Наталія Ужвій

I. Улюблениця долі?

У мене така складна біографія, стільки гірких перемін у ній… Коли чуєш про людину: улюбленець долі, не вірте. Доля нікого не пестить. Водночас за невтомність зусиль у досягненні мети, за стійкість нагороджує.

Наталія Михайлівна Ужвій (1898—1986). Постать видатної української актриси перебуває сьогодні на перехресті протилежних оцінок. За радянських часів – народна артистка СРСР (1944 р.), лауреат трьох Сталінських премій (1946, 1949, 1951 рр.), Герой Соціалістичної Праці (1973 р.), володарка чотирьох орденів Леніна (1944, 1960, 1968, 1973 рр.), чиєю грою на сцені та в кіно захоплювались перші особи СРСР – Сталін і Хрущов, а побачивши її на екрані, – президент США Франклін Рузвельт, прем’єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчилль. За життя Наталії Ужвій присвячували вірші (відома ода Павла Тичини), про неї складали пісні (пісня Всеволода Рождественського на слова Олекси Новицького), художники малювали її портрети. З роками її ім’я вже огорнуте легендами…

Та після відходу артистки із життя з’являються і частішають критичні оцінки її життєвих вчинків і творчості. Їй ставлять ледь не у провину публічне засудження і відречення від Леся Курбаса, докоряють за апологетику творчості улюбленця Сталіна Олександра Корнійчука – створення нею глянцевих позитивних образів у його соцреалістичній драматургії.

У її грі помічають ледь не професійні недоліки – нерідко фальшивий пафос і завжди надмірну наспівність вимови.

То хто ж вона – Наталія Ужвій в історії українського театру, в гіркому досвіді наших нескінченних переосмислень?

Звернімо увагу на те, що за радянських часів мистецькі постаті рішуче політизувалися. У 30—40-х роках минулого століття гасло «Хто не з нами, той проти нас!» діяло як настанова – «ворогів» знищували. Наталія Ужвій виявилась втягнутою у політичні ігри й опинилась у круговерті тотальних знищень. Знищили видатного українського режисера Леся Курбаса, у театрі якого «Березіль» блискуче розгорталась творчість Наталії Ужвій. Знищили видатного українського драматурга Миколу Куліша, у п’єсах якого невідпорно переконливою була Наталія Ужвій. Знищили видатного українського поета-футуриста Михайля Семенка, чоловіка Наталії Ужвій, від якого в неї лишився син Михась. Знищили видатного українського прозаїка, поета, публіциста Миколу Хвильового, гарячого прихильника її творчості, який чи не першим звернув увагу всеукраїнської громади на появу нового непересічного артистичного таланту. Знищили братів Наталії Ужвій (Назара і Євгена розстріляли енкаведисти, а Михайло був нібито розстріляний «бандерівцями»). Тих, хто, на думку енкаведистів, «проти нас», виявилося забагато: знищили ціле покоління митців, яке сьогодні називають розстріляним українським відродженням.

Наталію Ужвій залишили в живих, хоча коло звужувалось: до неї підбирались, в її київській квартирі кілька разів робили обшук, усе ніби йшло до… Але все-таки залишили в живих, і залишили в спокої. Більше, піднесли до рівня першої української артистки!

Нам належить з’ясувати справжнє обличчя Наталії Ужвій, яку дивом оминув енкаведистський зашморг. Що приховувала вона в душі? Якою була жива людина Наталія Ужвій на вершині слави? У гіркому досвіді власних переосмислень?..

Для цього, облишивши на якийсь час театрознавчі мудрування, нерідко продиктовані кон’юнктурними політичними міркуваннями, звернімося до найсуттєвішого. Театр існує для глядачів, і тільки глядачі, попри наявність чи відсутність у неї почесних звань і нагород, вирішують вартість і цінність тієї чи іншої акторської особистості. От народний артист УРСР Микола Яковченко був усенародним улюбленцем аж ніяк не у зв’язку з почесним званням. Комік за амплуа, він давав можливість людям посміятись у театрі в ті часи, коли в житті було не до сміху. А скільки «народних» лишалися такими лише на афішах…

Усе дуже просто. Є два види глядацького реагування на те, що відбувається на сцені за участі акторів. Перший: оплески, бурхливі оплески, овації, що виникають у залі стихійно у відповідь на саму появу актора на сцені, – спасибі, що вийшов до нас; на якусь його репліку – здорово висловився; на його зникнення зі сцени – приходь іще, ми чекаємо тебе. Другий спосіб реагування: ввічлива тиша у глядацькому залі, що б там не відбувалося на сцені, тиша, яка час од часу переривається кашлем, який ні з того, ні з сього виникає у когось із глядачів, шелестінням театральних програмок, рипінням крісел і т. ін.

Щоправда, є третій спосіб реагування – примусовий: оплески, інспіровані клакою, які механічно підтримуються рештою глядачів. І таке траплялося в театрі і трапляється нині.

Стихійні одностайні оплески – це критерій успіху актора, вони виникають нечасто, талановитих акторів небагато… Так у Театрі імені Івана Франка зустрічали, чому я свідок: і як глядач, який захоплювався з дитинства грою Амвросія Бучми,

Нонни Копержинської, того ж таки Миколи Яковченка, і як режисер-постановник, ставлячи вистави за участі Ольги Кусенко, Поліни Куманченко, Миколи Панасьєва, мого інститутського однокурсника і друга Степана Олексенка. Так зустрічали ми ще донедавна за життя українську театральну легенду Богдана Ступку. Так зустрічаємо сьогодні на сцені Богдана Бенюка, Анатолія Хостікоєва, Олексія Богдановича, Наталію Сумську… Браво!

Апропо. Якось один із згадуваних акторів у розмові зі мною не на жарт обурився:

– Що ви носитесь зі своїм Ступкою?! Книжки пишете про нього! Ступка, Ступка, ніби поряд немає талантів!

– Є, звичайно. І ви – перший у ряді.

– А Ступка?

– А Ступка – поза рядом…

Ступка випромінював у зал таку енергію, яка вимагала

у відповідь оплесків вдячності, його гра діяла – не підберу іншого слова – як процедура, що оздоровлює душу.

Так і Ужвій. Тільки-но на сцені з’являлась актриса-легенда, руки самі тягнулись до оплесків. Я свідок того, як глядачі схоплювалися з місць при її появі на сцені, вітаючи артистку.Цього не інспіруєш.

Найглибшою і найтаємничішою загадкою буття залишається таїна творчості. Ледь я встиг написати цей рядок, як на думку спало витверезвлювальне: як же я беруся за цю непідвладну розумові справу – розгадати таїну творчості Наталії Ужвій? Скажу обережніше: спробую хоча б наблизитись до неї.

Сьогодні, з висоти часу, всі вони, і знищувані, і уславлювані, і замовчувані (і таке траплялося), мають розглядатися на рівних і без почесних звань. Усі вони, талановиті актори, були і є будівничими української художньої культури, і ми оцінюємо їх не стільки з погляду миттєвого успіху, скільки з позиції вагомості внеску в розвиток українського театру. Це єдиний критерій, за яким має оцінюватися творчість талановитого митця.

Щоправда, історики театру інколи дещо прямолінійно розуміють спадковість мистецьких поколінь. От нещодавно прочитав, що Ужвій з’явилася на сцені, коли пішла зі сцени Заньковецька. І не просто з’явилась, але «підхопила естефету з рук славетної Марії Заньковецької». Причому автор публікації всерйоз вважає, що Ужвій, яка з’явилась на сцені 1922 року, прийшла на зміну Заньковецькій, яка тоді ж востаннє вийшла на сцену. З професійного погляду це взагалі не коректно – порівнювати масштаб акторських обдарувань на кшалт «краще – гірше, вище – нижче». Де та шкала, якою вимірюється масштаб таланту?

Із Заньковецькою Ужвій зустрічалась у її київському помешканні на вулиці Великій Васильківській, 121. Ця квартира перетворилася на свого роду мистецький університет: актрису не забували, її відвідували Панас Саксаганський, Іван Мар’яненко, Гнат Юра, Амвросій Бучма, Оксана Петрусенко, згадували минуле, радились з приводу сьогоднішніх проблем.

Сьогодні в цій квартирі облаштовано музей Марії Заньковецької. І в ньому є портрет актриси в образі… Ісуса Христа. Вона уявляла себе в цьому образі і навіть загримувалася, а фотограф Плесецький зафіксував її перевтілення. Не мене першого вражають великі очі, сповнені невимовного страждання, ніби ці очі увібрали в себе весь людський біль за тисячі років існування людства і на тисячі років наперед…

І от учорашня сільська вчителька, багатообіцяюча актриса Ужвій несміливо переступила поріг її будинку і…

«Заньковецька не дивилась, а заглядала в душу», – згадувала Ужвій неповторне враження від тих відвідин, віддаючи данину українському артистичному генію. Марія Костянтинівна привітно зустріла чарівну красуню. У ході розмови Наталя читала монологи з п’єс, які вона грала, Заньковецька, у свою чергу, виконала монолог однієї зі своїх найулюбленіших героїнь – Наймички, що розмріялась над тихою, зарослою вербами річкою… «Яка магічна сила театру!» – подумала Наталія.

А Заньковецька, наче вгадавши зміст її приходу, промовила на прощання: «Мистецтво вимагає таланту і праці, тож будьте йому вірні, воно любить подвижників. А успіхом увінчує тих, хто безкорисливо і самозречено служить людям». Заньковецька благословила початкуючу артистку на подальший сценічний шлях – дала їй материнське напуття. Одержати таке напуття від Заньковецької означало одержати путівку у велике мистецтво.

Але ні про яку спадковість творчості Заньковецької і Ужвій міркувати не доводиться. І шукати безпосередній зв’язок творчості обох актрис, порівнювати їх – річ безплідного теоретизування. У наявності ж – фантастичний успіх – магнетичний вплив обох актрис на глядачів. Як казали і кажуть

глядачі, на цих актрис «ходили» і «ходять» до театру. Тож не станемо видавати бажане за дійсне…

До речі, той, кого я поставив «поза рядом» і якому переповів розмову про те, хто перший, а хто другий і третій в акторському ряді, сміючись, несподівано порадив:

– А ти захопи наступного разу метр!

– Для чого?

– Як для чого? Вимірюватимеш таланти з точністю до міліметра…

Сценічний партнер Наталії Михайлівни Володимир Дальський, завжди схильний до фантазувань з приводу своїх колег, на мої запитання про Ужвій підіймав плечі, здіймав очі і руки вгору – Божий дар.

Або, як глибокодумно висловився про актрису театрознавець Олег Вергеліс: «Відповідність божественного призначення земній сценічній ‘‘реалізації’’».

Констатую незаперечне. Наталія Михайлівна Ужвій, актриса необмеженого амплуа, своєю творчістю спростовувала це поняття. Адже з однаковим успіхом і переконливістю грала на сцені і на екрані ексцентричні, героїчні, комічні, мелодраматичні, трагікомічні ролі і, що характерно, грала, так би мовити, від себе, художньо виправдовуючи вчинки гордовитої аристократки і простої селянки, імператриці і повії, російської шовіністки і української революціонерки, польської шпигунки і українського радянського архітектора… І, у це важко повірити, але ж було! Грала жіночу роль разом з двома акторами-чоловіками. У тридцятип’ятирічному віці грала тринадцятирічного підлітка, викинутого з життя. Яким же багатим був внутрішній світ артистки, яка видобувала зі своїх душевних глибин найнесподіваніше.

Зіграла, за підрахунками її чоловіка, актора Євгена Пономаренка, з яким вона була щасливою майже пів віку життя, понад 200 ролей світового репертуару. І, сумуючи враження глядачів трьох поколінь, у тому числі – хай це не буде для вас несподіванкою, моєї бабусі, мами і власні, – визначаю характерну прикмету її творчості: ледь не в кожній ролі була непереможно красивою, звабливо жіночною і водночас недоступно пластичною, заворожувала нюансованим, далеким від побутово-розмовного, голосоведінням.

Такою вона була і у 30 років, і у 50, і у 70, і, це взагалі незбагненно, у 80 із гаком років!..

Час минає. Усе менше лишається людей, які бачили на сцені Ужвій. А от мені пощастило працювати разом з нею наприкінці її кар’єри і на початку моєї в Театрі імені Івана Франка.

І я ще тоді збагнув просту істину: поки актор продовжує грати, його не можна віддавати на відкуп театрознавцям. Важливо зафіксувати живі глядацькі враження, ними я і поділюся з читачами, які не бачили Ужвій на сцені.

…Тоді ми зустрілись невипадково. Це сталося у скверику біля театру, де Наталія Михайлівна після вистави чекала на Євгена Порфировича, який довго «виходив з образу». Вона – провідна актриса трупи, я – молодий, у ті роки наймолодший у країні, режисер-постановник, одержимий ідеєю оновлення репертуару. І однією з перших моїх пропозицій до Наталії Михайлівні після нашого знайомства була пропозиція зіграти матінку Кураж в однойменній п’єсі Бертольда Брехта.

Я зробив її без погодження з керівництвом театру. Актриса була попервах шокована таким вибором і напівжартома кинула:

– Як, після Беатріче блазнювати маркітанткою?..

– Але ж могли ви, Наталіє Михайлівно, вибачте за відвертість, після пихатої шиллерівської королеви блазнювати в кулішівській тьоті Моті?

– Я відмовляюся розмовляти в такому тоні.

– Ну добре – «прикрашати соцреалістичні п’єси Олександра Корнійчука»?

– І це неправильний тон, юначе… Актриса не може ні прикрашати, ні принижувати своїх героїнь.

– Це ж як?

– Вона їх виправдовує.

А я відмітив про себе: ну ось, актриса мимоволі промовилась – розкрила один із секретів своєї творчості. Усі її героїні були абсолютно позитивними, актриса виправдовувала будь-які, нерідко небезсумнівні, їхні вчинки…

Наша розмова продовжувалась далі в такому самому дусі.

– І корнійчуківські п’єси я щиро поважаю.

– Вибачте, Наталіє Михайлівно, за що?

– Олександр Євдокимович показував українську людину не такою, якою вона є, але якою має бути…

Я змінив зухвалий тон:

– Ваш внутрішній світ, Наталіє Михайлівно, набагато глибший, аніж у зіграних вами останніми роками героїнь. Вашому нестримному душевиявленню затісно в межах однопланових, з великим знаком плюс ролей, а останнім часом ви грали саме такі ролі…

Наталія Михайлівна ніби почала прислухатись до мене.

Я наголошував на тому, що пропоную зіграти матінку Кураж в образному тлумаченні цього слова, але саме МАТІНКУ Кураж.

– Матері належать до ваших кращих мистецьких творінь, матінка Кураж – це ваша роль.

І актриса начебто почала схилятися до згоди. Чи я видавав бажане за дійсне?..

Іншого разу я обережно розпитував Наталію Михайлівну:

про Курбаса і Юру: «Курбас мене навчав, а Гнат Петрович врятував…»,

про Куліша і Корнійчука: «Куліш занурив українську людину в повсякденну дійсність, а Олександр Євдокимович показав, якою має бути нова українська людина…»,

про Бучму: «Бронек? А ви знаєте, звідки походить його ім’я? З древньогрецької – ‘‘невмирущий’’…»,

про її «доберезільське» минуле: «Як я вчилася акторської майстерності? У природи. Виходила в поле і щосили плакала, ридала, сміялася… А вже потім з’явилися професійні вчителі».

І так далі. Я отримував відповіді, здебільшого, образні, траплялося, і неочікувані, інколи вона ухилялася від відповіді. Усе це ви знайдете у книжці про неї.

Наталія Михайлівна так і не зіграла матінку Кураж, а ставити п’єсу з іншою актрисою, запропонованою мені тодішнім головним режисером театру, до речі, його дружиною, я відмовився. Мені й досі здається, що Ужвій – матінка Кураж могла б стати новою сторінкою її мистецької біографії. Не судилося… Але розмови з актрисою, інколи близькі до сповіді, запам’яталися.

– Доброго вечора, Євгене Порфировичу, – вітав я актора, який, розгримувавшись і вийшовши з образу, з’являвся зі службового ходу, прямуючи до скверика біля театру.

– І до зустрічі, Ростиславе Григоровичу, – лагідно відповідала Наталія Михайлівна, беручи чоловіка під руку.

А я, дивлячись їм услід, поринав у далеке минуле…

І переді мною знову поставали драматичні питання біографії артистки:

Наталія Ужвій – Лесь Курбас. Плюс-мінус?..

Наталія Ужвій – Михайль Семенко. Плюс-мінус…

Наталія Ужвій – Гнат Юра. Беззаперечний плюс…

Наталія Ужвій – Олександр Корнійчук. Беззаперечний плюс?..

Наталія Ужвій – її перший, «короткочасний», чоловік агроном Григорій Дробницький; її другий, на десять років, чоловік поет Михайль Семенко; її третій, на все життя, чоловік актор Євген Пономаренко. Шлях до любові…

І таких невизначеностей вистачає. Їх ані з льоту не зрозуміти, ані з ходу відповісти.

Особисте життя і життя в мистецтві Наталії Ужвій —складне і тернисте, сповнене удач і розчарувань, радощів і тривог, шалених сценічних успіхів та особистих трагедій, і все в ньому нерозривно сплелося. Гадаю, вона прагнула саме такою постати в пам’яті сучасників і нащадків…

Великі митці менш за все потребують наукових пояснень, чому вони великі. Але ми все любимо пояснювати. А я не визнаю псевдонаукового театрознавства, працюю в жанрі театробачення, театровідчуття. Адже мистецтво великого актора – тому він і великий – не тільки схоплює і передає пристрасть, нерв життя, воно і є самий нерв, його можна хіба що відчути, створивши акторський портрет із досить примхливих пазлів вражень.

Ну, скажіть, що вам говорять слова – вириваю цитату з творчого портрета актриси, – сказані про Ужвій: «…у будь-якому образі привертає увагу її іконописне обличчя з великими блакитними очима. У поєднанні зі стрункою постаттю й природною пластикою, з трохи наспівною вимовою цієї неординарної жінки – ‘‘поетеси української сцени’’ – ці складові стали запорукою її надпопулярності». Красиво сказано, але ці слова нічого не пояснюють – хіба мало артисток із великими блакитними очима, стрункою постаттю, природною пластикою?..

II. Швачка?.. Вчителька?.. Українська артистка!

Коли вдома нікого не було, я ставала перед дзеркалом і репетирувала… А вночі виходила на луки, оточувані густими деревами, і… знепритомлювала, сміялась і плакала, робила все, що було потрібно по ролі…

27 серпня (8 вересня за новим стилем) 1898 року в затишному містечку Вілія (нині місто Любомль) Волинської губернії, де проживало в той час десь близько п’яти тисяч чоловік, у хліборобській родині (мали три десятини землі) батька Михайла Максимовича Ужвій (1870 – ?) і матері Олени Павлівни Косміної (1871 – ?) народився первісток – донька, яку нарекли Наталкою. Нині вулиця Тильна, де стояла дерев’яна хата під солом’яною стріхою, в якій народилась дівчинка, названо вулицею Ужвій…

За старовинним українським звичаєм охрестили її в церкві

Різдва Пресвятої Богородиці. А з висоти часу, оглядаючи її життєвий шлях, можна сказати: Божа милість супроводжувала її з дитинства, проте примхи долі не оминали її.

У дружній родині народилося восьмеро дітей. Наталка була первістком. Услід за нею, за задумом батьків, буквально один за одним народжувались її брати і сестри: 1900 року – Євген, 1902-го – Оксана, 1904-го – Михайло, 1906-го —

Микола, 1908-го – Назарій, 1910-го – Афанасій, 1911-го – Тетяна. Хліборобську родину носило по світу. Спочатку вкупі, а з часом «вихори ворожі» розкидали братів і сестер у різні боки, а комусь і вкоротили життя…

Тоді ж ніщо ніби не вказувало на тяжіння Наталки до театру. Та вона й сама визнає: «Згадуючи дитинство, з тим, щоб простежити якусь схильність до театру, я все ж не можу знайти нічого характерного, крім дитячих фантазій».

У пошуках кращої долі 1905 року сім’я спершу рушила на захід, шукала щастя в робітничому селищі з промовистою назвою Брудно, з якого у IX—X століттях почалася Варшава.

Рушили не абикуди. Там мешкав материн брат, котрий працював на Привісленській залізниці. Він і посприяв, щоб у залізничники взяли волинянина, його родича. Отже, батько тепер працював на залізниці, а Наталку влаштував у залізничне училище. Там вона вчилася два роки. Матеріальне становище сім’ї дещо поліпшилось, і Наталку віддали до чотирикласного міського училища, що в селищі Прага на правому березі Вісли, також у передмісті Варшави. До навчання Наталка ходила пішки, улітку – босоніж. Дорогою могла заглянути в місцевий костьол, роздивитися вітражі, послухати орган. Взувалася уже перед училищем.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.