, можна також знайти у життi не невротичних людей. У iхньому життi цi явища справляють враження вивертiв лихоi долi, демонiчноi сили, натомiсть психоаналiз вiд самого початку вважав, що така доля автоматично обумовлюеться раннiми iнфантильними впливами. Нав’язливiсть, що ii супроводжуе, не вiдзначаеться характерним для невротикiв «нав’язливим повторенням», i цi особи нiколи не виявляли ознак невротичного конфлiкту, що вилився б у формування симптомiв. Так, трапляються особи, в яких стосунки з людьми завжди складаються за одним взiрцем: благодiйники, яких потiм iз ненавистю залишають iхнi вихованцi; хоч би як рiзнилися у деталях конкретнi випадки, цим людям, здаеться, судилося випробувати всю гiркоту невдячностi; чоловiки, в яких кожна дружба закiнчуеться тим, що iх зраджуе друг; iншi, якi часто у своему життi обирають для себе або висувають для суспiльства якусь особу на роль абсолютного авторитету, а потiм самi цей авторитет вiдкидають, щоб замiнити його новим; закоханi, у яких кожна iсторiя нiжних стосункiв проходить однаковi фази й закiнчуеться тим самим тощо. Ми не надто дивуемося цьому «вiчному поверненню того самого», коли йдеться про активне ставлення особи до перебiгу ii життя, i знаходимо у ii вдачi вiдповiднi риси, що наче й призводять до таких повторень досвiду. Набагато бiльше враження справляють на нас випадки, де особа, здаеться, переживае щось пасивно, нiяк на подii не впливае, а однак ii доля знову й знову повторюеться. Згадаймо, наприклад, iсторiю жiнки, яка тричi поспiль виходила замiж, i щоразу чоловiки ii хворiли, i вона мусила доглядати iх до смертi[11 - Пор. вiдповiднi зауваження К. Г. Юнга у його статтi Bed Die Bedeutung des Vaters f?r das Schicksal des Einzelnen у Jahrbuch f?r psychoanalytische und psychopathologische Forschungen, 1901, Bd. I (прим. авт.).]. Захопливо поетичний приклад такого випадку дае Тассо у романтичному епосi «Звiльнений Єрусалим». Герой його, Танкред, ненавмисне вбив свою кохану Клорiнду, яка виступила проти нього у постатi ворожого лицаря. Пiсля ii поховання вiн потрапляе у страшний зачарований лiс, що навiюе жах на вiйсько хрестоносцiв. Танкред розрубуе там своiм мечем високе дерево, з рани дерева точиться кров, i вiн чуе голос Клорiнди, душа якоi була замкнена у цьому деревi: вона докоряе лицаревi за те, що знову завдав болю своiй коханiй.
На пiдставi клiнiчних спостережень над процесом перенесення i над долями окремих людей ми наважимося висунути гiпотезу, що у психiчному життi справдi присутня тенденцiя до нав’язливого повторення, яка виходить за межi принципу задоволення; i вiдтак ми вважаемо за можливе пояснити цiею тенденцiею як сни пацiентiв iз травматичним неврозом, так схильнiсть дiтей до гри. У всякому разi ми тiльки у рiдкiсних випадках можемо вiдокремити вплив нав’язливого повторення вiд дii iнших мотивiв. Ми вже згадували, якi iншi тлумачення допускае виникнення дитячоi гри. Пристрасть до iмiтацii та пряма насолода вiд задоволення потягiв, здаеться, з’еднуються тут у внутрiшнiй зв’язок. Явища перенесення, напевне, послуговують опору витiсненому з боку Я; нав’язливе повторення теж покликане пiдтримувати Я, що твердо обстоюе принцип задоволення. Рацiональний аналiз обставин показуе, як багато з того, що називають «вивертами долi», мае об’ективне пояснення i вже не потребуе iнших, мiстичних мотивiв. Найменш пiдозрiлими в цьому розумiннi видаються посттравматичнi сни, але, за уважнiшого вивчення iнших прикладiв, доводиться визнати, що пояснити всi факти вiдомими нам мотивами не вдасться. Залишаеться багато такого, що виправдовуе нав’язливе повторення, i це останне здаеться нам найпершим, елементарнiшим елементом, що мае силу примусу бiльшу, нiж вiдсунутий ним убiк принцип задоволення. Якщо у психiчному життi е таке явище, як нав’язливе повторення, ми б хотiли дiзнатися, якiй функцii воно вiдповiдае, за яких умов може виявлятися i у яких стосунках перебувае з принципом задоволення, якому ми досi приписували панування над перебiгом процесiв збудження у психiчному життi.
IV
Тепер ми переходимо до теоретичних мiркувань – часом, далекосяжних – якi кожен iз нас, залежно вiд особистого бачення проблеми, може прийняти або вiдкинути. Подальша спроба послiдовноi розбудови нашоi концепцii здiйснюеться тiльки з бажання передбачити, куди вона може, зрештою, привести.
Ця психоаналiтична концепцiя пов’язана з отриманим iз дослiдження несвiдомих процесiв фактом, який полягае у тому, що свiдомiсть не е неодмiнною ознакою психiчних процесiв, а е iх особливою функцiею. Висловлюючись метапсихологiчно, можна ствердити, що свiдомiсть е роботою окремоi системи, яку ми назвемо тут Bw. Оскiльки свiдомiсть передбачае головним чином сприйняття подразнень, що приходять до нас iз довкiлля, а також почуттiв задоволення i невдоволення, якi можуть виникати лише зсередини нашого психiчного апарату, ми можемо визначити просторове розташування для системи W-Bw[12 - Умовнi позначення W i Bw автор робить за першими лiтерами нiмецьких термiнiв Wahrnehmung – сприйняття i Bewu?tsein – свiдомiсть (прим. пер.).]. Вона мае лежати на кордонi зовнiшнього i внутрiшнього, будучи повернутою до зовнiшнього свiту i втiлюючи iншi психiчнi системи. Ми далi помiчаемо, що з прийняттям цього ми не вiдкрили нiчого нового, але лише приедналися до розглядання анатомii мозку, яка локалiзуе свiдомiсть у мозковiй корi, у цьому зовнiшньому оповиваному шарi нашого центрального нервового апарату. Анатомiя мозку зовсiм не повинна ставити собi запитання, чому, розмiрковуючи анатомiчно, свiдомiсть локалiзовано саме iз зовнiшнього боку мозку замiсть того, щоб захистити ii, заховавши де-небудь глибоко всерединi. Можливо, ми скористаемося цими даними для подальшого пояснення нашого розумiння системи W-Bw.
Свiдомiсть не едина властивiсть, яку ми припускаемо у процесах, що вiдбуваються у цiй системi. Спираючись на данi психоаналiзу, ми вважаемо, що процеси збудження залишають в iнших системах тривалi слiди як основу пам’ятi, тобто слiди спогадiв, якi не мають нiчого спiльного зi свiдомiстю. Часто вони залишаються особливо стiйкими та тривалими, якщо iх викликав процес, який нiколи не досягав свiдомостi. Однак складно припустити, що такi тривалi слiди збудження зберiгаються також у системi W-Bw. Якби вони завжди залишалися свiдомими, то дуже скоро обмежили б здатнiсть цiеi системи до сприйняття нових збуджень[13 - Тут я слiдую за викладом Дж. Бройера у теоретичному роздiлi Studien ?ber Hysterie, 1895 (прим. авт.).]; i, навпаки, якби вони завжди залишалися несвiдомими, то поставили б нас перед необхiднiстю пояснити iснування несвiдомих процесiв у системi, функцiонування якоi, зазвичай, супроводжуеться феноменом свiдомостi. Припущенням, яке видiляе свiдомiсть в особливу систему, ми б нiчого не змiнили i нiчого б не виграли. Та якщо це мiркування навiть не е вирiшальним, воно таки змушуе нас замислитися, чи можуть поеднуватися всерединi тiеi самоi системи свiдомiсть i збереження слiду в пам’ятi. Ми могли б сказати, що у системi Bw процес збудження здiйснюеться свiдомо, але не залишае жодного тривалого слiду; усi слiди процесу, на яких базуеться спогад, у разi поширення цього збудження, переносяться на найближчi внутрiшнi системи. З цього приводу я накреслив схему, яку представив 1900 року в теоретичнiй частинi «Тлумачення снiв». Якщо подумати, як мало ми знаемо з iнших джерел про виникнення свiдомостi, то варто зарезервувати певне значення за твердженням, до якоiсь мiри обгрунтованим, що свiдомiсть виникае на мiсцi слiдiв спогаду.
Таким чином, систему Bw мае вирiзняти та особливiсть, що процес збудження не залишае в нiй, на вiдмiну вiд iнших психiчних систем, тривалоi змiни ii елементiв, а спричиняе щось на кшталт спалаху в явищi усвiдомлення. Таке ухилення вiд загального правила вимагае роз’яснення за допомогою одного моменту, що спадае на думку винятково у процесi дослiдження цiеi системи, i таким моментом, вiдсутнiм в iнших системах, могло б виявитися винесене назовнi розташування системи Bw, ii безпосереднiй контакт iз довкiллям.
Уявiмо собi живий органiзм у гранично спрощенiй формi – як недиференцiйовану бульбашку подразнювальноi речовини – ii обернена до зовнiшнього свiту поверхня е диференцiйованою внаслiдок свого розташування i послуговуе органом, що сприймае подразнення. Ембрiологiя як повторення фiлогенезу, справдi, показуе нам, що центральна нервова система утворюеться з ектодерми i що сiра мозкова речовина е нащадком примiтивноi зовнiшньоi поверхнi i успадкувала всi найiстотнiшi властивостi такоi. Здавалося б цiлком можливим, що внаслiдок безперервноi навали зовнiшнiх подразнень на поверхню бульбашки, ii субстанцiя до певноi глибини змiнюеться таким чином, що процес збудження вiдбуваеться на поверхнi iнакше, нiж у глибших шарах. Унаслiдок чого утворилася кора настiльки пропалена подразненнями, що забезпечуе найлiпшi умови для сприйняття подразникiв i вже нездатна до подальших трансформацiй. Перенесення такоi моделi на систему Bw означало б, що ii елементи не могли б зазнавати жодних тривалих змiн пiд час збудження, оскiльки цi елементи вже гранично модифiкованi попереднiми впливами. Вiдтак вони пiдготованi до виникнення свiдомостi. У чому саме полягае модифiкацiя субстанцii i що саме вiдбуваеться в нiй у процесi збудження, про це можна скласти собi певне уявлення, яке, однак, на разi ще не випадае перевiрити. Можна припустити, що, перебiгаючи вiд одного елемента до iншого, збудження мае долати певний опiр, i це зменшення опору залишае тривалий слiд збудження (торування шляхiв); у системi Bw такий опiр пiд час переходу вiд одного елементу до iншого, не виникае. З цим уявленням можна пов’язати Бройерове розрiзнення статичноi (зв’язаноi) i вiльноi рухомоi енергii в елементах психiчних систем[14 - J. Breuer i S. Freud, Studien ?ber Hysterie (прим. авт.).]; елементи системи Bw володiли б, у такому разi, не зв’язаною, а винятково вiльною рухомою енергiею. Проте я вважаю, що впевнено висловлювати такi твердження зараз було б завчасно. Та в будь-якому разi, за допомогою цих мiркувань, ми зв’язали виникнення свiдомостi з розташуванням системи Bw i з притаманними iй особливостями перебiгу процесу збудження.
Ми маемо висвiтлити ще один аспект становища живоi бульбашки з ii корковим шаром, що сприймае подразнення. Цей невеличкий суб’ект живоi матерii обертаеться у безмежному довкiллi, зарядженому енергiею величезноi сили, i якби вiн не був забезпечений захистом вiд подразникiв, то давно загинув би пiд дiею могутнiх подразнень. Вiн забезпечуе себе захистом за допомогою того, що його зовнiшня поверхня змiнюе структуру, властиву живому, i стае до певноi мiри неорганiчною: тепер уже, у виглядi особливоi оболонки або мембрани, вiн стримуе подразнення, тобто дбае про те, щоб енергiя зовнiшнього свiту поширювала тiльки невелику частину своеi сили на тi шари, що залишилися живими з найближчих. Цi шари, захищенi вiд бiльшого обсягу первiсноi сили подразнення, можуть вiдтак цiлковито вiддатися засвоенню всiх допущених до них подразнень. Натомiсть зовнiшнiй шар, завдяки своему вiдмиранню, оберiгае дедалi глибшi шари вiд такоi долi – принаймнi доти, поки подразнення не досягае сили, здатноi пробити цей захист. Для живого органiзму такий захист вiд надмiру подразнень е, мабуть, завданням важливiшим, нiж навiть сприйняття подразникiв; його забезпечуе власний запас енергiй, найбiльше прагнення якого захищати своi особливi форми перетворення цiеi енергii вiд нiвелювання – власне, вiд руйнiвного впливу енергii ззовнi, яка, за iнтенсивнiстю, перевищуе його власну. Сприйняття подразнень головним чином мае на метi орiентуватися в напрямку i властивостях подразнень, що надходять ззовнi, а для цього виявляеться достатнiм брати iз зовнiшнього свiту лише невеликi проби й оцiнювати iх у невеликих дозах. У високорозвинених органiзмiв сприйнятливий корковий шар колишньоi бульбашки давно заховався вглибину органiзму, залишивши на поверхнi тiльки частину своеi площi пiд безпосереднiм загальним захистом вiд роздратування. Це органи чуття, якi мають пристосування для сприйняття специфiчних подразникiв i спецiальнi засоби для захисту вiд надмiру iнтенсивних подразнень i затримки неадекватних видiв подразнень. Для органiв чуття характерним е те, що вони переробляють лише дуже незначну кiлькiсть зовнiшнього подразника, тобто вони беруть iз довкiлля лише його найдрiбнiшi зразки. Органи чуття можна порiвняти iз щупальцями, що обмацують зовнiшнiй свiт, а потiм знову ховаються вiд нього.
