Середземноморське перехрестя

1.1. Середземне море як театр воєнних дій

Середземне море з географічної точки зору не є акваторією цілком закритою, але з військової назвати його відкритим не можна. На заході його замикає Гібралтарська протока, над якою панувала одна з найважливіших британських військових баз – Гібралтар. Хоч під час війни німецькі й італійські підводні човни неодноразово форсували цю протоку, назвати це вільним проходом аж ніяк не можна. Упродовж усієї війни Гібралтарська протока перебувала під повним контролем британського флоту. Ще більш надійно британці контролювали південно-східний вихід зі Середземного моря – Суецький канал, поблизу якого знаходилась велика військово-морська база Александрія. Північно-східний вихід – до Чорного моря через Босфор і Дарданелли – перебував під контролем нейтральної Туреччини; до того ж, він не вів до відкритого океану. Таким чином, зі стратегічної точки зору Середземне море є закритим і чітко відокремленим від інших акваторій, де точились бої Другої світової війни. Водночас слід враховувати, що війна на морі в середині ХХ століття вже не була зіткненням виключно морських сил – надзвичайно велику роль у ній відігравала авіація. Середземне море, відносно невелике й оточене зусібіч берегами, було вкрай вразливе для дій авіації, яка відчутно впливала на способи ведення бойових дій у 1939—1945 рр.

Значення Середземного моря для економіки воюючих сторін важко переоцінити. Напередодні Другої світової війни Великобританія отримувала через середземноморські комунікації 90 % каучуку, 28 % міді й залізної руди, 19 % нафти. Втрата Великобританією контролю над цими комунікаціями могла мати наслідки, порівняні з можливою поразкою у «Битві за Атлантику». Ще більшим було значення середземноморських комунікацій для Італії. Ця країна повністю залежала від постачання сировини ззовні: з-за кордону вона отримувала 95 % нафти, близько 100 % міді, коксу, коксівного вугілля, 95 % деревини й целюлози, 50 % залізної руди. Переважна більшість цих вантажів надходила морським шляхом. Тож для Італії війна на морі була, без перебільшення, війною за існування.

Усю акваторію Середземного моря можна чітко поділити на дві частини: західну та східну. Поєднані вони Сицилійською протокою – єдиним можливим шляхом для конвоїв та з’єднань флоту, який перебував під контролем Італії. Однак італійське домінування тут було не абсолютним – йому загрожувала потужна британська морська й авіаційна база на Мальті. Завдяки цьому британці могли діяти на комунікаціях, що поєднували італійську метрополію з володіннями у Північній Африці. До того ж, Мальта становила плацдарм для прикриття власних конвоїв на трасі Гібралтар – Александрія.

Західна частина Середземного моря на початку Другої світової війни контролювалась французьким флотом. Використовуючи головну базу в Тулоні та низку баз у північно-африканських володіннях, він міг ефективно сковувати дії італійських військово-морських сил. Підтримку французам забезпечувало гібралтарське з’єднання британського флоту. Певне занепокоєння викликала позиція Іспанії, де після перемоги у 1939 р. у громадянській війні генерала Франциско Франко влада належала силам, ідеологічно близьким до італійського фашизму. Однак можливий вступ Іспанії у війну на боці Італії та Німеччини не становив значної загрози – її флот був нечисленним і до того ж суттєво послабленим громадянською війною. Таким чином, у західній частині Середземного моря союзники могли розраховувати на повне панування французького й британського флотів та вільне функціонування власних морських комунікацій.

Британські військові кораблі на Мальті. Цей острів був ключовою базою британського Королівського флоту на Середземному морі

У східній частині Середземного моря ситуація була більш заплутаною. Британці сподівались, що, опираючись на Мальту й Александрію, а також менші бази у Порт-Саїді та Хайфі, зможуть контролювати цю акваторію. Італійці, зі свого боку, мали сучасну базу в Таранто та низку баз у Адріатиці. Невизначеною була доля грецьких баз, зокрема Криту, оволодіння яким могло суттєво змінити розстановку сил у регіоні. Нарешті, лишалась Туреччина, потенційний вступ якої у війну теж міг призвести до неочікуваних результатів. Не було певності щодо позиції Югославії. Країна ця не мала потужного флоту, але сама можливість її виступу на англо-французькому боці змушувала італійців виділяти певні морські сили для блокади югославських портів. Важливим чинником лишалась і Греція, флот якої теж був невеликим, але в самій країні пробританські й антиіталійські настрої були ще сильнішими, ніж у Югославії. Італійська окупація Албанії навесні 1939 р. призвела до загострення ситуації в регіоні й погіршення геополітичного становища Греції.

Суттєвою проблемою для британців була віддаленість акваторій, де мали б вестися бойові дії, від власних баз. Особливо несприятливим було становище у східній частині Середземного моря. Александрія знаходилась надто далеко від італійського та грецького узбережжя, що унеможливлювало швидку реакцію флоту на дії противника. Використання бази на Мальті для постійного перебування там великого з’єднання кораблів було неможливим, оскільки острів знаходився в межах радіуса дії італійської авіації. Розуміючи це, Великобританія чинила тиск на Грецію, намагаючись організувати військово-морську базу на одному з грецьких островів, однак реалізувати цей план не вдалось.

Середземноморський театр воєнних дій

Ще одним чинником, який слід враховувати, аналізуючи Середземноморський театр воєнних дій (ТВД), були італійські володіння у Східній Африці – Еритрея та Італійське Сомалі. Хоч італійський флот мав тут дуже невеликі сили, але діючи в обмеженій акваторії Червоного моря вони могли суттєво ускладнити рух на комунікаціях, що пов’язували Александрію з портами Індійського океану. Плануючи свої дії, британське командування мусило враховувати цей чинник.

Середземноморський ТВД був складним для усіх сторін конфлікту. Складна берегова лінія, наявність чисельних військово-морських баз, розгалужена мережа аеродромів і можливість дій авіації берегового базування практично над усією акваторією робили цей район особливо складним для дій військових флотів. Слід також пам’ятати, що для усіх сторін конфлікту завоювання панування над морем не було самоціллю – головним завданням лишалось забезпечення власних морських комунікацій.

На момент початку повномасштабних бойових дій на Середземному морі, тобто в середині 1940 р., геостратегічна ситуація була цілком відмінною від тієї, яка існувала до початку Другої світової війни, і яку враховували у своїх планах британські, французькі та італійські штабісти. Щоправда, сподівання на нейтралітет Іспанії та Туреччини цілком виправдались. Але, з іншого боку, ніхто не сподівався, що Франція зазнає блискавичної поразки. Капітуляція Франції означала, що британський флот лишався сам на сам з італійським. Це потребувало посилення корабельних з’єднань у Середземному морі. Але Великобританія, на відміну від Італії, вела бойові дії на кількох інших важливих акваторіях. Це ускладнювало виділення необхідних сил на постійній основі й змушувало маневрувати, у разі пильної потреби перекидаючи з’єднання кораблів з інших акваторій.

Важливі зміни не на користь Великобританії відбулись навесні 1941 р., коли Італія та Німеччина окупували Югославію і Грецію. Внаслідок цього Адріатичне море стало для італійців практично внутрішнім, і тут тепер не треба було утримувати з’єднання флоту. Здобуття грецьких островів, насамперед Криту, дозволило суттєво розширити радіус дії німецької авіації, що створило серйозну загрозу для британського флоту у східній частині Середземного моря.

Наступні роки війни принесли динамічні зміни на Середземноморському ТВД. Якщо у 1940—1941 рр. спостерігався регрес оперативних можливостей британської сторони і нарощування таких можливостей для Італії та Німеччини, то після операції «Торч» становище докорінно змінюється. Оволодіння узбережжям Північної Африки означало для союзників відновлення домінування у Західному Середземномор’ї. Мальта знову повернула собі значення важливої морської бази. Суттєво скоротились комунікаційні лінії союзників, а морське «поле бою» перемістилось в район Апеннінського півострова. Ці сприятливі умови були повною мірою використані союзниками під час десантних операцій на Сицилії та у континентальній Італії, успіх яких означав докорінний перелом у ході війни на Середземному морі на користь антигітлерівської коаліції.

Середземне море під час Другої світової війни було досить специфічним театром воєнних дій. Цей театр, хоч і відокремлений від інших морських ТВД, надзвичайно залежав від ходу бойових дій на них. Ще більшою була залежність від результатів бойових дій на суші. Зміни в розстановці сил у війні зумовлювали зміни в концепції використання військово-морських сил та морських комунікаційних ліній. Тому, розглядаючи дії на Середземноморському ТВД, ми завжди повинні пам’ятати про цей вплив.

1.2. Італійські військово-морські сили та їхні завдання

Флот Італії є ровесником об’єднаної італійської держави – датою його «народження» вважається 17 березня 1861 р., коли було проголошено утворення Королівства Італія. Упродовж наступних десятиліть цей флот розвивався як середземноморський (без океанських амбіцій). Завданням його стало забезпечення панування у «Маре Нострум» – «Нашому морі». Це наклало відбиток на склад флоту і характеристики його кораблів.

Лінкор «Конте ді Кавур», а за ним «Джуліо Чезаре» і «Кайо Дуіліо». 1940 р.

На момент закінчення Першої світової війни Італія мала п’ять сучасних лінкорів-дредноутів, чотири з яких («Конте ді Кавур», «Джуліо Чезаре», «Андреа Доріа» і «Кайо Дуіліо») дослужили до наступного світового конфлікту. Упродовж 1933—1937 рр. «Конте ді Кавур» та «Джуліо Чезаре» пройшли кардинальну модернізацію. Кораблі отримали цілком нову силову установку (приблизно втричі потужнішу від попередньої) та революційну систему протиторпедного захисту. Кількість гармат головного калібру скоротилась з 13 до 10, але їхній калібр збільшився з 305 до 320 мм. Повністю була замінена артилерія середнього калібру (12 нових 120-мм гармат у шести баштах) і зенітна (вісім 100-мм і 12 37-мм гармат, а також 12 13,2-мм кулеметів). Кораблі отримали нові щогли і надбудови, удосконалену систему керування вогнем, посилене бронювання. У 1937—1940 рр. схожу за обсягом модернізацію пройшли лінкори «Андреа Доріа» та «Кайо Дуіліо». До бойового складу флоту вони повернулись невдовзі після вступу Італії у війну.

Незважаючи на модернізацію, старі дредноути не могли протистояти новим французьким лінійним кораблям типів «Дюнкерк» та «Рішельє». Тому у 1934 р. в Італії почалось будівництво лінкорів «Вітторіо Венето» та «Літторіо», головне озброєння яких складалось з дев’яти 381-мм гармат, а допоміжне – з 12 152-мм гармат, такої ж кількості 90-мм зеніток, а також 20 37-мм і 16 20-мм зенітних автоматів. Ці лінкори поповнили склад флоту буквально напередодні вступу Італії у війну – у березні та квітні 1940 р. У 1938 р. почалось будівництво ще двох однотипних кораблів – «Рома» та «Імперо». Перший з них увійшов до складу флоту у червні 1942 р., а другий так і не був добудований.

Італійські крейсери під час огляду флоту

Крім лінійних кораблів основною ударною силою італійського флоту були крейсери, які поділялись на два підкласи – важкі (з 203-мм гарматами головного калібру) та легкі (зі 152-мм артилерією). У складі флоту знаходилось сім важких крейсерів, побудованих на рубежі 1920—1930-х років. Вони належали до трьох типів. Перший становили крейсери «Тренто» і «Трієсте», другий – «Зара», «Фіуме», «Горіція» та «Пола» і третій – «Больцано». Відрізняючись певними деталями, кораблі усіх трьох типів мали однакове головне озброєння (вісім 203-мм гармат у чотирьох баштах) і могли розвивати досить високу швидкість (35—36 вузлів)[1].

Легких крейсерів італійський флот мав 14. Два з них – це колишні німецькі кораблі, отримані після Першої світової війни. У 1930-х роках вони вже були безнадійно застарілими. Інші 12 кораблів належали до типу «Кондотьєрі». Усі вони вступили до складу флоту упродовж 1931—1937 рр. Тип «Кондотьєрі» поділяється на п’ять груп. До першої належали «Альберіко да Барбіано», «Альберто ді Джуссано», «Бартоломео Коллеоні» і «Джованні делле Банде Нере», до другої – «Луїджі Кадорна» й «Армандо Діаз», третьої – «Раймондо Монтекукколі» і «Муціо Аттендоло Сфорца», четвертої – «Еммануеле Філіберто Дука д’Аоста» й «Еугеніо ді Савойя», п’ятої – «Луїджі ді Савойя Дука дельї Абруцці» і «Джузеппе Гарібальді». Проєктуючи кожну наступну групу, італійські інженери намагались посилити захищеність кораблів та підвищити їх морехідні якості, зберігаючи склад основного озброєння (вісім 152-мм гармат у чотирьох баштах) і високу швидкість (34—37 вузлів). Цілком закономірно це вело до збільшення розмірів кораблів: якщо стандартна водотоннажність крейсерів першої серії трохи більше 6,5 тис. тонн, то для п’ятої цей показник перевищував 9,5 тис. тонн.

Наприкінці 1930-х років в Італії спроєктували новий тип легкого крейсера, названий «Капітані Романі». Ці кораблі розглядались як противага для французьких «супересмінців» типів «Террібль» і «Могадор». Маючи стандарту водотоннажність близько 3,4 тис., «Капітані Романі» розвивали швидкість 41 вузлів, а їхнє основне озброєння складалось з восьми 135-мм гармат. Будівництво серії з 12 кораблів почалось у 1939 р., але до вересня 1943 р. (капітуляції Італії) флот отримав лише три крейсери цього типу, які майже не брали участі в бойових діях.

Міноносець «Дженерале Марчелло Престінарі». 1923 р.

Першими італійськими ескадреними міноносцями, побудованими після завершення Першої світової війни, стали три кораблі типу «Леоне» (увійшли до бойового складу у 1924 р.). Вони мали потужне озброєння (вісім 120-мм гармат) і значні розміри (стандартна водотоннажність 1550 т), а відповідно – були досить дорогими. Тому наступна серія – чотири кораблі типу «Селла», які були готові у 1926—1927 рр. – була значно меншою (970 т) і мала слабше озброєння (чотири 120-мм гармати). До початку Другої світової війни у складі флоту лишилось тільки два кораблі цього типу, ще два навесні 1940 р. продали Швеції. Однак практично одночасно з кораблями типу «Селла» італійський флот поповнився ще двома серіями дуже подібних невеликих есмінців – «Сауро» (чотири одиниці) і «Турбіне» (вісім).

У 1925 р., паралельно з будівництвом есмінців типу «Селла», італійці повернулись до проєктування великих ескадрених міноносців, реагуючи таким чином на розвиток кораблів цього класу у Франції і намагаючись дотриматись паритету з цією країною у галузі військово-морських озброєнь. Нові кораблі, поряд із класичними для есмінців завданнями, мали також виконувати функції розвідників при з’єднаннях флоту (ця функція раніше традиційно покладалась на легкі крейсери), а також лідерів флотилій менших есмінців. Так з’явились кораблі типу «Навігаторі» – одні з найвідоміших італійських есмінців, які взяли участь у Другій світовій війні. 12 кораблів цього типу поповнили склад флоту у 1929—1931 рр. Стандартна водотоннажність цих кораблів становила близько 1920 т. Основне озброєння складалось з шести 120-мм гармат у трьох спарених установках. Їх доповнювали чотири 37-мм зенітки та шість 13,2-мм кулеметів. Крім того, кораблі несли по два спарених 533-мм торпедних апарати. Максимальна швидкість кораблів типу «Навігаторі» становила 36 вузлів – на думку італійських конструкторів, цього було цілком достатньо, оскільки кораблі, з якими мали взаємодіяти ці есмінці, не розвивали вищої швидкості. Головними достоїнствами «Навігаторі» мали стати потужне озброєння і добра маневреність. Конструкторам вдалось реалізувати ці якості, однак корпуси нових есмінців виявились надто легкими і неміцними, що негативно позначилось на їхніх морехідних характеристиках та стійкості до бойових ушкоджень.

Усі вади і достоїнства «Навігаторі» були притаманні і для наступної серії есмінців – восьми кораблів типу «Дардо/Фольгоре» (1931—1932 рр.). Вони були дещо меншими (1200 т), розвивали більшу швидкість (38 вузлів) мали слабше артилерійське озброєння (чотири 120-мм гармати), але сильніше торпедне (тритрубні торпедні апарати замість двотрубних).

Зростання уваги до швидкісних характеристик есмінців проявилось у кораблях типів «Маестрале» (1615 т; чотири одиниці, 1934 р.) та «Оріані» (1685 т; теж чотири, 1937 р.). Вони могли розвивати максимальну швидкість 41—41,5 вузлів, а до того ж мали кращі морехідні властивості ніж попередники.

Останнім типом есмінців, спроєктованим до початку війни, був «Солдаті», який багатьма фахівцями вважається найбільш вдалим з усіх італійських кораблів цього класу. У первинній конфігурації корабель мав стандартну водотоннажність 1650 т і міг розвивати швидкість до 39 вузлів. Однак через встановлення додаткового зенітного озброєння водотоннажність зросла, а швидкість зменшилась до 36—37 вузлів. Головне озброєння, як і на кораблях попередніх типів, складалось з чотирьох 120-мм гармат у двох спарених установках. А от зенітне озброєння було нетиповим: хоч зростаюча роль авіації у бойових діях на морі не була таємницею для італійських конструкторів, вони вирішили відмовитись від 37-мм автоматичних гармат. На есмінцях типу «Солдаті» встановили лише 12 13,2-мм зенітних кулеметів. Досвід війни показав, що цього недостатньо, і на кораблях почали встановлювати 37-мм гармати. Есмінці типу «Солдаті» відзначались гармонійним зовнішнім виглядом, добрими морехідними якостями, але, як і есмінці попередніх типів, були вразливими до бойових ушкоджень. 12 кораблів «Солдаті» першої серії увійшли до складу флоту у 1937—1939 рр., п’ять другої – у 1942 р. (ще два не були добудовані).

У роки Першої світової війни Італія у значній кількості будувала міноносці – відносно невеликі і недорогі кораблі, які добре підходили на роль «витратного матеріалу». Після завершення війни італійські конструктори продовжували розвивати цей клас кораблів. У 1919—1920 рр. флот поповнили чотири кораблі типу «Палестро» – відносно великі (925 т), але слабко озброєні (дві 76-мм гармати і два двотрубних 450-мм торпедних апарати). Серія міноносців типу «Дженералі» (шість одиниць, 1921—1922 рр.) була меншою (635 т), але сильніше озброєною (три 102-мм гармати, чотири 20-мм зенітки, два двотрубних 450-мм торпедних апарати). У 1923—1924 рр. були збудовані чотири кораблі типу «Куртаноне», які мали ще більші розміри (890 т) і потужніше озброєння (чотири 102-мм гармати у двох спарених установках, дві 76-мм зенітки, два тритрубних 450-мм торпедних апарати).

Після перерви тривалістю понад десять років італійський флот у 1935—1938 рр. поповнився одразу 32 кораблями типу «Спіка» (щоправда, два з них у 1940 р. продали Швеції). Стандартна водотоннажність їх становила 780 т, максимальна швидкість сягала 34 вузлів, а озброєння складалось з трьох 100-мм гармат, восьми 13,2-мм кулеметів і чотирьох однотрубних 450-мм торпедних апаратів.

Розвитком проєкту «Спіка» став «Арієте». Ці кораблі відрізнялись слабшою артилерією головного калібру (дві 100-мм гармати), але посиленим зенітним (десять 20-мм автоматичних гармат) і торпедним (два тритрубних 450-мм апарати) озброєнням. Із запланованих 42-х кораблів італійські корабельні встигли розпочати будівництво 16-ти, але до капітуляції тільки один увійшов до бойового складу. Ще 13 міноносців добудували німці для свого флоту.

Поряд з, так би мовити, «наступальними» міноносцями типу «Спіка», італійці розвивали підклас ескортних міноносців, призначених для оборони конвоїв. Кораблі типу «Орса» (чотири одиниці, 1936—1937 рр.) мали трохи більші розміри, збільшену автономність, але меншу швидкість (28 вузлів). Озброєння їх складалось з двох 100-мм гармат, восьми 13,2-мм кулеметів та двох двотрубних 450-мм торпедних апаратів. Вже під час війни (у 1942—1943 рр.) флот поповнили 16 міноносців «Анімозо», які відрізнялись від типу «Орса» дещо збільшеними розмірами і посиленим зенітним озброєнням (8—12 20-мм зенітних автоматів).

На початку Другої світової війни Італія могла похвалитись другим у світі за чисельністю підводним флотом (за цим показником її випереджав тільки СРСР). Процес оновлення підводного флоту, що залишився після Першої світової війни і складався виключно з невеликих субмарин, розпочався у 1925 р., коли було замовлено три прототипові серії підводних човнів (по чотири одиниці в кожній). Дві з цих серій – типи «Гоффредо Мамелі» (за проєктом Вірджініо Кавалліні) і «Веттор Пізані» (автор проєкту Куріо Бернардіс) – належали до підкласу середніх човнів. Вони характеризувались водотоннажністю 830/1100 т (тут і далі для підводних човнів у чисельнику наведена надводна водотоннажність, а в знаменнику – підводна), відносно невеликою дальністю плавання (4300 миль), надводною швидкістю 15—17 вузлів (підводна становила 7,5—9 вузлів). Озброєння складалось з шести 533-мм торпедних апаратів, однієї 100-мм гармати і двох 13,2-мм зенітних кулеметів. Третій же тип – «Балілла» – став взірцем для океанських підводних човнів далекої дії. За озброєнням субмарини типу «Балілла» майже не відрізнялись від двох інших серій (лише 100-мм гармата була замінена на 120-мм), але дальність плавання сягала 12 000 миль. Зрозуміло, що й розміри їх були більшими – водотоннажність становила 1450/1900 т.

У 1926 р. почалось будівництво першого італійського підводного крейсера «Етторе Фієрамоска». За проєктом передбачалось озброїти корабель шістьма торпедними апаратами, шахтами для 24-х мін, 203-мм гарматою і навіть невеликим гідролітаком для розвідки. Однак надалі проєкт відкоригували задля здешевлення. Зрештою, флот Італії отримав у 1931 р. човен, який за озброєнням та іншими параметрами не перевищував тип «Балілла», однак мав суттєві вади, зокрема, надто довгий час занурення.