Чудесна краiна Оз
Лiман Френк Баум
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Лiман Френк Баум (1856–1919) – популярний американський письменник, всесвiтньо вiдомий класик дитячоi лiтератури, який створив чарiвну краiну Оз. Його книжки були неодноразово екранiзованi, на казках Баума виросло не одне поколiння дiтей в усьому свiтi.
У видавництвi «Фолiо» вийшли друком твори письменника «Чарiвник краiни Оз», «Чари краiни Оз» та «Озма з краiни Оз».
Повiсть-казка «Чудесна краiна Оз» (1904) – друга книжка серii про героiв цiеi чарiвноi краiни. В нiй маленькi читачi дiзнаються про те, як хлопчина на iм’я Тiп змайстрував дерев’яну людину з гарбузом замiсть голови – Джека Гарбузову Голову i як вони вирушили до Смарагдового мiста, в якому владу захопила генералка Джинджур, скинувши з трона Опудала; про те, як вони протистояли чарам староi вiдьми Момбай i як добра Чародiйка Глiнда нарештi знайшла зниклу принцесу Озму, справжню правительку Смарагдового мiста.
Лiман Френк Баум
Чудесна краiна Оз
АВТОР iз вдячнiстю присвячуе цю книжку чудовим хлопцям i незрiвнянним комiкам Девiду Монтгомерi та Френку Стоуну, чия талановита гра на театральнiй сценi в ролях Залiзного Лiсоруба та Опудала полонила тисячi дитячих сердець по всiй Америцi.
Переклад з англiйськоiІгорь Ільiн та Олександр Кальниченко
© І. В. Ільiн, О. А. Кальниченко, переклад украiнською, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010
* * *
Чарiвник краiни Оз
Чудесна краiна Оз
Озма з краiни Оз
Доротi та чарiвник в краiнi Оз
Мандрiвка до краiни Оз
Смарагдове мiсто краiни Оз
Латочка з краiни Оз
Тiк-Так з краiни Оз
Опудало з краiни Оз
Рiнкiтинк в краiнi Оз
Пропала принцеса краiни Оз
Залiзний Лiсоруб з краiни Оз
Чари краiни Оз
Глiнда з краiни Оз
Вiд автора
Пiсля виходу в свiт книжки «Чарiвник краiни Оз» я почав отримувати листи вiд дiтей, якi дiлилися захопленими враженнями вiд повiстi й просили «написати щось iще» про Опудала та Залiзного Лiсоруба. Спершу я сприймав цi невеличкi послання, попри iхню щирiсть та серйознiсть, лише як милу серцю похвалу. Та листи продовжували надходити протягом не те що багатьох мiсяцiв, а й навiть рокiв.
А одна маленька дiвчинка – до речi, теж на iм’я Доротi – здiйснила далеку подорож лише заради того, щоб зустрiтися зi мною та особисто попрохати написати продовження цiеi книжки, i я iй пообiцяв, що лишень отримаю вiд тисячi дiвчаток тисячу листiв, у яких вони проситимуть продовжити iсторiю про пригоди Опудала та Залiзного Лiсоруба, то таку книжку напишу. Не знаю, чи то маленька Доротi була перевдягнутою феею i змахнула чарiвною паличкою, чи то причиною став успiх театральноi постановки «Чарiвника краiни Оз», та хоч як би там було, а у цiеi iсторii з’явилося багато нових друзiв, адже давно вже на мою адресу надiйшла та тисяча листiв, а за ними ще й ще, й ще.
І ось тепер, перепрошуючи за тривалу затримку, я все ж виконую свою обiцянку й знайомлю з цiею книжкою.
Л. Френк Баум
Чикаго, квiтень 1904
Тiп майструе Гарбузову Голову
Украiнi Левконii, що лежить на пiвнiч вiд краiни Оз, жив такий собi хлопець на iм’я просто Тiп. Узагалi-то це далеко не повне iм’я, бо, як стверджувала стара Момбай, повне його iм’я було Тiппетарiус; та навiщо пам’ятати повне, коли вiн вiдгукуеться й на Тiпа.
Батькiв своiх хлопець не пам’ятав, ще малим дитям його вiддали на виховання старiй Момбай, слава про яку, треба чесно визнати, була далеко не найкращою. Це тому, що левконцi мали всi пiдстави пiдозрювати ii у справах чаклунських i тому сторонилися ii.
Утiм, чаклункою у повному сенсi вона не була, бо Добра Чаклунка, що правила цiею частиною Чарiвноi краiни, суворо-пресуворо заборонила будь-яким чаклункам навiть перебувати в ii володiннях. Ось чому Тiпова опiкунка, як би iй не кортiло займатися справжнiм чаклунством, добре розумiла, що чаклунство тут поза законом i про бiльше, нiж мати славу звичайноi ворожки чи хоча б знахарки, годi було й мрiяти.
У домашнi обов’язки Тiпа входило носити з лiсу хмиз, на якому стара розводила вогонь, щоб варити свое зiлля. А ще вiн, звичайно, працював у полi: сапав кукурудзу та ламав качани, а ще – годував поросят; а ще – доiв чотирирогу корову, якою неабияк пишалася стара Момбай.
Та не подумайте, нiби вiн тiльки й знав, що працював не покладаючи рук, бо радше ставився до роботи так: що занадто, те не добре. Отож, коли його посилали до лiсу, то вiн завжди знаходив хвильку-другу залiзти на дерево та набрати пташиних яець, чи поганяти виводок диких кроликiв, чи посидiти iз саморобною вудкою з саморобним гачком на березi рiчки. Потiм похапки вiн набирав оберемок хмизу й волiк його додому. Коли ж вiн мав працювати в полi, а високi стебла кукурудзи ховали його вiд пильного ока Момбай, Тiп частенько забавляв себе тим, що розворушував ховрашинi нори або, якщо був такий настрiй, лягав горiлиць мiж рядками кукурудзи та й куняв собi там. Ось так, докладаючи певних зусиль не робити зайве, вiн i рiс собi i дужим, i здоровим, яким i мае рости сiльський хлопець.
Незвичнi здiбностi Момбай частенько лякали ii сусiдiв, i через те вони ставилися до неi з пересторогою, змiшаною з повагою, а щодо Тiпа, то той терпiти ii не мiг i цього навiть не приховував. Насправдi вiн мiг би й краще ставитись до староi, враховуючи хоча б те, що вона була, що там не кажи, його опiкункою.
У Момбай на кукурудзяних полях деiнде мiж рядками росли гарбузи; золотисто-червонi, вони так i кидалися в очi серед зелених кукурудзяних стеблин. З року в рiк iх садили i ретельно доглядали, аби пiдгодовувати чотирирогу корову взимку. Та одного дня, коли всю кукурудзу вже порубали на силос i Тiп тягав гарбузи до хлiва, вiн раптом вирiшив, що непогано було б вирiзати з гарбуза щось схоже на людську голову, якою потiм добряче налякати стару.
Тож вiн вибрав пiдхожого великого гарбуза з яскравими помаранчево-червоними боками i взявся за роботу. Кiнчиком ножа вiн старанно виколупав двi круглi дiрки, що мали слугувати за очi, потiм трикутником вирiзав нiс, а наостанок – рота, що вигином нагадував мiсяць-молодик. Обличчя, коли воно було завершено, навряд чи можна було назвати вродливим, та посмiшка вийшла така велика й широка i така щира, що навiть Тiп не втримався i розсмiявся, дивлячись на свое творiння.
Хлопець рiс сам i товаришiв не мав, тож не знав, що хлопцi часто бавляться тим, що видовбують iз гарбуза м’якоть i так само вирiзають очi, носа й рота, а всередину вставляють запалену свiчку, аби такою головою когось налякати. Якби вiн це знав, то, може, тим усе це й скiнчилося б, та вiн пiшов далi й вирiшив змайструвати щось таке, що було б схоже на людину, тiльки з гарбузовою головою, i таким страхопудом добряче налякати стару Момбай, коли та зiткнеться з ним носом до носа.
«І тодi, – мовив Тiп сам собi з усмiшкою, – вона заверещить голоснiше, нiж ота бура льоха, коли ii смикнути за хвоста, а тiпати вiд жаху ii буде сильнiше, нiж ото тiпало мене торiк, як злiг вiд лихоманки!»
Часу, аби виконати задум, у нього було бiльш нiж достатньо, бо Момбай пiшла до села, як сама сказала, чогось накупити про запас, а дорога займала добрих два днi.
Із цими думками вiн узяв сокиру, пiшов до лiсу, вибрав два-три мiцних та струнких деревця, зрубав iх та обтесав вiд гiлок i листя. І з тих жердин вирiшив змайструвати руки й ноги свого страхопуда, а для тулуба надер товстоi кори з кремезного старого дерева; не без зусиль вiн скрутив кору в такий собi сувiй пiдхожого розмiру i скрiпив краi дерев’яними кiлочками.
Весело насвистуючи, вiн старанно припасував до тулуба руки й ноги, ретельно виструганi. Робота доходила кiнця, як почало смеркати, i Тiп згадав, що йому ще доiти корову та годувати поросят. Майструвати дерев’яного чоловiчка в сутiнках було неможливо, тож вiн звалив його собi на горба й притягнув додому.
Увечерi при свiтлi вогнища на кухнi Тiп старанно закруглив усi гострi кути i застругав усi сучки та задирки. Потому вiн прихилив чоловiчка до стiни та полюбувався на нього. Чоловiчок вийшов на славу: стрункий та високий, навiть як на дорослого чоловiка – в очах хлопчика це було великою чеснотою, бо вiн i сам хотiв би вирости такого ж зросту.
А вранцi, вивчаючи свiй витвiр, вiн виявив, що зовсiм забув про шию, на якiй стирчала би гарбузова голова. Тож вiн знову пiшов до лiсу – добре, що туди було рукою сягнути, i вирубав пару цурок, щоб завершити свое створiння. Удома вiн зробив iз цурок хрестовину, а в перехрестi вивертiв дiрку – встромити шию, щоб голова сидiла на плечах. Цурку, яка мала слугувати за шию, вiн зверху загострив i насадив на неi гарбуза i результатом залишився задоволений: голову можна були повертати як в один бiк, так i в iнший, як забажаеш, а руки й ноги згиналися так, що можна було поставити чи посадити страхопуда у будь-яку поставу за бажанням…
– А ось тепер, – проголосив Тiп iз гордiстю, – вiн вийшов хоч куди i здатен вичавити не один зойк iз староi Момбай! Єдине, що залишаеться, – це добре його вдягнути.
А от iз цим вийшла заминка. Тiпу довелося перетрусити всю велику скриню, в якiй Момбай тримала скарби та дорогий для неi мотлох, i на самому сподi вiдкопав якiсь дивнi пурпуровi штани, червону сорочку та рожеву безрукавку в бiлий горошок. Усе це вiн згрiб докупи й давай виряджати свое створiння, i хоч манаття на того виявилося замале, та дженджик iз страхопуда вийшов хоч куди. Аби вбрання було повним, Тiп начепив на страхопуда в’язанi старi панчохи Момбай та своi власнi, вельми пiдтоптанi черевики i так захопився плодами своеi працi, що аж в танок пустився i залився щасливим хлоп’ячим смiхом.
– Треба дати йому iм’я! – у захватi вигукнув вiн. – Такий славний страхопуд, як цей, безперечно, мусить мати iм’я. А наречу-но я його, – додав вiн, задумавшись на якусь мить, – Джек Гарбузова Голова!
